"Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху" - читать интересную книгу автораКарлсон виступає з ученим собакою Альбергом
Другого ранку заспаний патлатий хлопчик у смугастій блакитній піжамі приплентався босоніж до мами на кухню. Боссе і Бетан уже пішли до школи, а тато на роботу. В Малого уроки починалися дещо пізніше, і це було так добре, бо він хотів уранці лишитися бодай на трошки вдвох із мамою. Хоч він був уже великий хлопець і ходив до школи, проте любив посидіти в мами на колінах, коли ніхто не бачив.
Так гарно було поговорити з мамою, а коли вона мала час - то й разом поспівати або розповісти одне одному казку.
Мама сиділа біля столу, читала газету й пила каву. Малий мовчки виліз до неї на коліна. Мама ніжно пригорнула його до себе, і так вони сиділи, аж поки Малий остаточно прогнав сон.
Учора ввечері мама й тато гуляли трохи довше, ніж звичайно, і коли повернулися додому, Малий уже спав у своєму ліжку. Він розкинувся уві сні. Підтикуючи його, мама помітила, що в простирадлі вирізано дві дірки, і все воно було таке брудне, немов хтось навмисне пописав його вуглиною. «Не дивно, що він так швидко заснув»,- подумала мама. Тепер, коли її шибеник сидів у неї на колінах, вона вирішила не відпускати його від себе, аж поки дізнається, хто це зробив.
- Слухай, Малий,- почала вона,- я б дуже хотіла знати, хто це вирізав дірки в твоєму простирадлі. Тільки не згадуй мені про Карлсона, що живе на даху!
Малий мовчав і напружено думав. Адже їх таки вирізав Карлсон, а мама веліла йому й не згадувати про нього! Краще вже тоді нічого не казати й про злодіїв, бо ж мама однаково не повірить йому.
- Ну? - наполягала мама, не дочекавшись відповіді. [346]
- А ви не могли б спитати про це в Гунілли? - хитро сказав Малий, а сам подумав: «Нехай Гунілла розповість мамі, як усе було насправді, адже мама їй більше йнятиме віри!»
«Он воно що, то це Гунілла зіпсувала простирадло»,- подумала мама. І зраділа, що її син - такий гарний хлопчик, не наговорює на інших, а хоче, щоб Гунілла сама призналася в усьому.
Мама ніжно обняла Малого. Вона вирішила нічого більше тепер не розпитувати за простирадло, а при нагоді поговорити як слід з Гуніллою.
- Ти, видно, дуже любиш Гуніллу? - сказала мама.
- Еге ж, люблю,- відповів Малий.
Мама знов почала читати газету, а Малий тихенько сидів у неї на колінах і думав собі про своє.
Кого ж він усе-таки любить? Насамперед і найдужче... маму, потім тата. Любить він ще Боссе і Бетан... Так, здебільшого він їх справді любить... особливо Боссе. Проте часом він такий сердитий на них, що ладен хтозна-що з ними зробити. Карлсона, що живе на даху, він також любить. І Гуніллу. Мабуть, він одружиться з нею, коли виросте, бо хоч-не-хоч, а жінку треба мати кожному. Звичайно, найкраще було б одружитися з мамою... але це, здається, неможливо.
І раптом Малому сяйнула думка, що дуже його стурбувала. [347]
- Слухайте, мамо,- занепокоєно спитав він.- А коли Боссе виросте великий і помре, я повинен буду одру-, житися з його жінкою?
Мама здивовано відсунула від себе чашку з кавою.
- Чого це тобі раптом спало таке на думку? - спитала вона.
В її голосі бринів сміх, і Малий злякався, що сказав якусь дурницю, тому не хотів говорити далі. Але мама наполягала:
- Чому ти так думаєш?
- Таж мені дістався старий велосипед Боссе,- пояснив Малий.- І його старі ковзани... І ті ковзани, що він катався, коли був такий, як я... Я доношую його старі піжами, капці і все інше...
- Ну, а старої жінки Боссе тобі не дістанеться, я твердо обіцяю,- поважно вже сказала мама.
- А чи не можна мені буде одружитися з вами? - спитав Малий.
- Очевидно, ні,- відповіла мама.- Адже я одружена вже з татом.
Так, це була правда.
