"Острів Тамбукту" - читать интересную книгу автора (Марчевский Марко)

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Думки перед смертю. І мене кидають в океан. У темній печері. Втеча в гори. Нова зустріч з дикунами. Голод і страх. Як мавпа врятувала мене від голоду. Роздуми в джунглях.

Надвечір двері розчинились, і на порозі виросла постать тієї самої смуглянки. Вона прийшла разом з якимось хлопцем. Юнак був дуже схожий на неї, тільки шкіра його здавалася трохи темнішою та волосся було довше, ніж у дівчини. Хлопець теж був стрункий, але вищий за дівчину; і очі такі ж великі й чорні, і брови зрослися на переніссі. І хоч юнакові, здавалося, було щонайбільше вісімнадцять років., але м'язи рук і грудей були розвинені, як у дорослого. Намисто, серги та браслети хлопця нічим не відрізнялись від прикрас дівчини. Я подав їм знак рукою, щоб увійшли, але вони не наважились переступити через високий поріг. Певно, боялись мене. Юнак посміхнувся, блиснувши двома рядами білих, зубів, потім зачинив двері, і я знову лишився сам.

З того часу я все частіше думав, що ці тубільці вперше в житті бачать білу людину. Інакше не можна було пояснити незвичайну цікавість, з якою вони завжди розглядали мене. Коли б на острові були білі, вони б ні в якому разі не допустили, щоб нас перетопили в океані. Але ж у тропіках немає жодного острова, який би не належав тій чи іншій державі. Розподіл колоній. уже давно закінчився, наставала ера їх звільнення. Я не припускав і думки, що ненажерливі колонізатори могли не помітити такого квітучого острова, тоді як десятки їхніх кораблів щодня вздовж і впоперек міряють води Індійського океану. Щоправда, й досі на географічних картах є білі плями. Північний полюс поглинув чимало жертв, перш ніж його підкорили відважні папанінці. Навіть такий великий острів, як Нова Гвінея, відкритий понад чотириста років тому, ще не досліджений повністю. Зовсім недавно, в 1935 році, в горах Нової Гвінеї було виявлено десятки тисяч людей племені тарифурора, які до того не бачили білих людей. Так, на земній кулі ще немало недосліджених областей, несходжених пустель, а в океанах чимало таких місць, де не проходив пароплав.

Індійський океан — це велетенська водна пустеля, яку пароплави борознять в усіх напрямках, але завжди одними й тими ж трасами, де глибина вже давно виміряна і немає небезпеки розбитися об підводні скелі. А Тамбукту розташований далеко від цих трас, і нічого дивного немає в тому, що про нього й досі ніхто не знає. От і виходить, що ми перші білі люди, які потрапили на острів. Та ще, можливо, матроси Магеллана…

Такі думки роїлися в моїй голові, коли я чекав своєї смерті. Щовечора я вирізав ножиком на балці глибоку риску й думав: «Залишається ще шість днів… Ще п'ять… Ще три…» Кожна нова риска була кроком до смерті.

Сьомого дня до мене знову долинули знайомі верескливі звуки й глухі удари в дерев'яний бубон. Той самий велетень, якого тубільці звали «гана Боамбо», відчинив двері, подав знак, і вартові повели мене до берега.

Повторилося те саме, що з Греєм і Стерном. Мене поставили біля самого вогнища, навколо якого вже танцювали тубільці, барабанщик ще дужче почав гатити в дерев'яні ночви, оглушливо завищали свистки та бамбукові сопілки, а танцюристи з намазаними сажею обличчями понеслися круг мене в шаленому темпі. Я стояв і міцно стискав у кулаці капітанів ножик. Це була моя остання надія…

Двоє дикунів прив'язали мені до ніг каменюку й понесли до кручі. Я й незчувся, коли полетів униз. Востаннє блиснуло в моїх очах сонце й потонуло разом зі мною в океані. Але ножика я не випускав з рук. Хотів, було, відкрити його, та марно. Не так легко все це робиться під водою. Я заходився дриґати ногами. На превеликий подив, мотузка розв'язалась, каменюка пішла на дно, а я кількома поштовхами рук і ніг вибрався на поверхню. На кручі вже не було нікого. Тубільці порозходились.

Неподалік від мене зяяла глибока печера, вимита хвилями в кам'яній кручі. Вона була темна й страшна. Навряд чи наважився б я в інший час наблизитись до неї, але зараз тільки во» а й могла мене врятувати, якщо тубільцям заманеться поцікавитись моєю долею. І я мерщій поплив до печери.

