"Стріла Часу" - читать интересную книгу автора (Бердник Олесь)ІЗ ЩОДЕННИКА ОКСАНИ Г…Я вдома. Мама дуже рада. Зібрала гостей повну хату, всяких дядьків, тіток та інших родичів. Пили горілку, співали пісні та хвалили мене. А за що, не знаю. Хвалити треба матір, яка вивчила мене, хоч самій було дуже тяжко… Тепер сиджу при світлі лампочки одна. Мама спить. Вікно відчинене. До мене долинає пісня з вулиці і гудки пароплавів з Дніпра. І ще шепотіння вітру… І знову вчувається мені голос… милий голос того хлопця, з яким я зустрілася на пароплаві вчора. Не можу забути нашої розмови. Він дуже схвилював мене, пробудив багато несподіваних думок. Чому я не пішла вчитися на астрономічний факультет? Адже в мені давно живе, зростає любов до цієї науки. А втім, я не зовсім так думаю. Всі ж не можуть бути космонавтами та астрономами. Та цього й не потрібно. Моя спеціальність біолога, може, потрібна не менше. І тепер, і в майбутньому… Мене більше схвилювала не спеціальність Василя, а його ставлення до своєї справи, його запал. Такі люди — це вже діти нової епохи, плоди людяності, інтелекту і сміливої думки. Треба написати йому листа. Але куди? Він десь там, проти Трипілля… Ну й смішний… Зараз ляжу спати і буду мріяти… В думці буду розмовляти з ним. І сни мої будуть приємними і легкими… До побачення, друже, до побачення, Василю, на сторінках щоденника… Одіслала листа. Чи дійде? Треба вірити людям. Якщо в тобі є хороше, якщо ти сам зробиш щось, то чому те саме не зробить хтось? Чекатиму відповіді. Чи не накрутила я там чогось зайвого? Чи не сміятиметься він? Ні, не може бути… Часу для відпочинку вдосталь, поїду до Трипілля. Переїду на той бік і… знайду Василя. Чи пристойно це? Що за дурниці! Що подумає він? Якщо подумає погане, то, значить, я помилилася в ньому… А втім, геть, геть такі думки. Ось зустрінемося, будемо говорити, говорити… і знову переді мною постане чарівний світ його мрії, засяють його мужні і ласкаві очі. Вирішено. їду, хоч відповіді від нього ще й нема… Хоч минуло вже більше двох тижнів, я не бралася за щоденник. Трапилося неймовірне, несподіване. А втім, зберуся з думками, згадаю все спочатку… П’ятого липня я зійшла з пароплава в Трипіллі. Там мене перевезли на лівий берег. Я пішла понад вузьким рукавом, ледве помітною стежечкою, що вилася поміж лозами і травами. Було жарко, і я викупалася на піщаній косі. Тут я й зустрілася з дідом Данилом. Він їхав на старенькій моторці, зупинився біля мене і запитав, хто я і звідки. Я розказала йому, що шукаю студента з Києва, який живе десь тут, на березі, а де — точно не знаю. Тоді цей милий дідок хитро усміхнувся і сказав, що зарадить моєму горю. Я сіла до нього в човен. По дорозі дід розповів мені, що Василь живе якраз в нього, що він одержав листа від мене і що оце сьогодні він відвозив відповідь на пошту. Дивно! Збіг обставин? Але ще дивніше було попереду. Не встигли ми під’їхати до хатинки, де жив старий куговщик, як з берега до води вистрибом підбіг білявий хлопчина і, шалено махаючи руками, заволав: — Діду, скоріше! Діду, ой скоріше!.. Моторка причалила. Дід стурбовано кинувся до хлопчини. — Що таке, Льонько? Нещастя? — Та ні! — репетував хлопчик. — Василь і професор ждуть вас біля кулі! Вже давно! — Біля якої кулі? — розгубився дід. Я теж нічого не розуміла. — У лісі впало щось велике і кругле. З неба. Я перший побачив. Так ми побігли туди. А Василь з професором ходили, ходили кругом тієї штуки і загадали, щоб я привів вас. Казали, телеграму в Київ треба дати… Дід розвів руками, поглянув на мене. — Біс його зна, що він меле. Якась куля… Ну та робити нічого. Треба йти. Веди. А ти, дівчинко, посидь отут, в холодочку. Але я не згодилася сидіти. Мені хотілося подивитися, що могло зацікавити Василя і професора. Хлопчик привів нас до посадки. Але ніякої кулі на галявині ми не побачили. Людей теж не було. Льонька мало не плакав з досади. — Я вам точно кажу, ось тут стояла та штука. Он бачите — навіть попалене все. Справді, трава і земля були присмалені. Дід не знав, що й подумати. Нарешті, він назирив біля пенька одежу і якийсь папірець. — Дівчино, — вдарив він об поли. — Тут