"Останній рейс" - читать интересную книгу автора (Суслов Владлен Алексеевич, Росин Вениамин...)ДЕ Ж БАБЧЕНКО?«Победа» летіла заснулими вулицями, час від часу міняючи напрямок. Стрілка спідометра не спускалася нижче за 80 кілометрів, і машина жалібно поскрипувала на поворотах. Чубатий парубок в строкатій сорочці з короткими рукавами, нахилившись уперед, вчепився в рульове колесо. На вкритих татуїровкою засмаглих руках напружилися м’язи. Сигарета погасла, та він не помічав цього, і перекидав її з одного куточка рота в другий. — Пригальмуй, Жоро, — хрипким від хвилювання голосом наказав чоловік, що сидів поруч з ним. — Навіщо, Сергію Олександровичу? — Тобі сказано?! Машина зупинилась. Той, кого назвали Сергієм Олександровичем, обережно прочинив дверцята і, притримуючи їх, став дослухатись. — Ну, слава богу, — полегшено зітхнув він. — Начебто утекли… ось тільки Яшко… — За нього не турбуйтесь. Яків Архипович викрутиться. — Яшко дурень, — почулося з заднього сидіння, — він же ближче за мене стояв до машини. Вскочив би, як я, і все гаразд. А то дременув сам не знає куди. — Ти, Тетеря, баки не забивай, — із злістю обірвав його Сергій Олександрович. — Якого дідька стріляв? — Розумієте, так трапилось… Адже ж він був уже на моторі… І у нього наган… — «Адже! Адже! Наган, наган!..» А може, ти й маєш рацію… Коли б не ти його, то він би нас… Ну, досить. Що з воза впало, те пропало. Давай сюди пістолет. У мене буде надійніше… Тетеря поквапно простягнув невеликий нікельований браунінг. — Де дістав? — Це Поніманського… — Гаразд… Жоро, рушай потихеньку… Тут недалеко живе один мій хороший знайомий. Заїдемо до нього. Переждемо… Держи прямо… Так… Праворуч. Бачиш аптеку? Зупинись тут. Я заскочу, дізнаюсь, чи можна в нього пересидіти. Він зник у підворітті. Діставши пачку сигарет, Жора запропонував Тетері. — Дякую, не бавлюсь, — відмовився той. — Вже давно кинув. Лікарі заборонили. Легені у мене слабі та й серце щось підводить… — Не вір цим коновалам. Їм когось треба лікувати, от і вигадують різні болячки. Скільки живу, жодного разу до лікарні не ходив… Коли почуваю себе погано, перехилю скляночку-другу горілки з перцем — і все як рукою зніме. Гарний засіб… Так що плюнь на все. На, закури… — Ні, не буду. — Горілку п'єш? — Інколи, трошки… на свята або на іменинах. — Ні-і, нашому брату без неї не можна. Я, як на діло йду, менше як півлітра не закладаю… От сьогодні бахнув… Гляди, не проговорись Чернушкіну. — Якому Чернушкіну? — Як то якому? Сергію Олександровичу. Ти що, недавно з ним знюхався? — З півроку. — І прізвища досі не знаєш? — Не знаю. З ним більше Мишко Поніманський діло має. Для чого мені його прізвище? — А до цього де крутив? — Як це крутив? — не зрозумів Тетеря. — До цього працював комірником ательє мод. — Та ні, я зовсім не про це! Не розумієш чи дурником прикидаєшся. З якого часу ліві гроші наживаєш? — А-а!.. Бувало, звичайно… Але більше так… дрібниці всякі… Домочок, розумієш, будував… Грошенята потрібні були… До зарізу… — Воно, звичайно… Без грошей людина — тьху, раз плюнути. Нуль без палички… Щось Сергій Олександрович пропав надовго… Чи не трапилось чого? Розмова, і до того млява, затухла. Тривожно прислухаючись, обидва