"В погоні за Привидом" - читать интересную книгу автора (Томан Николай Владимирович)

За півгодини до вибуху

Станція лишилась далеко позаду, коли Єршов помітив під невеличкою лавкою гальмової площадки скриньку, оббиту залізом. Такі скриньки звичайно беруть з собою в дорогу поїзні бригади. Певно, її залишив тут хвостовий кондуктор Темірбек.

Швидко нахилившись, Єршов побачив великий замок на петлях кришки і, поторкавши його, переконався, що він замкнений. Тоді майор обережно витягнув скриньку з-під лавки на середину гальмової площадки. Він майже не сумнівався тепер, що міна уповільненої дії у ціп скриньці. Приклавши вухо до кришки, майор прислухався, але шум коліс поїзда, видно, заглушував цокання годинникового механізму всередині скриньки.

Треба було негайно відімкнути замок, але чим? Єршов обмацав кишені — в них не було нічого підходящого. Але тут він побачив гвинтівку Малиновкіна, яку він приставив до бар'єра гальмової площадки. Єршов зняв з неї штик і гострий кінець його просунув в одну з дужок на скриньці. Пружна сталь штика зігнулася трохи від зусилля його рук, але й дужка почала повільно повертатися вбік. Треба було б ще сильніше натиснути на неї, але Єршов боявся ворушити скриньку, щоб не потривожити міну.

Нарешті перекручена декілька разів залізна петля відскочила від скриньки. Майор, затамувавши подих, обережно підняв кришку і зразу ж побачив коричневу, схожу на гриб річ, що стирчала з дерев'яної коробки, вкладеної в скриньку. Не могло бути сумніву, що це вибухівник міни уповільненої дії. А в коробці, з якої він стирчав, була, очевидно, вибухівка.

Єршов швидким рухом витер холодний піт, що виступив на лобі, і присів перед скринькою навпочіпки. За час роботи в розвідці і контррозвідці він вивчив багато систем різних мін уповільненої дії і своїх, вітчизняних, і іноземних. Вибухівник, який був тепер перед Єршовим, трохи нагадував німецький годинниковий вибухівник «Рес1ег-504», що заводився на двадцять одну добу, але механізм його був незнайомої конструкції.

Придивившись до нього уважніше, майор виявив у верхній, розширеній частині його корпусу декілька рухомих обідків з рубчиками накатки. А нижня, циліндрична частина, що мала менший діаметр, була, мабуть, загвинчена в запальну шашку з вибухівкою, яка лежала всередині дерев'яного ящика.

Спочатку майнула у Єршова думка схопити скриньку з цією міною і скинути з поїзда. Але він тут же подумав, що навряд чи вдасться кинути її так далеко, щоб не побоюватись детонації, на випадок, якщо міна вибухне, а вона вибухнула б обов'язково. Міну, взагалі, небезпечно було торкати, бо вона могла вибухнути навіть у руках від найлегшого струсу.

Поїзд тимчасом набрав значної швидкості, і телеграфні стовпи по обидва боки гальмової площадки мелькали все частіше й частіше. Але Єршов уже ні на що не звертав уваги — всі думки й почуття його були зосереджені тепер тільки на міні. Вивчаючи її далі, він помітив незабаром на верхній частині корпусу вибухівника оглядове віконце. Крізь його засклений отвір видно було коліщатко балансного маятника і установочний диск з червоними поділками і цифрами. Неважко було зрозуміти, що цифри на дузі диска означають години, а поділки між ними — хвилини.

Поки Єршов вивчав вибухівник, він помітив, що установочний диск його пересунувся справа вліво на дві маленькі поділки. Звіривши із своїм годинником, майор визначив, що зміщення це становило дві хвилини.

«На який же час розраховане уповільнення? Коли станеться вибух?» — тривожно думав Єршов, ще нижче нахиляючись над скринькою Темірбека.

Не доторкуючись до міни, він квапливо почав оглядати її вибухівник з усіх боків. На верхній частині його, в центрі широкого обідка з рубчиками накатки, він помітив незабаром головку з червоними рисками поділок і цифрами від одного до двадцяти чотирьох. Як і в оглядовому віконці, тут був червоний трикутник. Кут його сходився з цифрою «5». Видно, це і був установлений час уповільнення механізму вибухівника. Отже, до вибуху лишалось тепер тільки півгодини.

