"Коштовний камінь" - читать интересную книгу автора (Гуляшки Андрей)

IV

Настала пора літніх канікул, і тому в ці дні обидва перони кишіли людьми, особливо ввечері, коли з станції відходило кілька поїздів у різні сторони: одні — до Чорного моря, інші — на південь.

Завбачливий Вилю Власев доручив завгоспу забезпечити бригаду квитками та плацкартами і зараз спокійно курив цигарку перед вагоном і зневажливо посміхався, спостерігаючи метушню пасажирів, які марно шукали вільних місць.

На букву «К» в його блокноті було записано: «Квитки з плацкартами». Ці слова були обведені червоними рисками і підкреслені. Нижче йшов довгий стовпчик дат, і проти кожної з них була зелена помітка. (Вилю Власев писав зеленим чорнилом).

Пригадавши, що напроти сьогоднішньої дати ще немає помітки, він здригнувся від почуття провини і зразу ж сунув руку за блокнотом, але подумав і вирішив зачекати: нехай тоді, як рушить поїзд. Звідки знати, що в останню хвилину не трапиться щось непередбачене і поїздка або зовсім не відбудеться, або її доведеться відкласти на другий день. Спаде на думку інженеру Спиридонову нова ідея, — от і все! Треба буде викреслити написане, бо ж гумка протирає і псує папір. А він згодний краще протерти новий ластиковий костюм, аніж зіпсувати хоча б один аркушик свого блокнота.

Вилю Власев не мав ні жінки, ні просто приятеля, ні щирого друга — тільки блокнот. З ним він розмовляв, радився, лише йому довіряв свої думки й почуття і, позбувшись блокнота-щоденника, почував би себе таким безпорадним, наче короткозорий без окулярів.

Зараз керівник-бригадир стояв біля вагона, трохи в стороні від групи геологів, намагаючись думати про роботу, яку мають вони виконати, але не знати чому прислухався до розмов, сміху і почував в душі незрозумілу тугу. Цього почуття самотності, що закрадається в свідомість перед далекою дорогою, він досі не знав.

Власев стояв один і курив, думаючи про свій блокнот-щоденник, а його товариші розмовляли з жінками, подругами, сперечались і жартували між собою. У ці останні хвилини перед від'їздом до нього, керівника групи, навіть ніхто не заговорив, він стовбичив на пероні сам, як іноземець, як чужий усім, що не має кому сказати «до побачення», не маючи нікого, хто б побажав йому щасливої дороги, — все це його гнітило, засмучувало, сповнювало серце заздрістю.

Так він стояв біля вагона, коли раптом, глянувши на циферблат вокзального годинника, помітив, що до відправки поїзда лишилось десять хвилин. Збентежений власною сентиментальністю, він зсунув на потилицю крислатий капелюх і почав лічити своїх підлеглих: не було тільки Андрія.

Досі цей хлопець завжди одним з перших прибував на вокзал. Що це перешкодило йому прийти вчасно? Може, він злякався зробленої дурниці і не сміє показатись на очі колегам? Як же бригада вирушить без нього? Хто буде виконувати його роботу? Адже він найспритніший верхолаз, скоріше за всіх збирає проби? «Мабуть, я переборщив, був надто суворим», подумав Вилю Власев і від думки, що він муситиме викреслити його ім'я у своєму блокноті, посилати телеграму Спиридонову про необхідність взяти на роботу ще одну людину і відводити для неї додаткове місце в блокноті, — відчув, що йому на чолі аж холодний піт виступив.

Перед очима Власева промайнуло вродливе обличчя Папазова. Недбало перекинувши на плече плащ, парторг весело розмовляв з молодою жінкою, що тримала в руці кілька гладіолусів, обгорнутих прозорим папером. Це була висока смуглява жінка з яскраво нафарбованими повними губами; волосся солом'яного кольору спадало їй на похилі плечі.

При інших обставинах Вилю Власев ніколи б не насмілився заговорити з Папазовим у присутності такої жінки (цей тип жінок його лякав), але зараз він взяв його за лікоть, злегка притягнув до себе і стривоженим тоном спитав:

— Де Андрій? Знаєте, що його нема?

Павел Папазов, насупившись, знизав плечима, але тут же опанував себе і вимушено засміявся.

— Познайомся з нашим шефом, — сказав він до своєї супутниці. — Він неабиякий хімік.

— О, дуже приємно! — простягла руку жінка. — Я вас уже знаю, Павел часто розповідав мені про вас.

Вилю Власеву здалося, що вона занадто довго затримала його руку в своїй. Через це, а також від свідомості, що до від'їзду лишились лічені хвилини, він знову облився потом.

— Де цей чоловік, і що за химерні витівки він вигадує! — зітхнув він.

— Смарагдові вигадки, — усміхнувся Папазов. — Юнацькі примхи!

