Іванко стояв на березі річки. Очерети колихнулися, затріщали. Ось вони роздалися, і з'явився вершник. Це був кремезний козарлюга, його давно не голене обличчя заросло чорною щетиною. Довгі вуса звисали на груди. Чорні очі дивилися насторожено. На широченних плечах суконна гімнастерка, просякнута сіллю. Іванко зрозумів, що перед ним бувалий козак-фронтовик.

Вершник побачив Іванка, спинив коня й блимнув гострими очима.

— Здоров був, парубче.

— Здрастуйте і вам,— у тон йому відповів Іванко. — Чого рибу лякаєте? Хіба не знаєте, що гребля праворуч?

— Е, парубче. Не завжди второвані шляхи годяться козакам.

Іванко мало не вигукнув: «Я вас знаю! Ви той самий козак Татарка, що гуляв на брюховецькому ярмаркові». Проте він стримався, підступив до вершника.

— Ви, дядьку, когось боїтеся? Або за кимсь стежите? Боятися можна бога, а стежити за конокрадами. Тут немає чужих, не бійтеся.

Козак осміхнувся.

— Дякую. Щось ти дуже балакучий, парубче. Чи, мо' довго мовчав?

— Балакучий тому, що ви мені одразу чомусь до вподоби. Ніби ви мені близький родич. Потім — ви чолов'яга дужий та здоровий. А такі люди не бувають лихими.

— Дякую, хлопче... Ну, раз я тобі не здаюся злим, то, може, скажеш, чи далеко до коша Луняки?

— А оце і є кіш Луняки.

— Гаврило на коші?

— Тут.

Від куреня понесло димом кизяка. Іванко оглянувся й побачив, що мати вже розпалила кабицю.

— Твоя сестра?— запитав козак, показуючи на матір. — Проворне дівча...

— Ні, дядьку, то моя рідна ненька.

— Ого, парубче. Сто років тобі жити, раз таку неню маєш. Луняка тобі родич?

— Ми в супрязі з ним.

Вершник колихнувся в сідлі, і його кінь вихопився на берег. Вода стікала струмками, і коло копит з'явилися невеличкі калюжі. Навчений кінь стояв нерухомо.

Берегом, не поспішаючи, йшов Луняка. Його широченні груди були густо зарослі. На волоссі дрижали краплини й сяяли в промінні сонця. У правій руці тримав за зябра великого судака. Той виривався, бив хвостом по мокрій траві.

Впізнавши гостя, Луняка пішов швидше.

— Ба, ти дивись, яка оказія! Самого Татарку бог приніс! Ось на кого не чекав, а бачити радий. Ой, радий, братику Сашко, бачити тебе. А йди-но, мокра тварюко, геть, — кинув на землю судака і став обіймати гостя.— Ну, як ти, Сашко, надумав приїхати? Та умри ти зараз, а кращого вже не придумаєш. Давай же почоломкаємось.

Він відступив від гостя й крикнув до куреня:

— Ганно, чуєш, Ганно! Біжи сюди. Глянь, кого бог послав.

Мати підбігла, низько уклонилася.

— Драстуй, Сашку. Давно не бачились. Просимо до куреня.

Татарка подав руку.

— І ти, молодице, тут?

За неї відповів Луняка:

— Ми в супрязі. Молотимо. Допомагаю сімейству загиблого Пилипа.

Лице Татарки посмутнішало. На ньому наче пройшла хмарка.

— За клопотами друзів забуваємо. Добре, Гавриле, робиш, добре. Буде час, і я щось пришлю Пилиповим дітям.

3 очей матері закапали дрібні сльози.

— Дякую, Сашку. Спасибі богові, живемо, хліб жуємо не гірше інших людей. Ну, ходімо ж до куреня.

Луняка заперечив:

— Ганно, що ти кличеш до ненакритого столу? Ми тут посидимо, покуримо, а ти добрий сніданок приготуй. Юшку звари, бачиш, який кабанюка лежить, — показав на судака.

Мати підняла судака й потягла його до куреня. Луняка крикнув, навздогін.

— Ганно, заріж пару індиків. Гуляти будемо. Стільки місяців не бачилися.

Луняка скрутив товсту цигарку з листа кукурудзяного качана, а Татарка набив люльку м'ятим тютюном.

—: А хлопець не вживає тютюну? — спитав Татарка, кинувши оком на Іванка. — Чи не в батька вдався? Глянути, точнісінько Пилип Дикобрід.

— Мати не дозволяє, — сказав Луняка. — Він слухняний син. Тільки погано, що пахне від нього не козаком а молоком.

Татарка поправив:

— Ти хотів сказати: не тютюном. Від козака повинно пахнути славою. А слави наживе, раз у Пилипа вдався. Добрий козарлюга був. Якось, коли замириться світ, перестанемо воювати, то давай, Гавриле, поїдемо до того Перемишля. Відправимо панахиду по козацьких душах. За Пилипа відправимо. Двоє моїх двоюрідних братів там лежить.

Поїдемо, Сашко, поїдемо. Іванка візьмемо. Хай подивиться, де воював батько.Козаки, схиливши голови, мовчали. Першим підвів голову Татарка.

— Гавриле, а гарно тут у тебе. Мальви розцвіли...

Луняка мовчав. Якби був у змові з Рябоконем чи Ти

мошенком, то мав би відповісти: «Хвала богу, всі червоні». Так попереджав Кулик. Татарка посміхнувся в ус, подумав: «Гаврило в господарство вбивається Та де йому про політику думати, коли під боком така Ганнуся».

— Кажеш, тут мальви розцвіли? Хіба це розцвіли? Відцвітають. Повесні степ червоніє від них. Пора мальви пройшла, брате.