Хоч півгодини — це зовсім короткий проміжок, Єршов все-таки полегшено зітхнув. Вийнявши хусточку з кишені, він витер нею обличчя, мокре від поту, і вперше поглянув на всі боки.

З гальмової площадки хвостового вагона видно було пагорбкувату місцевість з низькорослим чагарником, який підходив майже до самого полотна залізниці. Випалений сонцем і припудрений пилом баластного піску, він здавався мертвим, закам'янілим. Зате численні пагорби, які щільно прилягали один до одного, здавалися у легкому мареві ранкового туману згорнутими в клубок сплячими тваринами. А вгорі, над пагорбами і над дахами вагонів, уже рожевіло небо. Світало.

Треба було поспішати, бо з кожною хвилиною механізм вибухівника ставав усе чутливішим до струсу. Бойова пружина його от-от готова була послати ударник у чутливу серцевину капсуля-детонатора.

Але де ж тут запобіжник вибухівника? Єршов знав, що при знешкоджуванні мін уповільненої дії потрібно передусім зупинити годинниковий механізм. У німецькому вибухівнику «Рес1ег-504» це робилося просто: нижнє рухоме кільце на розширеній частині його корпусу треба було тільки перемістити трохи праворуч.

А чи є тут таке кільце?

Єршов ще раз оглянув корпус вибухівника. Ось трохи нижче від верхнього заводного обідка видно рубчики другого обода, меншого за розміром. Може, поворот саме цього кільця зупинить годинниковий механізм?

Єршов обережно доторкнувся до корпусу вибухівника, але зараз же відсмикнув руку. А що, коли це не те кільце? Адже його поворот може і прискорити вибух.

Поринувши в ці тривожні думки, майор не відчув, як поїзд почав поступово зменшувати швидкість. Він помітив це лише тоді, коли ешелон зовсім зупинився. Що робити? Покинути все і тікати з поїзда? В цю мить він почув, як хтось закричав диким голосом:

— Рятуйся! Вибухнемо!

А може, схопити міну і побігти в поле?

Але ж до вибуху лишились лічені хвилини. Механізм вибухівника напружений до краю. Найменшого струсу може бути досить, щоб він вступив у дію і підірвав міну, перш ніж вдасться віднести її від ешелону. Ні, треба продовжувати знешкоджування саме тут.

Єршов поклав уже руку на кільце з вузьким обідком, але все ще ніяк не міг наважитися повернути його, хоч майже не сумнівався, що ключ до розгадки секрету вибухівника саме в цьому обідку…

І раптом поїзд ледве чутно здригнувся, рушив з місця і заднім ходом повільно пішов від станції.

«Значить, машиніст дізнався, що состав замінований! — радісно подумав Єршов. — Дізнався і не побоявся одвести назад страшний вантаж. Але як він дізнався про це?..»

Єршов більше не вагався. Він ще раз придивився до кільця з вузьким обідком і побачив на ньому червоний трикутник, який містився саме проти такого ж трикутника на нерухомій частині корпусу і, очевидно, означав установку вибухівника на бойовий звід. На деякій відстані від нього видно було другий трикутник — білий.

Обережно притримуючи лівою рукою корпус вибухівника, щоб він не рухався і не ворухнувся, Єршов тремтячими пальцями правої руки почав повільно обертати кільце з вузьким обідком, щохвилини чекаючи вибуху. Майор був зовсім мокрий від нервового напруження, коли сполучив, нарешті, червоний трикутник на обідку з білим на корпусі вибухівника.

Через оглядове віконце він побачив, що балансирне коліщатко перестало рухатися.

У Єршова зразу ж відлягло від серця, і він голосно, з полегшенням зітхнув. Уже з більшого впевненістю він відокремив вибухівник від ящика з вибухівкою і вигвинтив капсуль-детонатор з нижньої трубки його корпусу.

Тепер поїзд знову почав зменшувати хід, але Єршов майже не звернув на це увагу. Він був щасливий, що знешкодив нарешті міну, врятував людей і поїзд від неминучої загибелі. Стан сильного збудження, що охоплював його весь цей час, змінився якоюсь розслабленістю, майже сонливістю. Він відчув потребу сісти, відпочити трохи, спокійно викурити папіросу. Сівши на підлогу гальмової площадки, майор із задоволенням простягнув ноги, що зовсім затерпли від довгого сидіння навпочіпки.