Він запалив цигарку, відкинув сірника і знову повернув лице до жінки. Він ніби хотів сказати розхвильованому чоловіку: «Адже бачиш, що заважаєш мені, чому б тобі не піти до біса!»

Вилю Власев винувато всміхнувся, навіть забувши попрощатися з смуглявою жінкою, що була така уважна й привітна до нього. Він досі відчував дотик її холодних пальців до своєї вологої долоні.

«Ат, хай буде, що буде!» подумав він і вирішив зайти в купе. В ньому ще жевріла надія: от він сяде, повернеться спиною до вікна і, коли вже всі зайдуть у вагон, виявиться, що цей негідник Андрій теж тут.

Як тільки Власев взявся за ручку дверей, до нього підбігла збентежена Олена Рашеєва, лаборантка бригади.

— Товаришу Власев! — задихавшись, зупинила вона його. — Нема товариша Андрєєва!

— А, доброго ранку! — в'їдливо посміхнувся Вилю Власев. — Ти дійсно відкрила Америку.

Дівчина дивилась на нього із змішаним почуттям тривоги й суму.

Це була маленька тендітна дівчина з приємним обличчям, осяяним лагідними блакитними очима. В своєму темно-синьому ситцьовому платті з білим комірцем вона була схожа на гімназистку, що готується до екзаменів на атестат зрілості.

— Що з ним трапилося? — прошепотіла вона, і її очі з страхом і допитливістю зупинились на сердитому обличчі хіміка. — Що ж з ним трапилось? — ще тихше повторила вона, і дві глибокі зморшки лягли біля її тонких губ.

— Хай тільки покажеться мені на очі, я занесу його в список найбільш недисциплінованих! — погрозливо промовив Власев і піднявся у вагон.

Він повернувся спиною до вікна, дістав блокнот, відкрив сторінку на букву «А» і почав чекати. Серце в нього посилено билося. Ось зараз поїзд рушить, і він додасть до характеристики останній запис: «несерйозна людина».

Він чув, як кондуктори запрошували пасажирів займати свої місця, і в коридорі зчинився галас. Марко Маринов, чоловік уже літній, але з усе ще по-дитячому рожевим обличчям, влетів у купе і зразу ж висунувся у вікно.

— Увечері неодмінно одягай светр! — долинав з-за вікна тоненький голосок його дружини. — Чи захопив ти пакетик з содою?

— Так, так! — кивнув Марко. — А ти поливай троянду тільки ввечері, тільки ввечері, чуєш?

— І на ніч не скидай светр! — вела своє жінка.

— Поливай квіти ввечері — це найкраще! — хвилювався Марко. — Або рано-вранці, поки ще не припікає сонце.

Прогудів паровоз.

— З богом, в добрий час! — прозвучав тонкий голосок.

Поїзд рушив. Вилю Власев тяжко зітхнув, підняв голову, щоб глянути на тих, хто сів біля нього. У цю мить мимо дверей купе пройшов Андрій Андрєєв.

Брови в нього були насуплені, він мав такий похмурий вигляд, ніби тільки що вийшов з кабінету зубного лікаря. Свій великий чемодан він тримав легко, ніби дитячу іграшку.

— Товариш Андрєєв! — зіскочила з верхньої полиці Рашеєва. — Ваше місце тут, з нами. Будь ласка!

Вона широко відчинила двері.

— А ми вже думали, що ви запізнитесь, — промовила дівчина.

Андрій ледве повернув голову, і Вилю Власев перехопив його погляд, холодний, каламутний від стриманої муки.

— Дякую, — відповів Андрій. — В сусідньому купе вільніше.

І відійшов. Марко Маринов засміявся:

— Смарагдовий герой! — Діставши з кишені піджака жовту грушу, надкусив і, голосно жуючи, додав: — Таким великим вченим усюди тісно й нудно. Навіщо кличеш його? Хай іде, куди хоче!

Щоки в лаборантки почервоніли, вона гнівно зиркнула на Марка:

— Він же наш товариш, — відповіла вона, і її губи затремтіли, як у дівчинки, що от-от розплачеться. — А ви ставитесь до нього… — Вона помовчала. — Ви ставитесь до нього, як до чужого.

— Прошу пробачення, — засміявся Марко Маринов, продовжуючи їсти грушу. — Більш не буду, обіцяю. — Але тут же обурився: — А ти чого втручаєшся в наші справи, перепілко? Я старший за нього років на двадцять і можу говорити те, що хочу. Він мені в сини годиться, і мій обов'язок навести його на розум. Хіба це я чужий йому, — ми ж разом терпіли всі злигодні, а не ти, що тільки вчора прийшла до нас?

— Вибачте! — сказала лаборантка, навіть не глянувши на нього, і замовкла.

