Тетяна Толстая Кись

АЗ

Бенедикт надів валянки, потупав ногами, шоб зручно було, перевірив заслінку в печі, крихти хліба змахнув на підлогу — мишакам, вікно заткнув ганчірочкою, шоб не вихолодило, вийшов на ґанок і потягнув носом морозне чисте повітря. Ой, як гарно надворі! Нічна завірюха вщухла, сніг лежить білий та величавий, небо синіє, височенні глелі стоять — не поворухнуться. Тільки чорні зайці з верхівки на верхівку перепурхують. Бенедикт постояв, задерши русяву бороду, примружився, роздивляючись зайців. Збити б парочку — на нову шапку, так нема ж камінчика.

І м’ясцем поласувать непогано було б. А то все мишаки та мишаки — вже й настогидли.

А м’ясо того чорного зайця, якшо гарненько вимочить, та сім разів виварить, та на тиждень-другий на сонечко виставить, та попряжить у печі, — глядиш, і не отруйне.

Звісно, як зайчиха попадеться. Бо зайця вари, не вари, — все одно. Колись того не знали, їли з голоду й зайців. А зараз вже дізналися: хто їх покуштує, — тому все життя у грудях хрипітиме-булькотітиме. І ноги відсихатимуть. Ще й на додачу волосся з вух попре: чорне, жорстке та смердюче.

Бенедикт зітхнув: на роботу треба йти; запахнув сіряка, заклав хатні двері дерев’яним брусом, ще й ломакою підпер. У хаті нема шо й вкрасти, та так він уже звик. І матінка покійна завжди так робили. В старину, до Взрыва, — розказували, — все двери-то свои запирали. Од матінки й сусіди тому навчилися, та так воно й пішло. Тепер вся їхня слобода замикала двері палицями. Може, то й самовольство, канєшно.

На семи горбах розляглося містечко Федір-Кузьмічськ, рідна сторона, і йшов собі Бенедикт, порипуючи свіжим сніжком, радіючи лютневому сонечку, милуючись знайомими вулицями. То там, то тут — чорні хати низками, — за високими тинами, за тесовими воротами; на кілках кам’яні горщики сушаться, чи дзбани дерев’яні; у кого терем вищий, у того й дзбани більші, а хтось, бува, прямо тобі діжку на кілка напне, замилює очі: багато живу, голубчики! Такий на роботу не пішодрала чапає, а все намагається у санях проїхатись, ще й батогом помахує; а в сани перевертень запряжений, скаче, валянками тупоче, сам блідий, змилений, язик набік. Домчить до Робочої Хати, та й стане як укопаний, на всі чотири ноги, тільки волохаті боки ходором ходять: хиии-хи, хиии-хи.

А очима тільки зирк-зирк. І вишкіряється. І озирається…

Ой, та ну їх к чорту, отих перевертнів, ото краще од їх подалі. Такі страшні, шо й не розбереш, чи то люди, чи то ні: обличчя начебто людське, а тіло шерстю заросло, ще й на чотирьох бігають. Ще й на кожній нозі по валянку. Вони, розказують, ще до Взриву жили, оті перевертні. А все може буть.

Ой, і морозець сьогодні — аж пара з рота, аж борода геть уся у паморозі. А все одно благодать! Хати стоять міцні, чорні, попід тинами — отакенні кучугури, а до кожних воріт стежечка протоптана. Пагорби помалу знижуються та помалу піднімаються, білі, хвилясті; по засніжених схилах ковзають сани, за санями — сині тіні, і сніг рипить та на всі кольори переливається, а за пагорбами сонечко сходить і собі грає веселковим сяйвом у синьому небі. Примружишся — од сонечка промені кружалами, копнеш валянком пухнастий сніг — він і замерехтить, наче стиглі каганці.

Бенедикт згадав каганці, згадав і матінку та й зітхнув: через оті каганці й переставилися, сердешна. Каганці несправжні виявились.

