Степан Наливайко
Індоарійські таємниці України

Передмова. Індоарійські обрії України

Історія знає випадки, коли той чи інший народ називав свою країну так, а сусідні народи — інакше. Німці, наприклад, називають свою країну Дойчлянд, росіяни — Ґерманія, а українці — Німеччина. Щось схоже сталося і з назвою країни, що її ми сьогодні знаємо як Індія.

Давньоіндійські писемні пам’ятки донесли деякі старовинні назви цієї країни: Ар’яварта — «Країна аріїв» і Бгаратварша — «Країна Бгарати», де Бгарата — легендарний герой індійського епосу, син царя Місячної династії Душ’янти й царівни Шакунтали. З назви Бгаратварша постав короткий варіант її — санскритське Бгарата й хінді Бгарат. Саме Бгарат називається нині країна індійськими мовами.

У давні часи, коли іранці вирушали до Індії, то зустрічали на своєму шляху велику ріку. Її індійці називали Сіндгу, а іранці — Хінду або Хінд. Це йшло від фонетичних особливостей індійських та іранських мов. Індійське с іранці передавали як х: інд. сома — іран. хаома, інд. асура — іран. ахура, інд. Васуман — іран. Вохуман (грецькою Ахемен) тощо. Тому назва Сіндгу, Сінд по-іранському звучала Хінду чи Хінд. Населення на берегах Сіндгу-Сінду, яке називалося сіндгу, сінди іранці теж називали хінду або хінди. Внаслідок мусульманського завоювання значної частини Північно-Західної Індії (з ХІ ст.) державною мовою тут стала перська, тож і самі індійці поступово стали називати свою країну по-іранському: Хіндстан, Хіндустан, Хіндостан, а тоді й Індостан, Індстан — «Країна хіндів/індів». Так іранська назва могутньої ріки й людності на ній поступово означила всю країну індійців.

Подібним чином творилась і назва Індія. В основі її та ж назва ріки — Сіндгу, Сінд. Європейський варіант іранського Хінд — Інд. Тільки до цієї основи приєднане — ія, яке несе значення «країна» — Англія, Бразилія, Іспанія, Латвія тощо. На запозичене слово англійська мова вплинула фонетично — початкове х зникло, і країна стала називатися Індія. Саме ця назва поширена в світі, хоч у самій Індії більш уживана назва Бгарат, яка вважається більш патріотичною і ніби містком, перекинутим від сьогодення до славного минулого країни. На поштових марках країни вміщено дві назви її — Бгарат та Індія. Перша — мовою хінді, державною lt;3gt;[1] мовою, друга — англійською. Означення Індії як Хінд входить у назви індійських заводів, фірм, крамниць. Газети мають назви «Хінду», «Хіндустан», «Навбгарат таймс», «Таймс оф Індіа» тощо. Популярна форма привітання Джай Хінд — «Хай живе Індія!» Державна мова Індії, яку вивчають і в навчальних закладах України, має назву хінді (наголос на кінцевому і).

До хінду сходить і слово індус. Початкове h в слові hindu англійська мова втратила, зате подарувала кінцеве s — показник множини. І вийшло indus — «індійці». Слов’янські мови сприймають слово індус як однину, тому множина в них — індуси. Так у слові індуси з’явилося два показники множини — англійське s й українське и. В Індії словом хінду означають сповідників індуїзму, хінду — синонім до індуїст. Тож коли кажуть індус, мають на увазі насамперед належність людини до релігії індуїзму. До буддиста, джайна, сікха, мусульманина чи християнина, хоч він і живе в Індії, слово індус вжити не можна. Просто житель Індії, безвідносно до віросповідання — індієць.

Отже, бачимо глибоке засвоєння індійцями термінів сіндгу, сінди, Сінд, а також форм хінду, хінди, Хінд, Хіндустан як основи для багатьох важливих індійських термінів. Та найцікавіше те, що і народ сіндгу, і свою Індію, причому не одну, а дві, знали колись і терени Давньої України. Щоправда, сіндгу тут називалися сінди, а їхня країна — Сіндика.

Сіндів у Північному Причорномор’ї згадують вже найраніші античні автори. Геродот у своїй знаменитій «Історії» (ІV.28) повідомляє, що коли Боспор Кімерійський (Керченська протока) замерзає, то скіфи з Таврики (Криму) гуртами перебираються через замерзлу протоку до сіндів. Страбон і собі мовить про сіндів і називає їхню столицю — місто Сіндику (пізніша Ґорґіппія). Пліній Старший знає Сіндську Скіфію у пониззі Дніпра. Сіндів і Сіндику згадують у своїх працях Діодор Сіцілійський, Поліен, Амміан Марцеллін, Стефан Візантійський та інші автори. З ІV ст. до н.е. Сіндика — складова частина Боспорського царства (столиця Пантикапей, нинішня Керч), що впродовж тисячоліття (V ст. до н.е. — IV ст. н.е.) існувало на півдні України. Сіндів згадують і численні боспорські написи.

