"Останній рейс" - читать интересную книгу автора (Суслов Владлен Алексеевич, Росин Вениамин...)

НЕВЖЕ ВІН ДВОРЯНИН?

Зустріч з Макогоном справила на друзів гнітюче враження. Обидва довго мовчали. Першим не витримав Вітя.

— Не сподобався мені Макогон…

— Ти помітив, які в нього оченята? Маленькі, а шарять, шарять по тобі… Знаєш, — Альоша стишив голос майже до шепоту, — тут щось неспроста…

— Що неспроста?

— Тихше! Не горлай на всю вулицю.

Вітя ображено насупився і, нахилившись над рулем велосипеда, натиснув на педалі.

— Не сердься, — сказав Альоша, наздогнавши друга. — Поговорити треба. Завернемо в цей сквер. Га?

Вітя згодився, і вони звернули у сквер, в центрі якого на п'єдесталі з червоного граніту височіло бронзове погруддя Івана Франка.

Альоша попрямував на лавку, щедро освітлену сонцем.

— Чого там смажитись? Он є вільне місце, — показав Вітя на лавку під крислатим каштаном, де сиділа жінка з дитиною на руках.

— Не бачиш, лавка зайнята.

— І для нас місця вистачить.

— Дивак! Нам по секрету треба. Зрозумів?

Вітя зітхнув і неохоче сів поряд з товаришем на розігріту лавку.

— Матвійович… — озирнувшись на всі боки, зашепотів Альоша, — не Матвійович!

— Матвійович не Матвійович? — У Віті від здивування поповзли догори чорні, наче намальовані вуглем, брови. — Про що ти говориш?

— Скажи, будь ласка, чого він називає себе Сергієм?

Вітя у відповідь лиш зітнув плечима.

— Невже ти не можеш зрозуміти? — розпалився Альоша. — Він колишній дворянин і приховує своє минуле.

— Матвійович — дворянин! — Вітя пирснув у кулак. — Спека на тебе вплинула. Адже, що не кажи, 30 градусів.

— Я серйозно, а тобі все жарти… Чув, як він говорить? Замість квартира — фатера… не магазин, а магазин… Пам'ятаєш, позавчора ми грали у волейбол, що він тобі сказав? — І Альоша, випнувши губи, скопіював: — «Шкілет, а за м'ячем ганяєшся…» Велосипед лисапетом називає, трамвай — транваєм… А сьогодні забув, що малописьменного з себе удає, і пообіцяв презентувати мені півкарбованця на морозиво, якщо я відвезу листа.

— Ну й що з того?

— Ти знаєш, що таке «презентувати»? — запитанням на запитання відповів Альоша.

— Ні.

— От бачиш, у восьмий перейшов, а не знаєш. Почитай книжки. Російські дворяни розмовляли між собою тільки по-французьки. А презентувати — слово французьке. Означає — подарувати. Отже, малограмотний Матвійович знає французьку мову… І навіть латинь…

— Латинь?

— Адже постскриптум — по-латині — написати опісля. Тепер зрозуміло, хто він такий? Шкілет, магазин, транвай, лисапет — все це прикиди, маскування, щоб збити з пантелику.

— Еге ж… — розгублено мовив Вітя. — Ну й справи… І як це тобі вдалося розплутати? Я б ніколи в житті не додумався, що він дворянин!

— Дворянин! Чом би не так. Граф, мабуть, а то й князь. Не менш. Тепер ми його…

— Гаразд, — перебив Вітя. — Згоден. Хай Матвійович граф або навіть князь. А далі що?

— Як то що?

— Вже скільки років Радянській владі! Нічого йому не буде за те, що він граф. Він зараз нічого поганого не робить.

— Нічого поганого?! — вигукнув Альоша і, спохватившись, нахилився до вуха товариша. — А Макогон? А записка? Пам'ятаєш, що в ній написано? «Чекаємо в умовленому місці». Че-ека-ємо! В умовленому місці! Це тобі не просто так, це не випадково. Він не один. Вони змовники. Таємно збираються… І «ЯА» зовсім не ліки, а кличка їхнього ватажка. Тепер дійшло?

— Чого ж ми сидимо?! Треба повідомити в міліцію.

— А хто нам повірить? Засміють. Скажуть — начиталися шпигунських книжок, от і вигадуєте різні нісенітниці. Скрізь шпигуни ввижаються.

— Чого не повірять? А записка. Ти ж сам казав…

— Ми ж її віддали Макогонові. А той, напевне, спалив записку.

— Хай і так. Його викличуть, і він не викрутиться. Ми в очі йому все скажемо.

— Наставляй кишеню. Так він тобі і скаже.

— Навіщо ти віддав записку? — дорікнув Вітя.

— Та в тім і справа, що я оце тільки зараз зміркував, хто вони такі.

— Як же бути?

— Поки що треба стежити. Довідаємось, де вони збираються, хто ще з ними разом. Коли перевіримо, взнаємо більше, — тоді й повідомимо куди слід. Тільки, гляди, нікому про це, нікому анітелень.

— Не маленький. Розумію, але…

— Завжди в тебе, Вітько, «але» та «але»!

— Не перебивай, а краще вислухай. Вчора ще дужче припікало, ніж сьогодні, а Півень у валянках вийшов. Ну який же з нього шпигун?

— Звідки ти взяв, що він шпигун?

— Сам казав.

— Я? Ніколи не казав. І не думав. І як ти слухаєш? У Матвійовича були палаци, маєтки, слуги, а під час революції все забрали. Ясно? От він і незадоволений Радянською владою. Хоче повернути старий лад, щоб знову був цар, щоб знову заволодіти своїми багатствами. Матвійович не шпигун, а… монархіст!