Вгорі, за виступом даху вагона, виднілося небо. Воно не було вицвілим і бляклим, яким буває вдень в цю пору року, — це було чудове ранкове небо, в якому, широко розгорнувши крила, ширяв молодий, сильний беркут.

Коли поїзд зовсім зупинився, Єршов, ніби прокинувшись від сну, квапливо схопився на ноги і подумав:

«Треба швидше зняти звідси цю скриньку і повідомити всіх, що небезпека минула».

Закривши кришку, Єршов взяв скриньку в руки і обережно зійшов з вагона. Він переніс її через рів, крізь жорсткі, колючі гілки чагарника і, повертаючись назад, окинув швидким поглядом вагони состава. На гальмових площадках його нікого не було видно. Єршов швидко попрямував до паровоза і раптом побачив, як з-під тендера вискочила якась людина в синій спецівці і побігла до локомотива. Впізнавши помічника машиніста, Єршов радісно щосили закричав:

— Рябов! Шатров! Спасибі вам, товариші!

Повідомивши чергового по станції про задум Шатрова, Ольга знову повернулась до вхідного семафора, не усвідомлюючи, навіщо вона це робить. Вона відчувала неприємну, томливу слабість у всьому тілі і, відійшовши трохи від рейок, повільно сіла на обочину полотна залізниці.

А десь там, за пагорбами, схожими на верблюдячі горби, людина, що, як вона відчула тепер, була для неї найдорожчою в світі, гнала геть від будівництва, від людей, які жили тут, від неї, Ольги, смертоносний вантаж вибухівки, кожну мить готової злетіти в повітря і перетворити на попіл поїзд і все живе навкруги на десятки метрів.

Ольга сиділа кілька хвилин з міцно заплющеними очима, а коли відкрила їх, все розпливлося навколо від сліз. Ніколи ще не було їй так важко і страшно…

Сонце тепер зовсім вибралось із-за пагорбів. Промені його падали вже не так косо, як в перші хвилини, і місцевість від цього змінила свою тональність. Барви поблякнули, стали спокійнішими. Навкруги було тихо. Шум і суєта на станції і в бараках припинилися, як тільки Шатров повів назад замінований поїзд. Підвівшись з насипу, Ольга вирішила повернутись на станцію… Але раптом за пагорбом, на який вона так пильно дивилася, пролунав спочатку ледве чутний, а потім щодалі сильніший, майже торжествуючий звук паровозного свистка. Ольга здригнулася: «Невже це поїзд Кості?» Приклавши руку до очей, вона намагалася розгледіти вдалині обриси паровоза. Вона не задумувалася в цю мить, чому повертається назад замінований поїзд, чому він досі не вибухнув. Їй було ясно одне: це поїзд Костянтина, і, значить, Костянтин живий!

Як тільки поїзд показався із-за пагорбів, Ольга кинулася йому назустріч, хоч він був ще дуже далеко. І тут тільки подумала з острахом:

«Як же він не вибухнув все-таки? Чому вони знову везуть цей жахливий вантаж на станцію?» Дівчина зупинилася в замішанні. «Може, припущена помилка і поїзд не замінований? Або, можливо, паровозна бригада зовсім розгубилася від страху і приречений ешелон панічно їздить сюди і туди тепер по перегону?..»

Але ні, цьому вона не могла повірити. Так могло трапитися з ким завгодно, але тільки не з Костянтином. Ця людина не могла розгубитися від страху.

Ольга цілком виразно уявила собі його зблідле від напруження обличчя з круто зведеними бровами, міцно зціплені зуби, руку, що стискувала кран машиніста, напружене мускулисте тіло, готове до всякого швидкого руху, і їй нестерпно захотілося раптом бути з ним поруч, разом зустріти небезпеку, разом одержати перемогу. Вона не помітила навіть, як знову швидко пішла назустріч поїздові, який тепер пройшов уже значну відстань і зменшував швидкість, наближаючись до закритого семафора.

Костянтин, висунувшись з вікна, перший помітив Ольгу. Він не повірив своїм очам, але тут же почув голос Федора.

— Дивись-но, Костю, — здивовано гукнув він, — Ольга знову прийшла до нас!

