"Син Cутiнкiв i Cвiтла" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)

Розділ 2

Велике плоскодонне судно повільно пливло вниз за течією Боан — головної водної артерії Лоґрісу, що перетинала всю країну з півночі на південь. По обидва береги ріки корабель супроводжували два загони озброєних вершників. Зустрічні рибалки та селяни вітали процесію радісними вигуками — простий народ дуже любив Дейдру.

Кевін сидів на лаві біля правого борту й сумовито дивився вдалечінь. Він теж любив Дейдру, і то значно дужче, ніж хотів її любити. Сам не розумів, як міг ускочити в таку халепу й до нестями закохатися в королівську доньку. Винуватив у цьому збіг обставин, ту випадкову зустріч у лісі, і якраз тоді, коли Дейдрі забагалося випрати свій одяг, проклинав злощасні дві пляшки підступного гібернійського вина… А проте, намагаючись бути чесним перед собою, Кевін мусив визнати, що обставини тут ні до чого. Він у будь-якому разі покохав би Дейдру, де б і коли не зустрів її. Це було неминуче, як схід сонця. Це була доля, в існування якої Кевін ніколи серйозно не вірив…

Корабель наближався до Диміліока, третього за величиною міста Лоґрісу, столиці провінції Новий Корнуол. Там Дейдру чекала врочиста зустріч, а для Кевіна це насамперед означало, що їхня ідилія скінчилася. В Лохлані Дейдра пробула майже тиждень, поки для неї споряджали корабель, потім була півмісячна подорож униз по річці, і весь цей час вони щоночі кохалися. Та відтепер все зміниться. В Диміліоку до них приєднається принцесин почет, Дейдра опиниться в оточенні придворних, а він відійде на другий план, і нинішня їхня близькість залишиться в минулому.

За своїм статусом Кевін належав до найвищої лоґрійської аристократії. Закони та звичаї країни не відрізняли прийомних дітей від рідних, отож він, офіційно всиновлений бездітним лордом Шоном Мейґі, успадкував не лише титул і володіння свого названого батька, а й усю його знатність. Та навіть високе становище Кевіна не могло перекреслити того факту, що він, народжений невідь ким, невідь від кого і невідь де, завжди залишиться для людей чужинцем з дуже підозрілим походженням. Це, серед іншого, й віддаляло його від Дейдри. Лоґрійці — і знать, і простолюд — навряд чи захочуть, щоб чоловіком їхньої принцеси, загальної улюблениці, став якийсь найда, хай навіть він тричі герцоґ.

А втім, не це було головне. Прірву між Кевіном та Дейдрою поглиблювала ще одну обставина, жорстока у своїй невблаганній об’єктивності, непідвладна людській волі. Дейдра не була проста необдарована, вона була напівкровка, а це значило, що її шлюб з чоловіком, що не має чаклунського Дару, найпевніше, буде безплідний. Якщо навіть станеться чудо, і в неї народяться діти, то всі вони теж будуть напівкровки і не зможуть претендувати на престол. Такий був закон — принц, позбавлений хисту до маґії, не може стати королем…

Його похмурі роздуми перервала Дейдрина поява. Вона вийшла на палубу, одягнена в розкішну оксамитову сукню її улюбленого аквамаринового кольору, що так пасував до її смарагдових очей. Густе волосся дівчини було заплетене в коси і складене на голові у вигляді вінка — чи, швидше, корони. Дейдра влаштувалася на лаві поруч із Кевіном і взяла його за руку.

— Ну от, знову засумував, — промовила вона докірливо. — Прошу тебе, любий, не переймайся майбутнім. У нас все буде гаразд, я обіцяю.

— І скільком ти вже це обіцяла? — раптом запитав він.

Дейдра ніяково відвела погляд, щоки її порожевіли. Кевін одразу пожалкував про свої слова, які вихопились у нього мимоволі. Звичайно, він знав, що був у неї далеко не перший; навіть до їхнього острова доходили чутки про велелюбність і непостійність королівської доньки. Проте за весь час знайомства вони жодного разу не торкалися цієї теми, хоча сам Кевін чесно розповів їй про двох дівчат, що були в нього раніше. Але про Дейдриних хлопців чути не хотів — боявся, що їх було аж надто багато.

— Ти ревнуєш? — нарешті озвалася вона.