Поїзд підходив до станції Подуєнська. Вилю Власев розкрив блокнот на букву «Р», вийняв ручку і доповнив характеристику лаборантки: «З усіх наших працівників Олена Рашеєва найбільш дисциплінована. Вона одна хвилювалась, коли 29.VI цей негідник Андрєєв мало не запізнився на поїзд. Це свідчить, що почуття дисципліни в неї дуже розвинуте».

В сусідньому купе сиділо тільки четверо: Павел Папазов, Ігнат Арсов, Зюмбюлев і Делчо Єнев. Зюмбюлев, як завзятий мисливець, одягнув свій мисливський костюм. Не вистачало тільки патронташа й зеленого капелюха з пером. Картограф був у своєму звичайному одязі — в яскраво-жовтій велюровій куртці і коричньових бархатних брюках.

Парторг і Ігнат Арсов сиділи, нахилившись один до одного, перешіптувались і курили. Зюмбюлев щось розповідав Делчо Єневу про свою мисливську собаку; він гарячився і весь час скуб куценьку, посивілу, клиноподібну борідку. А його співрозмовник думав про лаборантку Рашеєву, складав плани, як перетягти її у своє купе, щоб вона сіла біля нього, і час від часу вставляв свої улюблені слівця: «хто зна», «навряд», «сумніваюсь» — і від цього ще дужче розпалювалось пристрасне красномовство оповідача. У Делчо Єнева була звичка не слухати того, що йому кажуть, а думати про свої справи, раз у раз спокійним голосом повторюючи ці одноманітні репліки.

— Я ж тобі кажу, — запевняв його Зюмбюлев, — що мій Тотка якось приніс мені живу куріпку — спіймав її прямо в гнізді, коли та сиділа на яєчках. Я відпочиваю під кленом, набиваю люльку, аж гульк — Тотка біжить до мене, крутить хвостом, а в зубах у неї тріпоче куріпка. Слово честі! Жива куріпка!

— Хто зна! — хитнув головою картограф.

— Говорю тобі — чесне слово! Була жива.

— Навряд.

Зюмбюлев вступив у третю бригаду недавно, і тому ще не знав звичок Делчо.

— Ти глянь! Не вірить! Невіруючий Хома, та й годі. А навіщо мені брехати? Я так добре все пам'ятаю, ніби це було вчора. Був серпень, так жарко — справжнє пекло, кажу тобі! Я вже підстрелив з десяток куріпок і вже не треба було лазити по чагарниках.

— Хто зна!

— Не було потреби, кажу тобі. Я не такий ненажера. З мене досить і десятка куріпок.

— Сумніваюсь.

З досади, що йому не вірять, Зюмбюлев смикнув свою козлину борідку і нервово знизав плечима. В цей час чиїсь дужі руки відчинили двері. З'явився Андрій.

— Здається, тут є вільне місце, — промовив він.

Павел Папазов струсив попіл з цигарки і привітно посміхнувся.

— Хоч би й не було, ми б для тебе знайшли. Заходь, будь ласка!

Ігнат Арсов зразу скочив з свого місця, допоміг Андрію поставити чемодан у багажник, і благальним глухим тоном запропонував йому сісти біля вікна.

— Тут зручно, — сказав він. — А я не люблю сидіти біля вікна. Піду до товариша Власева. Треба обговорити деякі справи. Добраніч! — і вийшов з купе.

Андрій примостився напроти парторга, дістав цигарку і мовчки закурив.

— Дивлюсь на тебе і дивуюсь, — раптом пожвавішав Делчо Єнев. — Ти ж, здається, спортсмен, а куриш. Як же це так?

— Я давно вже не займаюсь спортом, — відповів Андрій. — Коли грав в «Академіку» — не курив.

— Буде непогано, якщо й тепер кинеш, — порадив Павел Папазов і багатозначно додав: — Тютюн інколи забиває памороки так само, як жадоба слави та сенсації.

— Може, й так! — прошепотів Делчо Єнев, але тут же поспішив погодитись. — Так, так, запаморочує голову, — сказав він і засміявся.

— Це стосується молодих людей, — з притиском промовив Папазов. — Особливо колишніх футболістів.

— Та годі тобі насміхатися! — втрутився Зюмбюлев. — У одних від тютюну, в других від вина, в третіх, — він вказав пальцем на Єнева, — від жінок; у кожного від чогось паморочиться голова. Всі ми однакові, — от що!

— Вибач, але я не піддаюсь жіночому впливу! — обурився Делчо Єнев.

— Та невже? — Зюмбюлев смикнув борідку. — А кому всміхався тільки що, перед ким крутив хвостом, як собака? Хіба я не бачив?

— Усе це дурниці! — Делчо Єнев підняв голову. — Я не такий.

— Так, так! — Зюмбюлев замовк. Але він не міг довго мовчати і, нахилившись, штовхнув Андрія в плече:

— Ти, брат, кажуть, з фантазією. А мені такого й треба. Ану, сядь ближче, я розповім тобі, як моя Тотка принесла мені одного разу живу куріпку.