Проблема походження сіндів, хоч уже два століття перебуває в полі зору дослідників, досі не розв’язана. Ще з початку ХІХ ст., коли на сіндів уперше звернули увагу, саме їхній виразно «індійський» етнонім дозволив багатьом говорити про індоарійське lt;4gt; походження сіндів. Ця теза, хоча час від часу і зринала в наукових працях, але особливого поширення не набула. Так вже склалося, що «сіндська проблема» від самого початку вийшла за межі самого лише питання походження сіндів: визнання сіндів індоарійцями фактично означало б, що традиційна етнічна історія Північного Причорномор’я потребує перегляду. Адже, за офіційною схемою етноісторії, індоарійські племена як складова колишньої індоіранської спільноти залишили Надчорномор’я ще задовго до середини І тис. до н.е., тож і подальша етнічна історія регіону зводилася виключно до історії іранців, що лишилися, а пізніше — й греків. Визнання індоарійської природи сіндів одразу ставило б під сумнів таку концепцію «паніранізму» в Північному Причорномор’ї. А тому дослідники намагались шукати інші варіанти походження сіндів. І знаходили. Одні казали про іранську або кавказьку їх природу, іншим вистачало Страбонової констатації, що сінди — меотське плем’я. А що досі не з’ясована етнічна приналежність самих меотів, то це, по суті, мало що давало.

Степан Наливайко вперше поглянув на проблему походження сіндів інакше. Він просто звернувся до індійського епосу. Логічність такого ходу дивовижна: справді, якщо ми намагаємося з’ясувати походження народу, і є вагомі підстави вважати його індоарійським, то звернення до індоарійської традиції — річ цілком природна. Тим більше, як зазначають дослідники, основна частина індійського епосу склалася ще задовго до приходу індоаріїв в Індію, а отже, цілком може відображати історичні реалії місць, де раніше жили індоарійські народи. З іншого боку, перебування індоаріїв у Північному Причорномор’ї нині незаперечне — за це промовляє передусім значний індоарійський мовний пласт. Лінгвістичні дослідження останніх років — яскраве тому підтвердження.

Що вражає найбільше, так це те, що індійський епос справді чудово знає сіндів. У «Махабгараті» вони беруть участь у 18-денній битві на Курукшетрі — події, що склала основний сюжет пам’ятки. Степан Наливайко звертає увагу на одну надзвичайно характерну обставину — в індійському епосі сінди постійно діють поряд із сувірами: обидва племені завжди згадуються разом, у них спільна територія, єдине управління, схожі характеристики. Навіть більше: індійська традиція ототожнює сіндів і сувірів, називає їх одним етнонімом — сіндгу або саувіра, іноді — сіндгу-саувіра. І їхня країна називається Сіндгу, Саувіра або Сіндгу-Саувіра. Отже, індійський lt;5gt; епос стверджує близьку етнічну спорідненість обох племен.

Втім, якщо прийняти тезу про етнічну спорідненість епічних та причорноморських сіндів, від античних авторів варто було б чекати і знайомства з сувірами. Але цього немає. Щоправда, впадає у вічі фонетична близькість індійського етноніму сувіри до українського етноніму сівери. Степан Наливайко лінгвістично аргументує невеличку відмінність між двома назвами: кореневе санскр. u відповідає українському и (санскр. tu — укр. ти, musha — миша, shula — шило, chatura — чотири тощо). Отже, сувіри й сівери — одна й та сама назва, передана двома спорідненими мовами.

Проте античні автори не називають сіндів ні сувірами, ні сіверами, вони взагалі не фіксують таких етнонімів на берегах Боспору. Самі ж сівери вперше з’являються на сторінках історії набагато пізніше — перша літописна згадка датується 859-м роком. Степан Наливайко робить ще один лінгвістичний хід — він звертає увагу на те, що античні автори передавали негрецькі назви засобами своєї мови, а вона не всі звуки могла передавати адекватно. Приклавши ці особливості давньогрецької мови до етноніму сівери, він робить висновок, що той мав передатися давньогрецькою як кімери. Іншими словами, кімери й сівери — два різновиди одного етноніму в давньогрецькій і слов’янській передачі. Це ототожнення важливе не лише з мовного боку. Стародавня етнічна історія Надчорномор’я в такому разі постає в зовсім іншому світлі: сама «кімерійська проблема», здається, отримує шанс на розв’язання. Адже замість напівміфічних кімерів маємо цілком реальних сувірів-сіверів, які, до того ж, етногенетично пов’язані із сіндами — народом, досить добре відомим нам із античних джерел та боспорської епіграфіки. Гіпотеза справді надзвичайно цікава своєю сміливістю, але, здавалося б, практично неймовірна. Втім, не будемо поспішати.

