"Зорі в твоїх долонях" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег, Авраменко Валентин)

7

У великих меґаполісах на кшталт Нью-Калькутти підземка була найзручнішим способом пересування, проте я завжди віддавав перевагу повітряному транспорту. Отож і не дивно, що через кілька десятків станцій і низки пересадок я зовсім втратив орієнтацію.

Під час останньої пересадки, коли ми проходили по тунелю з вітринами невеликих маґазинів, Аґатіяр раптом зупинився біля одного з них, попросив нас трохи зачекати, а сам увійшов досередини. За хвилину він повернувся з двома новими телефонами і без пояснень один з них дав мені, а другий сунув собі в кишеню.

Проїхавши ще три чи чотири станції, ми вийшли з метро в якомусь тихому приміському районі й пішли тротуаром уздовж неширокої вулиці, праворуч якої розташовувалися особняки, а ліворуч тягнувся парк.

Ми пройшли близько сотні метрів, потім звернули в парк і зупинилися біля однієї з лавок.

— Ви залишитеся тут, — сказав Аґатіяр. — А я піду в розвідку. — З цими словами він показав на будинок наприкінці вулиці: — Там живе… словом, той, хто може допомогти нам.

— А якщо за ним теж стежать? — запитала Ріта.

— Не стежать. Цей чоловік — не я, він… А втім, у мене все одно немає інших варіантів. Але ми, звичайно, підстрахуємося. Тому спершу я піду сам — на розвідку. Ви все почуєте через телефон, що я дав містерові Матусевичу. Якщо потраплю в пастку, негайно викидайте апарат і біжіть назад до метро. Чесно кажучи, я не знаю, що вам робити далі. Заплутайте сліди, знайдіть якусь схованку, а потім… ну, щось придумаєте. Я покладаюся на вас, містере Матусевич. Ось, тримайте.

Швидко роззирнувшись, він передав мені пістолет Магдева, а Рашелі повернув диск і дистанційний пульт. Потім за допомогою телефонів ми встановили зв’язок. Аґатіяр підсилив до максимуму чутливість свого мікрофона, а я свого, навпаки, вимкнув.

— Вийшло щось на зразок „жучка“, — прокоментував він, поклавши свій телефон до кишені. — Та все ж я сподіваюся, що ця обережність зайва.

Поцілувавши на прощання дочку та Рашель, а мені міцно потиснувши руку, Аґатіяр рушив до ряду особняків. Коли він опинився на протилежному боці вулиці, з телефону пролунав його голос:

— Якщо ви добре чуєте, потріть чоло.

Я так і вчинив.

— Гаразд, — сказав професор. — Тепер сідайте на лавку і вдавайте, що просто відпочиваєте.

Ми сіли — я посередині, Ріта праворуч, а Рашель ліворуч, і стали вдавати родину, яка прийшла в парк відпочити. Проте скоса спостерігали за тим, як Аґатіяр дійшов до потрібного йому будинку, піднявся на ґанок і подзвонив у двері.

Відстань була чималенька, та й сутінки вже насувалися, тож ми не змогли роздивитися людину, що впустила професора досередини. А з телефону почувся насичений баритон:

— Здрастуйте, сер. Чим можу вам допомогти?

— Добрий вечір, — відповів Аґатіяр. — Я хотів би побачити пана Вадьяпаті.

— Ви домовлялися про зустріч?

— Ні. Але я впевнений, що він погодиться мене прийняти. Передайте йому ось це.

Зависла пауза. Очевидно, Аґатіяр вручив візитку або написав на папері своє ім’я. Певніше останнє — навряд чи професор носив у своєму домашньому одязі візитні картки. А втім, хто його знає…

— Добре, сер. Зачекайте хвилинку.

Чекати й справді довелося не більше хвилини. Потім власник баритона повернувся і промовив:

— Ідіть за мною, сер. Пан Вадьяпаті вас прийме.

Далі почулося тихе шарудіння: під час ходи телефон терся об тканину кишені. Тихо клацнули двері, розчиняючись, і пролунав хрипкий старечий голос:

— Дякую, Бімале. Тепер лишіть нас удвох.