- Як погано вийшло, що і я, і тато любимо вас,- незадоволено сказав Малий.
Мама засміялася і сказала:
- Якщо ви обидва любите мене, то виходить, я справді гарна.
- Добре вам так казати,- зітхнув малий.- Ну що ж, доведеться одружуватися з Гуніллою. Нічого не вдієш.
І Малий задумався. Він міркував про те, що йому, певне, буде не так уже й приємно жити.весь час разом з Гуніллою. Адже вона часом буває така марудна. Добре жити з мамою, татом, Боссе й Бетан. За дружиною він би не нудьгував.
- Я куди більше хотів би мати собаку, ніж дружину. Мамо, то я ніколи й не дістану пса? [348]
Мама зітхнула. Знову він почав про свого собаку. Ці розмови були майже такі самі нестерпні, як і про Карлсона, що живе на даху.
- Знаєш, Малий,- мовила вона,- я думаю, що тобі пора одягатися, бо ти спізнишся до школи.
- Ви завжди так,- з докором сказав Малий.- Як тільки я починаю розмову про собаку, згадуєте мені про школу!
Сьогодні Малому було приємно йти до школи, бо він мав багато чого обміркувати з Гуніллою та Крістером.
Додому вони йшли разом, як завжди, і Малий тішився, бо ж Крістер і Гунілла теж були вже знайомі з Карлсоном.
- Він такий веселий, еге ж? - сказала Гунілла.- Як ти гадаєш, він сьогодні знову прилетить?
- Не знаю,- відповів Малий.- Він каже тільки, що прилетить
- Сподіваюся, він прилетить приблизно сьогодні,- мовив Крістер.- Можна, ми з Гуніллою підемо до тебе?
- Звичайно, можна,- відповів Малий.
Раптом з'явилася ще одна істота, що захотіла йти разом з ними. Саме тоді, як діти мали переходити вулицю, до Малого підбіг чорний невеличкий пудель. Він обнюхав коліна Малого й привітно дзявкнув.
- Гляньте, який гарненький песик! - радісно вигукнув Малий.- Він, певне, боїться машин на вулиці і просить, щоб я перевів його на той бік!
Малий залюбки переводив би його через усі перехрестя в місті. Мабуть, песик відчував це: він вистрибом біг бруківкою, намагаючись триматися якнайближче до ніг Малого. [349]
- Ох, який він гарний,- сказала Гунілла.- Ходи сюди, песику!
- Ні, він хоче йти зі мною,- сказав Малий і взяв цуценя за нашийника.- Він уже полюбив мене.
- Мене він теж полюбив,- сказала Гунілла. Песик, здавалося, ладен був любити весь світ, аби тільки його любили. А Малий полюбив його. О, як він його полюбив! Він нахилився й почав голубити песика [350] та називати його найніжнішими словами - виходило, що то найкращий, наймиліший, найдорожчий собака на світі. Цуцик помахував хвостиком і, мабуть, теж так думав. Він радісно підстрибував, гавкав, а як діти завернули на свою вулицю, побіг слідом за ними. Малий враз загорівся божевільною думкою.
- Певне, йому ніде жити! - сказав він.- Певне, в цього песика немає господаря!
- Що ти вигадуєш! Звичайно, є,- мовив Крістер.
- Звідки ти знаєш, що є? - сердито спитав Малий.- Звідки, га?
Хіба міг зрозуміти Крістер, що означає не мати собаки, ніякого собаки! Адже в нього самого був Йофа!
- Ходи до мене, песику! - покликав Малий, дедалі більше вмовляючи себе, що цуценяті ніде жити.
- Гляди, щоб він не пішов за тобою додому,- попередив Крістер.
- А я цього й хочу,- відповів Малий.- Нехай іде. І цуцик справді подався за ними. Так вони дійшли до самого будинку, де жив Малий. Тоді Малий узяв цуценя на руки й поніс нагору.
- Я спитаю мами, чи можна мені залишити його в себе,- схвильовано сказав він.
Та мами не було вдома. На столі в кухні лежала записка, і Малий довідався з неї, що мама внизу, в пральні, і що він може зайти до неї, коли йому чогось треба.
Тим часом песик, немов ракета, помчав до кімнати Малого. Діти кинулися за ним. Малий нетямився з радощів.
