"Золотий Ра" - читать интересную книгу автора (Білик Іван)

Хай народиться Міркін!

Під'їхавши до мосту через Боспор Фракійський, Дар'явауш озирнувсь. Низько над землею сунула чорна хмара, звісивши додолу сиві бороди дощу, й у царя від важкого спогаду стислося серце. Таке вже колись було, нещодавно, на початку цього літа, коли він лаштувався переправитись у Скіфію мостом через Істр-Дунай.

Цар Дар'явауш відвернувся, щоб не бачити ту хмару, але його однаково посів безпричинний страх; ударивши ліктем свого колісничого, володар персів змусив його стрибнути на землю, а сам схопив оздоблені срібними цвяшками віжки й крикнув на коней. Це вже був не той четверик вогнисто-гнідих, мов ясне око Ахурамазди, коней, а звичайні, змучені страшним походом і голодом, вороні маслакуваті жеребці. Вони перейнялися настроєм свого богорівного візника й погнали через міст із форканням та зляканим іржанням. Коні бігли, закусивши вудила, дедалі дужче роздмухуючи в собі невідомо ким пущену іскру жаху, було навіть дивно, як збереглося стільки дикої сили в цих охлялих тварин.

Зведений ще перед початком походу самосцем Мандроклом міст був як і той, дунайський, з позбиваних упоперек руху колод, важкі литі колеса стрибали з колоди на колоду, й кована мідним листом коробка колісниці лунко деренчала — аж гула, і всі нутрощі в цареві Дар'яваушеві теж мовби деренчали — ось-ось обірвуться; він уже намагався стримати коней, та ошалілі від того гуркоту тварини понесли. Довгий міст лишився позаду, ще з літа накочена дорога спершу тяглася вгору, а тепер пішла круто вниз, і цар персів ніяк не міг зупинити коней, які відчували, що не можуть спинитися, бо для їхніх ослаблих м'язів колісниця виявилася заважка, й з розпачу почали іржати.

Коли б навіть один із четверика не витримав і спіткнувся, розігнана згори колісниця перекинулася б і задавила царя.

А внизу попереду, вже зовсім недалеко, плентала перша тисяча тепер уже пішого полку «безсмертних» який ще в Скіфії поїв своїх коней або розгубив їх у спалених степах. Поки цар Дар'явауш вагався, чи не вистрибнути з колісниці, не бачачи іншого способу врятувати своє священне життя, коні врізалися в задні лави босих обдертих мечників і, передавивши зо два десятки, захрясли в них, блимаючи кривавими очима й форкаючи піною.

Звідусіль із схвильованим галасом кинулись мечники й допомогли богорівному вибратися з колісниці на землю, витолочену кілька місяців тому безліччю ніг і копит. Задавлених і поранених ошалілими кіньми відтягли в бік і покинули. Дар'явауш почав чхати, й чхання переходило в кашель і не мало кінця: це в нього з'явилося під час утечі від скіфів, певно, наслав лихий демон-дайв.

Нарешті, перечхавши й утершись, Дар'явауш розглянувся. З цього видолку знову відкрився міст, видно було Боспор та європейський берег, далеко за яким тяглася вервечка порослих дубом та грабом горбів. Чорна хмара нерухомо стояла над тими горбами, а тут, над благословенною богами Азією, небо було майже по-літньому блякло-голубе і якесь домашнє.

Коли прибіг засапаний колісничий і взяв од мечників повіддя своїх коней, цар сів у колісницю й поїхав ступою вслід за першою тисячею «безсмертних», яка знову потяглася попереду царя на схід.

Чорна хмара так само загрозливо клубочилась над краєм Європи, але на Азію не сунула, й це породжувало в цареві давно забуте почуття впевненості. Він остаточно заспокоївся й навіть, що траплялося дуже рідко, вголос розсміявся, аж колісничий випростав ізсутулену від знічення спину й зваживсь озирнутися на царя. Дар'явауш хотів стерти сміх з обличчя, та несподівано звернув увагу на свої руки. Долоні були чорні, наче губи вороного коня. Дар'явауш глянув через плече колісничого — руки в того виявилися ще чорніші.