Дослідники намагалися по-різному пояснити назву «кімерійці». Одні виводили її з давньогрецької — «зимові» (інакше — «холодні», «жорстокі»), як їх начебто називали греки. Однак доступно пояснити, чим саме викликана така назва, дослідники так і не змогли. Інші пробували розв’язати етимологічну проблему кімерійців з фракійського kir(s)-mar-io — «чорноморські», де kir(s)- «чорний», а mar//mor — «море». Так нібито фракійці називали кімерійців, що жили поблизу Чорного моря. Проте щонайменше дивним видається те, що фракійці чомусь назвали «чорноморськими» lt;6gt; саме кімерів, хоча в басейні Чорного моря жило багато народів, та й самі фракійці. Ще інші, спираючись на іранський матеріал, взагалі вважали кімерійців не народом, а передовим загоном кінноти, що належав якомусь народу, справжня назва якого нібито залишиться невідомою.

Що характерно: практично всі спроби пояснити значення етноніма кімерійці виявлялися у намаганнях витлумачити його як іншоназву. Щоправда, в такому разі лишається незрозумілим: а як же називали себе самі кімерійці? Адже вони себе якось-таки називали. До речі, саме непереконливість існуючих тлумачень залишає надію на те, що все ж вдасться пояснити етнонім кімерійці саме як самоназву. Що до можливих етимологій, які існують в історичній науці, вкажемо на осет. goumiry//gumeri, груз. gmiri, вірм. gmir, асір. gimirrai — «велетень», «герой», «богатир».

До цього долучається і те, що, незважаючи на численні спроби, досі переконливо не пояснено й етнонім сівери. Традиційне тлумачення сівери lt; север (у значенні жителі півночі) незадовільне з кількох причин. По-перше, таке тлумачення невмотивоване, бо сівери не жили північніше від інших літописних племен. Навпаки, серед східних слов’ян вони розташовувалися чи не найпівденніше. Літописна традиція ніде не протиставляє їм якихось південців. По-друге, північ означалася словом полуночь, а не север. По-третє, слов’янській етнонімній системі не властиво називати племена за сторонами світу. Та й літопис подає форму север, в однині, отже, у множині буде сівери, не сіверяни.

Скажемо кілька слів про індоєвропейські діалекти, які, хоч і сходять до однієї основи, але через власний історичний розвиток мають певні фонетичні особливості. Спорідненість санскриту, латини, давньогрецької, словянських та іранських мов незаперечна — це відзначали ще наприкінці ХVIII — на початку ХІХ ст. родоначальники класичної індоєвропеїстики У.Джонс та Ф.Бопп. Дослідники поділили індоєвропейські мови на дві умовні групи: сатем (східну, зі словянами) й кентум (західну, з греками). Сатем — це сто іранською, а кентум — латиною. Відмінність між цими групами суто лінгвістична: звук с групи сатем відповідає звукові к групи кентум. Тож замість, скажімо, індоарійського, іранського чи слов’янського с у латині й грецькій маємо к: укр. серце, рос. сердце, латис. сірдіс, вірм. сірт і грец. кардіа, лат. кор(діс), нім. herz, англ. heart (у германських мовах західне к стало придиховим х(h)); укр. десять, санскр. даса, грец. дека тощо. lt;7gt;

У мовознавстві врахування цієї особливості при з’ясуванні варіантів одного слова називають перерахунком звуковідповідників з мови на мову. Тобто є певні формули, підтверджувані прикладами, що дають можливість визначити, як те чи інше слово могло звучати іншою мовою. Певно ж, про стовідсотковий результат тут не може йтися, але враховувати це вкрай важливо. І хоч у ряді мов перехід k в s непослідовний або частковий, та й іноді важко пояснити причину його, врахування цього переходу в індоєвропеїстиці істотне й донині.

Отже, греки передавали іншомовний етнонім засобами своєї мови. А вона не всі звуки могла передати адекватно. Не полемізуючи тут щодо походження кімерійців, зауважимо тільки: незалежно від того, хто етнічно кімерійці — іранці, слов’яни чи індоарії, безперечно одне: вони належать до східної мовної групи — сатем. Греки ж, які зафіксували кімерів на берегах Боспору, відносяться до західної мовної групи — кентум. Тому є всі підстави вважати, що цей етнонім у греків зазнав певних змін, трансформувався.

Зауважимо, що еламські, ассірійські та аккадські факти засвідчують регулярну передачу в через м. Ім’я перського царя Дарія, в оригіналі Дарая-вахуш, еламські написи передають як Дарія-махуш, Дарія-муш. У вавилонських документах зустрічається написання цього імені як Дарімуша, Дарімуш. Те саме бачимо з іранськими іменами, які мають індійські відповідники: іран. Вахука (санскр. Васука) в аккадській передачі — Умакуш, іран. Вахукріт (санскр. Васукріт — наприклад, у ведійського мудреця-ріші, автора деяких гімнів «Ріґведи») має ассірійську форму Макірту. Тобто санскр. васу, іран. ваху в аккадських та ассірійських пам’ятках передається як Ума, Ма. Так само слов. в у грецькій часто відповідає м (слов. первый — грец. пріма, слов. Новгород — грец. Немогардас тощо).

