"Острів Тамбукту" - читать интересную книгу автора (Марчевский Марко)

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

У селищі племені бома. Я небажаний гість. Нічне свято. Мій календар. Мій друг Лахо. Каша з кокоювих горіхів.

Двічі й тричі на день приходили тубільці по джерела по воду, і ми щоразу «розмовляли», здебільшого за допомогою міміки та пальців. А набравши в свої «бутлі» води, вони мовчки, не сказавши жодного слова на прощання, не зробивши ніякого жеста, повертались додому. Але ще дивніше було те, що вони й досі не запросили мене її своє селище, та й до мого куреня не заходили.

Так минув місяць.

Якось моїх нових друзів не було два дні зряду. Вирішивши, що з ними щось трапилось, я наступного дня ще зранку пішов до селища провідати їх. Сонце ще не встигло піднятись, але для людини, яка звикла до помірного клімату Європи, спека навіть тепер здавалася нестерпною. Особливо жарко стало, коли я вийшов з лісу й попростував попід садами та городами, де не було високих дерев. Різниця між температурою в тінистих лісах і на відкритому місці була разючою. Добре, що я додумався зробити собі капелюха з широкого пальмового листя. Без нього, напевне, дістав би сонячний удар. Тубільці, правда, ходять простоволосі, але їхні досить довгі кучері надійно оберігають голову від сонячних променів. І все-таки дивно: як вони, майже голі, витримують таку спеку? Особливо жінки, які з ранку до вечора працюють на городах…

Стежка привела мене до самого селища. І тут, як і на побережжі, хатини стояли півколом на невеликому майдані. Такі самі гострі покрівлі, що опускаються майже до землі, такі ж маленькі, високо навішені двері, в які доросла людина може пролізти тільки зігнувшись. Двері закривались матами або рогожами.

Біля кожної хатини горів вогонь. Навколо вогнищ сиділи чоловіки, жінки, діти. На жару щось варилось у горщиках. Біля стежки, де я зупинився, чорна свиня з поросятами їла лушпиння. Два собаки, низьконогі й каплавухі, обнюхували свинячу їжу. Якась жінка висипала їм з горщика рештки сніданку.

Собаки перші почули чужого й тривожно загарчали. Жінка, що стояла до мене спиною, обернулась. Побачивши мене, вона з переляку впустила горщик на землю і несамовито заверещала. Ще якусь мить дивилась на мене, широко розплющивши очі, потім отямилась і щодуху побігла до лісу, не перестаючи верещати. Всі тубільці — чоловіки, жінки, діти — посхоплювались і, помітивши мене, з нестямним галасом порозбігались хто куди. На майдані не лишилося живої душі…

Так само зустріли нас і в той день, коли ми з капітаном та поваром Греєм забрели з селище на побережжі. Спочатку всі порозбігались, а потім оточили нас і посадили в окрему хатину. Згадавши це, я повернувся й поспішив стежкою назад…

Наступного ранку Лахо з двома іншими тубільцями принесли мені їжу й посідали неподалік. Довго мовчали, зрештою Лахо заговорив. З жестів та міміки я зрозумів, що коли ще раз прийду до них (він показав рукою в бік селища), то мене вб'ють (він направив спис собі в груди). Я дивився йому в очі й посміхався. Але моя безтурботність не сподобалась Лахо, і він знову почав пояснювати, що коли я вдруге піду в селище, мене вб'ють. Цього разу він направив спис уже не на себе, а на мене і кілька разів повторив цей красномовний рух.

Я зрозумів: тубільці не хочуть бачити мене в своєму селищі. Але навіщо ж тоді годують? Невже тільки для того, щоб не блукав сам по садах і не лякав жінок та дітвору?.. Хіба я така потвора?

Страх тубільців остаточно переконав мене, що білу людину вони бачать уперше.

Якось увечері, після заходу сонця, коли на обрії з'явилось рожеве коло місяця, з селища долинули голосні вигуки. Я саме сидів біля куреня й підкидав у вогнище сушняк. Вигуки повторились. Невдовзі пролунали удари в бубон і пронизливий вереск, який мені вже не раз доводилося чути й раніше, коли ми сиділи з капітаном та Греєм у темній хатині. Ці звуки роз'ятрили в пам'яті жахливі переживання. І я подумав: хто ж сьогодні жертва? Чи, може, ніякої жертви й немає, а дикуни просто розважаються?