— То від сажі, — зважився на крайню сміливість колісничий. — Скільки вже я їх чистив, а сажа проступає й проступає без кінця...

То теж була пам'ять про Скіфію.

Цар підвів очі й спраглим поглядом глянув і на невисокі горби, порослі тамариксом та обрідним глодом, і на роз'їжджену з літа дорогу, й на блякле небо без жодної хмаринки — й не міг надивитися. Мав таке відчуття, ніби повернувся нарешті додому, де не був хтозна-скільки років, зазнавши стількох рокованих пригод.

Він обтер об себе чорні від сажі руки, але це нічого не дало, тільки поли голубого похідного кафтана почорніли, тоді ще раз озирнувся на ту важку свинцеву хмару над європейським берегом, удруге полегшено засміявся й поклав руку колісничому на плече. Той слухняно виконав мовчазну волю свого богорівного воя.

Коли все це побачив чільник особистої царської охорони й прискакав до колісниці, Дар'явауш звелів йому:

— Розшукай грека Гістіея!.. Ну, й того, другого.

Гістіей прийшов уклонитися перському володареві, коли слуги вже кінчали розпинати черлене царське шатро. Дар'явауш перестрів мілетського тирана перед шатром і ласкаво заборонив падати ниць та цілувати царський чобіт. Разом з Гістіеєм був лесбоський стратег Кой, що першим подав колись думку не руйнувати міст через оту невірогідно повноводу Дунай-річку, а певний час чекати повернення перського війська, що мало в першій же битві вщент розтрощити дику й нікчемну скіфську орду. Якби не ця вчасно висловлена Коєм думка та не рішучість, яку виявив сухоребрий довготелесий тиран Гістіей, ні перського війська, ні перського царя, ні самої Перської держави вже не було б на світі. Дар'явауш усвідомлював це тепер як ніколи раніше, але не знаходив зваги, щоб висловити таку думку й не пощербити при цьому власної гідності, тож і не поспішав.

— І шатро моє тхне скіфською сажею, — лише щиро сказав, глянувши на вже вимиті руки, перський цар.

Охочий побалакати Кой заперечив оте визнання Дар'явауша й заходився пишними словами вихваляти черлене шатро, дороге царське ложе під прозірним покривалом та оздоблені перлами й золотом похідні дзиґлики, аж поки знадвору ввійшли великий царський списоносець і тесть Гаубарува та царів брат Артафрен.

Дар'явауш блимнув на родичів і сказав до греків:

— Я вам обіцяв за вашу велику послугу мені яку схочете винагороду. Кажіть своє слово, час настав!

Гістіей опустив очі й скромно поступився чергою, Кой же не вагався, бо вже все давно обмислив і давно чекав на цю врочисту хвилину.

— Якщо твоя царська ласка — хай я буду тираном Мітілени на Лесбосі! — попросив він.

— Привітайте нового лесбоського володаря! — посміхнувся цар до тестя та брата.

Гаубарува й Артафрен з ледь прихованим насміхом уклонилися, тоді цар поманив пальцем Гістіея й сказав:

— Проси й ти чого завгодно!

— Є на схід від річки Стрімону в Південній Фракії кілька пагорбів, порослих сяким-таким лісом, нічия земля... — й досі не підводячи погляду, мовив тиран Мілета. — Якщо ти мені її подаруєш навзамін за мою нікчемно маленьку послугу, я збудую там невелике місто — переселю туди частину мешканців Мілета, бо вже задихаємося серед його тісних стін.

— Чиїм ім'ям назвеш нове місто?

— Міркін буде його назва! — трохи повагавшись, відказав Гістіей.

Він мав намір назвати місто на свою честь — Гістіополем: хай знають нащадки свого епоніма й по смерті вшановують його нарівні з найславетнішими героями-півбогами.

Після заходу сонця Цар царів Дар'явауш скликав на бенкет найвидатніших своїх мужів разом з грецькими тиранами, оголосив їм свою волю, а Гістіеєві з глузливим посміхом у вічу сказав:

— Ти зробив мені величезну послугу, але й попросив за неї чимало. А знаєш, чому я подарував тобі ту землю Міркін?