На семи горбах стоїть містечко Федір-Кузьмічськ, а довкола містечка — поля неозорі, землі незнані. На півночі — ліси дрімучі, бурелом, гілля переплелося, нема як і пройти, чагарі колючі за холоші чіпляються, суковиння шапку з голови рве. У тих нетрях, кажуть старі люди, живе кись. Сидить вона десь у темному гіллі та й покрикує, дико так і тужливо: ки-ись! ки-ись! — а побачити її не можна. Піде хтось отак до лісу, а вона йому ззаду на шию: стриб! і хребтину зубами: хрусь! — а потім найпершу жилочку пазурем намацає та й роздере, отоді весь розум з людини й витече. Повернеться такий, а він уже не той, і очі не теж ті, і бреде не розбираючи дороги, як ото бува, шо люди ходять уві сні під повним місяцем, простягнувши руки, пальцями ворушать: самі сплять, а самі ходять. Упіймають такого і ведуть до хати, а то ще бува, для розваги, поставлять перед ним миску порожню, ложку в руку встромлять: мовляв, їж; а він так же ж наче їсть, з порожньої посудини, і зачерпує, і до рота несе, і жує, а потім наче хлібом миску підчищає, а ніякого ж хліба у руці нема; ну, а рідня, ясне діло, аж заходиться зо сміху. Такий геть нічого не може робити, навіть до вітру сам не сходить: кожен раз йому заново показуй. Ну, якшо жінці, чи там матері його жаль, то вона його сама до вітру водить; а як нема кому за ним пригледіти, то він, щитай, і не житиме: як міхур лопне, так він і помирає.

Отаке кись витворяє.

На захід теж — і не потикайся. Там начебто й дорога є — непримітна така стежечка. Йдеш собі, йдеш, вже й містечко зникло з очей, з ланів солодкий вітерець повіває, все ж наче добре, все начебто гаразд, аж раптом, кажуть, як остовпієш. І стоїш. І думаєш: а куди ж це я йду? Шо мені там треба? Шо я там не бачив? Невже там краще? І так себе жаль стане! А ондечки ж, думаєш, моя хата, а хазяєчка ж, мабуть, плаче, з-під долоні вдалечінь дивиться; а кури ж по подвір’ї бігають, теж, диви, як скучили; а в хаті ж натоплено, мишаки сновигають, ліжечко м’якесеньке… І наче червир тобі серце точить, точить… Плюнеш та й додому завернеш. А бува й помчиш. І як побачиш ще здалеку — оно, горщички мої ріднесенькі, на тину сушаться, — сльози так самі й бризнуть. От не збрехать, на аршин бризкають! Їй-бо!..

На південь — зась. Там чеченці. Отак буде степ, степ — очі вилізуть дивитися, — а за степом чеченці. Посередь містечка стоїть дозорна башта на чотири вікна, і в усі чотири вікна дозорні дивляться. Чеченців виглядають. Не стільки вони, звичайно, дивляться, скільки ржавлю болотяну покурюють та у паличку граються. Затисне хтось один у кулаці чотири палички: три довгих, одну коротку. Хто коротку витягне — тому щигля. Але й у віконце, бува, поглядають. Як помітять чеченців, наказано кричати: «Чеченці! Чеченці!», тоді звідусіль народ позбігається і стане палицями у горщики бити, чеченців лякати. Ті й дременуть подалі звідси.

Колись отак двоє з півдня підступили до містечка: дід із бабою. Ми собі у горщики торохкаємо, тупотимо, верещимо, а чеченцям хоч би хни, тільки головами вертять. Ну, ми, — хто небоязкий, — вийшли супроти них з рогачами, з веретенами, хто з чим. Шо ви, мовляв, за люди і чого прийшли.

— Ми, голубчики, самі з півдня. Другий тиждень у дорозі, зовсім ноги позбивали. Прийшли міняти сиром’ятні ремінці, може у вас шось є.

Та де там воно є. Самі мишаків їмо. «Мишаки — наша апора», так і Федір Кузьмич, слава йому, навчає. Але ми люди співчутливі, зібрали по хатах, хто шо дав, виміняли на ремінці та й одпустили їх з Богом. Багато про них потім розмови було: все, бува, споминали: і які вони собою, і які казки розповідали, і чого-таки вони до нас приходили.

Ну, собою вони як ми, обнаковенні: дід сивий, у личаки взутий, бабуся у платочку, оченята блакитненькі, на лобі — ріжки. А казки їхні довгі були та сумні: Бенедикт, хоч і був тоді малий-дурний, слухав, аж рота роззявивши.