якесь злодійство. Ти бачиш, вони роздягайся, чи їх роздягли. — А документи є? — запитала я. Дід полапав у кишенях. — Є. Паспорт, якийсь матрикул. Це Василеве. У професора теж є паспорт… Нічого не розумію… Ану візьми прочитай оцей папірець. Я взяла в руки зім’ятий листочок, і серце в мене тьохнуло від несподіванки. Вгорі було написано олівцем: «Оксані Гнатенко». Значить, писав Василь. Я нетерпляче розгорнула папірець. Там було написано: Дід вислухав мене, довго мовчав, похнюпившись. Потім розвів руками. — Ви знаєте його почерк? — Ні, — призналася я. — Химерне діло, — похитав він головою. — Якщо вони полетіли в інший світ, то навіщо голяком? Е ні, тут щось не те… Ось що, Оксано, чи як тебе звати. Вибач, але мені не подобається ця подія. Мушу заявити в міліцію. Одежу теж здам туди. Хай розбираються. Може, тут шпіонажем пахне або бандитизмом… Так ми розпрощалися з дідом Данилом. Я поїхала додому. А через день мене викликали в Київ, у комітет державної безпеки. Там я розповіла спеціальному уповноваженому все, що знала про Василя, показала листочок, адресований мені. З листочка зняли копію, оригінал повернули. Я запитала уповноваженого, що він думає про дивну подію. Він непевно посміхнувся, знизав плечима. — Особисто я вважаю, що це все-таки компетенція Академії наук. — Значить, ви вірите Василю? — Абсолютно… …І ось вдома, знову сиджу над щоденником. Знову самотня, віч-на-віч з своїми думами. За вікном ніч, небо мерехтить, палає зоряним засівом. Де ти, друже Василю, в яких світах? Де твій супутник, чудний консерватор професор Діжа? Чи вирішена ваша суперечка, яка розгорілася біля вогнища, на березі рідної ріки?.. Мені дуже повезло. Маю путівку в обсерваторію Казахської Академії наук. Потраплю до Тихова. Я й мріяти боялася про таке щастя. От і поєдналася моя професія біолога з професією астронома. Астроботаніка, астробіологія — це ж тільки зародки нових наук, тільки початок великого шляху, а вже які чудесні відкриття. І як цікаво. Хоч би скоріше ранок. Поїду до обсерваторії… В готелі всі сплять. Навколо мене тиша. І мої думки. Знову згадується Василь, наше дивне знайомство і ще дивніше його зникнення. Так до цього часу нічого не вияснили. Вчені поставилися скептично до неофіційного повідомлення про приліт космічного апарата (тим більше, що тоді в закордонній пресі багато говорили про польоти якихось космічних тарілок і блюдець). Кілька слідчих, а також астрономи розпитували єдиного свідка дивовижної події — Льоньку, але він нічого путнього сказати не міг. «Кругле, блискуче, гаряче» — і все. Коротше кажучи, справу зам’яли, питання залишилося відкритим. Дружина професора Діжі не дуже й побивалася за чоловіком, вона одержала добру пенсію і жила одна-однісінька в хорошій квартирі. А років їй було всього двадцять. Так що пригода швидко забулася, а оце недавно в квартирі професора Діжі з’явився франтуватий суб’єкт. Мені про це розповідали студенти з факультету астрофізики. Що там у них буде далі — не знаю, та й знати не хочу. Ненавиджу таких, як ця заблуда… І що в ній бачив Іван Ігнатович — просто диво. Хіба тільки те, що молоде… Ну а що стосується Василя, то про нього згадувати нікому було. Він же сирота. Між студентами ходили якісь непевні чутки, а згодом вони зникли. Тільки я день у день думала про його незвичайну долю. Ба ні, неправда!.. Ще не забував Василя дід Данило — куговщик. Оце перед захистом диплома я завітала до його старенької хатинки. Він був один. Льонька ще не приїхав на літо. Я звернула увагу на те, що дід дуже схуд. Став якийсь понурий і задумливий. Я побачила в нього цілу купу книжок. Це все були популярні брошури і журнали про космос, ракетні апарати, про Ціолковського, про походження людини, світу і навіть книжки про теорію відносності. Дід перехопив мій погляд, зніяковів. А згодом пояснив, що після випадку з Василем втратив спокій і вночі не може байдуже дивитися на зірки. — Мов чую якусь вину за те, що Василь пропав… — Говорив він, змахуючи з щетинистих вій невидиму сльозу. — Але ж невідомо, що з ним? — заперечила я. — Може, Василь ще вернеться. Дід важко зітхнув і покрутив головою. Очі його були звернені