— Воля царя завжди була для мене таємницею... — ухиливсь од відповіді тиран Мілета.

— Якби ти сказав, що назвеш нове місто моїм іменем, — прискалився Дар'явауш, — я б відразу побачив, що ти підлесник, а з підлесниками я розправляюся дуже швидко.

— Я служу тобі не з вигоди, а з великої пошани й любові до тебе, — потай торжествуючи, смиренним голосом промовив мілетський тиран.

Тирани грецьких іонійських міст марно намагалися почути, про що шепочеться Гістіей з царем Персії. Коли Дар'явауш винагородив усіх тиранів, які разом з ним ходили в скіфський похід, і коли греки подалися спати до своїх кораблів на далекому вже звідси Боспорі Фракійському, Гістіей розшукав у досвітній темряві херсонського тирана Мільтіада й спитав:

— Чим же винагородив тебе цар Персії?

Мільтіад не відповів. Гістіей усе сам добре бачив, а спитав лише для того, щоб дозолити цьому впертому афінянинові, який став тираном Херсонесу Геллеспонтського.

— Тебе цар винагородив золотою кінською збруєю, хоча ти пропонував нам його зрадити й перекинутися до скіфів, — нагадав Мільтіадові Гістіей. — Хіба не я вас усіх переконував на Дунаї, що ми пануємо над своїми співгромадянами тільки завдяки персам?

Гістіей говорив голосно, решта тиранів, які йшли тісним гуртом, за цими словами мілетського тирана схвально загомоніли, бо вони тоді послухали поради Гістіея й сьогодні кожен щось отримав од перського царя.

Гістіей знову сказав Мільтіадові:

— Дарій — справедливий і немстивий цар. Під таким царем еллінам житиметься дуже добре. Він і до тебе не був дріб'язковим і пробачив тобі все.

Афінянин Мільтіад нарешті не витримав.

— Кажеш, пробачив? А хто доповів йому про нашу тодішню суперечку на Дунаї? — закричав він.

— Хай покарають мене безжальні Еринії! — гукнув тиран Мілета. Клятва була страшна, тепер Мільтіад не мав права сумніватися. Гістіея можна було звинувачувати в чому завгодно, лише не в брехні.

І все-таки Мільтіад народився в Афінах і не міг знести наруги. Йому пригадалися слова скіфського архонта — про найкращих у світі рабів.

— Боїться твій Дарій, через те й не зважився помститись! — вигукнув Мільтіад у темряву.

— Боїться? Чи не тебе?

— І мене боїться. Він після Скіфії боїться всіх на світі, — сказав тиран Херсонесу Геллеспонтського, сказав це голосно вперше в житті; ці вголос вимовлені слова здались йому приємнішими від гімну Персефоні, й він повторив їх уже для себе: — Боїться й мене!..

Гістіей засміявся:

— В мого сусіда Ядмона з острова Самосу був раб на ім'я Езоп. Несусвітне ледащо, ще й кривий на ліву ногу, але байки вмів складати дуже кумедні. В нього звірі мовби балакають по-людському, і все в них як у людей. То цей Езоп розказував при мені байку про комара та лева. Лев собі лежить, а комар дзижчить та кусає його то за лапу, то за хвіст. Комара й питають: «Чого так роздзижчався? Що ти можеш зробити цареві звірів?» А комар відповідає: «Хай усі бачать, бува, хтось подумає: може, комарик і справді такий страшний та дужий, коли кусає самого царя!»

В гурті грецьких тиранів знявся регіт, Мільтіад лише безсило скреготнув зубами й відстав, не пішов за всіма. А в темряві ще довго ляскотіли насмішки.

Лише коли голоси стихли десь там унизу біля Боспора, Мільтіад поплентав услід за нерозважливими земляками, бо й на серці в нього відлягло. Він уже без роздратування й заздрощів подумав: «Хай народиться Міркін. Все-таки то буде еллінське місто. Всіх комарів не передушить навіть найбільший лев...»