Оце нібито на півдні лазурнеє море, а на тому морі — острів, а на острові — терем, а у тому теремі — золотеє ліжко. А на тому ліжку дівчина, один волос золотий, другий срібний, один золотий, другий срібний. От вона собі косу розплітає та розплітає, а як розплете — то й світові кінець.

Наші слухали-слухали, а потім:

— А шо воно, мовляв, за слова за такі: «золотий» та «срібний»?

А вони:

— «Золотий» — то наче вогонь, а «срібний» — наче місячне світло, або ж, скажімо, наче каганці мерехтять.

Наші:

— А-а-а, тоді я-ясно. А ще шось розкажіть.

А чеченці:

– Є велика річка, відсіля три роки пішки. А у тій річці живе риба — блакитне перо. Розмовляє вона людським голосом, плаче та сміється, і по тій річці туди-сюди ходить. От коли вона на цю сторону піде та засміється — зоря грає, сонечко на небі сходить, день настає. Назад піде — плаче, пітьму за собою веде, місяць на хвості тягне, а зірочки дрібнесенькі — то тієї риби луска.

Наші:

— А ніде не чуть, од чого зима буває і од чого літо?

Баба каже:

— Та не чули, дорогенькі, не буду брехать, не чули. А цьому й справді багато хто дивується: і нашо, мовляв, ота зима, коли літо набагато миліше. Мабуть, за гріхи наші.

Але дід головою похитав і каже:

— Нє, на все доложно буть пояснення в природі. Мені теє, — каже, — один перехожий роз’ясняв. Стоїть на півночі дерево, висотою аж до самісіньких хмар. Саме чорне, коряве, а квіточки на ньому білі, а маню-ю-юсінькі ж, — от наче смітинки. На дереві мороз живе, сам старий, бороду за пояс затикає. От коли вже до зими йде, коли кури у зграї зіб’ються та на південь вирушатимуть, отоді й мороз за своє береться: з гілки на гілку перестрибує і в долоні плеще, та ще й примовляє: ду-ду-ду, ду-ду-ду! А потім я-як засвище: ф-щ-щ-щ! Отоді здіймається вітер, і ті білі квіти на нас сипле: оце ж вам і сніг. А ви кажете: нашо зима.

Наші голубчики йому:

— Так, оце правильно. Так воно, мабуть, і є. А от ви, дідусю, хіба ж не боїтеся дорогами ходить? А поночі ж як? А лісовика, часом, не перестрівали?

— Ой, перестрівав! — каже чеченець. — Зовсім близько бачив, от як вас, скажімо. Тож слухайте. Заманулося моїй старій каганців. Назбирай та назбирай. А каганці ж того року вродили — ой, солодкі, ой, липучі. Я й пішов. Сам.

— Як це — сам? — сторопіли наші.

— А отак! — вихваляється чужинець. — Та слухайте далі. Іду ж я собі, йду, а вже й стемніло. Не так, шоб зовсім, а посутеніло трошки. Тож крадусь я навшпиньки, шоб каганці не налякати, аж раптом: шурх-шурх! Шо воно таке. Озирнувся — ніде нікого. Знов крадуся. А тут знову: шурх-шурх. Наче хтось долонею по листі водить. Озирнувся — знов-таки нікого. Ще разочок ступнув. Аж раптом глип! — а він уже переді мною. От тільки шо нікого не було, аж осьдечки й він, де не взявся. Отуто — руку простягни. А сам невеличкий. Мені, може, тільки по пупа, чи по цицьки буде. Весь наче зі старого сіна зваляний, оченята червоні, світяться, а на ногах — долоні. І він тими долонями — отако, отако — по землі притупує, та ще й примовляє: тяпа-тяпа, тяпа-тяпа, тяпа-тяпа… Ой, як я тікав!.. Не пам’ятаю, як і в хаті опинився. Так моя стара без каганців і залишилася.

А діточки, які слухали, просять:

— Розкажіть, дідусю, яка ще нечисть у лісі буває.

Налили дідові яєчного квасу, він і розпочав:

— Був я тоді молодий, гарячий. Ніч-чого не боявся. Якось три колоди ликом пов’язав, на воду пустив, — а річка в нас бистра, широка, — сів на них та й пливу собі. Чесне слово! Молодиці на берег позбігалися, крику-вереску наробили, все як положено. Де ж це бачено, шоб людина по воді плавала? Це вже зараз, кажуть, колоду довбають та на воду пускають. Якшо не брешуть, канєшно.