— А товариш Андрєєв потім розповість тобі, як одного разу наповнив обидві кишені коштовними смарагдами, — підморгнув Делчо.

Андрій поклав цигарку в попільничку, зачинив вікно і повернувся до картографа:

— А потім ти розкажеш, як тебе викинули через вікно на вулицю. Гаразд?

Делчо Єнев зблід і прихилився до спинки дивана.

— Вибач, я пожартував! — промовив він.

Андрій якийсь час постояв мовчки. Обличчя в нього було спокійне, в куточках уст затаїлась сумна посмішка.

— І я пожартував, — сказав він. — Ти даремно злякався.

В купе стало тихо, чути було тільки ритмічний стукіт коліс. За вікном поблискували в клубах паровозного диму іскри і зразу ж зникали в нічній темряві.

— Якщо не хочете розмовляти, я вам запропоную симфонічну музику до-мажор, — заявив Зюмбюлев. — Тільки не гнівайтесь!

Він примостився біля дверей, укрився плащем, і за хвилину з кутка почулось голосне хропіння, — наче кипів великий казан.

Делчо Єнев хоч і любив поглузувати, але був добродушний: розсердивши когось, він одразу ж розкаювався і всіляко намагався задобрити його. Так було і тепер. Збагнувши, що образив свого товариша, зачепив його найболючіше місце, він не міг заспокоїтись і ніби на голках сидів. Йому дуже хотілося заглянути в сусіднє купе, посидіти поруч з лаборанткою, але хіба він міг лишатися спокійним, коли тут, біля нього, похмуро мовчав один з покривджених товаришів.

Підсівши до Андрія, він боязко поклав руку на його плече і лагідно всміхнувся.

— Ти не повинен на мене гніватись, — сказав він. — З цього… Ну, з смарагдів… берила… всі глузують, і це справді смішно. Але найбільше сміються з тої карти, що ти показав, — з фореллю. Ти сам з себе пожартував, а тепер сердишся на нас. Ти неправий.

Андрій мовчав, зосереджено дивлячись на темний чотирикутник вікна, ніби там, у непроглядній темряві, було щось таке, що тільки він бачить і розуміє.

— Завтра ти поглузуєш з мене, — і квит! — закінчив картограф і підвівся, посміхаючись. Він нахилився над дзеркалом, що висіло вище терморегулятора, зачесав волосся, весело махнув рукою і вийшов в коридор.

Павел Папазов провів його поблажливою посмішкою і, опустивши абажур, підсів до Андрія; якийсь час він мовчки дивився на нього і нарешті похитав головою:

— Ех, друже мій дорогий! — зітхнув він. — Навіщо ти таке собі накоїв? Для чого? Чому, скажи на милість? Який біс штовхнув тебе подати Спиридонову цей сміховинний план? З яким почуттям ти зробив це? Що собі думав? Коли б я на власні очі не бачив цього ескіза, то ні за що не повірив би, що ти, саме ти, здатний на таку дурницю! Не повірив би, хоча б увесь світ був проти тебе. Я вважав тебе серйозною людиною, незважаючи на твої фантазії про цей берил. Химери властиві юності, тому я крізь пальці дивився на твої, скажу прямо, смішні й дурні теорії та гіпотези. Хто в молоді роки не мріє, не фантазує, не намагається дістати зірки з неба? Але ж мрії і фантазії — то одне, а такі жарти в серйозних справах з своїми начальниками — то зовсім інше. Та ще, коли ці начальники — шановні люди, як, приміром, інженер Спиридонов. Як тобі отаке спало на думку?

Андрій слухав його, не відриваючи погляду від вікна. Що він міг сказати? Що карта, яку він показав Спиридонову, не справжня, не його?

— Найгірше в усій цій історії це те, що ти комуніст, член партії. Комуніст повинен бути чистим, як кристал. Обман, нахабна брехня — все це несумісне із званням комуніста. А ти що зробив? Ти не подумав, що обманюєш партію, що жартуєш з найсвятішим у нашому житті?

До крові прикусивши нижню губу, Андрій мовчав.

— Як повернемось з експедиції, наша партійна організація буде обговорювати питання про твою поведінку і, будь певен, що ти не минеш покарання. — Він трохи помовчав і вів далі: — Щоб це покарання не було таким суворим, я раджу тобі, як товариш, як людина, що любить тебе, — забудь свої фантазії, перестань говорити про цей берил, що запаморочив твій розум. Сумлінно виконуй свої службові обов'язки, не відхиляйся ні на крок від наміченого маршруту, бо після того, що сталося, я не зможу тебе підтримувати. Ти мене розумієш? Мені Спиридонов дав суворі інструкції, і хоч як мені тяжко, я буду їх дотримувати, запевняю тебе. Якщо ж ти порозумнішаєш і покажеш себе дисциплінованим працівником, обіцяю тобі, від усього серця обіцяю зробити все від мене залежне, щоб з тобою не сталося найгіршого. Запам'ятай це і вір моєму слову — я заступлюсь за тебе!