Діставши ногами дно, я зупинився. Раптом до мене долинули якісь таємничі звуки, що линули, здавалося, з-під землі. Хоч вода була тепла, я весь дрижав. Що це за звуки і звідки вони? Трохи заспокоївшись, я зрозумів, що то був голос лісу, вітру, голос життя, що вирувало на острові.

Зайшло сонце. В печеру заповзла тягуча темрява. Я вибрався з печери й поплив попід кручею. Незабаром дістався гирла невеличкої річки і вийшов на берег. На небі блимало безліч яскравих зірок. Мені здавалося, що вони більші і яскравіші, ніж у наших краях. Трохи згодом зійшов місяць і стало досить видно.

Роззувшись і постягавши з ніг мокрі шкарпетки, я почвалав по піску понад берегом. Хотілось якнайшвидше відійти від небезпечного дикунського селища. Але чим далі залишався океан, тим вужчим ставало річище, тим швидше текла вода. Піщана смуга скоро кінчилась, починався крутий берег, порослий густим лісом. Довелося брести річкою. Вода ледве сягала до колін, але швидка течія несла вниз багато каміння, яке до крові пооббивало мені ноги. Іти берегом теж не можна було, бо дерева схилялися до самої води, утворюючи непрохідні зарості. А річка дедалі ставала бурхливішою, каміння ще дужче било по ногах. Від болю я ледве йшов. Інколи переді мною в темряві з'являлися пороги й водоспади. Не маючи змоги обійти їх, я перелазив через слизькі, вкриті мохом кам'яні вали. Раз у раз падаючи й зводячись, я дуже повільно просувався вперед, у гори.

Так минула ніч. Світанок застав мене високо в горах. Мучили страшенна втома й голод, позбивані ноги пекли вогнем. Та й вода тут була як лід, і я весь тремтів од холоду. Доплентавшись до великого водоспаду, я зупинився. Вода падала з високої крутої скелі і міріадами краплин розбивалась у глибокому виру. Поруч з водоспадом зеленіла невеличка галявинка, вкрита високою й густою травою. Я виліз на берег. Трава, що сягала мені вище голови, була цупка, мов очерет, і я ледве продирався крізь неї. Добравшись до лісу, я поліз рачки поміж деревами й колючим чагарником. Коли водоспад лишився позаду, я знову ввійшов у річку і побрів проти течії далі. Невдовзі переді мною виросла нова круча; тут било джерело, з якого брала свій початок річка. Довкола стіною стояли непрохідні джунглі. Куди податися?

Зібравшись з останніми силами, я заліз на кручу й сів перепочити. Дошкуляв голод, але навколо не було жодного плодового дерева. Що тепер я робитиму серед цих джунглів голими руками? Що їстиму? Насамперед треба відпочити, а там видно буде. Відшукавши затишний куточок, я ліг під кущем і одразу заснув…

Прокинувся я, коли сонце піднялося вже високо над деревами і мої ноги опинились під пекучим промінням.

Я відсунувся в тінь. Було чути, як з-під скелі тихенько дзюрчить вода. В лісі верещали мавпи, щебетали пташки. Була б оце рушниця, настріляв би я собі дичини, напік би м'яса й наївся досхочу. Але в мене не було ні рушниці, ні навіть лука з стрілами. Не було й сірників, щоб розвести вогонь. Нічого не було…

Раптом зовсім близько пролунали людські голоси. Схопившись на ноги, я кинувся у найближчі кущі. Незабаром з лісу по той бік річки вийшло, двоє тубільців. Кожен з них ніс на плечі бамбуковий стовбур довжиною метрів зо два і сантиметрів десять завтовшки. Один з остров'ян тримав у руці тліючу головешку. Дійшовши до джерела, во» и посідали під кручею, витягли з кисетів сухе листя, скрутили його, припалили від головешки й почали курити. Я сидів зовсім поруч, бачив кожен їхній рух і чув кожне слово. Покуривши, тубільці набрали в бамбукові стовбури води, позатикали їх дерев'яними чопами, взяли на плечі й пішли геть. Незабаром обидва зникли в хащах, і навколо знову стало тихо.

Я зліз із скелі й схопив головешку, яка ще тліла. «Є вогонь! — майнула радісна думка. — Вогонь!» Тільки тепер я зрозумів, як важко жилося первісним людям, коли вони ще не вміли добувати вогню і їли тільки дикі плоди та сире м'ясо.

Біля водоспаду, в тому місці, де річка круто повертала вбік, я розвів у затишку вогонь. Сюди вода понаносила багато гілля й корчаків, які вже встигли повисихати й горіли, мов порох. Незабаром у вогнищі зібралося стільки жару, що можна було б спекти вола. Та ба! Голими руками не впіймаєш навіть маленької пташки.

