"Астрід Ліндгрен. Нові пригоди Карлсона, що живе на даху" - читать интересную книгу автора

Карлсон - найкращий у класі

Того вечора, як мама з татом вирушали в морську подорож, надворі лив такий дощ, що краплі тарабанили по шибках, а в ринвах аж гуло. Хвилин за десять перед [528] їхнім від'їздом - не раніше - в двері ввірвалася панна Цап, мокра, як утоплена кицька, і злюща, як старий пірат.

- Нарешті! - зраділа мама.- Нарешті!

Мама ждала й виглядала її цілий день і була дуже знервована, але панна Цап того не розуміла. Тільки неприязно буркнула:

- Я швидше не могла прийти. Через Фріду.

Мама хотіла багато про що поговорити з панною Цап. Але тепер не було часу, бо на вулиці вже чекало таксі.

- Найдужче пильнуйте хлопчика,- сказала мама, й на очах у неї виступили сльози.- Ох, аби тільки з ним нічого не сталося, поки нас не буде!

- Там, де я, нічого не станеться,- запевнила панна Цап.

Тато був теж такої думки - мовляв, він певен, що все буде гаразд. Потім вони з мамою обняли Малого, попрощалися й поспішили до ліфта... І Малий залишився сам із панною Цап.

Вона сиділа біля кухонного столу, велика, товста, злюща, і пригладжувала мокрі коси широкими, згрубілими долонями. Малий несміливо глянув на неї і ледь усміхнувся, щоб показати свою приязнь. Він пригадав, як боявся панни Цап, коли вона вперше прийшла до них: тоді вона дуже йому не сподобалась. Але тепер зовсім інше, тепер Малому було майже приємно, що вона тут сидить. І навіть якщо йому з нею та Карлсоном доведеться тяжко, він був усе-таки вдячний, що панна Цап прийшла до них. А то б мама нізащо не лишила Малого вдома і він не міг би пильнувати Карлсона. Це вже напевне. Малий хотів від самого початку бути ласкавий до панни Цап, тому запитав:

- Як там Фріда? [529]

Панна Цап не відповіла, тільки зневажливо пирхнула. Малий ні разу не бачив Фріди, тільки чув про неї. Від панни Цап. Вони вдвох з Фрідою мали спільну квартиру на Фрейгатан, але, мабуть, не дуже ладнали між собою. Як Малий зрозумів, панна Цап мала зуб на сестру, бо вважала, що та дере кирпу й пишається. Почалося з того, що Фріда виступила в одній телевізійній програмі про духів, чому панна Цап дуже позаздрила. Звичайно, потім вона сама виступила в іншій телевізійній програмі - показала всій шведській людності, як готувати смачний пудинг Гільдур Цап, але, певне, цього було замало, щоб принизити сестру. Мабуть, Фріда й далі дерла кирпу й пишалася, бо панна Цап тільки пирхнула, коли Малий запитав:

- Як там Фріда?

- Дякую, добре,- відповіла панна Цап, скінчивши пирхати.- Сидить, бідолаха, зі своїм нареченим.

Малий не знав гаразд, що йому на це сказати, але ж мовчати не випадало, він-бо так хотів бути чемним, отож запитав:

- Ви теж маєте нареченого?

Либонь, цього йому не слід було питати, бо панна Цап швидко підвелася й почала мити посуд, брязкаючи тарілками.

- Хвалити бога, не маю! - відповіла вона.- І не хочу мати. Не всі ж такі пришелепуваті, як Фріда.

Хвилинку вона сердито мила посуд, потім, мабуть, щось згадала й занепокоєно обернулася до Малого.

- Слухай, а де той огидний товстий хлопчисько, що торік з тобою грався? Думаю, він тепер не прийде.

