IX

Над станицею бовкнув великий дзвін. Густі звуки повисли над хатами, вихопилися зі станиці в широкий степ і полинули до далеких хуторів. Дзвін кликав на сходку.

До майдану ішли станичники. Кожну хату птицею облетіла вістка, що прибуде Калінін. Всім хотілося побачити всеросійського старосту.

Комсомольці повиносили з народного будинку всі стільці, розставили проти трибуни. Сюди, на почесні місця, посадовили літніх людей. За ними широким колом, навкруги трибуни, стали козаки-фронтовики. Жіноцтво трималося окремо. За ним розташувалися ті, які прибули на гарбах чи верхи. Діти всілися на церковному паркані, на дахах, а хоробрі видерлися на дерева. Там цвірінчали, як жовтороті горобці.

Іванко вирвав лопуха, став старанно витирати чоботи від пилу. Тишко штовхнув його, показуючи на ставного парубка, що наближався до них.

— Глянь, Тимошенко Юхим сюди пре. Побачив тебе й суне, куркульська пика...

Юхим Тимошенко підійшов до гурту, привітався. Ніхто не відповів Комсомольці сторонилися отаманського сина. Він зупинився біля Іванка.

— Тебе чекають на коші. Мене послано за тобою.

— Дурню, та до нас сам Калінін їде.

Дітлахи на деревах закричали:

— їдуть, їдуть!

На майдан влетіла тачанка. Панас Жалоба стрибнув на землю й чекав, поки зійде гість.

Невисокий чолов'яга в сірому робітничому одязі підвівся, оглянув майдан. Сонце било йому в очі, вилискувало скло окулярів. Він насунув на лоба чорного кашкета з довгим блискучим козирком, двічі провів правицею по невеличкій борідці.

До Калініна підійшов Кузьма Гайдай з дружиною. Вона несла велику паляницю на рушникові.

Калінін скинув кашкета й низько вклонився.

— Здрастуйте, дорогі громадяни станиці Немирівської!

Козаки загукали: 

— Бувай і ти здоров, Михайле Івановичу!

Калінін піднявся на дерев'яну трибуну. Сіренький поношений піджак, що вільно лежав на його худорлявих плечах, та косоворотка з блакитного ситцю, по якому розкидані дрібненькі червоні квіточки, ніяк не робили його схожим на значного начальника. На високому комірі один ґудзик зелений, інші чорні. Іванко подумав, що дружина Калініна пришивала той ґудзик поспіхом, як це трапляється в родині, коли немає зайвої сорочки та однакових ґудзиків.

Калінін промовив просто, по-домашньому:

— Врангель на Кубань сподівається. Прочув, що тут добрий урожай. Він думає, що козаки Кубані ще не знають сили Радянської влади, не знають її великої народної правди. Ще, мовляв, не усвідомили, що ця влада значить, і їх легко збити з глузду, легко залякати, одурити. Але барон глибоко помиляється. Трудове козацтво давно за Радянську владу. Тому я від імені нашого уряду кажу вам: добре думайте. Захоплюватися авантюрою барона ніякого резону нема. Для генералів, офіцерів і поміщиків ця справа звична. Вони завжди захоплювалися авантюрами. В критичний момент повтікають з Росії. А куди селянин піде від землі? Без батьківщини, без землі — селянинові смерть.

«Свята правда, — думав Іванко. — Знає наше життя. Куди козакові від землі? Що він без землі? Де хліба візьме, як не посіє?»

А майдан тонув у гучних схвальних вигуках. Повз Іванка, зачепивши його плечем, продиралася висока козачка Мотря, рідна тітка. Тонкі, ледь посивілі чорні брови наставилися, видовжене обличчя посуворіло. Перед нею розступилися, поки не опинилась перед трибуною. Земно вклонилася Калініну.

— Дякуємо тобі, Михайле Івановичу, що не поминув нашої станиці. Знаємо, чули про тебе. Сам на землі виріс, розумієш наше горе. Ти з козаками говориш, козацького слова чекаєш. А ми, жінки козацькі, своє тобі слово скажемо.

— Слухаю тебе, мати, — низько нахилився Калінін. — І ваше слово дороге мені. Добре знаю: на праці козачки станиця держиться...

Мотря раптом схлипнула, але швидко витерла очі ріжками хустки.

— Потопіть генералів у Чорнім морі,— сказала вона. — Нехай козаки йдуть битися, а ми, жінки, з хлібом-урожаєм самі впораємося.

І загуло по майдану:

— Добре, Мотре, добре!

— Хай ідуть!

— Впораємось!

Калінін спустився на три приступки з трибуни, нахилився і тричі поцілував козачку.

Вона розплакалась:

— Ти, Івановичу, справжній козак. Закінчиться війна, приїжджай жити в нашу станицю. Всією сім'єю. Ми тобі простору хату збудуємо. Приїжджай, Івановичу...

— Спасибі, — відповів Калінін,— Я не проти.