Ім’я мідійського царя, в оригіналі Хува-хшатра, грецька передає як Кіа-ксар. Тобто іранське ху- передається грецькою як кі-. А якщо зважити, що іранський префікс ху- відповідає санскритському су-, то санскр. су- = іран. ху- = в грецькій передачі кі-. У той же час ассірійська форма імені Хува-хшатра — Ума-кіштар, де іранське ва передане як ма. Тож, якщо взяти до уваги сказане вище, відповідність су-віри = ху-віри = кі-мери цілком можлива. Але наскільки таке припущення підтверджує історичний матеріал.

«Країна, яку займають тепер скіфи, належала, кажуть, кімерійцям», — зауважує Геродот у своїй «Історії» (ІV,11). Прийнято lt;8gt; вважати, що кімерійці, не протистоячи збройно скіфам, подалися до Азії, а скіфи зайняли їхню, вже безлюдну країну. Лише назви Східного Криму й Приазов’я та ще могили кімерійських царів на Дністрі берегли пам’ять про кімерійців у Геродотові часи.

Цей переказ, якому найбільше довіряв і сам Геродот, ліг в основу традиційної версії етнічної історії Північного Причорномор’я. Це при тому, що дослідники давно висловлюються в тому сенсі, що оповідь Геродота, очевидно, не зовсім повно відтворює історичну дійсність, що тут переплелися історичні й напівлегендарні риси. З того, як кімерійці залишили Північне Причорномор’я, саме витіснення одного народу іншим видається вкрай сумнівним. Археологічний матеріал не засвідчує різкої зміни людності в Приазов’ї. Суперечать цьому й античні свідчення. Плутарх, зокрема, зазначає, що лише незначна кількість кімерійців пішла з Меотиди до Азії, більшість же їх лишилася. «Влесова книга» називає кімерійців серед предків слов’ян. Тож є підстави вважати, що принаймні частина кімерійців лишилась у Приазов’ї і взяла участь у подальших етнічних процесах.

Ім’я кімерійців у давніх авторів недвозначно пов’язується із берегами сучасної Керченської протоки, званої у давнину Кімерійським Боспором. Вже у часи Гомера кімерійці мали тут і численні міста, «і ціле царство», а Геродот, який, як вважають, уже не застав кімерійців у Північному Причорномор’ї, повідомляє, що «й тепер у Скіфії є кімерійські фортеці й кімерійські переправи, є і країна, що називається Кімерія, є і так званий Кімерійський Боспор» (V,12). За свідченням Страбона, кімерійці справді колись мали значну силу на цих берегах, які від них і отримали свою назву. Характерно, що саме на Таманському півострові, азійському березі Боспору Кімерійського, античні автори розміщують і сіндів. Більше того, ряд авторів початку І тис. н.е. (!) упевнено локалізують сіндів саме поряд із кімерійцями. Прісциан (644–721): вони [савромати] живуть поблизу сарматської річки Танаїс, з ними межують також сінди й кімерійці; Руфій Фест Авіен (852–891): найближчі до Танаїсу місцевості займають кімерійці й сінди; Діонісій (652–710):…у Савроматії ж, як сусіди, живуть сінди, кімерійці, керкетії, торети…. Подібні свідчення подають і інші античні автори.

Виходить украй цікава й начебто неймовірна річ. По-перше, античні автори знають реальних кімерійців уже тоді, коли, здавалося б, і згадки про них не мало б lt;9gt; лишитися. По-друге, кімерійці впевнено локалізуються біля Танаїсу, на теренах, населених меотськими племенами. По-третє, сінди й кімерійці в античних авторів неодмінно стоять поряд. Чим це пояснити? Невже простою випадковістю?

Не скажеш, щоб дослідники не помічали цього. Помічали, але тлумачили своєрідно. Так, сусідування в античній традиції сіндів і кімерійців дехто розцінював як свідчення… етнічної одмінності між ними. Хоча, за логікою, мало б бути навпаки. Інші дослідники взагалі уникали коментувати цей малозрозумілий для себе факт або ховалися за рятівне в таких випадках пояснення: античні автори, мовляв, недостатньо обізнані з предметом дослідження. Якщо триматися такої сумнівної методології, то можна сміливо розпрощатися із більшістю наших знань і джерел з історії Північного Причорномор’я.

Набагато ймовірніше інше — зв’язок сіндів і кімерійців не випадковий й антична традиція зафіксувала це. До речі, думка про спорідненість кімерійців і сіндів зовсім не нова. Чимало авторитетних дослідників не лише стверджували цю спорідненість, але й схилялися до визнання етнічної близькості обох народів. М.І.Артамонов свого часу навіть назвав гіпотезу кімерійського походження сіндів найбільш аргументованою з усіх існуючих. І висловив сподівання, що майбутнє надасть переконливі докази для певнішого її обгрунтування.

