Вдячність

Гуго-алі став на порозі, вражено дивився на високу жіночу постать у чорній фаті. За нею ніяково переминався з ноги на ногу вайлуватий літній чоловік. Він здавався знайомим Гуго-алі. Тривога страшної ночі переплутала всі лиця, він не міг згадати, де й коли бачив того химерного діда з довгими вусами. Таких не носять у Скутарі. Хіба що невільники чужинецькі…

— Хто ти, жінко? — запитав Гуго-алі. — Чого шукаєш у бідного рибалки?

Жінка відхилила фату. Гуго-алі скрикнув від несподіванки. Він пізнав рятівника своїх діток.

— Ти спізнився до своїх? — прошепотів турок. — Ти в небезпеці?

— Ні, Гуго-алі, — сумно відказав Іванко. — Ми лишилися в Туреччині по добрій волі…

— Навіщо?

— Я не знайшов побратима. А без нього життя — не життя. Я згадав тебе. Ти — добрий чоловік. Я вирішив прийти до тебе.

— Добре вирішив, — схвально захитав головою туром, і його чорні, як терен, очі заблищали щирістю. — Добре вирішив, великодушний юначе! Я зроблю все, що можу. Тільки я бідний, що на мені — те й моє. Без грошей далеко не підеш, нічого не дізнаєшся…

— Маємо гроші, — скупо одповів Іванко. — Дамо тобі, скільки треба. Тільки знайди мого побратима, визволи його. Довіку буду вдячний…

— Я вже молю аллаха за тебе. Моє життя — твоє життя. Вже тепер піду в порт. Шукатиму, запитаю перекупників. Скажи ім’я твого побратима… І коли його продали. Залишайтеся в мене. Тільки фату зніми. Жінкам у нас важче мандрувати. Ти молоденький, треба припасувати гарну бороду. Я добуду. І супутникові твоєму теж. Він знає турецьку мову?

— Ні…

— Тоді хай прикинеться німим. Чуєш? Як хтось запитає — хай мовчить…

— Гаразд. Я скажу йому.

— Я йду, гості мої. Сподівайтеся на добро. Ходіть сюди, в другу кімнату. Доки не повернуся — не виходьте.

…Брудна завіса на дверях відхилилася, в щілину зазирнуло замурзане дитя. Почувся приглушений сміх.

— Хто там? — занепокоївся Явтух, сторожко витягаючи шию.

— Певно, діти цього турка, — відповів Іванко.

— А чого вони сміються?

— Діти як діти. Граються.

— А як ти гадаєш… цей Гуго, чи як його там… не приведе яничарів?

— Явтуше…. тоді жити не варто на світі. — сумно сказав Іванко. — Невже всі люди… звірі хижі? Ось ти, якби до тебе на Вкраїні прийшов турок… ти б не видав його, не оддав би в неволю?

— Певно, що ні. Християнська ж душа я, не бусурмен…

— А він себе вважає правовірним… а нас — покручами, недовірками. Треба дивитися на серце людини, а не на віру. Він добрий чоловік.

— Може. Хотілося б вірити людям, Іванку. Ой як хотілося б. Я оце сиджу тут, у закапелку… і не віриться, що ми в Туреччині. Здається, вийдеш надвір, а там поля, гаї рідні, пісні над селом…

— Тс-с… Заглядають.

Знову вигулькнуло усміхнене личко дівчинки з-за дверей. Очиці її зацікавлено обмацували дивну жінку в чорному, якої вона ніколи ще не бачила.

— Хто ти? — прощебетала дівчинка. — Може, ти мама моя?

— А де твоя мама? — збентежено озвався Іванко.

— Померла, — зітхнула дівчинка. — А я не знаю, що це таке. Тато казав, що вона пішла десь далеко-далеко. Може, ти повернулася?

— Ні, я не мама, — сказав зворушений Іванко. — Я тітонька… Юлдуз-ханум.

— Юлдуз-ханум, — повторила дівчинка. — Зіронька. Яке гарне в тебе ім’я. А мене звати Зульфа. А братика Селімом. Селіме, Селіме, йди-но сюди. Тут до нас прийшла тітонька Юлдуз-ханум…

Дівчинка витягнула з-за завіси меншенького хлопчика, присіла біля гостей, бігаючи меткими очицями то на Явтуха, то на закутану в чорне «тітоньку».

— Давай гратися, Юлдуз-ханум, — запропонувала Зульфа. — Я дуже люблю гратися…

— А в що ж ми будемо гратися, дитинко?

— А в козаків, — сказала дівчинка. — Ти будеш козаком. Отак роби! У-у-у! А я буду ховатися, а ти мене шукатимеш. Тільки ти роби отак-о! Страшно щоб було!

— А хіба козаки… страшні? — тихо запитав Іванко.

— А хіба ні? — серйозно перепитала Зульфа. — Палять, бігають, убивають людей… Я бачила їх сьогодні. Мене хотіли вбити.

— Зульфа, — помовчавши, відповів Іванко. — Я знаю — тобі страшно було. А в козаків… далеко, далеко від твоєї землі… є дітки, є свої хати…

— У козаків є діти? — здивувалася дівчинка. — Вони ж розбійники. У розбійників нема діток.

— Вони не розбійники. Вони такі люди, як твій тато. Ловлять рибу, сіють хліб. На них нападають татари і турки.

— І турки? — вражено перепитала Зульфа.

— Турки… Забирають козацьких діток, хлопців, дівчат. Везуть у неволю. Тоді козаки пливуть сюди, щоб визволити своїх дітей та батьків.

— Я не знала, — прошепотіла Зульфа.

Минуло кілька тижнів. Одного разу Гуго-алі повернувся з порту радісний, веселий. Він з порога гукнув своїм гостям:

— Дякувати аллахові, розшукав я твого побратима! Іванко схопився рукою за груди, похитнувся. Турок підбіг до нього, підтримав за лікоть.

— Що з тобою? Тобі погано?

— Ні, ні! Друже Гуго-алі, дякую тобі за добру вість! — прошепотів Іванко. — Кажи… кажи далі… Де він? Що з ним? Чи далеко…

— Далеченько. Його купили перси. Обидва козаки разом. Вони у вежі мовчання…

— Вежа мовчання? Що це таке?

— Ніби цвинтар… чи що. Там складають мертвих… Їх потім поїдають коршуни…

— І козаки…

— Так, брате. Козаки носять трупи в ту вежу…

— Боже, — простогнав Іванко. — Гордійку, за що тобі така ганьба…

— Вони без кайданів, — озвався Гуго-алі. — Та втекти звідти неможливо. Пустеля, безводдя. Один шлях — викупити. Чи вистачить у тебе грошей?

— Вистачить, Гуго-алі, — скрикнув Іванко. — Явтуше, неси все, що маємо. Боже мій, я вмру від щастя! Невже я побачу його? Невже ми будемо разом? Явтуше!..

Явтух метушився біля свого лахміття, розв’язував сакви із скарбами, і тихі сльози надії котилися по його старечих, зморшкуватих щоках…