І тут вихопився Кузьма Гайдай:

— Приписати Калініна в козаки!

Кругом загуло, заволало:

— Волимо приписати!

На трибуну піднявся Жалоба, замахав руками, вгамовував. Коли майдан затих, сказав:

— Громадяни, ви хочете приписати товариша Калініна в козаки нашої станиці. Я не проти того, але подумайте, яку відповідальність берете на себе! Коли припишемо, то станиця Немирівська має бути першою на Кубані. Щоб вулиці чисті, хати білі та великі, школи просторі, врожаї добрі. Щоб було що їсти самим та ще й державі дати багато!

— Дамо, записуй! 

— Волимо приписати!

Над майданом знялися руки. Не стало нічого видно, тільки самі руки. Не було білих, ніжних. Всі порепані, як земля в спеку, трудові, хліборобські.

---- Після оплесків над майданом залунав один голос:

— У мене слово! Слово до козака Калініна, — звертався Микола Каденець.

— Запитання після мітингу, — відмовив Жалоба.

Вся станиця знала багатого та в'їдливого Каденця, здатного на всякі каверзи.

— Панасе, не забороняй свободи, — налягав Каденець.

Запанувала тиша. Всім хотілося почути, як Калінін зіб'є

пиху Каденцеві.

— Ну, зараз ти наш, Михайле Івановичу, станичник. Про нас, станичників, повинен дбати. Скажи нам, які будуть пільги та привілеї? Як буде з хлібом?

Плечі Калініна розправились, а в голосі забриніли крижані нотки:

— Скажу відверто: хліб треба державі здати. В цьому питанні нікому, навіть рідній матері, пільг не дам. Хліб потрібен державі для перемоги над ворогом.

Майдан так притих, що чути було, як дихає Калінін.

— Після перемоги — справа інша. Допоможу рідній станиці. Дуже допоможу. Станиця велика, то треба побудувати школи, щоб ваші діти були освіченими, лікарню, електростанцію побудуємо, водогін з артезіанською водою. Держава дасть кредити на плуги та сіялки, а колективам — трактори, молотарки. Ситцю, сатину, шовку та іншого краму буде завезено в крамниці. А що торкається хліба, то закон у нас один для цілої держави. Всі перед ним однакові у правах і обов'язках. Хліб треба здати...

На коші шестеро коней ходило по току, тягнучи важкі катки з сірого вапняку. За ними пара коней тягла велику соломотерку. Правив Пилипко, а менші брати й сестри Іванкові сиділи за ним, тримаючись один за одного. У всіх щасливі личка. Луняка, мати і Татарка настеляли пшеницю по току. Старий Тимошенко, два його сини, Рева і регент Бугай сиділи в затінку скирти, грали в підкидного. Побачивши Іванка, кинули карти, підвелися. Тимошенко ще здалеку крикнув:

— Ну, як там? Станиця бунтує? Босота ще не втекла до Ростова?

— Станиця спокійна, — Іванко не поспішав із відповіддю. — Козаки не бунтують. До ЧОНу записалось чимало. Збираються іти на Врангеля.

Та-а-ак... Виходить, уже знають... Погано. Ну, доповідай, хлопче, кого бачив.

— А нікого не бачив. Усі заарештовані. Один Каденець на волі. До станиці прибув Калінін, то Каденець просив привілеї для станиці.

— Калінін? — перепитав Тимошенко. — А чого його лиха година принесла до нас? Що йому в Немирівській треба?

— Допомагає Жалобі козаків проти Врангеля гуртувати. Розповідає, як гарно буде жити після перемоги, його в козаки приписали.

Почувши таке, Тимошенко схопився за голову.

— В козаки? А бий тебе сила божа на такому слові. Істинно сказано, що кого хоче бог покарати, так зразу розум відбере. Наші немирівці завжди були придуркуваті, а зараз і зовсім з глузду з'їхали. Ба, що вчинили! Мабуть, йому ще і пай землі нарізали в сотню-другу десятин?

— Ні, про землю балачок не було. Обіцяли хату простору збудувати.

— Хату?! Дивись, які щедрі. Хату простору. А пільги станиці, привілеї великі дав?

— Ніяких...

— Хоч це добре, — зітхнув Тимошенко. — А Каденець дурень, хоча й із законами носиться. Треба гвинтівки! Ну, а що Калінін казав? Скільки гармат, війська сюди кинуть?

Іван витяг з пазухи листівку, подав:

— Читайте, тут все написано.

Тимошенко відсахнувся.

— Я — читати більшовицьку брехню? Не варто зір псувати!

Листівку швидким рухом перехопив Татарка.

— Е, Степане, листівку треба читати. Вона може багато сказати.

Він розправив папір.

— Надруковано червоними літерами. Такими великими, що незрячий прочитає... Так, так. Значиться, звертається московська влада до селян, робітників та козаків.

Його штовхнув під руку Бугай.

— Читай, раз узявся. Все читай.

Татарка обпік Бугая поглядом, але нічого не сказав, почав читати:

— «До зброї!