Андрій продовжував мовчати, дивлячись у вікно в нічну темряву, в якій час від часу виблискували іскри, миготіли далекі вогники, пропливало жовте око одинокого ліхтаря.

Павел Папазов роззувся і поклав ноги на лаву.

— Ну, тепер вже нічого не зарадиш, — сказав він. — Треба думати тільки про одне: як виправдати себе. Все інше — до біса. Добраніч!

— Добраніч! — тихо відповів Андрій.

Отак за кілька годин все пішло шкереберть: ніби якась буря перевернула все його життя. Він почував себе, як людина, що заснула в своєму ліжку, у своїй кімнаті, а ранком прокинулась у чужій хаті, серед незнайомих людей. До вчорашнього дня його вважали хорошим спеціалістом, і хоч Вилю Власев не ставився до нього з особливим довір'ям, всі члени бригади покладали на Андрія великі надії, як на сильного геолога, що внесе велику частку в загальну справу.

А тепер для всіх Андрій — об'єкт Іронії, глузування, всі сміються з нього, ніби з блазня.

На привокзальній площі Марко Маринов багатозначно підморгнув ї весело сказав жінці, показуючи на нього: «Ось глянь на цього товариша! Можеш попросити його, він привезе тобі жменьку смарагдів, і матимеш казково прекрасне намисто!»

Він сказав це так голосно, що Савка, яка проводжала Андрія на вокзал, здригнулась і запитливо на нього глянула.

— Про які це смарагди він каже?

— Та просто жартує, — відповів їй Андрій і обережно відвів убік.

Як можна було вийти з нею на перон? Коли навіть Марко Маринов — людина, не схильна до жартів, — глузує з нього, то чого ж можна чекати від інших, від таких жартівників, як, приміром, Зюмбюлев чи Делчо Єнев?

А Савка спохмурніла. Чому він не хоче вийти з нею на перон? Вона одягла своє найкраще шовкове плаття, приколола гарну венеціанську брошку — сімейну коштовність, яку дозволяла собі носити тільки в урочисті дні.

— Може, я тобі заважаю? — спитала вона сумно. — Чи тобі незручно показатися зі мною перед своїми колегами?

Він щось відповів, навіть не розуміючи гаразд, що каже.

— Ти вчора працював допізна, — сказала Савка. — Коли я засинала, в тебе ще горіло світло.

— Так, я працював довго, — зітхнув Андрій.

Вони помовчали. Потім Савка знов заговорила:

— Знаєш, мені хочеться, щоб ти в цій експедиції добився успіху. Набридло мені, що батько повторює без кінця: хай прославиться, хай відкриє щось велике, а тоді… Ми повинні, нарешті, побратися… Ти знаєш…

— Знаю, — перервав Андрій. Він подав їй руку. — Мені пора.

У нього було таке почуття, нібито все навколо раптом посіріло, набрало буденного вигляду. Савка чекала від нього «великих» діл, хотіла, щоб він сподобався її батькові. Ці великі діла мали одну мету: наближення терміну шлюбу… А колеги? Куди ділось товариське співчуття, про яке так часто йому доводилось чути? Колеги ніби чекали цього скандального випадку ї зраділи можливості поглузувати з нього…

Він зайшов у коридор. Всі пасажири вже були на своїх місцях. В найдальшому кутку, біля тамбура, розмовляли офіцер і висока струнка дівчина з хлоп'ячою зачіскою. Він весь час заглядав їй в очі, а вона вперто уникала його погляду і крутила головою, наче пташка.

Андрій підійшов до найближчого відкритого вікна, обіперся об раму. Вітер зразу ж розкуйовдив йому волосся, і в цьому струмені повітря, що бив йому в обличчя, відчувався аромат поля, сіна, змішаний з неприємним запахом диму.

Подих степового чи гірського вітру завжди вливав у його душу непоборне бажання — блукати по незнайомих місцях, вилазити на стрімкі скелі і спускатись у провалля, жадібними очима вдивляючись у розкриті земні жили. Це почуття давало радість, бадьорило, наче келих міцного, старого вина. Але зараз вітер навіював йому лише гіркі, сумні думи.

Колись він був футболістом — грав центральним нападаючим і знав, як неприємно й боляче в ту мить, коли щастя всміхнулось, раптом опинитись «поза грою». Перед очима ворота, поле вільне — вірний гол — і тут різкий свисток судді ріже нерви, як хірургічний ніж: офсайд. Якщо ти надієшся на сліпий випадок і сам хитро приймаєш м'яч позаду оборони ворога, то просто махнеш рукою: «Трюк не вийшов». Але ж коли оборона ворога з своєї ініціативи зуміла лишити тебе позаду себе, а ти мчиш до воріт і нічого не підозріваєш, — тоді раптовий свисток судді діє, як удар ножа в спину.

