"Ще не вмерла…" - читать интересную книгу автора (Лапикура Наталья Михайловна, Лапикура...)

Що то було? Мабуть, НЛО…

В конторі у Шерифа було накурено. Дивно — братик же наче не смалить. З-за дверей чулося чиєсь “бу-бу-бу”, впереміж з короткими “ну-ну” — це вже братове. Я прислухалася.

— Я так розумію, товаришу дільничний, що у вас із нашим зниклим агітатором будуть великі неприємності.

— Ну-ну…

— Будуть, будуть! Повірте моєму досвіду. Адже це не якийсь простий селянин — довірена особа кандитата! Думаєте, як режим вам ще одну зірочку кинув, то ви вже кум королю і брат президенту? Як дали, так і здеруть! І цю, і решту! Ваш порятунок — бути з нами.

— Ну-ну…

— Ми доведемо, що це провокація, паскудна політична провокація! — далі добрих хвилин десять пояснювалося, чому це провокація, чому вона політична і чому паскудна. Шериф навіть не міг розтулити рота, щоб вставити своє “ну-ну”. О! Нарешті дійшли до суті справи:

— Ви ж розумієте, що відповідальності вам не уникнути. Але ми можемо допомогти. Отак, по-людськи.

Цікаво, що він розуміє під цим “по-людськи”?

— Якщо наш кандидат переможе, він зробить так, щоби ви уникли кримінальної відповідальності. Та що там відповідальності! Як треба — то й навчання в Академії МВС оплатимо — на стаціонарі! Квартиру за рахунок партії наймемо, щоб ви сім’ю в Київ перевезли…

— Ну-ну… я ще холостий.

— То нічого. Хоч самі по-людському поживете. Не все ж вам гнити у цих Колодах. А далі, між іншим, усе тільки від вас залежатиме. Бо, приміром, охорона спікера — то дуже престижна робота. Не кажу вже про охорону президента. Плюс зарплата.

— Не дуже у вас там і велика ота зарплата. Інакше, чого б майор Мельниченко касетами приторговував?

— Не будемо відволікатися, товаришу старший лейтенант, тим більше — наша партія неодноразово заявляла — до Мельниченка ніякого відношення не маємо. А ті знімки, на які ви натякали, то примітивний фотомонтаж.

— Які знімки?

— А! То не ви казали… Про що ми?

— Не про ту обіцянку, котра цяцянка, а про ту дільничному радість, котра зараз. Бо вивчить мене ваш лідер, чи не вивчить — то ще питання. А зараз що? На мені нерозкриття висить, а ви зі своєю політикою і зі своїм лідером.

— Та він хоч зараз подзвонить, куди треба. Тільки от — він має бути певен, що клопочеться за свою людину. Тому треба ось що зробити: вам люди в селі довіряють, так ви поговоріть із ними і скажіть їм, за кого саме треба голосувати. Ну, як раніше це голова колгоспу робив. От погодьтеся, гарно було б, якби тут був колгосп: як голова скаже, так люди й зробили б, і ніякої веремії з агітацією, і вам би було спокійніше. От ми — за те, щоб колгоспи відновили. Поясніть це людям!

— Ну-ну…

Я не стала далі слухати, розчахнула двері:

— Дядьку! А то не вашому кандидату на площі діти вуса й роги домальовують?

Агітатор рвонув, аж закуріло. А братусь зім’яв сигарету (таки закурив, до чого довели людину!) і зітхнув:

— Ну, ти чула? І цей мене купити хоче! За горло бере, холєра!

— Заспокойся, нічого у нього не вийде. Викинь усе сміття з голови. Ти мені краще скажи: тебе вже всі зісватати намагалися?

— Оцей от останній. Либонь, з ночі чекав під офісом.

— Ну, раз останній, так ти за його кандидата і голосуй. Видати, має якщо не залишки совісті, то щось таке…

— Знаєш, мені мій знайомий розповідав, він лікар-гінеколог. Прийшла до нього на огляд бабця, древня, як теща Тутанхамона. Але — стара, не стара, а оглядати треба, як належить, на “кріслі”. Він усе зробив, миє руки, бабця одяглася, вже за двері вийшла, а тоді знову зазирає і питає: синку, а твоя мама знає, чим ти тут займаєшся?.. Так оце й я думаю: знала б моя матінка, чим я тут займаюсь. Вже всі, як той казав, „водойоми” прочесав, усі закапелки у Великих Колодах обнюхав. Що я тільки не знайшов! Уявляєш — самогонний апарат либонь вісімнадцятого століття! І де? У Самуїлової тещі на горищі. Він аж пополотнів. Заспокойся, кажу, зараз за це не саджають, навіть євреїв. А він: так апарат же є… А я йому — апарат є, а статті немає, закони читай, Самуїле, а не оту дурню, що тобі підсовують.