у вікно, в дніпровську далину, заросле щетиною підборіддя дрібно тремтіло. — Хіба з того світу вертаються? — тихо промовив він. — Я розпитав Льоньку. Він мені все до тонкості розказав… — Що? Що він розказав? — Василь правду писав у записці. Це було точно щось з далеких планет. Як він там писав? Я згадую… «З позагалактичної системи»… О! А я оце читав книжечки і знаю, що воно таке… Чумацький Шлях — це наша Галактика. А позагалактична система — це вже біс його зна й де!.. Ми ж навіть до Місяця ще не досягнули, а то… мільярди зірок… Е, дівчино, махни рукою… Не бачити вже нам Василя! А жаль, хороший хлопець був… …Був! Ні, діду, я не згодна з тобою… Сиджу самотня, в далекому місті, в Казахстані, і відчуваю живе серце Василя поряд з собою. Що це? Інтуїтивне почуття зв’язку з близькою людиною, яка десь думає, живе, бореться? Чи сильний спогад? Не знаю… Знаю тільки одне: віра в повернення Василя не покине мене до самої смерті… Тільки що радіо принесло вість про запуск штучного супутника Землі. І це в нашій країні! Ура! Яке щастя!.. Василю, де ти? Здійснюється мрія багатьох поколінь! Вже не химери, не фантазії, а міцна рука конструктора і вченого спрямовує космічні кораблі в зоряні далі. Ех, любий хлопче, для чого ти полетів у невідоме? Був би тут — здійснював би найкращі сподівання найкращих людей! А втім, пробач… Ти інакше не міг зробити. Це в мені просто прокинулася велика туга, туга за тобою, за твоєю бунтівливою душею… Піду, буду ходити всю ніч по горах, дивитися на зірки, радіти і сумувати. Всі працівники нашої обсерваторії не знаходять місця від радості. Старий Тихов теж сам не свій. Адже скоро буде перевірена його гіпотеза про життя на Марсі і Венері. Він ще міцний дідуган — доживе. Я дуже хочу цього! Бо що найкращого можна побажати людині, як не торжества його думок, теорій, передбачень?!. Ракета! Ракета летить до Місяця! Тепер можна з повним правом написати, що Земля вступає в космічну еру. Невже всі люди не розуміють цього? Навіщо сварки, війни, напруження? Яка світла і неосяжна дорога попереду! Хай славен буде навіки сміливий і невтомний людський Розум! Ні, не можу писати. Слова здаються блідими поряд з бурхливими почуттями, що бушують в грудях. Не спатиму до ранку, розмовлятиму з Василем. З Василем, який віднині стає моєю совістю, мірилом моїх справ, звершень, вчинків… Довго не бралася за щоденника, заїла робота. А крім того… познайомилася з хлопцем, який працює інженером на електростанції. Він врятував мене під час обвалу в горах, і з того часу ми не розлучалися. А оце недавно ми… одружилися. Що штовхнуло мене на це? Чи люблю я його? Мабуть… А що таке «люблю»? В кожного воно, напевне, неоднакове, своє. При зустрічі, при розмовах з Сергієм не було й тіні того нез’ясовного хвилювання, яке охоплювало мене тоді, в далекі роки, коли я думала про Василя… Та й зараз… А проте що я пишу? Про що думаю? Негарно, негарно… Сергій скромний, справедливий, чесний. Ми з ним створимо хорошу сім’ю. А якщо чогось нема в душі, то хіба мало фантазій створено людиною або казок, які ніколи не здійснюються?.. У мене є син, маленький Василь. Так, так, саме Василь. Інакше я й не могла назвати його. В пам’ять про того хлопця, який і досі живе в моєму серці, як мрія, як совість, як душа, як спомин далекої юності. І слова, даного колись Василеві, я теж дотримаю. Мій син стане космонавтом. Для нього це вже буде дійсністю. Автоматичні ракети сіли на Місяці, атомні ракети облітають з людьми навколо Землі, будується надійний Фундамент для космічних польотів на далеку відстань. Рости, мій сину, дивися на безмежну синяву над собою! То буде твоя дорога — небезпечна, важка, але прекрасна. А сади навколо, ріки і поля, велика наша планета, — то тільки хата твоя, мати твоя, колиска твоя… Сталося щось негарне, пошле, дике… Сергій прочитав мій щоденник і вчинив скандал. Я побачила все його дрібне міщанське нутро. — Так ти не перестаєш думати про якогось Василя? — кричав він. — Ти весь час приховувала від мене цей зв’язок!.. — Який зв’язок? Схаменися, — різко відповіла я чоловікові. — Коли ти вже дійшов до підлості, щоб перевіряти чужі щоденники, то