"Марсові онуки" - читать интересную книгу автора (Казанцев Александр Петрович)

Розділ перший ТАЄМНИЦЯ ЖИТТЯ

Звідки взявся у людини мозок?

Звідки і чому раптом з'явився у порівняно слабкої голої двоногої істоти цей дивний орган, що дав їй усеперемагаючу здатність мислити, чого позбавлена решта жителів Землі?

Чому таку чудесну властивість має наймолодша на Землі істота, якій не минуло й мільйона років, яка народжує найнепристосованіших до життя малят і все ж таки незмірно піднялася над тваринним світом?

Певна річ, людину створила праця, та чому викопний череп первісного мисливця майже не відрізнявся од черепа сучасного робітника, мозок ученого — від мозку дикуна?

Дивно, що саме ці питання привели професора Іллю Юрійовича Богатирьова на міжпланетний корабель «Знання», зробили його зорельотчиком і командиром міжнародної космічної експедиції.

Вирушаючи в космос, учений думав про Людину, про таємницю її народження, про вершину земної еволюції, яку досі розглядали лише в масштабі однієї планети. А скільки їх, таких планет, де еволюція може йти своїми шляхами! В одній нашій Галактиці налічують півтораста мільярдів сонць! Хай, як вважають, лише в одного з мільйона світил є планета, що рухається не по витягненій траєкторії, не дуже віддаляючись в глибини вічного холоду, не дуже наближаючись до спопеляючого сонця, хай на мільйон планетних систем припадає лише одна планета з умовами, близькими до земних, — все одно в самій тільки нашій Галактиці таких світів сто п'ятдесят тисяч, не кажучи вже про сестру Землі — Венеру…

І напівсивий велетень з важкуватими, але правильними рисами лиця, що куйовдив розкішну, темну, немов оправлену в срібло бороду, протягом годин у «непроглядній тиші», як любив він казати, вдивлявся в колючий розсип немигаючих різнобарвних світил, цих безмежно далеких вогнищ атомної несамовитості матерії, що дарують навколишнім світам променисте тепло, перше з основ Життя…

Життя виникає повсюди, де є сприятливі умови, де вода не завжди камінь чи газ, але й рідина, де в атмосфері є кисень для творчих процесів горіння, де в наявності найпростіші хімічні матеріали для вдалих комбінацій молекул, що поминули межу між мертвим і діючим, де серед міріад спроб, що канули в небуття, лишилось, збереглось, продовжило існування тільки таке сполучення клітин, яке вже стало першим організмом, що знає обмін речовин і постійну зміну зим і весен, дня і ночі, смерті і життя.

У цього сполучення клітин було стільки ж шансів з'явитися, скільки в будь-якого іншого, та всі інші не залишили сліду в часі, і тільки цей один, перший організм міг жити, існувати і, що найголовніше, давати життя. І як серед мільйонів відповідей на питання є тільки одна правильна, так і цей перший організм був обраний не сліпим випадком, а безпомилковою логікою розвитку, тому що лишився в потомстві. А лишившись, він ліг у фундамент тисячоголового Храму Життя, сходи якого ведуть у незліченні вежі розвитку. Сходинки вирізьблено смертельною боротьбою за право жити в поколіннях, усе досконаліших і пристосованіших. Від форми до форми, від виду до виду ведуть ці сходинки, розгалужуючись, повертаючи то вбік, то вверх, підіймаючись і у вежі риб та плазунів, і у вежі птахів та комах. Але особливо широкі, прекрасні сходинки приводять у найвеличнішу надбудову, що увінчана найвищою і неприступною вежею з банею, під якою розмістився чудовий людський мозок.

Самотнім стовбуром серед трав і чагарників здіймається ця горда вежа до самого неба, до мерехтливих зірок. Та немає в ній цілого маршу сходинок. Тільки десь унизу з'єднана вона з незмірно нижчою башточкою мавп, які сперечаються з… жабами про подібність свого скелета з людським.

Великий Дарвін, що розгадав у тумані пошуку точну архітектуру грандіозної будівлі Природного Добору, в думці заповнював сходинки, яких бракувало у «вежі Людини», часом не вирізьблені в камені історії, а хитро відлиті з гіпсу сучасності, як це було із знаменитим пілтдаунським черепом доісторичної людини, що був спритно сфабрикований невідомим і безсовісним знавцем. На ці ж нижчі сходинки біологічного розвитку помилково ставив Дарвін і сучасних дикунів, не підозрюючи тоді, що взята з канібальського села чорношкіра дитина, одержавши європейську освіту, закінчивши Кембриджський чи Оксфордський університет, стає вченим, бо мозок її має ті самі можливості, що й мозок юного англійського лорда.

Дарвінів сучасник, що одночасно з ним прийшов до теорії природного добору, Альфред Рассел Уоллес, статтю якого про принципи еволюції всього живого Дарвін одержав, уже двадцять п'ять років працюючи над усе ще не опублікованою ним теорією видів, перший звернув увагу на незрозумілу прірву, що відділяла людину від решти тваринного світу. Це Уоллес задав питання: «Звідки взявся в людини мозок?» — маючи на увазі стрибкоподібну кількісну і якісну відмінність людського мозку од мозку решти тварин. У всьому згодний із Дарвіним щодо еволюції живих істот, Уоллес схильний був зробити для людини виняток, пояснивши нерозгадано швидкий її розвиток божественними силами.