Прикметно, що антична традиція пов’язує кімерів із фракійцями, насамперед трерами, локалізованими на Балканському півострові. Страбон називає трерів «кімерійським народом». Зв’язок кімерів і сіндів із фракійцями особливо цікавий з огляду на значний фракійський елемент на Боспорі. Ряд правителів боспорської династії Спартокідів носили імена (Спарток, Перісад), подібні до імен фракійської царської династії Одрисів (Спарадок, Берісадес), що особливо показово з огляду на думку деяких дослідників, що й сама династія Спартокідів, імовірно, сіндського походження. Сюди ж долучаються і дані причорноморської топоніміки, пов’язані з перебуванням кімерійців (Тірітака, Тірас) та їхньої відповідності в топоніміці Балкан (Тірістрія у Фракії та Мезії).

Небагато відомо і про ранню історію сіверів. Поява їх на історичній арені, мабуть, не менш загадкова, аніж зникнення кімерійців. Уперше сівери постають на сторінках літописів, зокрема, Іпатіївського, у тій його частині, де мовиться про розселення слоlt;10gt;в’ян. Перерахувавши ледь не всі відомі йому західно- й східнослов’янські племена, літописець насамкінець зазначає: «а інші сіли по Десні і по Семі і по Сулі і нарекошася Северо».

Таке місце сіверів у літописі доповнює й особливе становище Сіверської землі в Київській державі. Сіверщина стояла значною мірою осібно від інших земель, її князі провадили самостійну політику, часто опозиційну Києву. Саме для сіверів надзвичайно характерний зв’язок із Руським Приазов’ям, Тмутораканським князівством, розташованим на Таманському півострові, тобто саме там, де антична традиція знає сіндо-меотів. Дослідники вже давно зауважили, що Тмутораканське князівство історично тяжіло не до Києва, а до Чернігова, що зв’язок із ним тримали переважно сіверські князі. Зв’язок цей, ще до кінця не зрозумілий, очевидно, ще добре відчувався й усвідомлювався за Київської Русі. Недаремно сіверські князі вирушають «поискати града Тьмутороканя». Природне запитання — а навіщо сіверським князям так знадобилася далека Тмуторакань? — тривалий час лишалося без відповіді…

Азійська частина Боспорської держави, населена сіндо-меотськими племенами і Тмутораканське князівство із його тісним зв’язком із сіверами відповідають території, відомій згодом як Половецька земля. Зв’язок сіндів, сіверів і кімерійців із половцями справді досить показовий. Русько-половецькі шлюби — унікальне явище нашої давньої історії — були характерні переважно для сіверських князів. В жилах усіх сіверських князів текла половецька кров, а оспівані «Словом о полку Ігоревім» знаменитий новгород-сіверський князь Ігор Святославич і його брат «буй-тур» Всеволод (які, власне, і вирушили «поискати града Тмутораканя») на три чверті половчани. Як тут не згадати і досить поширену давню традицію, що зводила походження половців до готів, а готів — до цимбрів (кімерів). Можна додати й те, що кам’яні статуї, так звані «половецькі баби», на які багаті степи Приазов’я, напрочуд схожі на сіндські кам’яні скульптури.

Вище вже згадувалося про зв’язки кімерів із фракійцями, що локалізуються на Балканах. Не менш показове й те, що на Балканах засвідчені й сівери. Сівери басейну Дунаю, seberies (у візантійського історика ІІІ ст. Феофана) чи severes (у Анастасія) пов’язуються із протоболгарським ханом (царем) Аспарухом (643 — бл. 701 рр. н.е.) — засновником першої Болгарської держави. Тогочасні джерела згадують у Болгарії сім слов’янських племен. lt;11gt; Не перераховуючи їх, вони виділяють окремо восьме плем’я — сівери. Відоме й ім’я князя Севара з оточення Аспаруха (Ісперіха).

Своєрідний «болгарський слід» знаходимо і в половецькій історії, причому стосунки половців і Болгарії по-своєму унікальні. Половці не лише постійно підтримували антивізантійський рух на Балканах, але й брали активну участь у створенні Другого Болгарського царства, перші царі якого, до того ж, походили з роду половецького хана Асеня. До речі, у дослідників чомусь не виникало питання: а навіщо, власне, половцям знадобилася далека Болгарія? Що спонукало їх іти з приазовських степів на Балкани? Чи не те саме, через що й сіверські князі вирушали в ризиковані походи до Азовського моря?

Що ж до етнічної приналежності кімерів, то найчастіше їх оголошують народом іранським, а на доказ наводять тлумачення з іранських мов кількох, як вважається, кімерійських антропонімів. Ось як виглядає характерна побудова у варіанті І.М.Дьяконова, де він обгрунтовує походження кімерійців: «У ХІІ ст. до н.е. індоарії вже були в Індії (?); теза про те, що кімерійці належали до кавказької або якоїсь іншої, зниклої групи мов, малоймовірна (?); не були вони і фракійцями» (що він пояснює досить спірною лінгвістичною конструкцією). «Тому, — висновує дослідник, — майже без усякого ризику можна вважати, що кімерійці розмовляли на одному з іранських діалектів». Отже, якщо не індоарії, не кавказці і не фракійці, значить іранці. Така аргументація зветься доведенням від супротивного. Щоправда, таким чином можна довести будь-що. Особливо дивує теза, що індоарії на ХІІ ст. до н.е. вже були в Індії. Звідки така інформація? Чому саме ХІІ ст.? Що значить «малоймовірна»? Звісно, коли йдеться про давню історію, достеменно твердити щось навряд чи можливо. Проте малоймовірність одного зовсім не доводить істинності іншого.