Не довго думаючи, я попрямував до селища. В лісі було дуже темно, і навіть знайомою стежкою доводилось просуватися навпомацки. Підходячи до селища, я ще здалеку помітив червону заграву. То серед майдану палало велике вогнище. Навколо нього стрибали чорні постаті тубільців. Пронизливо вищали кокосові сопілки, гупав дерев'яний бубон. «Хто ж сьогодні жертва?» — подумав я знову, пробираючись усе ближче й ближче до світла. Потім зліз на не дуже високе, але крислате дерево. Звідти майдан був як на долоні.

Буйно палахкотіло вогнище, відбиваючись на блискучій чорній шкірі тубільців. Усі захоплено танцювали. Один чоловік щосили гатив двома бамбуковими кийками по великих «ночвах», душ п'ять чи шість грали на кокосових сопілках. Кілька чоловік грали на довжелезних, метрів по два, бамбукових трубах. Вірніше, вони просто кричали в порожні стебла, але їхні голоси лунали, мов справжні ієрихонські труби. Ця какофонія не підлягала ніяким музикальним канонам, кожен дув у свій інструмент, як йому заманеться, намагаючись перекричати інших. І лише барабан відмірював такт, під який тубільці танцювали.

А танцювали всі: жінки й чоловіки вишикувались по двоє в коло. Люди рухались під звуки бубна, ледь згинаючи в колінах ноги, інколи нахилялись трохи вперед, похитуючи в такт головами, й протяжно вигукували:

— Хе-хо! Хе-хо! Бозам-бо! Бозам-бо!

У декого з чоловіків на шиї висіли невеличкі шкіряні барабанчики, в які вони били долонями. Але удари цих барабанчиків перекривались громом великого дерев'яного бубна-ночов. Раз у раз танцюристи зупинялись, тупцювали на місці й співали. Тоді «музика» й бубон на мить замовкали.

Обличчя чоловіків були намазані чорною та білою фарбами. А на шиї у всіх висіло намисто з черепашок та зубів різних тварин. З-під браслетів стирчали зелені гілочки.

Весь час підходили нові й нові люди, — певно, з інших селищ. Я поквапливо зліз на землю й подався до свого куреня. Тут мене могли помітити.

Наступного дня до-джерела ніхто не приходив. Довелось лягати не вечерявши. Аж на третій день вранці прийшов Лахо з якимось тубільцем. Це був невисокий, але кремезний чоловік. Вони принесли смаженої риби та перепічок з плодів хлібного дерева. Обличчя в обох були намазані білою й чорною фарбами. Лахо, певно, начепив на себе всі свої прикраси: браслети на руках і на ногах з зеленими гілочками та квітами, намисто з собачих та свинячих зубів, великі серги з черепашок, а ніс проткнув невеличкою, з олівець завбільшки, мережаною кісточкою. В уявленні тубільців, це був найкрасивіший «костюм». У ньому Лахо мав дуже імпозантний, навіть страшний вигляд. Показавши рукою в бік селища, він схвильовано щось розповідав, а згодом почав співати й танцювати. Мелодія була одноманітна, лише з кількох тонів, а голосні в кінці слів Лахо вимовляв протяжно, і виходило приблизно так:

Я не знав, що означають перші два слова: «арамаха» і «орінхо», але слова «уда» і «гом» мені були вже відомі, і я дивувався, чому разом з словами «стріла» і «спис» Лахо вплітає в пісню й моє ім'я.

Спливали дні, одноманітні й задушливі. На гладенькій корі дерева я відмічав капітановим ножиком кожен день коротенькою рискою, тиждень — довшою, а місяць — хрестиком. Ці рисочки й хрестики свідчили, що відтоді, як я потрапив на острів, минуло рівно чотири місяці й дванадцять днів. З них майже чотири місяці я провів у горах. Тепер я вже знав чимало слів з мови тубільців, але зв'язаної розмови ще не міг вести. Я вже знав, що місяць вони називають «гена», сонце — «ябом», рибу — «мар»; знав, як звуться всі органи людського тіла, вода, ліс і багато інших предметів; але спробуй-но дізнатись, як буде по-їхньому вечір, ранок, обід, сьогодні, вчора, завтра, біль, радість, сум! Важка проблема. Мені здавалося, що я й за десять років не вивчу мову тубільців настільки, щоб вільно розмовляти з ними. Бувало, махнувши Лахо рукою, я говорив: «Іди сюди!»

Він підходив, повторюючи за мною «іди сюди». Я запитував: «Як сказати «іди сюди»? Він відповідав: «Іди сюди». Просто повторював те, що чув. Якось і він мене гукнув, сказавши: «Каа ну!» Я повторив ці слова, і він підійшов до мене. Тоді я зрозумів, що «каа ну» це й є «іди сюди».