Панна Цап так і не збагнула, що Карлсон - вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил. Вона гадала, що то звичайний собі шибеник, одноліток і шкільний товариш Малого. А над тим, що той [530] шибеник літає, вона не замислювалася, вважаючи, що такого моторчика можна купити в будь-якій крамниці іграшок. Аби тільки гроші. Обурювало її лиш те, що тепер дітям дарують такі дорогі іграшки. «Скоро дійде до того, що вони літатимуть на Місяць, ще до школи не ходячи»,- казала вона. А тепер ще й назвала Карлсона «огидним, товстим хлопчиськом». Як на Малого, то це не дуже чемно.

- Карлсон не огидний...- почав він, але ту мить хтось подзвонив у двері.

- Ой, дядько Юліус уже приїхав! - сказав Малий і побіг відчиняти.

Однак то був не дядько Юліус, а Карлсон. Мокрий-мокрісінький Карлсон, що стояв у калюжі води й докірливо дивився на Малого.

- Як по-твоєму, доки можна літати по дощі й лаятися тільки тому, що ти не залишив відчиненого вікна? - запитав він.

- Але ж ти казав, що ляжеш спати,- виправдувався Малий, бо Карлсон справді так казав.- Я не знав, що ти прилетиш нині ввечері.

- Ти повинен був сподіватися,- сказав Карлсон.- Повинен був думати: а може, він усе-таки прилетить, мій любий Карлсон, о, як би то було гарно, так, може, він прилетить! Повинен був думати, що він захоче побачити хатнього цапа.

- А ти хочеш його побачити? - злякався Малий.

- Гей-гей! - вигукнув Карлсон, і очі йому засяяли.- Гей-гей, а ти як гадаєш?

Малий розумів, що довго не втримав би Карлсона віддалік від панни Цап, але не сподівався, що вони зітнуться першого ж таки вечора. Він знав, що мусить побалакати з Карлсоном, але той уже побіг до кухні, впевнено, як пес по сліду. Малий кинувся за ним і схопив його обома руками. [531]

- Слухай, Карлсоне,- благально почав він,- панна Цап думає, що ти мій шкільний товариш, то, може, хай би так і думала....

Карлсон раптом спинився, захихотів, як завжди, коли був чимось дуже вдоволений.

- Вона справді гадає, що я ходжу до школи? - втішився він.

Тоді знов кинувся до кухні.

Панна Цап почула тупіт. Вона сподівалася дядька Юліуса і була вражена, що літній чоловік так моторно бігає. Вона звела очі на двері, очікуючи того бігуна. Та коли двері відчинились і з'явився Карлсон, панна Цап стрепенулась, немов побачила гадюку. Гадюку, якої вона нізащо не хотіла впустити до кухні.

Та Карлсон того не розумів. Він підскочив до панни Цап і зацікавлено зазирнув у її невдоволене обличчя.

- І як ви думаєте, хто найкращий у класі? - запитав він.- Відгадайте, хто найкраще рахує, читає, пише і... все інше?

- Треба вітатися, як заходиш до хати,- сказала панна Цап.- І мене зовсім не цікавить, хто найкращий у класі. В кожному разі, не ти.

- Ні, уявіть собі, що я,- заперечив Карлсон. Тоді похопився й ніби над чимось задумався.- Принаймні я найкраще рахую,- понуро додав він по хвилі і здвигнув плечима: - Та це дурниці, не варто й згадувати.

Він почав жваво підстрибувати, кружляючи навколо панни Цап і наспівуючи своєї веселої пісеньки:

Хочу я стріляти, хочу я гуляти...

- Не треба, Карлсоне, не треба! - благав його Малий. Та все дарма.

Босе, бісе, басе...- співав далі Карлсон.

А як дійшов до слова «бом», враз почувся постріл, а тоді зойк. Стрельнув Карлсон, а зойкнула панна Цап. Спершу Малий думав, що панна Цап зомліла, бо вона опустилася на стілець і сиділа мовчки, з заплющеними очима. А Карлсон і далі співав своє: «Босе, бісе, басе, бом».

Та враз панна Цап розплющила очі й сердито сказала:

- Як тобі зараз не заціпить, шибенику, то я тебе так набосаю і набасаю, що довіку пам'ятатимеш!