Між тим теза іранського походження кімерів, панівна в історичній науці, зовсім не така однозначна. Російський мовознавець, академік О.М.Трубачов зауважує, що кімери, очевидно, іранцями не були, хоч імена кількох їхніх царів і звучать по-іранськи. І припускає зв’язок кімерів із фракійцями-трерами. Зв’язок цей на сьогодні практично незаперечний, проте мало що дає, оскільки ми ще дуже мало знаємо про самих фракійців. Важлива інша думка дослідника: «Безсумнівна за всіх можливих коректив наявність іранців у Північному Причорномор’ї легко може викликати також думку про стародавню наявність десь у часовій і територіальній lt;12gt; близькості їхніх індоарійських родичів, праіндійців».

Показово, що донедавна не робилося вагомих спроб пов’язати кімерів із індоарійцями. А між тим теза індоарійського походження кімерів в контексті гіпотези про індоарійське походження сіндів набуває особливого інтересу. Йдеться про початкове с у назві сінди — один із найбільш істотних показників індоарійських мов, втрачене в деяких давньогрецьких авторів (у Геродота — інди), але збережене в боспорських написах. В античній традиції концепція індійського походження сіндів найбільш яскраво висловлена у свідченні словника Гесіхія: «Сінди — індійське плем’я». Індійським тут названо й сусідній із сіндами народ керкети. Діонісій, описуючи узбережжя Меотиди (Азовського моря), розміщує кімерів саме між сіндами й керкетами.

Гіпотеза індоарійського походження кімерів, певно, мала б відбитися і в спробах тлумачення цієї назви саме з індоарійських мов. Можливе індоарійське походження кімерійського етносу, окрім тлумачення самого етноніма (самоназви етносу) має підтверджуватись і тлумаченням з індоарійської щонайменше частини антропонімів, топонімів, гідронімів та інших онімів, стосовних цього народу. Постульований зв’язок кімерів і сіндів//сувірів//сіверів дає змогу одійти від дотеперішніх тлумачень етноніма кімери і вперше пошукати його нове пояснення в індійській традиції. Отже, чи піддається етнонім задовільному тлумаченню на індійському грунті.

Степан Наливайко зазначає, що індійський епос виводить сувірів від легендарного предка — царя Сувіри. Саме тому країна сіндів — Сіндгу мала й другу назву — Саувіра, тобто «Сувірина», «Країна Сувіри». До речі, «Влесова книга», мовлячи про походження сіверів, зводить їх до міфічного царя Севіра, сина Богумира (дощечка 9а). Дослідник розкладає ім’я Сувір на Су + вір, де Су — префікс, який надає основному слову вищу якість і передає значення «дуже», «вкрай», «винятково». А вір — «муж», «герой», «богатир». Тож Сувір із санскриту означає «Справжній Муж», «Могутній Богатир». Подібним чином тлумачиться й етнонім сувіри. Тож сівери//кімери — «справжні мужі», «доблесні богатирі», «могутні герої».

Втім, Степан Наливайко пропонує й дещо одмінне тлумачення цих етнонімів. Назви сівери//кімери, вважає дослідник, можуть сходити й до індоар. ш’ява+вара, де ш’ява — «чорний», а вара — «бик». У такому разі пояснюється і подвоєння м в етнонімі кіммерійці у грецьких авторів. Що ж до семантики обох тлумачень, lt;13gt; то вони, як виявляється, зовсім не суперечать одне одному. Адже епітет «чорний» означає і «могутній», «дужий», а іменники «бик» і «воїн» у давній традиції взаємозамінні. В контексті цих тлумачень не можна не згадати й спроби тлумачити етнонім кімери, кімерійці з осет. goumiry//gumeri, груз. gmiri, вірм. gmir, асір. gimmirrai, які знову-таки означають «велетень», «герой», «богатир». А те, що два різні етимологічні шляхи дали один результат — ще одне підтвердження на користь означеної гіпотези.

Дослідники-лінгвісти ще мають з’ясувати весь ланцюжок мовних трансформацій етноніма й відповісти, як саме відбувалося його поширення. Для нас важливе інше — етнонім кімери//сівери не лише отримує вірогідне тлумачення, але й пропоноване значення етноніма цілком відповідає вимогам, які висуваються до самоназв. Суттєво й інше: народ, самоназва якого індоарійська, і сам має бути індоарійським. Степан Наливайко звернув увагу, що на берегах Боспору Кімерійського, з якими антична традиція постійно пов’язує кімерійців, зосереджений значний індоарійський мовний пласт. Що, в свою чергу, має свідчити про перебування в цьому ареалі індоарійських племен.