Костянтин ще більше зменшив хід поїзда. Тепер він рухався зовсім повільно, от-от готовий зупинитись. Але перш ніж він зупинився, Ольга міцно схопилася за поручні східців будки машиніста і швидко почала підніматись на паровоз. Федір поспішно простягнув до неї руки, щоб допомогти, але вона, ніби не помічаючи його, ступила до Костянтина і, не стримуючи сліз, що ринули несподівано, кинулась до нього і поривчасто обняла.

— Спасибі, спасибі вам, товариші! — Вона обернулася до Федора і простягнула йому руку.

Вона відчула в них справжніх друзів, з якими нічого не страшно, з якими можна піти на будь-який подвиг, і назвала їх товаришами, бо не знала іншого слова, вищого від цього.

— Ще одній людині треба подякувати! — схвильовано промовив Федір, обернувшись до майора Єршова, який ніяково посміхався. — Адже це він знешкодив міну і врятував поїзд.

Ольга міцно потиснула Єршову руку і знову підійшла до Шатрова. А Костянтин все дивився на її сяюче обличчя, на розкуйовджене волосся, на великі ясні очі, що випромінювали маленькі веселі іскорки щастя, і думав, що Ольга — найкраща, найпрекрасніша людина в світі!

Виглянувши з вікна, він побачив і досі спущене крило семафора і крикнув Рябову:

— Доведеться повідомити їх, Федоре, що лихо минуло, а то вони, мабуть, не наважаться впустити нас на станцію.

— Так, видно, вони добре злякалися там, — засміявся Федір, радіючи, що все нарешті благополучно закінчилося.

— Поспішає до нас хтось із станції, — сказав Єршов, який дивився з вікна на другому боці паровозної будки.

Тепер Шатров і сам помітив, що три чоловіки — один попереду і два позаду — бігли до поїзда по шпалах.

— Це начальник станції, — сказала Ольга, теж вдивляючись крізь вікно паровозної будки із-за плеча Костянтина.

Через кілька хвилин начальник станції і залізничники, що його супроводжували, були вже на паровозі і здивовано слухали розповідь Шатрова. Начальник станції був ще зовсім молодою людиною і не вмів стримувати своїх почуттів. Він поривчасто обняв усіх по черзі і простодушно вигукнув:

— Ну й молодці! Справжні молодці, слово честі!

Зіскочивши з паровоза, він по-хлопчачому швидко побіг до станції, і незабаром червоне крило семафора піднялося вгору, відкриваючи дорогу поїзду, що повертався мало не з того світу.

Костянтин смикнув за тягу, і довгий, переможний паровозний свисток до болю у вухах потряс повітря.

— Я зійду тут. Адже у мене немає права проїзду на паровозі, — сказала Ольга, збираючись зійти по східцях з будки машиніста.

— Залиштесь, Олю, — попросив її Костянтин, — ви заслужили це право!

І Ольга залишилася. Вона стала позад Костянтина так, щоб не заважати йому, але бачити його неквапливі і впевнені рухи, точність керування механізмами величезного, повного затаєної могутності локомотива, що аж пашить жаром. І Костянтин, не обертаючись, всім своїм єством відчував її позад себе і готовий був тепер вести свій поїзд з будь-яким вантажем, на будь-які підйоми, через які завгодно випробування.

Він завжди знав, що виконає свій обов'язок у будь-якій обстановці, але ніколи ще не відчував себе таким сильним, таким безстрашним і таким потрібним своїй Батьківщині.

А майор Єршов стояв у цей час на дверях паровозної будки, міцно тримаючись за поручні, і теж схвильовано думав.

Він думав про промах ворогів, про їхню наївну надію на легкий успіх. Вороги розраховували, що боротися з ними будуть самі тільки контррозвідники і, якщо вдасться перехитрити контррозвідників, можна буде святкувати перемогу.

А насправді все це виявилося не так просто. Навіть коли б спасував офіцер контррозвідки майор Єршов, коли б його ввели в оману вороги, все одно прості радянські люди — залізничники — Шатров і Рябов не дали б їм здійснити своїх задумів. Вони, може, не змогли б перешкодити вибухова всього ешелону, але зате вже обов'язково врятували б станцію, людей, які працюють на будівництві залізниці, свій паровоз і самих себе.

Усвідомлення своєї близькості з цими людьми, з усім своїм народом сповнило теплом серце майора, і він відчув себе упевненіше, ніж будь-коли.

Тепер йому здавалося, що в нього стало набагато більше сил для боротьби з Привидом.