Трапилось так, що він опинився в становищі «офсайд» у житті. Невидимі вороги зробили все, щоб виставити його перед розумними людьми як смішного фантазера і наївного брехуна.

Він був спокійним гравцем, звик аналізувати гру навіть в найбільш напружені, критичні хвилини.

Що ж трапилось?

По-перше. Дивна пригода: якимсь незбагненним способом його ескіз підмінюється кумедним топографічним творінням.

По-друге. Викрадення справжнього ескіза і підміна його іншим не знищувала гіпотези про берил, бо вона була в його мозку, існувала незалежно від будь-яких ескізів.

По-третє. Людина, що накреслила вигаданий ескіз, чудово знає місцевість.

По-четверте. Гумористичний характер підкинутої йому карти — не випадковий, це не плід веселої дотепності. Жарти були такі, що мали принизити його в очах начальства, похитнути його авторитет, представити його легковажним брехуном.

З якого метою? Одне з двох: або щоб він був звільнений з роботи, або, коли залишиться, — щоб довгий час був посміховищем і об'єктом глузування. Такій людині, звичайно, ніхто ніколи не буде вірити.

П'яте. Він буде поставлений у такі «службові» умови, що в нього не лишиться часу для будь-якої самостійної дослідницької роботи.

Це констатація фактів. Тепер треба підвести риску і зробити висновки.

Перший висновок: він потрапив у розумно влаштовану пастку і має ворогів, та ще й неабияких, справжніх ворогів.

Другий висновок. Ці вороги обізнані з геологічною справою, стежили за його роботою і, напевно, їм були відомі їхні розмови з Спиридоновим.

І знову питання: чому в нього з'явились вороги? Відповідь ясна: тому, що йдеться про берил, а не про залізо чи мідь. Мінерал берил має величезне значення для легких і найлегших стійких сплавів. Він необхідний для виробництва реактивних літаків, ракетних двигунів, стратосферних літаючих апаратів. Ясно, що є люди, які не бажають, щоб у нас відкрили такий мінерал. Сама тільки гіпотеза, припущення про його існування викликали тривогу і страх у деяких людей, змусили їх діяти, влаштовувати пастки. Ці люди, таким чином, не його особисті вороги, а вороги його батьківщини, соціалістичного ладу.

Все зрозуміло і ясно, як день. Але яка користь від цієї ясності? Хто вороги і де вони ховаються, — ось питання, яке треба з'ясувати.

Поки вороги не будуть викриті, він буде «поза грою», в нього будуть зв'язані руки. Адже тепер, якщо послати Спиридонову не один, а хоч десять «офіціальних» ескізів, становище не поліпшиться. Чому? Тому що ніхто не повірить шахраю, безсовісному брехуну…

Але хто ж вони, ці близькі, а проте — невидимі вороги?

Інженер Спиридонов чи Вилю Власев? На них це зовсім не схоже. Спиридонов — справжній комуніст, його життя кришталево-ясне, як крапля роси. Вилю Власев — бездоганно чесна людина, до того ж він дуже обережний і надто педантичний, щоб піти на таке діло. Павел Папазов? Найбільш чуйний з усіх його колег, єдиний, хто радів його шуканням і виправдував перед Вилю Власевим його відсутність. Ігнат Арсов? Хіба здатний на злочин цей боязкий чоловік, що страждає манією нікчемності? Він, може, найбільш здібний з усіх геологів, але душа його спотворена якоюсь дивною хворобою, невгамовним прагненням валятися в ногах у інших. Така людина неспроможна бути мерзотником. Зюмбюлев — надто обмежений; крім роботи, знає одне — полювання. Це його пристрасть. Марко Маринов? Про цього ремісника не варто й думати. Хворобливий, полохливий, він весь тремтів, як дитина, коли починалась гроза, а ввечері боявся відійти від палатки і на п'ять кроків. Картограф Делчо Єнев? Він був легковажний, любив випивати і завжди впадав за якоюсь жінкою. Але це добрий і хороший товариш. Лаборантка Рашеєва чи хтось із технічного персоналу?

Андрєєв перебрав усі позитивні й негативні риси їх характерів і, нарешті, переконався, що це безглуздо. Насамперед, ніхто з цих людей не мав наукової підготовки, щоб креслити геодезичні ескізи великих масштабів. Та й хто з них знає його почерк, щоб так досконало скопіювати?

Викрити ворога не менш важко, ніж довести існування берила в земних надрах.

Хтось повинен йому допомогти. Але ж до кого звернутися, хто повірить, що ескіз зник таким дивним способом і що так само дивно на його місці опинився інший. Кожний скаже: це химерний трюк, невправний виверт, який ти сам вигадав, щоб вийти з незручного становища! йому скажуть так: «Щоб привернути до себе увагу (подивіться, який талановитий геолог!), ти зчиняєш галас про якийсь берил, а коли тебе притиснуть до стіни (тобто, коли треба довести, що ти серйозна людина і справді здібний геолог), ти по-пілатовськи вмиваєш руки: мій план викрали і підмінили іншим!».