Отож у світлі нової концепції спробуємо окреслити контури етнічної історії Північного Причорномор’я. Ще з Гомера античні автори засвідчують на берегах Боспору сіверів, але під назвою кімерів. Найраніша історія сіверів//кімерів нам поки що невідома, але пласт кімерійської топоніміки обабіч Боспору Кімерійського вказує, що ядро кімерійського царства було тут. Кімери-сівери етногенетично споріднені з народом, що його античні джерела й боспорські написи називають сінди й фіксують тут із VIII ст. до н.е.

Сінди, як і їхні родичі-меоти, з ІV ст. до н.е. входять до тисячолітньої Боспорської держави. Особливе місце Сіндики в цій державі, ймовірне сіндське походження боспорської царської династії Спартокідів мовлять про роль, що її відігравали сінди. Наявність у сіндів державності, царської влади, багатьох міст свідчить про тривалий історичний розвиток етносу на цих теренах. Ще Гомер згадує на берегах Боспору «кімерійське царство». Давні ж автори, ставлячи сіндів і кімерів поряд, підтверджують цей зв’язок навіть на початку нової ери.

Ми ще недостатньо обізнані про народи Боспорської держави. Але безперечне те, що з розпадом її у IV ст. н.е. ці народи не зникли. Очевидно, чимало літописних племен сходить саме до цих давніх сіндо-меотських племен Приазов’я. Одне з них — літописні сівери, інше — половці. lt;14gt; Їхньою спорідненістю і може пояснюватися тяжіння сіверських князів до Тмутораканського князівства й особливе місце половців в українській історії. Саме ж Боспорське царство постає історичним попередником Київської держави.

З іншого боку, показовий і зв’язок Боспору з Балканами. Відповідність кімери-сівери-сінди на Боспорі і фракійці-сівери-сінтії на Балканах і собі не випадкова, але це вже тема окремої розмови. Що, безперечно, дасть ученим підставу для висновку про етногенетичні зв’язки між Балканами й Причорномор’ям. Історичні дані, свідчення топоніміки, фольклор і матеріали мови… вже давно наштовхують на думку про існування таких зв’язків, — зазначає історик П.М.Третьяков.

Нині можна говорити про досить значний і значущий матеріал, який не поясниш простою випадковістю чи збігом. Факти промовляють самі за себе, і вони змінюють бачення української історії. Тож не така вже й неймовірна думка про те, що деякі події «Махабгарати» могли відбуватися на теренах Давньої України і що участь у цих подіях могли брати предки сучасних українців. Індійський матеріал уже сьогодні плідно працює на українську історію, вкотре засвідчуючи свою вартісність для вивчення найранішої історії й етногенези народів Північного Причорномор’я.

Теза про індоарійські народи в Північному Причорномор’ї зараз особливо актуальна. І це природно, бо довгий час офіційна наука численні індоарійські факти ігнорувала, а етнічна історія Надчорномор’я зводилася виключно до історії еллінства й іранства. І хоча більшість дослідників визнають присутність індоарійських народів у Причорномор’ї, а дехто взагалі вважає її незаперечною, давня історія України ще не осмислюється по-новому. Новітні досягнення, надто в порівняльному мовознавстві, майже не залучаються до досліджень з етнічної історії.

Стан наших знань із давньої історії України сьогодні явно незадовільний. Досі немає бодай вірогідної версії нашої етнічної історії, ми користуємося штучними схемами кількасотрічної давнини, що мають хіба історіографічну вартість. Водночас кожне намагання по-новому осмислити історію України офіційна історична наука сприймає насторожено. Особливо це стосується індоарійських досліджень, які й досі вважаються «єретичними» в науці. Будь-яка спроба пролити світло на індоарійський чинник в lt;15gt; історії України зустрічає неадекватну реакцію. Особисті переконання й міркування беруть гору над науковою полемікою, а історична аргументація часто наштовхується на небажання її зрозуміти.

Звісно, останні роки вчать обережно ставитися до нових концепцій і гіпотез. Це почасти викликане окремими, не завжди компетентними спробами сказати своє слово з цієї проблеми, чим тільки профанується і дискредитується початково дуже плідна ідея. Та й позбутися відразу звичних уявлень і стереотипів нелегко. Але ж і без нових поглядів, концепцій, гіпотез немає поступу історичної науки, без них вона — догма. Кожна науково аргументована думка мусить бути почутою, а подальшу долю її визначить наукова дискусія.

Перед сучасною історичною наукою стоїть важливе завдання: розробити методологічні засади з дослідження етнічної історії індоарійських племен Північного Причорномор’я. І чи не найпершим серед методологічних проблем має стати питання джерельної бази й нового погляду на неї. Традиційну джерельну базу з історії Північного Причорномор’я нині слід розширити за рахунок індоарійського матеріалу. Йдеться насамперед про залучення до історичних досліджень індійської традиції (у тому числі епічної) й про тлумачення місцевої ономастики з індоарійських мов.