- Він хоче жити в мене! - вигукнув він.
Цієї самої миті у вікно залетів Карлсон, що живе на даху.
- Гей-гоп! - крикнув він.- Це ви собаку випрали, що на ньому так збіглася шерсть? [351]
- Це ж не Йофа, хіба ти не бачиш? - сказав Малий.- Це мій собака.
- Ні, не твій,- заперечив Крістер.
- У тебе нема собаки,- озвалась і собі Гунілла.
- А от у мене там, нагорі, тисячі собак,- сказав Карлсон.- Найкращий у світі собачник - це...
- Щось я не бачив ніяких собак, коли був у тебе,- перебив його Малий.
- То їх просто не було вдома,- пояснив Карлсон.- Вони всі порозліталися. Адже мої собаки вміють літати, як і я.
Малий не слухав Карлсона. Тисячі собак, що вміють літати, не могли зрівнятися з його маленьким ласкавим цуценям.
- Ні, я таки думаю, що в нього нема господаря,- знову сказав він.
Гунілла нахилилась до собаки.
- Принаймні на нашийнику в нього написано «Аль-берг»,- мовила вона.
- Звісно, це прізвище його господаря,- додав Крістер.
- А може, той Альберг уже помер? - сказав Малий.- А як він навіть живий, то не любить собаки, бо не дбає про нього.
Раптом у Малого з'явилась інша чудова думка.
- А може, це
Але ті лише засміялися.
- У мене багато собак теж звуться Альбергами,- мовив Карлсон.- Гей-гоп, Альбергу!
Цуценя підстрибнуло до Карлсона й весело загавкало.
- Ось бачите! - вигукнув Малий.- Він знає, що його звуть Альберг! Ходи сюди, любий Альбергу!
Гунілла знову схопила цуценя. [352]
- На нашийнику є й номер телефону,- безжально сказала вона.
- Ну й що ж, собака має власний телефон,- мовив Карлсон.- Скажи йому, хай зателефонує й попередить свою господиню, що повернеться пізно. Мої собаки завше телефонують, коли затримуються.
Він погладив цуценя пухкою ручкою.
- Один із моїх собак - до речі, його теж звати Альберг - якось днями затримався,- вів далі Карлсон,- і хотів зателефонувати додому, щоб попередити мене, але трохи переплутав номер і попав до старої майорихи, що живе на Кунгсгольмі. Коли вона збагнула, що біля телефону собака, то сказала: «Ви набрали не собачий номер».- «Чого ж ви тоді відгавкуєтеся?» - ввічливо спитав Альберг. От який він розумний пес!
Малий не слухав Карлсона. Його тепер ніщо не цікавило, крім цуценяти. І навіть, як Карлсон заявив, що хотів би трохи погратися, Малий не звернув на нього уваги. Тоді Карлсон відкопилив спідню губу й сказав:
- Я не граюся! Ти тільки й знаєш, що своє цуценя, а мені хочеться чимось розважитись.
Гунілла й Крістер підтримали його. Карлсон миттю перестав супитись.
- Давайте влаштуємо виставу,- запропонував він.- Відгадайте, хто найкращий у світі штукар?
Малий, Гунілла й Крістер відразу вгадали: мабуть, Карлсон, що живе на даху.
- Отже ми домовилися, що влаштуємо виставу,- сказав Карлсон.
- Так,- відповіли діти.
- І домовилися, що вхідний квиток коштуватиме один цукерок,- вів далі Карлсон.
- Так,- погодились діти.
- І ще ми домовимося, що всі цукерки підуть на благодійну справу,- мовив Карлсон. [353]
- Хай буде так,- сказали діти трохи здивовано.
- І що є тільки одна благодійна справа - догоджати Карлсонові, що живе на даху.
Діти ззирнулися.
- А може...- почав Крістер.
- Ми домовилися! - закричав Карлсон.- А то я не граюся.
Так і домовились: усі цукерки забере Карлсон, що живе на даху.
Крістер і Гунілла помчали на вулицю й розповіли всім дітям, що нагорі в Малого зараз почнеться велика вистава. І всі, хто мав хоч п'ять ере, подався до крамнички купувати «вхідний цукерок».
