Вежа мовчання

Добравшись до Стамбула, Алі-паша продав побратимів старому персові.

Караван рушив на схід. Горами, пустелями, палаючими долинами.

Невільники були розв’язані, але втекти годі було й думати. В далекім, невідомім краю, серед незнайомих людей, без їжі та води втікачі не пройшли б і тижня. Та й куди йти? Як шукати путі до Вкраїни? Де вони тепер і куди заведе їх химерна, осоружна доля?

— Ще якби в Стамбулі або Трапезонті — надія б жевріла, — зітхав Грицько. — А в Персії — жаба цицьки дасть. Ніхто не знатиме про нас, ніхто не визволить, не викупить.

— Може, Василина, — несміливо озвався Гордій, сумно дивлячись на безконечні піски та суглинки. — Якщо зосталась жива.

— Схаменися, брате, що Василина? Бідолаха, аби сама знайшла притулок, коли жива. Де вона візьме грошей, та й хто їй скаже, де ми поділися. Ні, братчику, краще сподіватися на себе, на долю свою.

Бранці йшли за верблюдами, добре, що ще не змушували нести вантаж. Двічі на день караван зупинявся біля криниць, тоді можна було всмак напитися холодної прозорої води.

До побратимів інколи приходив потурчений вкраїнець, він давав невільникам по шматку черствого коржа з сушеним кінським м’ясом. Сидів поруч, доки козаки їли нужденний харч, сумно дивився в землю, зітхав.

А коли вони одного разу пообідали, несміливо попросив:

— Хлопці, заспівайте пісні…

— Якої тобі ще пісні? — незадоволено запитав Підкова.

— Своєї, української. Двадцять літ я вже не чув рідної пісні. Тільки сниться інколи. Мати, хата, дід старенький… дівчата на вигоні посеред села… і пісня. Так гарно, любо, аж серце сміється. А потім прокинешся… забудеш усе. Хочеш згадати — не можеш. Тільки знаєш, що снилося щось, гарне-гарне… Заспівайте, хлопці.

— Невесело, земляче, — понуро одвічав Підкова, похиливши закудлану голову. — З чого б то нам співати?

— Доки живе людина — сподівається на щось. От я — вже старий, вже одна нога в могилі… а все сподіваюся. Ану Господь милосердний зглянеться, визволить мене з чужини. Хоч би одним оком глянути на степи вкраїнські, дихнути повітрям рідним.

— Що ж заспівати тобі, бідолахо?

— Що завгодно. Аби своє.

— Гаразд. Заспіваємо. Підтягай, Гордійку. Уважимо земляка, якщо він не забув України серед чужинців-недовірків.

Глухо, ледве чутно почав співати Підкова, вкладаючи в слова пісні свій жаль, і розпуку, й неясну надію на прийдешнє.

Заворушилися перси, принишкли верблюди, дивлячись мудрими чорними очима на дивних бранців, прислухалися до щирих слів, у яких жив відгомін далекого невідомого життя.

А Гордій підхоплює печальну мелодію, і вже два голоси плачуть серед пустелі, передаючи свою тугу блакитному небу і бездонним просторам.

Потурчак плакав гіркими сльозами, слухаючи пісню, бив себе п груди, і з його вуст виривалися судомні хлипання.

— Не треба, хлопці, душу виймає… Ой Боже ж мій, Боже… нащо нас мати породила? Ой правда, правда… як перо од крила… одлучені… од матері…

— То співай, то не треба, — невдоволено мовив Підкова, зітхаючи. — Тільки розохотився, а тут — на тобі, душу виймає. Вже давно з нас душу вийняли воріженьки прокляті, земляче! А пісня — вона вселяє душу! То до тебе вертається душа, братчику! Як серце тужить та плаче за родиною — воскресає душа людська, так і знай… Чуєш, земляче?..

Почувся крик — знак рушати в путь.

Потурчак ішов поруч з невільниками, зажурений, але й щасливий водночас.

— А є родина на Вкраїні? — запитував його Підкова.

— Як полонили мене татари, то була. Десь під Києвом дядьки та тітки. Батько й мати померли у Кафі, вони теж зі мною потрапили в неволю. Давно те було, літ з двадцять… а то й більше… Я вже й не лічу — що мені з того. А к чому це ти питаєш, козаче? Чи це викупить хтось? Жаль про те й гадати. Згнию на чужині, в ярмі віковічному…

— А куди нас ведуть — чи не відаєш?

— Відаю, хлопці. Погана робота. Та не так тяжка, як гидка.

— Що за робота?

— Вас узято для вежі мертвої… як вона в них зветься — «вежа мовчання»…

— Що ж то за страшна вежа така? — здивувався Підкова.

— Мертвяки там персійські лежать. Як умре чоловік — його одразу туди…

— Навіщо?

— Така віра в них… вогню вони поклоняються, все очищають вогнем. І правда — чепурні вони, охайні. Хоч рабів своїх катують незгірше турків. А що ж — раб, невольник для них нижчий від худобини. Так ото, кажу, віра така — щоб не сквернити трупом землю, виносять мертвих у вежу… а там вже їх об’їдають круки. Хмарами в’ються прокляті птахи над тими вежами. А як лишаються кісточки та висихають на сонечку, їх кидають у яму. Так-то, братчики. Вас поставлять до такої вежі, носити мертвяків…

— Страшно, — прошепотів Гордій, похиливши голову. — Страшно, брате. Краще впасти в бою, краще гору кам’яную довбати… а так, серед трупу…

— Е, дарма, — твердо сказав Підкова, обнявши побратима за плечі, — все витерпимо, Гордійку. Що нам вежа? Весь світ, голубчику, як вежа мовчання персійська. Неволя, катюги безжалісні, битви криваві… Де ти бачив спокій та любов? Скрізь плачуть-стогнуть люди, миру бажають і не мають його. Будемо сподіватися. Будемо вірити. Може, і з вежі мовчання є дорога на волю. Хто скаже?..