Знову клацання дверей — той, кого звали Бімал, вочевидь, вийшов.

— Ну от ми й зустрілися, Свамі, — промовив хазяїн. — А я сподівався, що тоді ти не впізнав мене.

— Та все ж упізнав, — шанобливо відповів Аґатіяр. — Але в цьому не винен пластичний хірург — обличчя у тебе геть інше. І голос також. І навіть манери. Тільки от очі ті ж самі, незважаючи на зміну їх кольору. Погляд неможливо змінити — він віддзеркалює душу. Того разу мені вистачило секунди, щоб упізнати тебе, ґуру.

Відтак запала тиша. Ріта здивовано прошепотіла:

— Він назвав його „ґуру“! Невже…

— Вам знайоме це ім’я? — запитала Рашель.

— Це не ім’я. „Ґуру“ означає „вчитель“. А вчителем батька був… — Вона замовкла, бо цієї миті розмова Аґатіяра зі своїм ґуру поновилася.

— Ти вчинив необачно, Свамі. Тобі не слід було приходити сюди. У мене є свідчення, що за тобою досі стежать.

— Знаю. Увесь цей час мій будинок прослухувався, а інформація з комп’ютерів зчитувалася. Стежив за мною один з моїх асистентів. Зараз він мертвий. Я його вбив.

І знову тиша. Ріта, яка нетерпляче чекала на продовження розмови, не стала пояснювати, хто був учителем її батька, та я вже й сам зметикував що до чого. Після того гучного диверсійного акту чужинці вимагали страти сорока чотирьох змовників, проте одному з них, найголовнішому — Раджіву Шанкару, директорові Ранжпурського інституту фізики, — вдалося втекти з в’язниці. Йому допоміг один з наглядачів, що зник разом з ним. Подейкували, що тут не обійшлося без сприяння влади, якій зовсім не всміхалося позбавити життя найвидатнішого вченого Магаварші…

— То ти врешті вирішив приєднатись до нас? — запитав Раджів Шанкар.

— Мені довелося, ґуру. Я був змушений.

— Чому?

— Я зробив важливе відкриття… Ні, — квапливо уточнив Аґатіяр, — не наукове, а… Словом, до мене потрапила інформація. Надзвичайно важлива. Така гаряча, що аж пече. Впевнений, що найближчим часом на Магаваршу чекають великі зміни.

— І що ж це за інформація?

— Зачекай, ґуру, не все відразу. Передовсім я маю переконатися, що ти зможеш дати нам надійний притулок.

— Вам? — перепитав Шанкар. — Кому це „вам“?

— Мені, моїй дочці і ще двом людям, за яких я можу поручитися.

— Вони знають, що ти пішов до мене?

— Знають. Але не бійся, вони не зрадять. За ними теж полюють і…

— У тім-то й річ, Свамі, — досить грубо перебив його Шанкар. — Ти просто дурень! Знаючи, що їх розшукують, розповів їм про мене! А що як їх уже схопили і зараз допитують?

— Їх ще не схопили, це точно, — відповів Аґатіяр. — Втім, я визнаю, що піддав тебе небезпеці. Але будь певен: людина, через яку я так вчинив, цінніша за твоє прикриття.

Секундна пауза.

— Добре, годі балачок, — сказав Шанкар. — Що сталося, те сталося. Давай адресу, де ти ховаєш своїх утікачів. Обіцяю, що про них зразу ж подбають.

— А ти можеш ґарантувати, що разом з твоїми людьми цю адресу не отримають Чужі? Ти точно знаєш, що за тобою не стежать?

— Я живий, Свамі, я ще досі живий. По-моєму, це найкращий доказ.

— Гаразд. — У телефонній трубці почувся якийсь шум, відтак пролунав голос Аґатіяра, він говорив голосно й виразно: — Містере Матусевич!

— Так, — відповів я.

— Все гаразд, приєднуйтесь до нас. А телефон негайно вимкніть і викиньте в найближчий утилізатор.

Останнє, що я почув, перш ніж Аґатіяр розірвав зв’язок, було Шанкарове буркотіння:

— Але ж ти хитрун, Свамі! Я мусив здогадатися…