хоч читай уважніше! Мої слова розпалили його ще більше. Важко згадувати всю ганебну сцену, писати на папері те, що він виливав на мою голову. Ні логіка, ні здоровий глузд не діяли на нього. Це був збунтований міщанин, власник. …Вчора він пішов на іншу квартиру. Ми з Васильком будемо зустрічати Новий рік удвох. Ну й хай! Правда, синку? До нас в гості прийде добрий дядя Василь, і нам буде весело. Він прийде в білосніжному вбранні із золотими зірками, він принесе моєму синові небачені подарунки з далеких світів… Та що це? Я плачу? Які дурниці… А втім, не за Сергієм я плачу, ніщо не з’єднує і не з’єднувало нас… Так за ким же? За ким?.. Викликали в Москву, в Інститут космонавтики. Що таке, не знаю. Передчуваю щось незвичайне… Сигнал телевізофона. Викликав секретаріат Інституту. Пропонують негайно приїхати… Радісна несподіванка. Лечу на Місяць в складі біологічної експедиції. В кратерах Альфонса, Коперніка та інших знайшли дивні живі організми. Сенсація на весь світ. Яка радість, що мені доручили таку почесну справу. Жаль тільки, що Василя не можна взяти з собою… Запропонували віддати його в спеціальне училище для космічних пілотів. Там їх змалку готують до незвичайної професії. От і гаразд! Я дотримаю слова, яке дала колись Василеві, хлопцеві з мого дитинства. Мій син стане астронавтом!.. Але пора збиратися. Попрощаюсь з сином і… в небеса!.. Страшно… Сиджу оце в гостях у мами, в Гребенях, перегортаю пожовклі листки щоденника і думаю, думаю. Ніби вернулося моє прекрасне дитинство, мовби знову прилетіла з південних країв юність разом з журавлями і ластівками. Та ба! Дзеркало на столі говорить інше. Густа сивина в косах і зморшки на щоках свідчать про невпинний плин часу. А що ж, сорок дев’ять років, не жарт! А втім, це так, настрій! Життя навколо таке, що сумувати не можна. Навіть мама моя, якій вже перевалило за сімдесят, жартуючи, каже, що готова жити ще сто років у такий вік, коли люди бога за бороду хапають. Це вона має на увазі польоти на Місяць, Венеру і Марс. Проте ніхто вже не дивується тому, що я побувала на Марсі. Повідомлення про карколомні відкриття в Космосі стали буденними. А жаль… Навіть син, мій чудесний Василько, вже побував на Місяці. Це був його пробний політ. Писав, що здав на «п’ять». Я поздоровила його і… проплакала всю ніч… Чому? Та хто ж його знає, чому підстаркувата жінка плаче вночі, згадуючи юність! Скоро приїде до Києва Василько, він хоче бути присутнім при будівництві великого космічного корабля, який готується для польоту до зовнішніх планет і в пояс астероїдів. Хочу повезти його в гості до діда Данила… До речі, про діда Данила. Йому вже далеко за вісімдесят, але він нізащо не хотів покидати своєї роботи куговщика, хоч куги вже далеко не такі, як раніше. В управлінні поговорили, подумали і залишили його в старенькій хатинці під лісом (там тепер заповідник). Як тільки наступає вечір, дід Данило підходить до пульта, встановленого на столі, включає систему сигналізації, і сотні вогнів на бакенах спалахують червоними та зеленими зірочками вздовж Канівського моря… Тиждень тому я зустрілася з дідом. Він пізнав мене і навіть просльозився, побачивши мою сивину. Показував фотографії онука Льоньки. Правда, він тепер не Льонька, а Леонід Григорович, радіоінженер. Конструює астронавігаційні прилади для нових космічних кораблів. Дід повів мене до старезної дуплистої верби, що росла недалеко від хатинки, зупинився біля неї і пильно поглянув на мене. Я зрозуміла його думку і тихо промовила: — Василь… — Молодець, Оксано, — радісно випростався дід. — Не забула. Діду, діду! Хіба можна забути дитинство, хіба можна забути весну, сонце, спів солов’я і першу, нездійснену любов?.. …Тільки що прийшов листоноша, приніс картограму. Що це? Сон чи марення? На ній написано знайомим, знайомим, як власна рука, як відображення в дзеркалі, почерком лаконічні слова: Горовий! Який Горовий? Що зі мною? Де я? Чи знову повертається час, стрімко розкручується його туго звита спіраль? Боже! Та це ж Василько! Він повернувся. Я побачу його! Лечу! Лечу, мій соколе, моя мрія, мій далекий юнацький сон! Поспішаю тобі назустріч!.. |
||
|