ІІ. ДЕМОН НЕВГАМОВНОСТІ

Я невиразно пам’ятаю нашу подорож від Ленінграда до таємничого Кеца. Я був занадто схвильований своєю несподіваною подорожжю, збентежений власною поведінкою, пригнічений Тониною енергією.

Тоня не хотіла втрачати жодного зайвого дня і склала маршрут подорожі, використавши всі швидкі сучасні засоби пересування.

Від Ленінграда до Москви ми летіли аеропланом. Над Валдайською височиною нас добре пошарпало, а тому що я не зношу ні морської, ні повітряної хитавиці, мені стало погано. Тоня дбайливо доглядала мене. В дорозі вона почала ставитися до мене тепло і лагідно — словом, змінилась на краще. Я дедалі більше дивувався: скільки сили, жіночої ласки, піклування у цієї дівчини! Перед подорожжю вона працювала більше, ніж я, але на ній це зовсім не позначилось. Вона була весела і часто наспівувала якихось пісеньок.

В Москві ми пересіли на напівреактивний стратоплан Ціолковського, що робить прямі рейси Москва — Ташкент.

Ця машина летіла з шаленою швидкістю. Три металеві сигари, з’єднані боками, мають хвостове оперення і вкриті одним крилом — такий зовнішній вигляд стратоплана. Тоня відразу ознайомилась з його будовою і пояснила мені, що пасажири і пілоти містяться в лівому боковому корпусі, в правому — пальне, а в середньому — повітряний гвинт, стискувач повітря, двигун і холодильник; що літак рухається силою повітряного гвинта і віддачею продуктів горіння. Вона говорила ще про якісь цікаві подробиці, але я слухав неуважно, новизна вражень пригнічувала мене. Пам’ятаю, ми зайшли в кабіну, яка герметично закривалась, і посідали на дуже м’які крісла. Літак побіг по рейках, набрав швидкості — сто метрів на секунду — і знявся в повітря. Ми летіли на величезній висоті, - можливо, за межами тропосфери^[1] — із швидкістю тисячі кілометрів на годину. І кажуть — ця швидкість не гранична.

Не встиг я як слід умоститись, а ми вже залишили позаду межі РРФСР. За хмарами землі не було видно. Коли хмари почали рідшати, я побачив глибоко під нами сірувату поверхню. Вона здавалась заглибленою в центрі і піднятою до обрію, ніби перекинутий сірий купол.

— Киргизькі степи, — сказала Тоня.

— Уже! Оце так швидкість!

Такий політ міг задовольнити навіть нетерпіння Тоні.

Попереду блиснуло Аральське море. І в кабіні говорили вже не про Москву, яку щойно покинули, а про Ташкент, Андижан, Коканд.

Ташкента я не встиг роздивитися. Ми блискавично спустились на аеродром і вже через хвилину мчали автомобілем на вокзал надшвидкісного реактивного поїзда — того ж таки Ціолковського. Цей перший реактивний поїзд Ташкент — Андижан швидкістю не поступався перед стратопланом.

Я побачив довгий, обтічної форми вагон без коліс. Дно вагона лежало на бетонному полотні, що підносилося над ґрунтом. З обох боків вагон мав закраїни, що заходили за полотно. Вони надавали стійкості на закругленнях колії.

Я дізнався, що в цьому поїзді повітря накачується під днище вагона і крізь особливі щілини проганяється назад. Отже, вагон лежить на тонісінькому шарі повітря. Тертя зведене до мінімуму. Рух досягається відкиданням назад повітряного струменя, і вагон розвиває таку швидкість, що з розгону без мостів перестрибує через невеликі річки.

Я боязко зіщулився, сів у вагон, і ми рушили.

Швидкість “їзди-польоту” була справді грандіозна. За вікнами ландшафт зливався в жовтувато-сіруваті смуги. Тільки блакитне небо здавалося звичайним, але білі хмари бігли назад з незвичайною швидкістю. Признаюсь, незважаючи на всю зручність цього нового способу сполучення, я не міг дочекатися кінця нашої короткої подорожі. Але ось під нами блиснула річка, і ми вмить перескочили її без мосту. Я скрикнув і мимоволі підвівся. Бачачи таку відсталість і провінціальність, всі пасажири голосно засміялись, а Тоня почала захоплено плескати в долоні.

— Оце мені подобається! Це справжня їзда! — казала вона.

Я тоскно заглядав у вікно: коли ж скінчиться це каламутне миготіння…

В Андижані я вже почав проситися. Треба ж хоч трохи перепочити після всіх цих надшвидкісних пригод. Але Тоня й слухати не хотіла. Її охопив демон невгамовності.

— Ви зіпсуєте мені весь графік. У мене узгоджено все до однієї хвилини.

І ми знову, як навіжені, помчали на аеродром.

Шлях від Андижана до Оша ми пролетіли звичайним аеропланом, його зовсім немалу швидкість — чотириста п’ятдесят кілометрів на годину — Тоня вважала за черепашачу. На лихо, в моторі щось зіпсувалося, і ми зробили вимушену посадку. Поки бортмеханік лагодив мотор, я вийшов з кабіни і простягся на піску. Але пісок був нестерпно гарячий. Сонце пекло немилосердно, і мені довелось заховатися в душну кабіну.

Обливаючись потом, я проклинав у душі нашу подорож і мріяв про ленінградський дрібний дощик.

Тоня нервувалась, боячись запізнитися в Оші до відльоту дирижабля. На моє нещастя, ми не запізнилися і прилетіли на аеродром за півгодини до відльоту дирижабля. Цей металевий гігант з гофрованої сталі мав приставити нас у місто: Кец. Ми добігли до причальної щогли, швидко піднялись у ліфті і ввійшли в гондолу.

Подорож на дирижаблі залишила найприємніший спогад. Каюти гондоли охолоджувались і добре вентилювались. Швидкість — всього двісті двадцять кілометрів на годину. Ні хитавиці, ні трясіння і цілковита відсутність пилу. Ми добре пообідали в затишній кают-компанії. За столом чути було нові слова: Алай, Кара-Куль, Хорог…

Памір з висоти справив на мене досить похмуре враження. Недарма цю “покрівлю світу” називають “підніжжям смерті”. Льодові річки, гори, ущелини, морени, снігові стіни, увінчані чорними кам’яними зубцями, — траурне вбрання гір. І лише глибоко внизу — зелені пасовиська.

Якийсь пасажир-альпініст, показуючи на вкриті зеленкуватою кригою гори, пояснював Тоні:

— Оцей гладенький льодовик, це голчастий, он там — горбкуватий, далі хвилястий, східчастий…

Раптом блиснуло дзеркало озера.

— Кара-Куль. Висота три тисячі дев’ятсот дев’яносто метрів над рівнем моря, — сказав альпініст.

— Подивіться, подивіться! — окликає мене Тонн.

Дивлюсь. Озеро, як озеро. Блищить. А Тоня захоплюється.

— Яка краса!

— Так, блискуче озеро, — кажу я, щоб не образити Тоню.