"Останній рейс" - читать интересную книгу автора (Суслов Владлен Алексеевич, Росин Вениамин...)НЕСПОДІВАНЕ ДОРУЧЕННЯАльоша схопився з ліжка, глянув на годинник. «Ой! Вже пів на восьму! Я ж Вітьці обіцяв о восьмій…» Нашвидку вмившись, він проковтнув бутерброд з ковбасою і поспіхом запив його склянкою молока. Кинув в акваріум дві щіпки сушених дафній. Відразу ж до корму метнулись золотаві карасики, жовтувато-коричневі кардинали, чорні та червоні мечоносці. За ними насилу встигали неповороткі вуалехвоста. З дна акваріума, наче по команді, знялися, ворушачи вусами, плямисті гурамі… Застібаючи на ходу сорочку, хлюпнув у блюдечко молока і поставив його в куток кімнати. З-під канапи почулося пирхання. Викотився їжачок, стукаючи кігтиками по підлозі, швиденько почимчикував до свого сніданку. — Їж, Тишко, їж, — присівши навпочіпки біля свого улюбленця, ласкаво підбадьорював Альоша. Похрюкуючи від задоволення, їжак жадібно хлебтав молоко. Заскрипіли пружини настінного годинника, і пролунав глухий удар. — Знову спізнився! — підхопився Альоша. — Без чверті… Знову Вітька читатиме мораль. «Ні свого, ні чужого часу не цінуєш. Не встигаєш, не справляєшся — вставай раніш»… Йому добре, він і пальцем не кивне, все бабуся та сестра за нього пороблять… Тільки Альоша взявся за ручку, як задеренчав дзвоник. Хлопець відчинив двері і побачив сусіда Карпа Матвійовича Півня. Альоша сторопів. Чого завітав Касторка? Так хлопчаки прозвали старого за те, що він втручався в усі їхні ігри і розваги і, мало того, безнастанно скаржився на дітей всім, кому тільки міг: батькам, двірникові, кербуду, вчителям школи… «Начебто я нічого такого вчора не зробив?» — не знаючи, що й думати, дивувався хлопчик. — Батько й мати вдома? — Ні-і… Мама на роботі, а тато в санаторії… На Кавказі, в Сочі. — Та-ак… — втупившись в Альошу немигаючими сльозавими очицями, протягом сказав Півень. — Виходить, Павла Павловича і Тамари Аркадіївни нема? — Нема. — Що ж, добродію мій, гостя свого на сходах держиш?.. Кахи-кахи-кахи, — схопився за груди. — Заходьте, заходьте, будь ласка, — поквапно запросив Альоша. Півень зайшов до кімнати і, покректуючи, сів на стілець. — Ой-ой-ой… Радикуліт замучив… В твої роки, бувало, теж бігав, у гилки грав… Тоді на футбол моди не було… Тепер уже ноги не носять, відмовляють… — Він спідлоба уважно оглянув кімнату. Побачивши акваріум і Тишка, що згорнувся в клубок, докірливо похитав головою. Альоша сидів як на жару. Вітя ні за що в світі не повірить, що він цього разу не винний… Але Півень не помічав хвилювання хлопчика і, піднісши вказівний палець, повчав: — Не годиться неволити божу твар… Гріх на душу береш. Випусти їх, голубе мій. Спершись ліктями на стіл, Альоша сумно думав: «І треба ж отаке!.. А сам винний: пішов би на п'ять хвилин раніше, і бувай здоровий, Касторко… Ну який же він нудний… І взагалі — чого йому від мене треба?» На стіл сіла муха, і Альоша, спритно змахнувши рукою, затис її в кулаці. — От навіщо муху зловив? Що вона тобі погане зробила? Гріх береш на свою душу… Альоша не стримався. — Я не вірю в бога! Його немає й не було! Все це дурман, вигадки попів. А мухи… носії зарази! Їх знищувати треба… — Ну, голубе, роби як знаєш. Тобі жити, тобі відповідати… Цей примирливий тон так не в'язався з вдачею старого, що в Альоші навіть очі стали круглими від здивування. — Я давно до тебе придивляюсь, хлопчина ти наче непоганий… Вітаєшся завжди першим, он квіти посадив на грядці та й мені самотньому скільки разів хотів допомогти… Я теж людина з поняттям, хоч якийсь ірод, щоб йому добра не було, і прозвав мене Касторкою… Альоша