Дарвін темпераментно відповідав Уоллесу: «Ні, ні і ні!» — та не мав тоді достатніх доказів.

Доказів і в наші часи мало, проте наука шукає їх, вони мусять бути!

Палеонтолог і антрополог професор Богатирьов, звичайно, був переконаний матеріаліст, він не тільки відкидав божественне втручання в формування двоногого ссавця, який ходить прямо, але й схильний був не замикати Дарвінову теорію на самій лише планеті Землі. Він був переконаний, що саме на інших планетах, де життя в певних формах буде виявлене, можна знайти сходинки у вежі еволюції, яких бракує.

Він брав участь у перших експедиціях на Місяць і вивчав там примітивні форми життя на дні кратера Платона, а також «місячну плісняву», знайдену на краю глибокої тріщини першою експедицією Петра Громова.

Та особливо багато обіцяли дарвіністам відвідини, певно, навіть не Марса, планети глибокої давнини, а передусім юної Венери, де, можливо, пощастить перенестися в минулі ери земної історії, побачити втрачені ланки розвитку природи або натрапити зовсім інші шляхи еволюції.

Богатирьов таки домігся того, що перша експедиція в глибини сонячної системи була направлена не на Марс, а на Венеру.

Дбайливо сам доглядав він, годував і стежив за своїми годованцями в «Новому ковчезі», як прозвав він відсік «космічного звіринця» з піддослідними тваринами: свою улюбленицю сибірську лайку Пулю, яка так страждала від невагомості, що її довелося прив'язати за попонку до підлоги; кішку Мурку, що плавала в повітрі, лавіруючи хвостом і лапами, й народила в дорозі п'ятьох котенят, які не уявляли собі інших умов, окрім невагомості; пару мишей; варана, якого доводилося годувати, обов'язково імітуючи стрибки шматочків неначе живої їжі; і голуба, що втратив на кораблі усяку здатність літати.

Невеличким оранжевим півмісяцем, як маленький Місяць в останній чверті, поставала в корабельному вікні Венера, планета раннього, як хотів вірити Ілля Юрійович, життя, планета бур…

Флагманський зореліт «Знання» замикав ланцюжок з трьох кораблів. Попереду йшов радянський корабель-розвідник «Мрія», названий так на честь першої космічної ракети, що стала десятою планетою сонячної системи.

Посередині летів американський корабель «Просперіті» («Процвітання»).

Кораблі летіли не до Венери, а поперед неї, по власній еліптичній орбіті навколо Сонця. В момент, коли вони підійдуть до її орбіти, Венера мала як би наздогнати їх; тоді всі три кораблі стануть супутниками планети, яку можна вивчити з висоти, перш ніж флагман «Знання», взявши американців з «Просперіті», сяде на її поверхню. «Мрія» і «Просперіті» мали лишитися супутниками Венери на весь період досліджень її поверхні, несучи на собі паливо на зворотний шлях для себе і для флагмана, котрий витратить свої запаси на спуск і піднімання.

Та все змінило страшне повідомлення…

Корабельний радист Олекса, блідий, із скам'янілим лицем, з'явився в отворі радіорубки, наче не наважуючись увійти в кабіну керування, де сиділи в кріслах, прозваних зуболікарськими, пристебнуті через нестерпну невагомість ремінцями командир Богатирьов та інженер Добров, заглиблені в програмування електронно-лічильної машини. Олекса одним поглядом передав Іллі Юрійовичу все, що скоїлося.

Богатирьов рвучко повернув обертове крісло, став квапливо відстібати ремені.

Олекса переступав з ноги на ногу, магнітні підошви, які притягали його до підлоги, зрідка клацали.

Добров також повернувся. Кремезний, з крутим лобом і бритим черепом, він зовні не приваблював, був надто заклопотаний і раціоналістичний. Здивовано дивився він на радиста, що мовчав.

— «Мрія»… метеорит… — тільки й міг вимовити Олекса.

Лише два найбільших у світі телескопи, в Криму і в Скелястих горах Америки, могли стежити за рухом трьох надзвичайно малих зірочок, і лише вони зафіксували спалах на місці головного корабля, що блиснув зіркою, яка миттю народилася і навік згасла…

Так закінчив свій шлях корабель-розвідник «Мрія», що зустрівся з метеоритом. Розпливлася в холодній порожнечі безформна хмаринка, в яку перетворилася і мандрівна залізо-нікелева брила, і чудовий витвір розуму тисяч людей, і три відважних чоловіки з цілими світами почуттів, сподівань, мрій.

Тяжка тиша в космосі, безмірна, всепоглинаюча, стискуюча. Тиша на Землі — це ціла симфонія непомітних звуків, шурхоту, скрипу, далекого собачого гавкання чи шуму поїзда, цвірчання коників у траві, потріскування меблів…

З космосу в кабіну не долетіло і не могло долетіти ніяких звуків.