— Ще б пак, — неохоче зізнався він. — Страшенно ревную. Ладен убити кожного, хто…

Тут Кевін затнувся, бо Дейдра рвучко повернула до нього голову. В її очах застиг біль і гнів.

— Ніколи… — напружено промовила вона, — ніколи так не кажи… Не смій навіть думати про це. Зрозумів?

— Вибач, — винувато промимрив Кевін. Така різка реакція спантеличила його.

Якийсь час вони мовчки дивилися на захід, де поступово розгорялася вечірня заграва. А на півдні, прямо за курсом корабля, з-за обрію виростали вежі великого міста.

— Хочеш знати, як я втекла від викрадачів? — запитала Дейдра.

— І як?

— Мені допоміг один з них. Я закохала його в себе, заморочила йому голову, пообіцяла, що батько винагородить його за мій порятунок… ну, і я в боргу не залишуся. Ми втекли разом, а потім я вбила його.

— Чому?

— Мені було гидко, Кевіне. Ти навіть не уявляєш… — Дейдра мерзлякувато пощулилася. — Коли він став вимагати обіцяної винагороди, почав чіплятися до мене, я вихопила його пістоль і вистрілила йому в обличчя. А тоді злякалася, скочила на коня й помчала світ за очі. Забула навіть про зброю та харч. Щастя, що до кордону було недалеко… Отака правда про мою втечу — але її я не розповім нікому, навіть батькові.

— Ти не зробила нічого ганебного.

— А якби я віддалася йому, що б ти сказав?

— Те ж саме.

Дейдра зітхнула:

— Принаймні, тоді я вчинила б чесно. А так я обдурила його… і вбила.

— Він був злочинець.

— Але він допоміг мені.

— Він брав участь у твоєму викраденні і сам був причиною свого нещастя.

— Він лише виконував накази свого короля. А потім зрадив його, піддався на мої вмовляння, повірив моїм обіцянкам.

— Ти не мала іншого виходу, — переконував її Кевін. — Обман був твоєю єдиною зброєю. Обдурити ворога — це не підлість, а військова хитрість.

— Може й так, але… Я ж таки збиралася віддатись йому, правда! Думала, що це буде просто, бо я… — Вона густо почервоніла. — Словом, я повелася як нахабна повія, що отримала гроші наперед і не захотіла їх відробляти.

Кевін розгублено похитав головою:

— Дивний у тебе погляд на речі.

— Який вже є… — Дейдра трохи помовчала, а відтак, здавалося без жодного зв’язку з попереднім, запитала: — Ти чув щось про Брана Еріксона, барона Говела?

— Ні. Хто він такий?

— Дуже небезпечний чаклун. Стережися його.

Коли під радісні вигуки юрби, гучні вітання герольдів та безладні завивання сурм корабель пришвартувався до причалу в диміліокському порту, на його борт у супроводі святково вдягнених дворян піднялися двоє молодих вельмож.

Старший, років двадцяти п’яти, був високий (хоч і нижчий за Кевіна) шатен з блякло-синіми очима. Його загалом красиве обличчя псували презирливо викривлені тонкі губи й непропорційно малий рот. У манерах вельможі відчувалася швидше пиха, ніж правдива владність, а погляд виказував сіру посередність. Тримався він надзвичайно погордливо, мало не щосекунди підкреслюючи свою зверхність над іншими.

Молодший був Кевінів ровесник, русявий, середнього зросту, надто тендітної статури, з негарним, але приємним веснянкуватим лицем. Його сірі очі дивилися на Дейдру з затамованою ніжністю.

Обоє церемонно вклонилися Дейдрі.

— Дуже радий бачити вас цілою й неушкодженою, люба кузино, — промовив старший з явно перебільшеним і, як здалося Кевінові, наскрізь фальшивим ентузіазмом.

— Хотіла б сподіватися, що радість ваш щира, кузене Емрісе, — сухо відповіла вона. Потім звернула свій погляд на молодшого і привітно всміхнулася йому.

— Я щасливий, що все обійшлося, Дейдро, — сказав той з теплотою в голосі.

Дейдра простягла йому руку, яку він галантно поцілував.

— От у твоїй щирості, Коліне, я нітрохи не сумніваюся, — сказала вона. Звертання на ти в офіційній обстановці в жоднім разі не було проявом фамільярності, це лише підкреслювало різницю в її ставленні до співрозмовників. Лоґрійські аристократи взагалі рідко вживали множину, звертаючи до рівного собі за віком і станом.