почервонів так, що не стало видно ластовиння, яке густо висіялось на його носі. Адже це його діло… — Та злості на вас в душі не ношу… Інший на моєму місці учепився б за тебе, то туди, то сюди почав би посилати… А я ні… Покрекчу, покрекчу, та сам і пошкандибаю в магазин… Помаленьку, потихеньку… Адже ж мені, голубе, шістдесят сім стукнуло. З поняттям… — Півень замовк, захлинувшись в кашлі. «Куди він хилить? — насторожився хлопчик. — Усе це неспроста. Щось затіває…» Подолавши кашель, Півень витер долонею рясний піт на лискучій лисині. — З поняттям — до всього ставлюсь… Знаю — тобі уроки треба вчити, матусі допомагати та й погуляти охота… Діло молоде, сам таким був… Ой-ой-ой, — ухопився він за поперек. — Вчора так закрутило в попереку, так закрутило… Досі не відпускає… На негоду збушувалося. І от вночі гроза. Мені бюро погоди ні до чого. Ой же й вертить! Ледве до тебе причвалав… Та біда заставляє, голубе, з ліжка піднятися… Ліки, як на гріх, вийшли та й рецепт кудись запропастився… Ой-ой-ой… Є в мене кум, теж радикулітом мучиться; в одного лікаря лікуємось… Прохання до тебе, внучку. Уваж старого, поїдь до нього… Я листа написав, щоб кум ліки мені дав. Він витяг з кишені конверт і простягнув його Альоші. Друкованими літерами було написано: Вул. Загорська, буд. № 10-а, кв. 2, Макогону Опанасу Степановичу. Особисто. — Де це? — прочитавши адресу, спитав Альоша. — Не чув про таку вулицю. Пожувавши губами, Півень замислився. — Як тобі розтлумачити зрозуміліше? Знаєш, де цементний завод? — Ні. — Сядеш у транвай номер одинадцять, доїдеш… — В трамвай, — мимохіть вихопилося в Альоші. — Ти вже мені пробач, як умію, так і кажу. Інститутів не проходив. Значить, одинадцятим дістанешся до цементного заводу й пересядеш в автобус, що йде по Кузнечній вулиці. І їдь до самого кінця, до звіринця. — Як доїхати до зоопарку, я знаю. Я там в гуртку юннатів. — От і добре. А від звіринця до Загорської зовсім близько. Кого завгодно спитай — покаже. — Тільки мені спершу до товариша… Чекає на мене. — Може, ти до нього потім заскочиш, — невдоволено зморщився Півень. — Знаю я вашого брата — як зберетесь, про все на світі забуваєте, а тут… — і він знову приклав руку до поперека. — Я на одну хвилинку, і відразу ж до вашого знайомого. Півень, охкаючи, підвівся із стільця і, вийнявши з обшарпаного гаманця монету, прискалив око. — Злотий? — Який злотий? — Зараз п'ятнадцять копійок, а раніш злотим називали. На, візьми на квитки. Приїдеш, ще півкарбованця на морозиво презентую. — Не треба. Я велосипедом… — Лисапетом довго. Альошу неприємно вражала неправильна вимова Півня, але він боявся образити його й більше не виправляв. — Та велосипедом, коли хочете знати, ще швидше. Без зупинок і пересадок. Вже перевірено: від нас в зоологічний трамваєм та автобусом не менш як годину їхати, а велосипедом хвилин сорок. Я ж короткою дорогою подамся. … Невдовзі Альоша підкотив до будинку свого приятеля. Його зустріла Лена — сестричка Віті. — Дома? — Чекав тебе, чекав та й пішов. — Куди? — В школу. Хлопці за ним заходили. Забрали у футбол грати… Альоша скочив на велосипед. От досада… Проїжджав мимо школи і не здумав заглянути… Скільки часу марно згаяно… На спортивному майданчику кипіла футбольна баталія. — Петько, пасуй мені! Давай! Давай сюди! Держіть Гришку! Він відкритий! — лунали крики. — Гол! Гол! Альоша побачив Вітю. Той щось гаряче доводив воротареві Колі Віденку. Все стало ясно. «Вихор» — команда їхньої школи — програє. І кому? Команді 87 школи, де самі слабаки. Бо на ворота того роззяву Біленка поставили! Та він зайвий раз на землю не впаде, йому