Ілля Юрійович, незвично похмурий, обважнілий, чув тільки годинникове цокання. Воно краяло серце. Ніколи він не гадав, що цокання може бути таке гучне, галасливе, гірке…

Нарешті він підвів голову, оглянув товаришів.

— Тяжке горе, друзі, тяжке… — сказав він, завзято закручуючи на руці прив'язаний ремінець. — Удар метеорита — і нема більше товаришів наших…

Олекса відвернувся.

Добров перебирав перфоровані картки для математичної машини. На його скроні тіпалася жилка.

— По-людськи не уявити нічого гіркішого, — вів далі низьким басом Ілля Юрійович, — а все ж таки не тільки в цьому біда.

Добров підвів голову, поклав на пульт картки, акуратно пристібнув їх пружинкою.

— Розрахунок простий, — мовив він. — Тепер тільки два кораблі. — Голос його перервався.

Ілля Юрійович уважно глянув на нього:

— В тім і горе.

Добров заговорив сухо, офіційно:

— «Програма, пункт другий. Інструкція, пункт сьомий. На випадок неможливості лишити на орбіті супутника два кораблі з запасами палива на зворотний шлях для всіх трьох від спуску на планету утриматися». Ні нам, ні американцям тепер на Венеру не спуститися. — І, відстібнувши ремені, він рішуче підвівся з крісла; його магнітні підошви цокнули.

Олекса обернувся.

— Це що ж! — гнівно кинув він. — Товаришів наших втратили… за сто мільйонів кілометрів до самої Венери дістались… І тепер повернути назад? Ні! Не бути цьому!

Ілля Юрійович сумно подивився на Олексу. Добров поморщився.

— Обережність — сестра розрахунку, — вів далі він, — обмежимося перевіркою висновків автоматичних станцій. На Венері є що розвідати і через хмарний покрив.

— Що правильно, то правильно, — задумливо підтвердив Богатирьов.

— Уточнимо період обертання — раз, вивчимо атмосферу і вплив на неї Сонця — два, складемо радіолокаційний глобус Венери — три… Дослідимо магнітне поле — чотири, вивіримо полюси — п'ять…

— Не будьте арифмометром, Романе Васильовичу! — перебив Олекса. — Все це вже робили і можуть зробити автомати. Їх висновки ви уточните, і годі. Летіти в космос треба було в ім'я Землі… в ім'я таємниць її розвитку, а щоб відкривати — треба бачити!

Добров знизав плечима.

Олекса рвучко обернувся до Іллі Юрійовича:

– Ілля Юрійовичу… прошу вас… За інструкцією на випадок неможливості посадки дозволяється використати планер.

— Для спуску універсального автомата, — нагадав Добров.

— До біса автомат! Пустіть замість нього мене! — випалив Олекса.

Богатирьов насупився.

— Планер не повертається, Олексо, — серйозно сказав він.

— Я знаю, — мовив Олекса. — Мені зовсім не просто наважитися… Але ж лікарі в ім'я науки прищеплювали собі чуму. Хай я залишусь на Венері, та я повідомлю по радіо все, що побачу. Опишу форми життя. Можливо, виживу до нової експедиції. Я вельми прошу. Мені потрібен тільки планер…

Ілля Юрійович підвівся. В сусідній радіорубці лунав зумер.

— Земля! — сказав Добров.

Олекса метнувся до пульта й увімкнув репродуктор.

Крізь шум і тріск космічних перешкод почувся далекий голос. Зорельотчики завмерли, страхаючись поворушитися.

— Увага! В космосі! Сектор Венери! Сектор Венери! Слухай, «Знання»! «Просперіті»! Говорить Земля. Передає Місяць. Сумуємо разом з вами. Віримо в вас. Виходьте за планом на орбіти супутників. Повідомте характер пошкодження метеоритним пилом захисних шарів кораблів. Чи зможете без шкоди для здоров'я дочекатися «Шукача-сім», котрий, якщо є необхідність, вилетить до вас через два тижні?

Голос вичікувально замовк.

На Землі ждали відповіді. Понад триста секунд пробуде в дорозі радіопромінь.

— «Шукач-сім», — прошепотів Олекса. — Він прилетить через п'ять місяців…

У репродукторі зловісно шаруділо, ніби ворушився хтось невидимий, що причаївся, обвив корабель.

Добров кивнув у бік репродуктора:

— Ось він, космос, виказує себе. Все довкола пронизано випромінюванням.

— Так, — підтвердив Богатирьов, — у космосі бійся невидимих бур, а не тільки летючих скель. Колись метеорити фотонним променем знищуватимуть, а поки що…

— А поки що смертоносні промені за п'ять місяців крізь попсований захист знищать тут усе живе, — доказав Роман Васильович.

Олекса пожвавішав, майже зрадів:

– Ілля Юрійович, то дозвольте, я повідомлю зараз про це Землі! І те, що ви… дозволяєте мені, — додав він, благально дивлячись на Богатирьова.

Ілля Юрійович підійшов до Олекси і провів рукою по його волоссю.