Ось у якій пастці опинився Андрій.

Що він буде робити далі?

Андрєєв не звик легко здаватися, але зараз у ньому ніби щось надірвалось, він почував себе, як актор, незаслужено освистаний публікою. Нічого поганого він не зробив, не мав наміру заподіяти комусь неприємність, а його затюкали, зацькували, як звіра.

Незабаром йому мине тридцять років. Це такий бадьорий веселий вік. Жахливо, якщо в ці роки починаєш сумніватися в людях, втрачати віру в добро, бачиш навколо тільки сіре, буденне життя, егоїзм і холодні, байдужі обличчя.

Ще на початку своєї розповіді я вже говорив, що я студент ветеринарного інституту, і ви, очевидно, догадуєтесь, що в мене нема нахилу до філософування. Та коли я згадую про всі ці події, то мимоволі думаю: чи вірні були філософські висновки Андрія про життя і про людей взагалі? Не знаю, як на вашу думку, але мені здається, що вони були помилковими. Як кожен щасливець, він усе бачив у рожевому світлі. Такі вже вони всі! Я знав одного такого. Якось ішов дощ, та ще який! Цілі потоки лилися з неба, а він ішов вулицею і насвистував. «Іди-но сюди!» гукаю до нього і вказую на місце під «балконом, де сам сховався. А він, веселий, підійшов до мене й каже: «Ходімо! Чого це ти заховався? Глянь, який приємний дощик!». Розумієте? Злива здавалась йому тихим теплим дощиком!.. І йому було весело, хоч він весь був мокрий і з плечей стікала вода. Отакі бувають щасливці. Таким був і Андрій, поки його не спіткало це лихо з планом. Як я вже сказав, він бачив усе в рожевому світлі. Молоде тендітне деревце здавалось йому величезним дубом. А згодом, коли його спіткала біда, він під впливом настрою змінив свої рожеві окуляри на чорні; а ці чорні скельця мають незвичайну властивість: вони зменшують усе видиме до мізерних розмірів. Ці окуляри перетворюють великий дуб у маленький кущик. Ось як небезпечно дивитись на життя і на людей крізь призму своїх настроїв, своєї долі. Я, ветеринар, зовсім не схильний до абстрактних філософських міркувань і гадаю, що найкраще — це не надівати кольорових окулярів. Не знаю, звідки прийшла до нас ця мода…

Отож Андрій стояв, нахилившись над вікном, і вітер бив йому в обличчя. Стрункий офіцер в кінці вагона лишився сам і з похмурим виглядом курив. Раптом Андрій відчув, що його штовхають під лікоть. Він незадоволено обернувся, гадаючи, що це хтось із його колег. Біля нього стояла, соромливо і злякано посміхаючись, лаборантка Рашеєва. Вона стояла перед ним, наче учениця, яку викликали відповідати урок.

— Ви застудитесь, — сказала дівчина. — І завтра у вас болітиме голова.

Андрій нічого не відповів. Рашеєва якусь хвилинку помовчала і спитала:

— Я вам заважаю?

Він знизав плечима.

— Та ні, будь ласка, — ї відчув жаль до дівчини. Захотілося сказати їй щось приємне, але не міг знайти жодного лагідного слова. А вона стояла коло нього, маленька, в накинутому на плечі подертому суконному пальті. І невідомо чому, спитав зовсім недоречно:

— А де картограф? Чому ви залишили його самого?

Дівчина почервоніла, але очей не відвела.

— Спить, — відповіла вона. — Ось тут, в купе Марко Маринова. Вони обоє вже поснули.

— Я спитав про нього просто так, випадково, — вибачливим тоном сказав Андрій.

— Нічого, — усміхнулась дівчина. — Пам'ятаєте, як ми студентами були в одній ремсовій групі?!5

— Давно це було, — сказав Андрій. — Не пригадую.

— Ви тоді кінчали, а я тільки вступила на перший курс.

— Давно це було, — повторив Андрій.

— А я відтоді вас пам'ятаю, — сказала Рашеєва і знову почервоніла. Тепер вона ще більше нагадувала дівчинку, що відповідає урок.

Андрій мовчав. Він все ще шукав лагідні слова і ніяк не знаходив.

— Я ходила на всі матчі, коли ви грали, — продовж жувала вона.

— І добре робили, футбол — цікава гра.

— Але я так і не полюбила його.

— І я охолонув до нього, — чомусь збрехав Андрій.

Поїзд поступово зменшував швидкість і зупинився. Це була якась маленька станція.

— До Пловдіва лишилось дві години, — повідомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звідкись вискочила дівчина з хлоп'ячою зачіскою, і офіцер поспішив до неї.