Я повернувся назад до джерела. Ніде нікого. «Куди тубільці понесли воду в своїх бамбукових посудинах? Певно, десь поблизу є селище», — промайнуло у мене в голові. Де є люди, там і селище, а де селище, там обов'язково має бути і печена риба, і кокосові горіхи… Чого б тільки я зараз не віддав за один горіх або за хвіст печеної риби!

Несподівано щось зашаруділо й засичало. Я швидко обернувся. Кроків за десять від мене серед каміння стирчала голова очкової змії. Плазун погрозливо на когось сичав. Перед ним на камені, наїжившись, мов кіт, сиділа мангуста. Вона люто гарчала, збираючись плигнути на ворога. Розсерджена кобра роздула шию капшуком, і чорні кільця з обох боків шиї здалеку й справді нагадували окуляри. Очкова змія — дуже отруйна, її укус смертельний. Врятуватись можна лише протизміїною вакциною. Але мангуста не боялася: на неї отрута очкової змії не діє. Звірок рвучко стрибнув на кобру, впився зубами в гнучкий хвіст змії і вмить відскочив, бо й кобра встигла вкусити його в ногу. Мангуста знову припала до землі. Змія теж витягла шию й засичала. Новий блискавичний стрибок — і мангуста вчепилася зубами цього разу вже в шию плазуна. Вона скажено гарчала, навалившись усім своїм тілом на кобру. Але й змія не здавалася. Вона стьобала мангусту хвостом, мов батогом, намагаючись вирватися з її гострих зубів і пазурів. Зібравши всі сили, кобра таки вирвалась і клубком покотилася до скелі, але мангуста знову наздогнала її, вчепилася пазурами й почала роздирати довге лускате тіло на шматки. Кобра затремтіла, скрутилась і затихла. Мангуста потягла свою здобич до лісу.

Вирішивши будь-що роздобути собі їжу, я обережно пішов стежкою в той бік, де зникли тубільці. Мені здавалося, що стежка обов'язково виведе мене до селища з рівно втоптаним майданчиком і гостроверхими хатинами. Та згадавши про озброєних дикунів, які живуть там, я нерішуче зупинився. Але думка про кокосові пальми, що ростуть навколо хатин, і про кокосове молоко надала мені сміливості. Один горіх або кілька печених ямсів могли врятувати мене від голодної смерті.

Я йшов обережно, часто зупинявся й прислухався. Людських голосів не було чути ніде. Тільки мавпи верещали на деревах. За півгодини стежка привела мене до високої бамбукової огорожі. За огорожею гомоніли люди. Я обережно підійшов ближче і заглянув у щілинку. Побачив тільки двох чоловіків (можливо, тих самих, що приходили по воду) і кількох жінок. Чоловіки товстими загостреними кілками довбали землю, а жінки вивертали великі брили землі і подрібнювали їх дерев'яними лопатками. За жінками йшла дітвора — хлопчики й дівчатка — й розминала землю руками. Трохи далі друга група жінок згортала подрібнену землю в купки й робила з неї круглі грядки. Всі працювали, розмовляли й сміялися, і їхні голоси відлунювали далеко в лісі. «Люди, які так щиро сміються, не можуть бути злими». — подумав я, але, згадавши тих дикунів, що хотіли вчора втопити мене в океані, квапливо одійшов від огорожі.

Я пішов стежкою далі. Спочатку вона вилася попід городом, а потім повернула до лісу. Людські голоси сюди не доходили. Трохи згодом я опинився біля іншого городу з круглими грядками, засадженими якимись рослинами. За грядками височіли стрункі кокосові пальми. На вершинах пальм серед довгого листя звисали цілі грона великих горіхів. Я спробував забратися в город, але не зміг продертися. крізь густий частокіл. Пройшовши ще трохи попід огорожею, я дійшов до невеличкої хвіртки, зробленої високо над землею, обережно відчинив її і ввійшов.

На городі не було нікого. Прислухався — тиша. Підбігши до однієї з грядок, я вирвав кілька стеблин, але на них не було нічого. Підійшов до кокосової пальми. Горіхи, великі й апетитні, росли дуже високо, а стовбури пальм — гладенькі, мов телеграфні стовпи: спробуй здертися! Хотілося збити хоч один горіх. Я кинув камінець, але не докинув. Пішов до нижчої пальми — теж невдача.