— А поза Колодами?

— Та вже де тільки не шукав! Навіть на хутір заходив, думаю, раптом хтось його там бачив? Так ні. Манька на городі картоплю порпає. Нікого не бачила, нічого не чула. А де, питаю, подруга твоя? А вона, каже, спить. Вночі не виспалася, то оце зараз відсипається. От життя у людей, га? І вдень спить, і вночі спить… От хто б мені таке життя забезпечив?

Шериф розгублено тицьнув до рота сигарету, чиркнув сірником і припалив.

— Не тим боком! — засміялась я.

Брат подивився на сірник, потім вийняв з рота сигарету і, не встигла я крикнути: “Що ти робиш!”, як він стромив її назад уже припаленим фільтром. Коли відплювався, попив водички, роздивився у дзеркало попеченого язика і заспокоївся, — сів, зітхнув і замислено сказав:

— Слухай, там у списку є кандидат з оригінальним прізвищем Проти Всіх. Кожного разу балотується! Але чомусь за нього ніхто не агітує.

— А що тут агітувати? Якщо розібратися, то саме за нього всі й агітують: і “праві”, і “ліві”, і “центристи”, і отой “автономіст”.

— Видати, так і проголосую. Підтримаєш?

— Треба подумати.

— А коли мені думати? Та й у мене голова вже зовсім не фуричить…

— А ти фазу перемкни. І взагалі — готуй свою амуніцію і став будильника. Рано-вранці підемо брати твій головний біль.

— Що-що? Ти знаєш, де він? Ну, сестричка, ну міс Марпл!

— Не обзивайся. Скільки тобі казати: та в дівках посивіла, а у мене чоловік і діти… і двоюрідний братик, про якого теж дбати мушу, бо його мама у дочки живе.

— На коли ставити будильник?.. Чекай, а чому не зараз?

— Зараз побачить, втече. А ми рано-ранесенько, ще до третіх півнів, візьмемо сонного і тепленького. Ага! Людям нічого не кажи, бо може, хтось із ним у змові. Покличемо, як самі підемо.

… Ми розбудили Кулькового начальника десь о пів на п’яту ранку. Це було важко, бо він, як сам пояснив, через усі ці клопоти безсонням замучився і оце тільки-но перед нашою появою задрімав. Але коли дізнався, в чому справа, миттю збадьорився:

— Ведіть!

І я повела їх на хутір Малі Пеньки, в обхід, не стежкою, а лугом, по росяній траві. Раптом із туману спочатку запахло сивухою, а потім щось забовваніло, як та мара…

— Привид! — дрижачи голосом прошепотів Кульків начальник.

— Я не привид! — ображено пробубоніло з туману. — Це я, Петя!

— Що ти там робиш, лишенько? Чого не спиш?

— Ото! Зате ви все на світі проспали. А я тут, між іншим, енело підстерігаю.

— Що? Що таке?

— А таке: я все вирахував. Раз вашого Кулька ніде немає, ніхто не бачив, значить, його вкрали оті, з іншої планети. Але, ви ж знаєте, вони людину спершу забирають, а потім назад віддають. То оце я й стережу.

— Петю, відбій! Сьогодні не прилетить, погода нельотна. Краще ходи з нами, тільки тихо. Як будеш добре поводитися, скажу Зятеві, щоб він тобі налив…

І Петя сумирно почалапав за нами.

— Я ж тут геть усе облазив! — прошепотів Шериф.

— Не там лазив. До хати заходив?

— А я маю право — без ордера? Тільки якщо сама пустить. А вона не пустила…

— Тому й не пустила.

— А ти впевнена, що ми його тут знайдемо?

— Впевнена. Ти сам мені все розповів… цить! Бо почують.

Ми прокралися подвір’ям тихо, що й собака не гавкнув. Власне, й гавкати не було кому, останній Рябко ще торік з голоду втік жебрати коло автозаправки. Хату оточили, заклякли попід вікнами. Коли з-під лісу, від пасіки, почувся півнячий крик, всередині щось заворушилося, закректало і почувся захриплий чоловічий голос:

— Мусько, Ганусько, а ви знаєте, що я їсти хочу?

— Миколочко, — заспівав у відповідь жіночий голосок, медовий, але з домішкою дьогтю. — А ти знаєш, що останнього разу я не кончила?

— Ну що ж я тобі можу зробити? — механічно буркнув Миколочка і одразу одержав:

— Як що? Піднімай свій “рейтинг” — і за роботу!

— Не мо-о-ожу…

— О, о, о! Так би одразу й признався. А то: ми все можемо, ми все можемо! Кожній жінці — по справному мужику! Он чого твої обіцянки варті!

— Та я ж — третій день вас обох!..