Пролунав різкий свисток, йому відповів короткий і хриплий паровозний гудок.

Цей звук на мить розбудив ніч, ніби попереджаючи її про якусь важливу подію, що от-от має відбутися.

Поїзд знову помчав уперед.

— Скажіть мені відверто, — почала лаборантка, — скажіть мені, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш з студентських літ, не приховуйте від мене нічого.

— Чудові були ті роки, — сумно посміхнувся Андрій.

Вони помовчали. Офіцер і дівчина з пташиними очима тихо розмовляли в другому кутку коридор а.

— Може, мені не треба було питати вас про це, — промовила Рашеєва.

Вона закуталась у своє потерте пальто; їй ніби одразу стало холодно.

— Ви не звертайте уваги на чутки, — відповів Андрій.

— Кажуть, що ви обдурили інженера Спиридонова якимсь фальшивим ескізом. Ніби ви знайшли… — вона трохи затнулась, — рідкісний мінерал, а це виявилось блефом.

Він нахилився до дівчини, її очі були ясні, в погляді світилась і ласка, і страх.

— Як ви гадаєте, — промовив Андрій, — схожий я на брехуна?

— Ні.

— А на шахрая?

— Та що ви кажете!

— Ну, от і все.

— А чутки?

— Якщо вони вас розважають, — слухайте. Ваша справа.

Вона дивилась на нього теплим, сяючим поглядом.

— Невже вам байдуже, що про вас говорять?

— Мені все одно, — збрехав Андрій.

— Як це все одно?! — вона з докором похитала головою. — Ви ж комуніст, ви повинні оберігати чистоту свого імені. Хіба треба вам нагадувати про це?

— Є речі, які залежать не від нас, — сказав Андрій. — Я знаю, наприклад, що я не шахрай, а люди кажуть: ні, ти шахрай. Як довести їм протилежне, коли обставини так склались, що я дійсно виглядаю брехуном і шахраєм. Ці обставини створив не я, вони виникли проти моєї волі і тепер панують над усім — я не можу догадатися, хто причетний до цієї справи. Як мені боротися і проти кого?

Андрій прихилився до дверей і довго мовчав. Було холодно, через відкрите вікно повівав вітер, але на лобі в нього блищали краплини поту. Він машинально підняв руку і розстебнув комір сорочки.

— Вам дуже тяжко? — запитала вона і тихо додала: — Чим я можу допомогти?..

Її м'який теплий голос схвилював юнака. Знайшлася людина, що вірить у його чистоту, і це було так прекрасно і навіть дивно! Є людина, що не глузує з його нещастя, довірливо пропонує дружбу, допомогу. Андрій глянув їй в обличчя, і воно здалось йому в цю мить найкрасивішим з усіх, які він бачив. Йому захотілось поцілувати її руки, ці маленькі ручки з довгими тонкими пальцями, що збентежено перебирали поли пальта.

— Спасибі, — промовив він. — Дякую тобі за хороші! почуття.

— І я дякую тобі, що заговорив до мене на «ти», — відповіла вона.

Вони, посміхаючись, мовчки дивились одне на одного.

— Ти знаєш, що найважливіше для центрального нападаючого? — запитала вона, її очі сяяли.

— Відтягати середнього напівзахисника в глибину і звідти…

— Це щось надто складно! — перервала вона. — По-моєму, найважливіше для центрального нападаючого — це вести напад уперед, атакувати, безперестану боротися за успіх своєї команди. Це потрібно тепер тобі, колишній центральний нападаючий! Атакувати, боротись, добитись перемоги, повернути втрачене довір'я, а не знизувати плечима і казати: «Мені все одно!» Так само, як ти колись боровся за перемогу «Академіка», так тепер необхідно воювати й боротися за перемогу тут, бо йдеться ж про таке велике відкриття… — вона перейшла на шепіт: — Берил!

Андрію знов захотілося сказати їй щось приємне, щось дуже красиве і тепле, але хороші слова не з'являлись у пам'яті. Він взагалі не був красномовним, не міг говорити гарно і слів йому завжди невистачало. А ця ніч ніби зовсім відкинула і замкнула за дев'ятьма дверима все те, що він узяв з книг.

— Людина завжди мусить вчитись, — промовив він і, зразу ж збагнувши, що це погана й шаблонна фраза, зітхнув.

— Час спати, — посміхнулась дівчина і подала йому руку.

Потиск його руки був такий сильний, що дівчина мало не скрикнула від болю.

— А знаєш, — сказала вона, — наш картограф розлігся на моєму місці. — І, скоса глянувши на юнака, додала: — А мені ніяк не хочеться його будити!

— І не треба, — швидко погодився Андрій. — Хай спить собі. Тут, біля мене, є де влаштуватися, йди!

Вони посідали поруч біля вікна, і дівчина, поправивши пальто, заплющила очі.