Несподівано щось заверещало. Я озирнувся — ніде нікого. Раптом біля моїх ніг упав великий кокосовий горіх. Я підвів голову. Серед довгого листя пальми сиділа невеличка мавпочка і, вишкірившись, сварилася на мене кулачком. Її неодмінно треба було прогнати, бо вереск міг викрити мене. Я знову взяв камінь і шпурнув у мавпу. Звірок закричав, ніби сміючись. Потім зірвав горіх і кинув у мене. Між нами розпочалася справжня перестрілка: я ціляв у мавпу камінням, а вона, регочучи й шкірячи зуби, відбивалась горіхами. Очевидно, це розважало її, а мене така розвага рятувала від голоду. Поховавши горіхи в чагарнику під огорожею, я схопив два, з них і побіг до свого вогнища. Там знайшов гострий камінець, пробив шкаралупу одного горіха і напився соку. Аж тепер я відчув страшенну втому. Подряпані, в синяках ноги нестерпно боліли. Я роззувся і, знайшовши під деревом затишне місце, ліг відпочити.

Та спати не хотілося. В голові роїлись нерадісні думки. Спасибі сердитій мавпі, тепер я забезпечений їжею на кілька днів. Але попереду були не дні й не тижні, а ціле життя. Треба було, доки не скінчились горіхи, запастись продуктами. Тільки де їх узяти? Мене здивувало, що в такому лісі нема жодного плодового дерева. Ні, цього не може бути. Тут повинні рости дикі кокосові та хлібні дерева, які я бачив біля селищ. Можливо, їхні плоди й не такі смачні, як культурних дерев, та порожній шлунок не вередливий…

Відпочивши, я спробував пробратися глибше в ліс. Довго довелося мені рачкувати попід колючим чагарником, щоб подолати якихось десять кроків. Особливо заважали гострі шипи ротангу,[9] які чіплялися за одяг і до крові роздирали обличчя. Вибившись із сил, я сів на землю й озирнувся. Навколо стояли джунглі, справжні таємничі джунглі. Сюди ніколи не проникали сонячні промені, крізь гілля й густе листя не блищало небо. Я залі і на низеньке дерево, з нього перебрався на вище, потім на трете, ще вище, але плодів ніде не було. Хотілося хоч оглянути місцевість, проте високі густі дерева затуляли все навкруги.

І ось тут, високо над землею, серед розложистого гілля віковічних гігантів я згадав про тих мавп, з яких давно-давно колись виникла людина. Ці найдавніші наші предки жили на деревах і їли дикі фрукти й солодке коріння. Сидячи на гілляці, я зараз був схожий на них. Тільки мавпи могли швидко лазити, і в них були гострі зуби та пазури для захисту від ворога. Я був менш повороткий, у мене не було таких міцних зубів та гострих пазурів, зате було інше, те, чого не мали вони, — людський розум. І все ж тут, серед диких джунглів, мені на кожному кроці загрожувала небезпека. Якщо на мене нападе хижак — ніхто мені не допоможе, навіть розум. І я пожалкував, що не маю зубів та пазурів наших далеких предків…

Отже, ніде нічого їстівного. Але ж, крім їжі, я мусив подбати ще й про житло. Правда, тут ночі набагато тепліші, ніж у нас, і спати можна просто неба, але ж хижаки! Мавпи не страшні, мангусти теж бояться людей. Левів і тигрів тут нема — це я знав певно. На землі тільки на двох островах є тигри — на Цейлоні і Борнео. А леви на островах зовсім не живуть. Я знав, що на Тамбукту немає також ні ведмедів, ні шакалів, ні гієн. Зате обов'язково є змії — небезпечніші за всяких хижаків. Що робити, коли на мене нападе один з таких жахливих плазунів? Адже по дерезах вони лазять не гірше, ніж по землі…

Труснувши головою, я прогнав ці жахливі думки. Не такий страшний чорт, як його малюють…

Ввечері, підклавши у вогнище сухих дров, я спокійно ліг спати, знаючи, що, крім людини, до вогню ніхто не наважиться підійти… Раптом щось зашаруділо. Я схопився, підійшов ближче до вогню — це був мій єдиний захисник — і напружив зір. Тихенько дзюрчав струмок, вітру не було, а шум дужчав. Він линув звідкілясь згори, де в темряві зникало верховіття дерев. Нарешті я побачив якихось тварин — вони кружляли високо над вогнищем, певно, їх приваблювало світло. Тварини скавучали, мов собаки. Та це ж і є собаки! Летючі собаки — колонги. Вдень вони сплять, висячи, мов кажани, вниз головою на деревах, а вночі вилітають на полювання, їхня звичайна їжа — плоди дерев, проте колонги не відмовляються й від комах, а інколи ловлять і дрібних тварин. Колись я читав, що на островах Ява та Суматра колонги нападають на сади і геть знищують урожай. Тубільці жорстоко переслідують цих шкідників, але дехто їх приручає, і ручні колонги ревно охороняють сади від своїх диких родичів.

Летючі собаки покружляли ще трохи над вогнем і кудись полетіли.