— То й що? Он у Марії коханий — десятьом раду дає!

Я спершу аж підскочила, коли почула: “у Марії коханий”, а коли допетрала, що мається на увазі мій кнур, не витримала і пирснула зо сміху.

— Ой! Хто там? — звереснули дуетом Манька і Ганька.

— А там хто? — ступив на ґанок старший агітатор центристів. — Ану, здавайтеся, бо двері виламаємо. Виходьте по одному, ви оточені!

Голісінький Миколочка вилетів кулею, прикриваючи долонями страмне місце.

— Шеф! — радісно закричав він, — Не треба ламати двері! Це ж я! Я ж вам казав, що веду тут передвиборчу агітацію!

— Коли і кому ти казав?

— Я дзвонив вам по мобілці. Ганя чула… Ганусько! Ану йди сюди! Скажи: дзвонив я шефові позавчора?.. Ні, це вже виходить поза-позавчора!

Але Гануська тільки плечиком знизала.

— А ще раз подзвонити ти не міг?

— Не міг. Там чомусь батарейка сіла. От же, розумієте, дивина: майже нова батарейка була і раптом — дупель пусто!

— В голові у тебе “дупель пусто”! Ми його шукаємо-шукаємо, вже бо зна що думали: чи сам утопився, чи тебе втопили… Журналістів у селі, як бджіл на пасіці, не встигаємо відмахуватися. Строчать епопею “Гонгадзе-2”. Та що журналісти! З ОБСЄ щодня дзвонять! Заграниця у вікна і двері лізе, ЦеВеКа раком поставили, а ти тут приватну камасутру розвів?

— Я зараз усе поясню…

Виявляється, Миколочку підвела його, так би мовити, сексуальність. Він, не знаючи броду, попхався у воду, себто, серед великоколодівське жіноцтво. Манька з Ганькою одразу взяли його на приціл.

У Великих Колодах Кульок свої можливості швидко вичерпав. Заніс до списку вважайте всіх жінок, котрі ще здатні повірити, що в них можна закохатися. А далі що? Довелося міняти тактику.

Того вечора Кульок повертався з військової частини, котра за лісом. Що він там робив? Уявіть собі, складав свої списки. Точніше, списка забезпечив йому прапорщик, одержавши в якості гонорару пляшку навіть не горілки, а хорошого коньяку. Невідомо, чи то власна розвідка донесла Кульку, що прапорщик саме цей напій відверто полюбляє, чи інтуїція спрацювала, але за якусь годину Микола мав список, як належить — з підписами, паспортними даними — який свідчив, що сотня, а то й більше солдатиків цієї частини палко бажають проголосувати саме за Миколиного кандидата. Звичайно, ані агітатор, ані прапорщик до паперів навіть не доторкнулися. Більше того — у солдатиків ніхто не питав, згодні вони, чи ні. Писарчуку завдання дали — і вперед! А самі спокійненько розпили ще одну пляшку коньяку, завбачливо прихоплену Кульком. Не знаю, скільки у цій фракції платять за кожного завербованого виборця. То, кажуть, найбільша партійна таємниця. Петя Гітлер, щоправда, щось там ляпав про п’ять гривень за душу, але навіть якби з кожного голосу агітатор поклав у кишеню лише гривню, все одно такий хід виправдовував усі витрати на коньяк. До речі, прапорщикові така комерція теж сподобалась, і він за два дні зліпив ще один список, щоби продати його Кулькові за ту ж ціну. Тоді його Петя Гітлер і запримітив.

А того вечора по дорозі Миколку перестріли, наче випадково, Манька з Ганькою. Запросили до себе на хутір, пригостили і поскаржилися, що єдина проблема, яка в нашому селі не вирішена — то це якраз сексуальна. Розімлілий Миколочка пообіцяв, що коли виграє його кандидат, саме з цією проблемою буде покінчено раз і назавжди, бо тільки його партія гарантує кожній українській жінці справного мужика.

— Хай живе вкраїнська жінка — з ким хоче, і як хоче! — підняв він гранчака з домашньою медовухою.

Капосна, скажу я вам, штука, ота медовуха. П’єш, п’єш, начебто все гаразд, а потім — бах! По ногах. Отож і Миколочка після третьої встати вже не зміг. Розлігся на дивані і повторював передвиборчу обіцянку про кожного справного мужика кожній українці.

— Доведи! — потягли з нього штани Манька з Ганькою.

— Що?

— Доведи, що у вашій партії є хоч один справний мужик — і ми проголосуємо за тебе.

Цілу ніч Миколочка доводив обом жінкам, що він “справний”. Вранці його нагодували, дали похмелитися.

— Ну, я пішов. Бо мої хвилюються, де я подівся.

