"Чарiвнi окуляри" - читать интересную книгу автора (Нестайко Всеволод Зиновьевич)ПРИГОДА ШОСТА «Дипломат» з доларами.Після отого суду, у рудоградському цирку, Ромка, звичайно, дуже переживав. Він же був лідер, а лідери, як ви знаєте, дуже горді й самолюбні. І хоч бачив той суд лише один я, а про наші пригоди з чарівними окулярами ніхто у класі не знав, Ромка тої ганьби не міг забути. Він мусив щось придумати, щоб реабілітуватися переді мною. І от одного разу він сказав: — Слухай, їжа... — він затнувся, — ой, пробач, Ва... Васю! — Та називай мене їжачком, чого там, — махнув я рукою. — Ти ж звик. Я не ображаюсь. — Так-от... Слухай, їжачку, після отого суду у лев'ячій клітці я місця собі не знаходжу! Ходжу як обпльований! — Розумію... — зітхнув я. — Але ж ти сам винен. Я ж тебе попереджав. Можу тільки поспівчувати... — Мені від твого співчуття не легше... Я б хотів зробити щось таке... таке... — Що? — Щось таке... щось таке... незвичайне! Типу геройського... — З вогню, з води витягти когось, чи що? — Та! — махнув рукою Ромка. — Поки тої пожежі, того утопленика дочекаєшся!.. Злочинця хочу затримати! — О! А де ж ти його візьмеш — злочинця?! — здивувався я. — А пам'ятаєш, як ми у тому підвалі були, за стіною балакали якісь, що хочуть «замочити» щасливчика, котрий джек-пот зірвав у суперлото? — Ну? — По-моєму, у них там, у підвалі, «явка» — «малина»... — А як ти їх затримаєш? — Ну, самі, звичайно, не затримаємо. Але якщо впевнитися, що там злодії, можна простежити і тоді викликати міліцію, спецназ абощо. Я зітхнув: — По-моєму, ти щось таке придумав, що купи не держиться. Нас же ті злодії як сліпих цуценят половлять і... — Як ти боїшся, я сам піду! — перебив мене Ромка. — Нічого я не боюсь, але... — Якщо із злодіями не боротися, вони розкрадуть усе на світі. І взагалі... — Боротися зі злодіями мусить міліція і спецназ, а не шмаркаті пацани. Це колись були у моді діти-герої, під час війни. А тепер діти повинні вчитися. — А ну тебе! Говориш, як класна керівничка Галина Михайлівна. Не хочеш, то я сам, без тебе піду!.. Не можу я далі спокійно жити після того суду! — От який ти! У гарячому купаний, як каже мій дід Грицько. То коли й куди ти хочеш, щоб ми пішли? — Наче ти сам не знаєш? У той темний підвал, куди нас двірничка-чарівничка завела була. — Ну, ходімо, спробуємо!.. Хоча я певен, що ніяких злодіїв там нема. — А я певен, що є. Це ж я чув їхні голоси, а не ти. І ми пішли. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка (ми були впевнені в цьому) прекрасно зіграла роль двірнички-чарівнички Ядвіги Станіславівни (скорочено Яги), що ми її так і не впізнали... Двері у підвал були відчинені, і ми, обережно ступаючи, спустилися сходами вниз. Було моторошно, і Ромка стишив голос: — Якщо зустрінемо двірничку, скажемо, що загубили тоді у підвалі авторучку абощо... — Знову ти на брехню штовхаєш! — обурено прошепотів я. — Скажемо правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно. — Ну, добре-добре! Не кип'ятись! — примирливо прошепотів Ромка. У підвалі було майже зовсім темно — лише в кінці коридору тьмяно світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив ліхтарик. — Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! — сказав він, присвічуючи двері. Ромка обережно прочинив їх — вони були незамкнені. То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним мотлохом — старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний «дипломат»... — Ой! Що це?! — простягнув до нього руку Ромка. — Не чіпай! — прошепотів я. Але Ромка вже схопив «дипломат», відчинив і... раптом з «дипломата» посипалися на підлогу... долари!.. Ми заціпеніли. Тільки в американських бойовиках ми бачили стільки грошей. — Ой! їжачку!.. Да-давай візьмемо хоч по одненькій зелененькій сотні! — Та ти що?! — вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки. — Це... це ж крадені, не державні! — От-от! — я знову перейшов на шепіт. — Якщо зараз з'являться злодії, во-вони нас повбивають!.. І взагалі... Збираючи похапцем з підлоги долари, Ромка мало не плакав: — Ех, їжачку! Такої нагоди не буде вже ніколи в житті! Я тільки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у «дипломат», як раптом у комірчині спалахнуло світло. Ми рвучко обернулися — у дверях стояла тітонька-міліціонер з лейтенантськими погонами. — Ну, здрастуйте, панове Циган і Свист! — весело сказала вона. Ми з Ромкою тільки роти роззявили. — Який Ци-циган? — белькотнув Ромка. — Який Свист?! — Ну, не треба! Не треба! А то ще й справді подумаю, що це не ви! — Тітонька-лейтенант