мовчали. Чернушкін так несподівано виринув з підворіття, що Жора і Тетеря здригнулись… — Все в порядку… Рушай… «Победа» в'їхала на забруковане подвір'я. Залишивши машину, Чернушкін та його супутники піднялися крутими рипучими сходами старого дерев'яного двоповерхового будинку і зупинилися біля оббитих повстю дверей. — Це ви? — почувся шепіт. — Ми, Карпе Матвійовичу, ми… — Швидше заходьте! — поквапив господар і провів їх у невелику, огорнену передсвітанковими сутінками кімнату. Позіхаючи, хазяїн завісив вікно байковою ковдрою, потім засвітив настільну лампу. — Сідайте, в ногах правди немає… Чого це так рано? — насторожено поглянув він на Чернушкіна, що розсівся в старомодному, оббитому облізлим червоним плюшем кріслі. — Довго розповідати, Карпе Матвійовичу… Лихо скоїлося. Бабченко, боюсь, засипався. — Ох боже мій! Ой боже! — заойкав старий і, взявши тремтячими руками гранчастий графин, налив повну склянку води, ковтнув, його обличчя, і без того землистого кольору, стало ще темнішим. А коли Чернушкін розповів пригоду, дістав з пузатого, такого ж древнього, як він сам, комода, пляшечку з безбарвною рідиною, накрапав на недогризок рафінаду і поклав у рот. — Валідол? — спитав Тетеря. — Валідол мені вже не допомагає. Корвалол це… Ой-ой-ой… — Я в метушні трубочку з валідолом загубив, — поскаржився Тетеря. — Чи не змогли б ви мене виручити? Хазяїн незадоволено поморщився і буркнув, що цукру в домі немає, а ліки грошей коштують. Сховав пляшечку в комод і замкнув шухляду на ключ. «Жмикрут! — з ненавистю подумав Тетеря. — В могилі однією ногою стоїть, а все йому мало». — Вважай, що трьох тисяч як не було… — зітхнув Жора. — І один аллах знає, чим ця карусель скінчиться… Ой! — ляснув він себе по лобі. — Сувій драп-велюру в машині! Ходімо, — штовхнув він під бік Тетерю. — Сам не притягну. Вони вийшли. — Де ти, Серього, підчепив цього рудого? — гидливо спитав старий. — Якийсь розбишака! Вперше бачить мене і вже ліки канючить. Та й другий, видно, пройдисвіт. — Досить, Матвійовичу. Хлопці вони путні. Рудий — це Тетеря, Петро Борисович. Потрібна людина. Через нього ратин дістаємо — разом з Поніманським працює. А другий — Жора Чистяков. Машиною нас забезпечує. — Поніманський — сердечна людина, не рівня їм. В четвер був. Винця приніс і закуски стільки, що я три дні навіть у магазин не ходив… А як метикує в нашій кравецькій справі! Дай боже йому здоров'я! Ще Бабченко Яша хороший чоловік. Шкода його… — Не каркай… Розкаркався! Пальт поки що не ший… Міліція на ногах… Скільки готових? — Сім… Та двоє покроїв… — Знайдеш, куди товар сховати, поки все утихомириться? — Є надійне місце. Відхекуючись і крекчучи, Чистяков і Тетеря внесли тюк у кімнату і кинули на підлогу. — Матвійовичу, поки хлопці тут, можемо допомогти… Куди нести? — Ні-ні-ні… Я вже якось сам, по-старечому, потихесеньку… Який це тайник, коли ти, Серього, знатимеш, та Жора, та цей, — тицьнув він жовтим кістлявим пальцем на Тетерю. — Справа твоя. Я хотів допомогти без будь-якої підступної думки… — Чужа душа — темний ліс… Забереться вночі хто-небудь з вас, цюкне мене по макітрі… А так з мене хоч десять викройок зроби, не скажу… — Навіщо ти нам здався з усіма своїми