— Про що ти, Альошко, говориш? Від монархістів давно і сліду немає.

— І сліду немає? Приходь до нас, я дам тобі журнал «Новое время», там надруковано спогади Любимова, сина царського губернатора; після революції їхня родина емігрувала в Париж. Він пише, що за кордоном багато всіляких білогвардійських організацій. Свої газети видають і навіть є якийсь Кирило Володимирович. Російським царем себе називає. А ти кажеш, монархістів немає.

— Все одно, — не згоджувався Вітя. — Вони шпигуни і збирають дані для іноземних розвідок. Я про це навіть читав десь. Не думай, що лише ти один читаєш.

— Не будемо сперечатись, — примирливо сказав Альоша. — Ти згоден, що за Півнем та Макогоном треба стежити, вивести їх на чисту воду?

— Важко… — зітхнув Вітя. — Це тобі не голи забивати.

— Звичайно, важко, — погодився Альоша. — За Матвійовичем я можу стежити. Ми ж сусіди… А ось до Макогона щодня доведеться їздити…

— Боюся, що нам удвох не справитись. Когось би ще… Барабаш непоганий хлопець… Гальперін… Коля може допомогти.

— Віденко?

— Еге ж, він. Чого ти дивуєшся?

— Обійдемось без нього, — насупився Альоша. — Нікчема… Як він сьогодні на воротах стояв! Нам, може, життям доведеться ризикувати, а він…

— Я просто так. Не хочеш, не треба. Та й коли багато хлопців, то хто-небудь ще роздзвонить. Знаєш, Альошо, поїдемо до тебе або до мене і все обміркуємо.

— Давай до мене: у вас Оля, бабуся, а в мене нікого. Мама на роботі. Ніхто не заважатиме.

Вони не встигли вийти із скверу.

— Стій! — схопив Вітя Альошу за рукав. — Бачиш, Макогон? Он він, он! На тому боці. В блакитній тенісці і солом'яному брилі.

— Ага, бачу.

— Альошо, бери мій велосипед, а я за ним.

— Чому ти? Давай разом.

— Я за ним, а ти їдь додому, стеж за Матвійовичем.

Доводи приятеля були цілком слушні, і Альоша більше не заперечував.

— На, — простягнув він світлозахисні окуляри. — Надінь. Так краще. Маскування.

Макогон зайшов у трамвай, що саме зупинився. Вітя, не звертаючи уваги на автомобілі, що сновигали туди й сюди, перебіг через дорогу і, розштовхавши чергу, скочив у задній вагон.

— Ох і діти зараз пішли, — поскаржилась літня жінка, звертаючись до інших пасажирів. — Піонер, певно. Чого їх тільки навчають? Мало того, що без черги, так іще й штовхнув мене.

— Пробачте, я не хотів, — тихо сказав Вітя, побоюючись, що в цьому вагоні Макогон.

— Ввічливий став! — підхопила кондукторка. — Вони ладні цілими днями кататись. Через нього, може, зайнята людина лишилась…

— Зрозумійте, ніколи мені, — пояснював Вітя. — Дідусь захворів. За ліками я…

Пасажири в переповненому трамваї розділилися на два табори. Одні захищали хлопця, інші — осуджували.

«Спробую пролізти до виходу, — вирішив Вітя. — Щось його не видно. Певно, в передньому вагоні… Візьме та й вийде на першій же зупинці, а я залишусь». Працюючи ліктями, він насилу протискувався вперед.

— Обережніше! — пролунало над його головою.

— Пробачте, я… — підвів очі Вітя і запнувся… Перед ним стояв Макогон.

— Чи ба! Оце так зустріч! — Похмуре обличчя Макогона розпливлося в усмішці. —Недарма кажуть — світ тісний. Далеко зібрався? А приятель де?

— Я… я… — силкувався Вітя зібратись з думками.

«Пізнав мене, і окуляри не допомогли. Як пояснити, чого тут? Навіть не знаю, яким маршрутом іде трамвай. Тут ходить і одинадцятий і двадцятий… Скажу в кінотеатр «Славу», а коли я в двадцятому?»

Виручила кондукторка. Вона об'явила: «Вулиця Грибоєдова. Наступна зупинка — Прозорівська». Тепер ясно: трамвай іде одинадцятим маршрутом.

— Ми в кіно. Альоша по гроші поїхав… Забули…

— Що ж, кіно справа хороша, — глибокодумно зауважив Макогон і сів на місце, що звільнилося.

«От невдача, — досадував Вітя. — Нащо про кіно вигадав? А він візьме та й вийде раніш. Чого відразу не спитав, куди він їде? Розгубився».

З кожною зупинкою людей ставало все менше й менше.

— Йди сюди, — покликав Макогон. — Місце вільне.

Вітя сів поруч. Повз вікна промайнула сіра будівля університету. «Зараз аптека, а за рогом Альошин будинок, — міркував Вітя. — Цікаво, дома уже він? Ні, напевно… Що не кажи, два велосипеди… Але тут і Півень живе! А Макогон не вийшов! Від Прозорівської йому йти два зайвих квартали… Може, їде по ліки. Та ліків же ніяких немає! І Вітя аж смикнувся од несподіваної думки, — Макогон не знає Касторку. Ну, звичайно! Сам же прохопився словом. Збрехав, що ходив з Півнем до школи. А ми й вуха розвісили. Нічого собі однокласники. Макогону десять, Півню — сорок і за однією партою сидять… Обов'язково треба буде Льошці розповісти…»