Це зауваження Луняки не здивувало Татарку. Мимоволі подумав про Врангеля: «А мабуть, і справді Врангель запізнився».

— О, дивись, ще когось бог несе,— сказав Луняка.

Серед копиць з'явилося кілька вершників. Татарка підвівся, узяв коня за повід, запитав сторожко:

— Хто такі?

— Не турбуйся, свої люди. Знайомі. Степан Тимошенко — колишній отаман. З ним два сини: Іван та Юхим. А той, животатий, — регент церковного хору.

Вершники під'їхали, привіталися, але з коней не зіскакували. Татарка виступив трохи наперед, промовив:

— Здорові були, немирівці. Вам шлють уклін батуринські козаки. Дивлюся, як у вас мальви розцвіли,

Степан Тимошенко перехрестився.

— Хвала богу, всі червоні.— Повернувся до вершників, наказав: — Хлопці, злазьте. Тут свої. Юхиме, відведи коней, стринож.

Молодший син Тимошенка Юхим стрибнув на землю, забрав коней за повіддя, повів до річки.

— Іванку, допоможи, — гукнув.

Коло річки, триножачи коней, запитав:

— Тут тихо? Комсомоли твоєї немає? Я про Стасюка питаю та Устименка. Твої дружки. Вони з Жалобою за нами пантрують. Так і дамося в їхні руки...

— Сам бачиш, тут нікого нема.

— Все з ними водишся, на нашу вулицю дорогу забув. Мо', сам комсомольцем став?

— А тобі яке діло? — запитав Іванко. — 3 ким хочу, з тим і дружу. А тобі раджу не водитися з Редькою та Списом. Не кажу вже про Лаханька — першого п'яницю та конокрада.

— Зате вони добрі козаки, —заступався Тимошенко. — Твоїм комсомольцям голови повідкручують.

— Хто повідкручує?

— А-а-а, так ти ще нічого не знаєш?

— А що я повинен знати?

— Коли треба буде, тоді й скажу. Тоді й погомонимо...

— Мені з тобою давно треба погомоніти, — зло сказав Іванко. — Тетяну Опачанову хто знеславив? Ти. А на мене твоя компанія брехню пустила.

Юхим лагідно промимрив:

— Не гнівайся, Іванку. Зараз не до дівчат.

— Що ж робиться? Куди це ваша кумпанія зібралась?

— Це — військове діло, — відповів Тимошенко. — Ходімо до козаків, сам узнаєш.

Підходячи до гурту, Іванко почув, як старий Тимошенко допитувався в Татарки:

— Ти сам прибув а чи Рябокінь прислав?

— Рябокінь.

— Який дав наказ?

— Наказано тобі негайно підняти всіх біло-зелених, які під твоєю рукою, мобілізувати козаків і зразу вести на Брюховецьку. Рябокінь сподівається, що приведеш не менше як три полки.

— Куди загнув... Три полки. Ніяк цього не можна.

— Чому не можна?

— А тому, що не я нині в станиці отаман. Ледве від Жалоби вихопився. Приведу, може, десятків зо три. А може, тільки цих,— указав Тимошенко на своїх людей.

— Не густо. Не зрадіє Рябокінь, — покрутив головою Татарка.

Тимошенко сердито поводив очима.

— Цікаво, — вставив слово Луняка, — скільки війська

висадив Врангель?

— Точно не скажу, але дужу армію.— відповів Татарка. — Крім того, велику надію покладає на нас, козаків...

— Сашку, — перебив його Луняка,— а чи не буде з Врангелем того, що було з бабою Гапкою?

— Не розумію, — знизав плечима Татарка, — з якою Гапкою?

Та моя бабуся Гапка, царство їй небесне, раз надумала розбагатіти. Ну й заходилася горобців ловити. Старається, ходить тихо, підкрадається до них, як кішка. А я й питаю: «Бабо, що ви робите?». Відповідає швиденько;«Горобців ловлю».—«А багато піймали, бабо?»— «Та як цього спіймаю та ще дев'ятеро, то матиму цілий десяток».

Козаки засміялися. Старий Тимошенко скипів:

— Чого зуби скалите?! Негоже, козаки. Мо' думаєте, що Врангель армії не збере? І ти, Гавриле, — напустився на Луняку, — не до речі байку розповів. Не до речі. Ти мені байками не завішуй очей. Прямо скажи.

— Скажу і прямо...

— Ну-ну, говори.

— Не вдержався в сідлі, не втримається й на хвості.

— Знову витребеньки? Думаєш, не проженемо комуністів?

— Думаю, що ні. Денікін під Москву підходив. Вважай, вся Росія у нього була. А де він зараз? Гай-гай, та ще й зелененький... Не підуть до Улагая козаки.

— Ми всі підемо, — вигукнув Тимошенко. — А зараз треба послати в станицю посланця. Мені туди їхати не можна. А що там діється, треба знати.

— Посланця треба, — промовив Луняка, поглядаючи на Іванка. — Ти хлопче, поїдеш. Сідлай Панича й злітай до станиці. Подивись, що роблять Стасюки. До станичної Ради зайди.

Від кабиці прибігла стривожена Ганна і вхопила Іванка за руку:

— Не пущу дитину. Там його заарештують.

— Мамо...

— Що «мамо»? Не поїдеш! А ти, Гавриле, що собі думаєш? Куди дитину посилаєш. Хіба нема кого?

— Нема, Ганно. Зрозумій, що в станиці йому безпечніше. Тут, мо', через годину улагаївці будуть.

Ганна випустила руку Іванка.

Луняка, допомагаючи сідлати коня, наставляв хлопця:

— Спочатку знайди Петра Стасюка. Все розкажи йому, що чув і що бачив. А Тимошенка нам слухати не треба.

Хлопець погнав коня степом.