Та як не важко було вивчати мову без перекладача, я не здавався, і з кожним днем все легше й легше знаходив потрібні слова, щоб поговорити з Лахо.

Одного разу, набалакавшись досхочу, вождь підвівся й почав збиратися додому. Посміхнувшись привітною відкритою посмішкою, потис лівою рукою мою праву руку трохи вище ліктя й сказав:

— Тауо ала!

— Тауо ала! повторив я.

Перестрибнувши через струмок, Лахо ще раз повернувся:

— Тауо ала! — і попростував стежкою до села.

Я вирішив скористатись його хорошим настроєм і пішов за ним. Це дуже здивувало Лахо, але він нічого не сказав і не зупинив мене.

Так ми дійшли до самої верховини, де були їхні сади й городи. Зупинились аж біля хвірточки з бамбукового пруття. Лахо відчинив її, зайшов сам і покликав мене:

— Каа ну.

На городі працювало кілька жінок і дітей. Побачивши мене, вони заверещали й кинулись було тікати, але вождь щось гукнув до них, і всі нерішуче зупинилися.

— Каа ну! Каа ну! — покликав він.

Жінки й діти повернулись назад і знову взялися до роботи.

Дорослі жінки носили саронги з довгими торочками, а діти бігали зовсім голі. Серед них було двоє старших: дівчинка й хлопчик. На вигляд їм можна було дати років по дванадцять-тринадцять. Хлопець був підперезаний по-чоловічому, а саронга дівчинки була з торочками, правда, набагато коротшими, ніж у жінок. На стегнах у неї висіли низочки черепашок.

Жінки і діти пололи грядки. Вони виривали бур'ян і складали його під огорожею.

Ми з Лахо посідали під динним деревом. На стовбурі цього дерева росли плоди, схожі на наші дикі, але набагато більші. Лахо зірвав одну диню і, витягши з кисета відточену черепашку, вправно, мов ножем, нарізав її скибками.

Диня на смак була дуже схожа на звичайну, але значно солодша. Динне дерево росте без гілля. Лише вершина його увінчана густою короною лапатого листя на довгих ніжках. Цвіте дерево жовтувато-білим цвітом, а його листя має чудову властивість. Досить залити м'ясо водою, в яку капнули кілька краплин білого, мов молоко, соку з листя, або прямо загорнути його в листок, і найжилавіше м'ясо стає м'яким.

В саду росли й інші дерева. Ось хлібне дерево. Воно вічнозелене, з сірувато-коричневим стовбуром. Крупні плоди висять прямо на стовбурі або на найтовщому гіллі. Трапляються плоди вагою до двадцяти кілограмів. У сирому вигляді вони мають неприємний запах, але тубільці роблять з них тісто і печуть смачні перепічки.[12]

Крім хлібних і динних дерев, на городі росло кілька кокосових пальм. Але фруктових дерев тут було не так багато. На своїх городах тубільці вирощують просапні культури: ямс, таро, батати. Для садів у них відведено місце навколо житла.

Лахо покликав хлопчика й наказав йому дістати кокосових горіхів. Хлопчик прив'язав собі до ніг під кісточками коротенький мотузок і, хапаючись руками за гладенький стовбур та підпихаючись ногами за допомогою мотузка, миттю здерся на вершину найвищої пальми. Він зірвав нам по горіху. Лахо обдер їх маленькою кам'яною сокирою і розколов обушком навпіл. Тим часом хлопчик приніс дві кокосові шкаралупини, які правили за миски. Лахо вилив сік горіха в мисочку, вирізав і м'якоть. Переді мною стояла повна миска смачної білої каші, яку я з'їв імпровізованою черепашковою ложкою. Проробивши те саме з другим горіхом, Лахо теж почав їсти.

У кокосового горіха дуже міцна шкаралупина, вкрита зверху товстою волокнистою шкіркою. Молодий горіх наповнений молочним соком, а коли він достигає, цей сік перетворюється в тверде ядро.

Хоч кокосовий горіх дуже важкий, проте він не тоне, а волокниста шкаралупа надійно оберігає ядро від морської води.

Потрапивши в море, горіх може довгий час плавати, підхоплений течією, аж доки хвилі не викинуть його на берег. Потрапивши в сприятливий грунт, горіх проростає і за два-три роки перетворюється у високу струнку пальму.

Попоївши, ми вийшли з городу. Лахо сказав мені «тауо ала» і попрямував до селища. Я теж хотів піти з ним. Помітивши це, він зупинився і досить сердито почав щось говорити, показуючи в бік мого куреня. Мені стало зрозуміло, що я для них — небажаний гість, і я почвалав до своєї господи.