— Не брешуть, не брешуть! То наш Федір Кузьмич таке придумав, слава йому! — кричать наші, а Бенедикт голосніш за всіх.

— Та нехай буде й Федір Кузьмич. Ми не знаємо. Ми люди не вчені. Не про те кажу. Геть, кажу, нічого не боявся. Ні русалок, ні пузиря водяного, ні кочевряжки тієї підкам’яної. Я навіть рибку-вертизубку відром зловив.

— Ну, це вже… — йому наші, — Це вже ви, діду, вбрехалися.

– Їй-бо, правда! Оно, і стара моя не дасть збрехати!

— Та правда ж, — каже бабця. — Було таке. Ой, же ж я тоді лаялась! Споганив мені відро, мусила спалить. А нове ж поки видовбеш, та поки продубиш, та просмолиш, та по тричі просушиш, та ржавлею окуриш, та синім піском натреш, — я собі всі руці помозолила, надриваючись. А йому, бач, аби доблесть. Потім все село ходило на нього подивитися. Дехто й побоювався.

— Та то я-я-ясно, — кажуть наші.

Дід такий довольний.

— Зате, може, я один такий, — вихваляється. — Ану, вертизубку так близько бачить, — як оце вас, скажімо, — і живому зостаться. Та ви шо!.. Я був богатир. Силонька неміряна! Бува, я-я-як загорланю! Пузирі на вікнах репаються. А скільки я міг за раз ржавлі випити! Діжку, самотужки.

А Бенедиктова матінка, — вони з усіма сиділи, — губи піджали, та й кажуть:

— А конкретную пользу вы из своей силы извлекали? Что-нибудь общественно-полезное для коммуны сделали?

Як тут дід образився!

— Та я, голубонько, замолоду міг звідси та о-о-о-он аж до того пагорба на одній нозі дострибати! А не пользу. Я, кажу тобі, бува як гаркну, — солома зі стріх обсипається. В нас у роду всі такі. Богатирі. Оно, стара не дасть мені збрехати: в мене якшо мозоля, або чиряк схопиться, — аж з кулак, їй-бо. Не менше. В мене, кажу, прищі — отакі були. От-такі хотєньчики. А ти кажеш. Та як хочеш знать, батько мій, бува, голову собі почухають — десь із пів-відра лупи натрусять.

— Та харош уже вам! — гомонять наші. — Ви ж, дідусю, про нечисть обіцяли.

Але дід уже, мабуть, страшне, як розізлився.

— Нічого не розповідатиму. Слухати сюди прийшла… то сиди отам і слухай! А не під’єлдикуй. Всю мені, понімаєш, мрію перебила. Із Прежніх, мабуть, по розмові чую.

— Це точно, — наші на матінку косяться. — Із Прежніх… Та давайте вже, дідусю, іншої.

Розповів іще чеченець про страхіття лісові, та як стежки розпізнавать: які справдешні, а які — обмара, зелена пара, трав’яна куделя, відьомська омана, — всі ознаки розписав; про те, як русалка на світанку співає, кулдиче водяні свої пісні: спочатку низенько так, глибоко візьме: и, и, и, и, и, — потім вище забирає: оуааа, оуааа, — ой, дивися-стережися, бо ще затягне в річку, — а як уже на вереск перейде: ййих! ййих! — отоді вже, дядьку, ноги в руки та тікать. Розповів про лико заговорене, і як його побоюватись треба; і про Рило теє, шо людей за ноги хапа; і про те, як ржавлю найлуччу шукають.

Тут Бенедикт і собі виткнувся.

— Дідусю, а кись бачили?..

Подивилися всі на нього, як на дурника. Перемовчали. Нічого не відповіли.

Проводили мужнього старого, — і знов у містечку тиша. Дозор підсилили, та більше на нас з півдня ніхто не нападав.