Товариші робітники та всі чесні громадяни!

Ворогам трудового люду ненависна Радянська влада,

Вони знову хочуть перетворити Кубань на поле кривавої громадянської війни. Останній ставленик контрреволюції — чорносотенець барон Врангель — погнав на Кубань свої банди...

14 серпня білогвардійське військо висадилося коло Приморсько-Охтарської. Вся увага Радянської Росії була звернена на боротьбу з білогвардійською Польщею, а частини нашої армії були зайняті ліквідацією біло-зелених банд, тому вони й не встигли підійти близько, аби швидко й рішуче дати відсіч врангелівському десантові... Зараз ужито всіх заходів, аби ліквідувати прорив, розгромити білогвардійські банди та скинути врангелівський десант у море... Але все ж таки небезпека є... Вони знову хочуть мобілізувати робітників, селян та козаків, зробити з них гарматне м'ясо контрреволюції... Так не бувати такому, товариші! 

Об'єднаємося навколо органів Радянської влади, щоб дати відсіч золотопогонникам!

До зброї!

Ідіть до лав Червоної Армії, аби боротися за Радянську владу, за право жити і влаштовуватися без генералів, капіталістів та поміщиків.

Геть ставленика буржуазії, англійського наймита Врангеля та його банду!»

Татарка згорнув листівку.

— Чули, козаки? Як воно?

— Здорово! — сказав Іванко. — Одчехвостили Врангеля.

Тимошенко недобре покосився на Іванка, показав кулак.

— А ти, молокосос, помовч. Не твоє засипано, не тобі молотити. — Він тяжко дихав. Душила злість. Відсапнувшись, промовив: — Козаки. Виходить, тут чекати немає чого. Може, слідом за Іванком нагряне ЧОН. Зараз рушаймо на Брюховецьку.

Козаки заходилися підтягати попруги, а Луняка не кидав роботи. Моторно працював паштармиками2, йдучи краєм току, перевертаючи настіл пашні. Озирнувся на Ганну, крикнув:

— Молодице, а бери граблі. Пора солому викидати за тік.

Тимошенко подивився на Луняку, похитав головою:

— Тут таке діється, а "він собі молотить. Гавриле, та що ти собі думаєш? Поспішаєш молотити, аби було що Калініну брати? Треба попридержати молотьбу. Збирайся, їдьмо.

Луняка продовжував працювати. Не обертаючись на заклик, сказав:

— Мені не до війни. Врожай загине. Обмолотюсь, тоді, може...

Тимошенко махнув товстим нагаєм.

— Ну, Гавриле, побережися. Настане наша влада, таких не похвалимо. Ой, не похвалимо.

— Яких таких?..

Луняка кинув роботу й глянув на Тимошенка. Струмки поту стікали по обличчю золотавими патьоками. Руки тремтіли, а товсті пальці міцно стискали вила-трійчаки.

— Яких таких, Тимошенку? Ану кажи, яких? Ти мене, заслуженого козака, ганьбиш?!

Луняка прямував до Тимошенка з таким виглядом, що той злякався і, якось примудрившись, стрибнув у сідло. Мотнув головою козакам, турнув коня на станицю Брюховецьку. Повернувшись до Луняки, крикнув:

— Таких, що за бабські спідниці тримаються, за чужі спідниці, не похвалимо...

Вся купа козаків, що прибула з Тимошенком, пустилася галопом і незабаром заховалася за рогом Бейсюга.

Луняка відкинув вила, схопив до рук дерев'яну баклагу, почав жадібно пити. Вода булькала в горлі, текла по вусах, животі, а він все пив. Потім обернувся до Татарки:

— Хочеш?.. Холодна та солодка.

Татарка не взяв баклагу. Тихо промовив:

— Не густо немирівські козаки пішли до Улагая... Ну, Гавриле, час рушати й мені в дорогу.

— За. ними? — кивнув Луняка на Брюховецьку.

— Ні, друже. Я додому. В Батуринську. Станичникам треба правду сказати. Дякую тобі, щирий друже, за ласку. Колись зустрінемося. Дай боже, не ворогами, односум.

— А чого нам ворогувати, Сашко? Я й воювати не піду. Буду молотити. Славно хліб зародив.

— Молоти, Гавриле. Тільки не потрапляй на очі Рябоконеві. Або моєму братові Семену. Люті. Не простять тобі, що дома сидиш. Закатують.

— Не турбуйся, друже. Міркую, що Червона Армія білих до нашої станиці не допустить

— А я хочу проскочити до брата. В Охтарі. Цікаво подивитися, як воно там, — признався Татарка. — Чи правда, що у Врангеля війська сила — мов чорна хмара.

— Виходить, таки до панів тягне душа. До брата полковника. Ой Сашко, гляди... Брат — то одрізана скибка хліба. Свого добра тобі не дасть...

— Він сам по собі, а я сам по собі,— невесело промовив Татарка, гикнув на коня і зник в очеретах.