— Куди? Нікуди ти не підеш. По-перше, ти ще вчора дзвонив по мобілці своєму шефові і попередив, мовляв, не хвилюйтеся, я веду агітацію на дальніх хуторах.

— Не пам’ятаю… Хоч убийте — не пам’ятаю.

— Це все медовуха, дорогенький. Вона пам’ять відбиває.

— Гм-м… Значить, шефові я дзвонив… А він мені що сказав?

— Хіба ми чули? Але ти потім говорив, що все гаразд.

— Ану, я ще раз передзвоню. Де вона, моя мобілка?

— А ми знаємо, в яку дупу ти її засунув з п’яних очей і забув? Та нікуди вона тут не дінеться, згадаєш. А поки згадуватимеш — ділом займемося. Продовжуй свою передвиборчу агітацію, продовжуй.

Насправді ж, як ви здогадалися, телефончик заховали якомога далі. Мислили Манька з Ганькою правильно: якщо хтось дізнається, де Микола, то його можуть відкликати раніше, ніж треба. А так — баки забили і вперед!

А щоби поміж любовних утіх Миколочка не запідозрив, що його від навколишнього світу ізольовано, Манька одну капость придумала: щось зробити з Миколиною мобілкою, та так, аби він нічого не запідозрив, бо ж довго її ховати не випадало, але й віддавати — теж, бо капосна техніка телебенькала безперервно. Всіляких там тонкощів, скажімо, як заблокувати дзвінок, Манька не знала. А от замінити повну батарейку нашою, видзвоненою — додумалася, тим більше, що обидві мобілки були однієї моделі. А потім поклала її на видному місці, але дзвонити можна було хіба що в рейку.

— І як же ви дізналися, що він тут? — причепився до мене старший агітатор.

— Як, як… слухати треба, що люди кажуть.

— Так і ми ж слухали!

— Ви слухали, а я ще й співставляла. Перше: він у вас щез приблизно по обіді. Значить — повіявся з села. А куди? До району? Так що йому там робити? Спершу подумала — до вояків гайнув і там собі „агітує” за чаркою. Але чого ж тоді прапорщик його вчора шукав?

Друге: Манька з Ганькою, замість під ручку селом тинятися, сидять вдома, тільки по одній із хати виходять: як не корову відігнати, так картоплі накопати. Чого б це?

Третє: презервативи, які Манька купувала цілими пачками. Так, у селі з’явилися „свіженькі” мужики, але ж вони як не б’ються, так у Зятя сидять. То з якої такої радості витрачатися на „запобіжники”?

І нарешті — ти, брате, сам казав, що вони тебе в хату не пустили. Це коли таке було? У них завжди двері настіж, а тут… Одне слово — двічі два, як не крути, виходить чотири.

— Ну а як ви знали, що Микола ще живий? — не вгавав старший агітатор.

Що я йому буду пояснювати про свою інтуїцію? Не зрозуміє.

— Знаєте, у мене на горищі пугач живе. То він пугикає тільки на покійника. От коли у нас односелець повісився, пугикав. А зараз мовчить. І собаки не виють…

— Містика!..

Містика, чи не містика, а Миколу таки я знайшла, то про що ще говорити? Замотали бідолаху, який уже хапав дрижаки від ранкової прохолоди, в простирадло і вже хотіли йти, як раптом старший агітатор спитав:

— Чекайте, а як хутір називається?

— Малі Пеньки.

— То куди тебе, йолопа занесло? Це ж не наш округ!

Так, уявіть собі: і Великі Колоди, і Малі Пеньки заснувала одна й та ж людина, від села до хутора — як футбольне поле перейти, але під час однієї з отих дурнуватих реорганізацій, котрими Україну не раз кроїли-перекроювали, віднесли Малі Пеньки навіть не до іншого району — до іншої області!

У старшого обличчя зробилося таке, що я подумала: ой, зараз або його шляк трафить, або Миколчине сексуальне життя обірветься раз і назавжди. Але тут зі старенького радіо, що висіло на стінці років чи не п’ятдесят, захрипіло, засвистіло, а потім несподівано голосно заграло гімн. Старший мимоволі виструнчився і поклав праву руку на серце. Точнісінько, як наш президент по телевізору. А спантеличений Кульок, спеленутий, мов та лялька, зробив те ж саме. Простирадло сповзало на землю, він цупив його назад лівицею і шморгав носом.

Петя Гітлер, як юний піонер, підняв руку у салюті. Шериф рефлекторно смиконувся взяти під козирок, але, перехопивши глузливий погляд Павла, лише почухав плече. Не інакше, як йому там уже майорська зірочка свербіла.

А над усіма Малими Пеньками і Великими Колодами, над лісом, лугом, Козячим болотом і роздовбаною трасою потужно лунало: “Ще не вмерла України і слава, і воля”…

Ще!

Шацькі озера, серпень 2004р.