Ні, ми більше на схід од містечка ходимо. Там гаї світлі, трава-мурава висока. У траві — квіточки гарненькі, лазурові: з них, якшо назбирать, та вимочить, та побить, та вичесать, — нитки можна прясти, полотно ткати. Матінка покійна до тої роботи геть не мали хисту, все в них випадало з рук. Нитку прядуть, — плачуть, а полотно тчуть, — сльозами заливаються. Кажуть, до Взрыва всё иначе было. Прийдёш в МОГОЗИН, — берёш что хочеш, а не понравится, — и нос воротиш, не то, что нынче. Отой їхній МОҐОЗІН на Склад був схожий, тільки добра там більше було, і видавали те добро не в Складські Дні, а з ранку до вечора двері прочинені стояли.

Шось воно не віриться. Та як це так — заходь, хто хоч, бери, шо хоч? Це ж сторожів не напасешся! Та нас же тільки пусти: все розтягнемо до скіпочки. А хіба одного затопчемо? Бо тільки йдеш до Складу, — то аж очі розбігаються: кому та шо видали, та скільки, та чом не мені?

Тільки даремно видивляємось: більше, ніж тобі положено, не винесеш. Та не дуже-то на чуже щастя й роззявляйся: матимеш по шиї од Складських Робітників — аж бігом. Получив, мовляв, своє, — і гуляй! Бо зараз і положене заберем.

Повертаєшся отак зі Складу, берестяники тягнеш, поспішаєш до себе в хату, та коли-не-коли й помацаєш у берестяниках: чи все моє тут? Мо’, чимось обділили? Чи може, хтось уже в провулку підкрався, та й поживився, шось поцупив?

А всякого трапляється. Якось поверталися матінка зі Складу, а видали їм вороняче пір’я. На перину. А воно ж легесеньке, несеш, — наче й нема його. Прийшли додому, ряднинку підняли, — батюшки-светы: нема пір’ячка, а замість пір’ячка — гіменце. Матінка, звісно, в сльози, а батько регочуться. Мовляв: от уже крадій, от уже дотепник: мало того, шо добро поцупив, а ще й отакий прикол вчудив: осьо, мовляв, красна ціна вашому пір’ю. Нате вам!

А знайшлося пір’я у сусіда. Батько його за чуба: де узяв? На базарі. На шо зміняв? На валянки. У кого? Сусід одбріхується: та я шо, та я нічого, та я ржавлею був упився, — шо ти з його візьмеш. Мусили одстать.

Ну шо на Складі видають? Казьонну ковбаску з мишатинки, мишаче сальце, борошно з хлібеди, пір’я теж, потім, канєшно, валянки, рогачі, полотно, кам’яні горщики: по-всякому буває. Коли-не-коли насиплють тобі у берестяника гнилуватих каганців, — десь вони там аж засмерділися, тож їх і видають. По свіжі каганці самому треба йти.

Отак прямісінько на схід сонця, за містечком — глелеві гаї. Глеля — то найлучче дерево. Стовбур у неї світлий, смолистий, з капами, листя наче різьблене, візерунчасте, лапате, духмяне, одним словом — глеля! Шишки на ній з людську голову ростуть, а горішки в них — ото смакота! Якшо вимочить, аякже. Так вони гіркі, та ще й не вгризеш. На найстаріших глелях, у самій гущавині, ростуть каганці. Такі вже ласощі: солодкі, круглі, липучі. Стиглий каганець з людське око буде. Вночі вони мерехтять срібним вогнем, наче місяць крізь листя промінці пускає, а вдень їх і не помітиш. Виходять до лісу ще засвітла, а як стемніє, всі беруться за руки та йдуть вервечкою, шоб не заблукать. А ще для того, шоб каганець не здогадався, шо то, мовляв, люди. Зривать їх треба швиденько, шоб каганець не сполохався і не заверещав. А то він інших попередить, і вони одразу згаснуть. Можна, канєшно, і навпомацки рвати. Але так ніхто не робить. Ану, несправжніх набереш? Несправжні, коли світяться, то червоним блимають, наче полум’я крізь себе продувають. Саме такими — несправжніми — матінка свого часу й отруїлися. А так жить би їм іще та жить.