Карлсон не відповів. Він тільки тицьнув коротеньким пальчиком на шпильку під бородою в панни Цап:

- Гарна шпилька. Де ви її поцупили?

__ Ну, Карлсоне! - злякано сказав Малий, побачивши, як розгнівалася панна Цап. [533]

- Це... це нечуване нахабство,- простогнала вона,, насилу вимовляючи слова. Тоді верескнула: - Забирайся геть! Геть, кажу!

Карлсон вражено подивився на неї:

- Чого ви кричите? Я ж лишень спитав. А по-моєму, як хто чемно питає, то й відповідати теж треба чемно.

- Геть! - не вгавала панна Цап.

- Про мене,- сказав Карлсон.- Тільки ще одне мушу спитати. Може, й у вас щоранку терпне тіло? І коли ми почнемо виступати з вами?

Панна Цап дико озирнулася по кухні, шукаючи чогось замашного, і Карлсон послужливо кинувся до шафи з хатнім начинням, дістав вибивачку й простягнув її панні Цап.

- Гей-гей! - вигукнув він, хвацько крокуючи по кухні.- Гей-гей, ось зараз знов почнеться.

Та панна Цап пошпурила геть вибивачку. Вона згадала, як першого разу гналася за Карлсоном з вибивачкою, і більше не хотіла такої гонитви.

Малий не вважав, що це гарний початок, але йому було цікаво, чи довго панна Цап, така розлючена, терпітиме Карлсона, що крокував по кухні і гейкав. Мабуть, недовго. Треба якомога швидше забрати Карлсона з кухні. І як Карлсон водинадцяте проходив повз Малого, той схопив його за комір і попросив:

- Карлсоне, ходімо краще до моєї кімнати! І Карлсон пішов за ним, але дуже неохоче.

- Це ж безглуздя: я тільки почав її розворушувати, і вже мене спинили! - обурювався він.- Ще трохи, і я певен, вона б засопіла так радісно й грайливо, як морський котик.

Він, як завжди, підійшов до горщика й витяг персикову кісточку - подивитися, чи вона виросла. Малий і собі хотів глянути. Стоячи поруч з Карлсоном, він поклав [534] йому руку на плече й помітив, що Карлсон геть мокрий.

Сердешний, мабуть, літав довго по дощі.

- Ти не змерз , що такий мокрий? - запитав його Малий.

Досі Карлсонові наче було байдуже, що він мокрий, але тепер він почав мерзнути.

- Певне, що змерз,- сказав він.- Та хіба це когось турбує? Хіба комусь прикро, що його найкращий приятель змок до нитки й тремтить з холоду? Хіба цей хтось квапиться скинути з нього одяг та повісити сушити, і загорнути його в гарний м'який халат, і зварити йому теплого шоколаду, і принести цілу купу булочок, і покласти його до ліжка, і заспівати йому гарної, сумної пісеньки, щоб його приятель спокійно заснув, га? - Він докірливо подивився на Малого.- Ні, не квапиться,- додав Карлсон, і голос йому затремтів, наче він збирався плакати.

Малий поспішив виконати все те, що, на Карлсонову думку, повинен був зробити для найкращого приятеля. Найважче було дістати в панни Цап теплого шоколаду й булочок; вона не мала часу, ні про що не хотіла й слухати, бо саме взялася пекти курча дядькові Юліусові, що от-от мав з'явитися.

- Сам любенько міг би зварити,- сказала вона. І Малий зварив шоколаду сам. А потім Карлсон, кругленький та рожевий, сидів на ліжку Малого в його ж білому купальному халаті і ласував шоколадом з булочками, а у ванній сохла Карлсонова сорочка, штани, спідня білизна, черевики й шкарпетки.

- Сумної пісеньки можна вже не співати,- сказав Карлсон.- Але ти зробиш мені послугу, як залишиш у себе на ніч.

- А ти хочеш? - спитав Малий.