витягла з кишені маленький магнітофон, увімкнула, і враз ми почули свої голоси. — Слухай, Свисте, бакси заберемо завтра! — говорив Ромка. — А чому завтра? — спитав я. — Ти ж бачив, що за нами хвіст! Це, певно, хтось із «братків». Хочуть перехопити здобич, а нас «замочити». — Ну, Цигане, ти підозріливий! — А в тебе, Свисте, вітер у голові! Береженого Бог береже! — Пізнаєте? — усміхнулась тітонька-лейтенант. — Ваші голоси? — С-схожі... — розгублено глянув на мене Ромка. — Але то не ми! Не ми! — тоненько писнув я. — І на доларах нема ваших відбитків пальців? — вже без усмішки, суворо спитала міліціонерша. Ми з Ромкою перезирнулися й похололи. Боже! Що ми наробили?! — М-ми випадково відкрили, і во-вони розсипалися... — пробелькотів Ромка. — А що ви взагалі тут робите? Чого прийшли сюди? — Ми хо-хотіли злодіїв спіймати... — Ромка не наважився збрехати. Тітонька засміялася: — Такого ще у моїй практиці не було — щоб злодії ловили злодіїв! — Та ми не злодії! — вигукнув я. — Ми чесні хлопці! От спитайте хоч в артистки Маргарити Степанівни, хоч у двірнички Ядвіги Станіславівни! — Вони нас знають! — підхопив Ромка. — Чесне слово! Чесне слово! І раптом тітонька-лейтенант... заспівала: — У нас така традиція — Порушника міліція Затримати повинна, Якщо його провина Доведена фактично, Фактично і всебічно, Всебічно обґрунтована І запротокольована. — Отже, я вас обох мушу зараз одвезти у тюрму! Це було щось неймовірне — щоб, затримуючи злочинців, міліція співала! І раптом тітонька усміхнулася: — Та не бійтесь, панове Романе і Васю! Я пожартувала!.. Я ж прекрасно знаю, що ви не злочинці, а чесні хлопці. І це я все начаклувала — із доларами, і з магнітофоном — щоб перевірити вас. Нечесні обов'язково хоч по одній сотні зелененькій схопили б... Я глянув на Ромку. Він густо почервонів і опустив очі. — Невже ви мене ще не впізнали? — усміхнулася тітонька-міліціонер. — Я-Ядвіга Станіславівна? — роззявив я рота. — Ага! Ага! Скорочено — Яга! — То ви, мабуть і Маргарита Степанівна? — Авжеж! — вигукнула вона. — Я — відьма Маргарита, підступна і сердита. І враз ми побачили, що замість лейтенанта міліції спершу з'явилася перед нами двірничка-чарівничка, а за мить вона теж зникла, а замість неї з'явилася стара артистка Маргарита Степанівна. — Я ж не забула, як ви мене провели додому, — сказала вона. — Добро не забувається. І тому я хочу вам подарувати чарівні окуляри. Ви ж мріяли про них? Правда? — М-мріяли! — сказав Ромка. — Правда! — сказав я. — Але мушу вас попередити, — мовила Маргарита Степанівна. — Користуватися окулярами треба дуже обережно. Ніколи не використовуйте їх для пустощів або без потреби. Користуватися ними можна тільки для серйозних, добрих справ. Якщо ви порушите цю умову, окуляри одразу зникнуть. І вже назавжди... Маргарита Степанівна зняла свої окуляри і простягнула мені. І коли я їх узяв, у неї на носі опинилися ще одні окуляри. Вона зняла і їх і простягнула Ромці. І коли Ромка їх узяв, на носі Маргарити Степанівни знову з'явилися окуляри. — А клоун-фокусник Рудольфо — хто він? — несміливо спитав Ромка. — І Дід Мороз, і дідусь у скверику? — спитав я. — Це мій чоловік, Рудольф Андрійович, який справді працював у цирку фокусником-ілюзіоністом Рудольфо. Тепер, як і я, на пенсії. Ми з ним разом вчилися колись у школі чаклунів. І оце чаклуємо потихеньку... — А ви що — розлучилися з ним? — спитав Ромка. — Чого це розлучилися?! — вигукнула Маргарита Степанівна. — Ну, ви ж одна зараз живете. — Чого це одна?! — знову вигукнула Маргарита Степанівна. — Ну, коли ж ми до вас заходили, його ж не було, — сказав уже я. — Правильно! Не було! Бо він у магазин пішов по кефір, по ковбасу і по сирки солодкі дитячі на вечерю. Думаєте, чарівники їсти не хочуть? І враз Маргарита Степанівна знову заспівала пританцьовуючи: — Люблять ча-рів-ни-ки Їсти дитячі сирки, А на додачу, а на додачу Ще й ковбасу дитячу! Бо усі чарівники Зберігають навіки Вдачу дитячу, Вдачу дитячу, Вда-ачу дитя-ачу!.. А тепер, тепер прощайте І про те, що я сказала, Ви не забувайте!.. І Маргарита Степанівна зникла... Я глянув на ящик, де лежав «дипломат» з доларами, — він теж зник... — Ну, ситуація! — розгублено промовив Ромка. — Тримати в руках чарівні окуляри і не мати змоги одразу зазирнути в них! — Ховай швидше! — вигукнув я. — І не спокушай ні себе, ні мене!.. — Я-то сховаю, — зітхнув Ромка. — Але... Хоч би щось сталося, щоб з них скористатися!.. — Станеться-станеться, не хвилюйся! — запевнив я. І воно таки сталося... Та про це вже в наступній, сьомій, пригоді. |
||
|