Потім Гунілла стала біля дверей до кімнати Малого: вона відбирала цукерки і клала їх у коробку. На коробці кольоровим олівцем написано: «На добродійні заходи».
Посеред кімнати Крістер поставив в один ряд стільці - там мали сидіти глядачі. Куток кімнати завісили ковдрою. Звідти долинав шепіт і собачий гавкіт.
- Що нам показуватимуть? - спитав один хлопчик, на ім'я Кірре.- Коли якусь дурницю, то я заберу назад свій цукерок.
Ні Малий, ні Гунілла, ні Крістер не любили Кірре: йому завжди щось не подобалося.
Та ось нарешті з-за ковдри з'явився Малий. Він тримав на руках цуценя.
- Зараз ви побачите найкращого в світі штукаря і вчену собаку Альберга,- виголосив він.
- Як вам уже сказали... виступає найкращий у світі штукар,- почувся з-за ковдри голос, і перед глядачами з'явився Карлсон. Голову йому прикрашав циліндр, що належав татові Малого, а на плечі Карлсон накинув мамин картатий фартух, зав'язавши його поворозки спереду в розкішний бант. Фартух правив Карлcонові [354] за чорний плащ, такий, як звичайно носять штукарі. Всі заплескали в долоні. Всі, крім Кірре.
Карлсон самовдоволено вклонився. Потім скинув з голови циліндра й показав усім, що циліндр порожній,- так само, як роблять штукарі.
- Прошу, шановні панове, переконайтеся, що в циліндрі нічого нема, анічогісінько!
«Зараз він витягне звідти кролика,- подумав Малий, бо таке він бачив колись у цирку.- Ото буде дивина, як Карлсон справді витягне з циліндра кролика!»
- Як я вже сказав, тут нічого немає,- похмуро вів далі Карлсон.- І не буде, коли ви сюди самі нічого не покладете,- додав він.- Я бачу, що тут сидять [355] малі ненажери і їдять цукерки. Зараз ми пустимо циліндр по колу, і кожен із вас покладе в нього по цукерку. Все це піде теж на благодійну справу.
Малий обійшов із циліндром дітей і назбирав трохи цукерків. Тоді віддав циліндра Карлсонові.
- Чогось у ньому дуже торохтить,- сказав той, піднімаючи циліндра.- Якби він був повний, то так не торохтіло б.
Карлсон узяв один цукерок і засунув до рота.
- Оце-то правдива благодійність! - сказав він і почав задоволено жувати.
Кірре не поклав у циліндр цукерка, хоч мав їх цілий пакуночок.
- Отже, мої любі друзі... і ти, Кірре,- сказав Карлсон,- перед вами вчений собака Альберг. Собака, що вміє робити все: телефонувати, літати, пекти булочки, піднімати лапу... одне слово - все! [356]
Тієї миті пудель справді підняв лапу - якраз біля стільця, де сидів Кірре, і зробив на підлозі калюжку.
- Ось бачите, я не перебільшую,- сказав Карлсон.- Цей пес вміє геть усе.
- Пхе! - мовив Кірре й відсунув стільця від калюжки.- Таку штуку зробить кожний звичайний собака! От хай, цей Альберг трохи поговорить. Оце вже буде важче, ха-ха-ха!
Карлсон звернувся до цуценяти:
- Хіба тобі важко говорити, Альбергу?
- Ні,- відповів Альберг.- Мені важко говорити лише тоді, коли я курю цигарку.
Малий, Гунілла й Крістер аж підскочили з подиву, бо й справді здавалося, що говорить Альберг. Проте Малий усе-таки подумав, що то просто Карлсонові витівки. Та й добре, бо він хотів мати звичайного пса, а не такого, що вміє говорити. [357]
- Любий Альбергу,- вів далі Карлсон,- може, ти розповіси своїм друзям... і Кірре теж, щось із свого собачого життя?
- Залюбки,- погодився Альберг.
І він почав оповідати, грайливо вистрибуючи навколо Карлсона.
- Якось увечері я був у кіно.
- Еге ж, ти був у кіно,- сказав і собі Карлсон.
- Так, і побіч мене на тій самій лаві сиділо дві блохи,- вів далі Альберг.
- Невже? - здивувався Карлсон.