не в футбол, а з дівчиськами у класи грати. Це ж голкіпер Дірявий з команди «Решето»… — Альошка! Альошка прийшов! — побачивши Свиридова, зраділи хлопці. Вони оточили товариша. — Чого запізнився?! — напустився Вітя. — Через тебе гол вліпили… — Розумієш, тут така справа… — Потім розповіси! — загаласували хлопці. — Зараз ніколи. Роздягайся… — Я не проти, але обіцяв Касторці записку відвезти. — Встигнеш. — Та я ж обіцяв… — Якщо для тебе Касторка дорожчий — можеш іти! — сердито випалив Петя Барабаш. — Ми й без тебе обійдемось. — І взагалі… — Та зрозумійте!.. — Нічого з ним розмовляти, — схопив м'яча Гальперін. — Пішли. Вітько, облиш його, не вмовляй! Не бачиш, він кирпу гне! — Плюнь на Касторку, — порадив Вітя. — Розумієш, він просив. Радикуліт у нього, а ліків немає… — Тоді дурниці! Адже у моєї бабусі радикуліт. Попросимо її, вона дасть ліки. Альоша більше не вагався. Прихиливши велосипед до дерева, він шпурнув свою сорочку і штани на лавку, де вже лежав купою одяг товаришів. — Давай буци і рукавиці, — звелів Віденку. — Посидь на лавці і повчись, як захищати ворота! — Теж мені заслужений майстер спорту знайшовся! — огризнувся Віденко. — Спробував би такий кручений м'яч узяти… Під верхню перекладину. Побачимо, як ти стоятимеш… Гравці команди «Вихор», знаючи, що тепер їхні ворота охороняє досвідчений і випробуваний голкіпер, кинулися в атаку. Одна комбінація змінялася іншою. Ось Вітя Сахно пройшов уздовж бокової лінії і передав м'яча Жені Гальперіну. До нього метнулись два захисники 87 школи. Гальперін не розгубився і швидко відкинув м'яча Віті, що встиг опинитися в центрі поля. Вітя з ходу вдарив, і м'яч, наче куля, просковзнув повз воротаря, що не чекав такого блискавичного маневру. Команда «Вихор» тріумфувала. Один — один! Не даючи противникові опам'ятатись, «вихрівці» знову рвонулися в атаку. Не минуло й п'яти хвилин, як рахунок став 3:1 на їхню користь. Альоша, напустивши на себе нудьгуючий вигляд, прихилився до штанги, схрестив руки на грудях. Точнісінько так стояв на воротах відомий всьому місту майстер спорту Сергій Марченко. Але суперники не збиралися здаватись. Отямившись від розгубленості, вони все частіш і частіш з'являлися на штрафній площадці «Вихору». Альоша вже не позував. Зараз було не до цього. Напружившись, він уважно стежив за грою, готовий ліквідувати небезпеку. Центральний нападаючий противника, присадкуватий кремезний хлопчина з білявою чуприною, обвів захисника, раптом зробив хитромудрий фінт, за ним другий, третій, і несподівано лівою ногою сильно вдарив по воротах. Альоша ледь перевів м'яча на кутовий. Через хвилину той самий центральний головою послав м'яч у ворота. Але й цього разу Альоша у високому стрибку взяв м'яча. Всі спроби гравців 87 школи змінити рахунок так ні до чого й не привели. Після закінчення матчу хлопці обмінювалися думками, пожвавлено коментували хвилюючу гру. — Якби не він, — кивнув центральний нападаючий команди 87 школи на Альошу, — ви б нізащо не виграли. — І переконано додав: — Він взяв не менш як шість «мертвих» м'ячів… Ех, нам би такого воротаря… — Альошко! — покликав Сахно. — Іди умиватись. Молодця ти! — плеснув по плечу. — З Біленком ми б точно згоріли. Ух, як вони натиснули в другому таймі!.. — Авжеж, — згодився Альоша, підставляючи розпалене обличчя під холодний струмінь води, — я й сам не збагну, як мені вдалося перекинути м'яча через перекладину… Їх сьогодні просто не впізнати, наче підмінили. Особливо центральний… Маленький, маленький, а лупить, як з гармати… — Димка Вакуленко розігрався. Я раніш з ним в одному класі вчився, — сказав Вітя. |
||
|