тельбухами! — злісно зареготав Жора. — Подумаєш, велика цяця! Хазяїн образився. Тягнучи худі, наче патики, ноги, він пішов у другу кімнату, гучно хряпнувши дверима. — Жоро, хто тебе за язик смикає! — розсердився Чернушкін. — З дурного розуму образив людину, а якби не він, куди б машину поставили? Куди б ратин сховали? Талалайка! — Даремно ви кричите, — заступився Тетеря. — Жора одразу розкусив цього скупердягу. В нього снігу взимку не випросиш. З бандитів нас вважає… Носиться із своєю схованкою, як курка з яйцем. А в самого, мабуть, п'ятака за душею немає. Гляньте н увесь цей мотлох! А сорочка? Латка на латці… — Що ви обидва знаєте? До революції він купцем першої гільдії був. За Радянської влади його добре трусонули, та золото, впевнений, залишилось, грошенята водяться… Не дивіться, що ходить у старих пантофлях та засмальцьованій жилетці… — Звідки мені було знати, що він такий уразливий? — виправдовувався Жора. — Ось ви мене лаєте, а мені хоч би що… — Досить патякати! Піду спробую умовити… Язик відсохне, поки з ним домовишся. Тетеря й Чистяков вмостилися на тахті, з якої вилізли майже всі пружини. Чистяков відразу, наче нічого не сталося, захропів. Тетерю сон не брав. Він підвівся, заходив по кімнаті. «Чим усе це скінчиться? — мучився він. — Якщо поверне на кепське, звалять усе на мене. А все Поніманський, — заскреготав він зубами. — Ткнув мені, падлюка, пістолет. Про всяк випадок, каже. От і знадобився… Сам, мабуть, зараз хропака задає, а тут місця собі не знайдеш, голова розколюється, серце ниє… Тишкам-нишком мене обплутали…» — Чого крокуєш, мов на параді? — долинув наче здалеку голос хазяїна. — Сусідів хочеш розбудити? Краще ковдру з вікна зніми. Уже розвиднілось. Не звертаючи більше уваги на Тетерю, він повернувся до Чернушкіна: — Ти, Серього, маєш рацію, треба дізнатись, що з Яшком. Сам би пішов, та проклятущий радикуліт замучив. Ще й протягом десь пройняло… — і, схопившись за поперек, хазяїн надсадно закашлявся. Чистяков схопився, очманіло заблимав очима: — Що таке? Що трапилось? — Не горлай! — цикнув Карпо Матвійович. — Забрався з ножищами на тахту ще й горлає… — Можна подзвонити Поніманському, — запропонував Тетеря. — Пів на дев'яту він уже буде в бухгалтерії і миттю дізнається про Якова. — Навіщо Поніманському? — втрутився в розмову Чистяков. — Адже в Яшкових сусідів телефон… — Номер знаєш? — пожвавішав Чернушкін. — Десь є! — пошаривши в кишенях зеленкуватого кольору зім'ятих штанів, він витяг обшарпану записну книжку. — У мене, як у міськдовідці. Ось, будь ласка, видається номерочок: 2–95–79. — Матвійовичу, звідки тут поблизу можна дзенькнути? — спитав Чернушкін. — За рогом. Поряд з аптекою… — Давай, Жоро! Тільки гляди… — Не вчіть, не маленький. Не вперше… — Зажди, — підступив Чернушкін і щось зашепотів. — Ясно. — Чистяков попрямував було до виходу, але посеред кімнати зупинився. — У мене ні копійки, — і на підтвердження своїх слів вивернув кишені. Чернушкін дістав невеликий шкіряний гаманець і, попорпавшись, подав дві двокопієчні монети. — А коли номер зіб'ється або не той наберу? — Набирай той, що треба, і не натискуй на кнопку, доки не почуєш відповіді… Чистяков лише рукою махнув і вийшов. |
||
|