- Так. І як ми після кіно вийшли на вулицю, одна блоха сказала другій: «Що ми будемо робити: підемо додому пішки чи поїдемо на собаці?»
Всі діти вважали, що вистава була гарна, хоч, щоправда, ніяких штук їм не показували. Лише Кірре був невдоволений.
- Скажи йому, нехай він спече булочку,- поглузував він.
- Ти спечеш булочку, Альбергу? - спитав Карлсон. Альберг позіхнув і ліг на підлогу.
- Ні, не спечу,- відповів він.
- Ага, він таки не вміє пекти булочки! - зрадів Кірре.
- Не спечу, бо не взяв із собою дріжджів,- пояснив Альберг.
Усім Альберг сподобався, та Кірре не здавався.
- Тоді нехай він політає. На це не треба дріжджів.
- Ти політаєш, Альбергу? - спитав Карлсон собаку. Здавалося, що Альберг спить, проте він усе-таки відповів Карлсонові:
- Що ж, можу трошки політати, але якщо й ти будеш зі мною, бо я обіцяв мамі ніколи не літати самому.
- Тоді ходи сюди, любий Альбергу,- сказав Карлсон і взяв цуценя на руки. [358]
А за мить Карлсон з Альбергом уже летіли. Спочатку вони піднялися під стелю і трохи покружляли навколо лампи, а потім вилетіли крізь вікно. Кірре аж зблід з подиву.
Всі діти кинулись до вікна подивитись, як Карлсон і Альберг ширяють над дахом.
Проте Малий злякано крикнув:
- Карлсоне, Карлсоне, вертайся назад із моїм собакою! І Карлсон послухався. Він зразу вернувся до кімнати і випустив Альберга на підлогу.
Альберг стріпнувся. Він мав дуже розгублений вигляд: можна було подумати, що то його перший політ у житті.
- Ну, на сьогодні вже годі. Більше нема чого показувати,- мовив Карлсон.- А це тобі,- додав він і легенько штовхнув Кірре.
Кірре не зрозумів, чого Карлсон хоче.
- Давай цукерок! - сказав той.
Кірре вийняв свій пакуночок і віддав його Карлсонові [359] - але спершу таки встиг узяти з нього ще один цукерок.
- Я ще не бачив такого ненажерливого хлопця! - сказав Карлсон. Потім він занепокоєно оглянувся навколо.- А де коробка зі збором на благодійну справу? - спитав він.
Гунілла пішла по коробку. Вона гадала, що тепер, коли Карлсон має стільки цукерків, він хоч почастує всіх. Та він схопив коробку й заходився рахувати цукерки.
- П'ятнадцять,- сказав він.- Якраз стане на вечерю! Гей-гоп, діти, я поспішаю додому вечеряти!
І Карлсон зник за вікном.
Діти почали розходитись. Гуніллі й Крістерові теж час було додому. Малий залишався з Альбергом, а йому саме цього й хотілося. Він взяв цуценя на руки, сів на стілець і почав нашіптувати йому ніжні слова. Песик лизав його в обличчя, а потім заснув. Уві сні він солодко сопів.
Та коли повернулася з пральні мама, все жахливо змінилось. Мама ніяк не вірила, що в Альберга немає господаря. Вона зателефонувала по номеру, що був на нашийнику в собаки, і розповіла, що її син знайшов маленького чорного пуделя.
Тим часом Малий стояв поруч неї з песиком на руках і водно шепотів:
- Любий, добрий боже, зроби так, що це був не їхній собака!
Та ба - виявилося, що песик таки їхній!
- Знаєш, синку, хто господар Бобі? - спитала мама, поклавши трубку.- Хлопчик, що зветься Стафан Альберг.
- Бобі? - здивувався Малий.
- Авжеж, так звуть собаку. Стафан півдня проплакав за ним. О сьомій він прийде забрати Бобі. [360]
Малий нічого не сказав, тільки трохи зблід, і в очах йому потемніло.
Він пригорнув цуценя і зашепотів йому на вухо так, щоб не чула мама:
- Любий Альбергу, як би я хотів, щоб ти був мій песик!
Проте о сьомій годині прийшов Стафан Альберг і забрав цуценя.
А Малий лежав на своєму ліжку й гірко плакав.
|
|
|