Дейдра відступила трохи вбік і взяла Кевіна за лікоть.

— Знайомтеся, панове: лорд Кевін МакШон, герцоґ Лохланський. Прошу любити й шанувати. — Вона зробила паузу і глянула на Кевіна. — Дозвольте вам відрекомендувати, мілорде, моїх двоюрідних братів — принца Емріса Лейнстера, наступника престолу, і Коліна Лейнстера, королівського маґістра чаклунських мистецтв.

Тонкі Емрісові губи розтяглися в холодній усмішці, він недбало кивнув. Колін навпаки — доброзичливо всміхнувся йому.

— Радий познайомитися з сином лорда Шона Мейґі. Маю надію, що ми станемо добрими друзями.

— Я цього певен, принце, — чемно відповів Кевін.

— Сподіваюся, сестрице, — з гиденькою посмішкою озвався Емріс, — ваша цнота не постраждала в цій халепі?

Колін спрямував на старшого брата пронизливий погляд, очі його потьмяніли від гніву, а профіль загострився. Зненацька Емріс висолопив язика, наче глузуючи з Коліна… і тут-таки міцно прикусив його зубами.

З натовпу придворних почулися притлумлені смішки. Емріс, геть розгубивши свою пиху, поспіхом сховав у роті покусаного язика й зацьковано зиркнув на меншого брата. Нарешті Кевін збагнув, що це Колін, за допомогою якихось чарів, покарав Емріса за його останні слова.

А Дейдра, ніби нічого не сталося, незворушно промовила:

— Своїм порятунком я цілком завдячую лордові Кевіну МакШону. Це він звільнив мене з полону.

У Кевіна мало не відвисла щелепа від несподіванки. Проте останньої миті він опанував себе, нічим не виказав свого подиву і лише розгублено потупився, що присутні розцінили як вияв скромності.

— Ага! — сказав Колін і з повагою подивився на Кевіна. — А я все гадав, як тобі вдалося втекти.

— Втекла я сама, — пояснила Дейдра. — Діставшись ґотійського кордону, мої викрадачі вже почувалися вдома і втратили пильність, а я цим скористалася. Під час привалу звільнилася від мотузок, скочила на найближчого коня й гайнула на південь. Та мене б неодмінно впіймали, якби вчасно не нагодився наш любий герцоґ… — Вона зробила паузу і всміхнулася. — Побачивши дівчину, яку наздоганяло півдюжини озброєних чоловіків, він жодної миті не сумнівався, на чий бік йому стати. Одного з моїх переслідувачів він застрелив, ще двох поранив, а від решти ми відірвалися і вже без пригод доїхали до Каер-Сейлґена… І уявляєте, — натхненно продовжувала брехати Дейдра, — коли лорд Кевін довідався, хто я така, то попросив нікому не розповідати про його участь у моєму звільненні. Мовляв, не хоче ні до чого зобов’язувати мого батька. Але я вважаю, що це неправильно. Країна має знати своїх героїв.

Відчуваючи на собі захоплені погляди присутніх, збентежений Кевін ладен був провалитися крізь землю… чи то пак — крізь палубу корабля. А заперечити Дейдрині слова він ніяк не міг, бо ж тепер знав, як все було насправді, і розумів, що вона оголосила його своїм рятівником, аби приховати справжні обставини своєї втечі.

Тим часом Колін підступив до Кевіна й міцно потиснув йому руку.

— Пане герцоґ, мені просто бракує слів, щоб висловити свою вдячність, — палко промовив він. — Якби не ви, ми б напевно втратили Дейдру. Викрадачі влаштували все так, що спершу ми не сумнівались у причетності до цього злочину атлантів, і погоня пішла хибним слідом. А коли з’ясувалася правда, було вже запізно. Тож відтепер я ваш боржник. І не лише я — а й уся королівська родина. Певен, що мій дядько король погодиться зі мною.

Дейдра дивилась на Кевіна із задоволеною посмішкою. Несподівано він здогадався, про що вона зараз думає. І навіть не здогадався, а якимсь незбагненним чином дізнався про це. Дейдра думала, що тепер Бран Еріксон не посміє скривдити його, героя-рятівника єдиної дочки короля; тепер її батько буде змушений надати йому своє заступництво, вберегти від того вар’ята Еріксона, відомого також на прізвисько Скажений барон.

Але хто він такий, цей Бран Еріксон? Скажений барон Еріксон…