Двісті тридцять і три роки прожили матінка на білому світі. І не постарілися. Які були рум’яна та чорнява, таким їм і очі закрили. А воно кругом так: якшо вже хтось не врізав дуба, коли отой Взрив гахнув, той вже далі не старіється. То в них таке Паслєцтвіє, наче всередині заклинило. Але таких, вважай, раз, два, — і нема. Всі в сиру землю пішли: кого кись спортила, хто зайцями отруївся, матінка, бач — каганцями…

А у тих, хто після Взриву народився, Паслєцтвія інші, — всякі. В кого руки наче борошном зеленим припорошені, наче він у хлібеді рився, в кого зябра, в кого півнячий гребінець, в кого ще шось. А бува, шо й нема ніяких Паслєцтвій, хіба шо на старість ячмені аж пообсідають тобі очі, чи на непоказаному місці борода надумає рости, ще й до самих до колін. Чи на колінах ніздрі вискочать.

Бенедикт другим разом допитувався у матінки: чого та чого був Взрив? Та вони й самі до пуття не знали. Мовляв, люди гралися і догралися с АРУЖИЄМ. Мовляв, «мы и ахнуть не успели». І плачуть. «Раньше, — кажуть, — лучше жили». А батько, — вони вже після Взриву народилися, — аж визвіряються:

– І на чорта ото старе споминать! Як живемо, так і живемо! Не нами заведено!

Матінка одразу:

— Мужичьё! Каменный век! Хам!

Батько їх за волосся. Матінка у вереск, сусідів гукають, а сусіди — ані пари з вуст: все гаразд, чоловік жінку воспитує. Нема чого мішацця. Бита посуда дві небитих переживе. А чого батько на матінку весь час сердились: а того, шо матінка, бач, молода та молода, а батько геть уже викришились; накульгувать стали і в очах, кажуть, наче темна вода коливається.

Матінка:

— Ты меня пальцем тронуть не смееш! У меня ОНЕВЕРСТЕЦКАЕ АБРАЗАВАНИЕ!

А батько:

— Я тобі оце як всиплю зараз: «абразаваніє»! Я таки зіб’ю з тебе пиху! Сина собачим ім'ям назвала, на всю слободу осоромила!

І таке піде срамословіє, такі попрікання, — поки бороду собі не заплюють, не угамуються. Крутенькі були тятінька. А заморяться сваритись — націдять повний глечик бражки та й уп’ються до безтями. А матінка волосся прилижуть, подолом утруться, візьмуть Бенедикта за руцю та й поведуть його на високого пагорба коло річки; там, — він уже знав, — матінка хтозна-коли, ще до Взриву, жили. Тоді на тому місці п’ятиярусна матінкина хата стояла, а матінка казали, шо навіть вищі хороми бували, пальців не вистачить яруси перелічити; так це шо: скидай валянки та по ногах лічи? — Бенедикт тоді тільки вчився рахувати. На камінцях лічити ще йому зарано було. А нещодавно, чули, Федір Кузьмич, слава йому, рахункові прутики винайшов. Кажуть, буцімто горішки просвердлиш, на палички нанижеш і справа наліво перекидаєш. І такий, кажуть, швидкий підрахунок піде, шо аж ну! Тільки самочинно рахівницю майструвать не смій, а кому треба, — приходь базарного дня на базарь, заплати скільки положено, — полотном беруть, мишаками, — і рахуй, скільки тобі влізе. Ходить така чутка; а чи правда воно, чи ні, — хтозна.

…Отож матінка на пагорба піднімуться, на камінчика присядуть, плачуть-заливаються, гіркими сльозами умиваються, то падруженєк своїх згадають, красних дєвушек, то їм тії МОҐОЗІНИ прецтавляться. А все улицы, — кажуть, — были АСФАЛЬТАМ покрыты. Це нібито така мазь була, чорна, тверда, станеш — не вгрузнеш. От як надворі тепло, сидять матінка, причитають, а Бенедикт у грязюці грається, ліпить з глини пасочки, чи нарве жовтунців і в землю тиче, наче городить парканчика. А довкола ж роздолля: горбочки та струмочки, вітерець теплий ходить-повіває — траву коливає, а по небі сонечко яєчком котиться, над полями, над лісами, аж до Лазурних гір.

А зветься наше місто, рідна сторона, — Федір-Кузьмічськ, а до того, матінка казали, звався Іван-Парфір’їчськ, а ще до того — Сірьгей-Сірьгеїчськ, а ще раніше ім’я йому було Южниє Склади, а зовсім бозна-коли — Масква.