Карлсон саме запхнув у рот цілу булочку, тож не [535] міг відповісти, тільки промовисто кивнув головою. Бімбо загарчав. Йому не сподобалося, що Карлсон улігся на ліжко Малого. Та Малий узяв Бімбо й шепнув йому на вухо:

- Я ляжу на канапі й перетягну туди твого кошика. Панна Цап чимось забряжчала в кухні, і Карлсон ображено сказав:

- Вона не вірить, що я найкращий у класі.

- Що тут дивного? - відповів Малий.

Він-бо знав, що Карлсон не вміє добре ні читати, ні писати, а найгірше рахує, хоч панні Цап він казав навпаки.

- Тобі треба вправлятися,- порадив Малий.- Хочеш, я навчу тебе додавання?

Карлсон пирхнув, аж шоколад бризнув по стіні.

- А може, я навчу тебе трохи скромності? Ти гадаєш, що я не вмію дода... ну, оте, що ти казав?

Зрештою, не було коли вчитися додавання, бо саме з сіней почувся гучний дзвінок. Малий знав, що це вже напевне дядько Юліус, і кинувся відчиняти. Він волів сам зустріти дядька Юліуса і думав, що Карлсон залишиться в ліжку. Та Карлсон думав інакше. Він спішив за Малим, аж халат плутався йому під ногами.

Малий відчинив двері. На порозі справді стояв дядько Юліус, тримаючи в руках валізки.

- Просимо, дядьку Юлі...- почав Малий.

Далі він не доказав, бо тієї миті гримнув гучний постріл, а наступної зомлілий дядько Юліус упав на підлогу.

- Ну, Карлсоне! - в розпачі крикнув Малий. О, як він жалкував, що дав Карлсонові пістолета! - Що тепер буде, навіщо ти стріляв?

- Салютував,- боронився Карлсон.- Бо завжди салютують, коли приїздять значні особи чи високі гості. [536]

Малий ладен був заплакати з горя, Бімбо шалено гавкав. Зачувши постріл, примчала панна Цап і почала вимахувати руками та охкати над сердешним дядьком Юліусом, що лежав на килимку перед дверима, наче перевернена підвода з дровами. Лише Карлсон не розгубився.

- Спокійно, тільки спокійно,- сказав він.

Тоді схопив великого кухля, що ним мама поливала вазони, і щедро линув води на дядька Юліуса. І це справді помогло - дядько Юліус розплющив очі й промурмотів:

- Коли той дощ пересядеться!

Потім він, побачивши стурбовані обличчя коло себе, зовсім прийшов до тями й запитав кволим голосом:

- Що... що сталося?

- Стався салют,- відповів Карлсон.- Хоч для декого й дарма старатися, як він отак умліває.

Тепер панна Цап почала впадати коло дядька Юліуса. Вона обтерла його й повела до спальні, де він мав мешкати. Чутно було, як вона пояснювала дядькові, що то винен плюгавий, товстий хлопчисько, один із шкільних товаришів Малого, і що його треба гнати геть, тільки-но він з'явиться.

- Чуєш? - запитав Малий Карлсона.- Обіцяй, що ніколи більше не даватимеш салютів.

- Будь ласка,- ображено мовив Карлсон.- Отак приходь і влаштовуй гостям свято! Хіба знайдеться хто, щоб поцілував тебе в обидві щоки й сказав, що ти найкращий у світі влаштовувач свят,- де там! Всі або лають тебе, або вмлівають!

Та Малий не чув, що Карлсон казав, Він дослухався, як дядько Юліус нарікав на все в спальні. І матрац надто твердий, і ліжко закоротке, і ковдри затонкі. О, тепер уже знати було, що приїхав дядько Юліус!

- Йому ніколи ніщо не подобається,- пояснив Малий [538] Карлсонові.- Думаю, що він задоволений тільки собою.

- Я швидко відучу його від цього, якщо ти мене гарненько попросиш,- сказав Карлсон.

Та Малий гарненько попросив Карлсона лишити все так, як є.