Тривалий час вважалося, що індоарійські народи задовго до появи писемних джерел (принаймні до середини ІІ тис. до н.е.) всі без винятку залишили Північне Причорномор’я (хоча наявність їх тут у певний історичний відтинок незаперечна). При цьому відверто ігнорувалися сотні індоарійських фактів, і історичних, і мовних, представлених в українській ономастиці. Водночас попри думку про безроздільне панування у Північному Причорномор’ї народів іранської групи значний шар місцевої ономастики з іранських мов не тлумачиться. Пояснення може бути лише одне: слід визнати наявність у давньому Північному Причорномор’ї народів, які, будучи споріднені іранцям за мовою, самі іранцями не були.

На сьогодні погляд на причорноморський світ як безумовно іранський застарів. Нині виникає все більше підстав бачити давню історію Північного Причорномор’я дещо складнішою, аніж її прийнято вважати. Основна теза української індоаріки та, що в Північному Причорномор’ї, на теренах України, впродовж усього історичного періоду зберігаються сліди індоарійської мови й індоарійського етносу. Підкреслимо, що йдеться зовсім lt;16gt; не про початкову територію розселення індоарійських племен, або, як її ще називають, прабатьківщину індоаріїв. Це — велика самостійна проблема, в якій ще не скоро буде поставлено крапку. Мова йде про перебування індоаріїв у Північному Причорномор’ї, яке мало постійний характер. А коли так, то слід зважати на ту роль, яку відігравали індоарійські народи в історії України.

Донедавна індійський матеріал майже не залучався до дослідження української історії. Мабуть, давався взнаки брак фахівців — індологів та іраністів, а то й сама доцільність цього видавалася дослідникам сумнівною. Та й хіба могло бути інакше, коли давню історію України досліджували й досліджують здебільшого спеціалісти-античники, а історія Північного Причорномор’я розглядається переважно в контексті грецької історії? Чи не тому досі в курс вітчизняної історії не включена історія Боспорської держави, що ціле тисячоліття проіснувала на теренах України? Окрім грецьких міст-колоній до цього найбільшого на той час ранньодержавного утворення входило багато місцевих народів, про які ми не знаємо зовсім або знаємо вкрай мало. Водночас вивчення різноманітного історичного спадку Боспорської держави засвідчує не лише виняткову роль місцевих народів, а й дозволяє говорити про неї як пряму попередницю Київської держави.

Сьогодні будь-яка концепція етнічної історії не може вважатися переконливою і достовірною без даних сучасного мовознавства. Водночас дослідженням етнічних процесів у Північному Причорномор’ї займаються майже виключно археологи й історики, які лінгвістичні аргументи враховують неохоче, недостатньо або не враховують взагалі. Віднесення народів Північного Причорномор’я до так званих «неписемних народів» надовго визначило провідну роль археології у вирішенні етнічних проблем української історії. Хоча й зазначалося, що неписемність ця — поняття відносне, оскільки зберігається роль ономастичних джерел — топонімії, гідронімії, етнонімії, антропонімії. За безперечної культурно-історичної цінності археологічних матеріалів лінгвістична аргументація все ж є визначальною у питаннях мови, отже, й етносу.

Тож лінгвістичні дослідження про індоарійський елемент у Північному Причорномор’ї актуальні й важливі. Слушно каже український дослідник Олексій Стрижак, що «сучасна наука, очевидно, ще до кінця не збагнула як грандіозності, так і сміливості тих так званих індоарійських лінгвістичних (і не тільки!) lt;17gt; проблем Північного Причорномор’я, які щойно встали на весь зріст перед численними дослідниками його старовини». У таких лінгвістичних дослідженнях мають бути зацікавлені не так навіть мовознавці, як історики.

Вітчизняна історія сьогодні потребує уточнень, а в багатьох випадках і перегляду. Саме тому посилюється інтерес до індоарійських студій, потроху більшає вчених у цій царині. А нечисленні покищо дослідження про роль і місце індоарійських народів в історії Північного Причорномор’я, отже, й України, знаходять свого читача й мають значний розголос. Це засвідчила й перша книжка українського сходознавця-індолога Степана Наливайка «Таємниці розкриває санскрит», видана в 2000 році, а в 2001 перевидана. На величезному фактографічному й культурологічному індійському й українському матеріалі вона розглядає давні й сьогочасні українські реалії, проливає світло на багатовікову українську історію, культуру, мову, часто-густо обібрану, перекручену й хибно витлумачену. У вступному слові до книжки автор зазначав, що на цьому терені нас чекають іще багато несподіванок і відкриттів.

І нова книжка Степана Наливайка — «Індоарійські таємниці України» — повною мірою підтверджує це. Закономірне продовження першої книжки, вона значно розширює індоарійські обрії України.

Сергій НАЛИВАЙКО, науковий співробітник науково-дослідного Інституту українознавства МОН України lt;18gt;