"Тривожний місяць вересень" - читать интересную книгу автора (Смирнов Віктор Васильович)

Розділ шостий

До лісу я дозволяю Справному пройти легким клусом. Нехай розігріється. Важкий сидір відчутно гепає по спині. Як-не-як сотня патронів.

Я колінами відчуваю, як розмірено роздуваються у жеребця боки.

Дороги вже не видно. Залишається тільки покластися на Справного, на його чуття. Він блискавично викидає кожне із своїх підкованих копит, визначаючи наперед, де воно опуститься. У його довгій вузькій голові сховано хитрий арифмометр.

Дощ летить в обличчя, холодить щоки, вітер рівно гуде в дірчастому кожусі кулемета. У темряві тільки пахощі, якими густо насичене вологе повітря, підказують, де я проїжджаю. Ось важкий і гнилий дух в’янучого картоплиння змінює гіркий аромат стерні… В’їхали у яровий клин. Далі — луг з високою отавою, від нього тягне свіжістю глухої кропиви та ромашки. Ліс насувається неясною громадою. Ще за сто метрів він попереджає про себе пахощами папороті, кропиви та глиці. Справний влітає до лісу, як у глуху ніч. Нічого не видно, навіть вух жеребця, тільки відчувається, як тиснуть двома стінами дерева, що близько підступили до дороги. Стук копит луною гуляє справа наліво і зліва направо. Лунко в лісі. Кінський тупіт чути, мабуть, за кілометр.

Дорога входить до соснового «передбанника», це я відчуваю по тому, що над головою світлішає і хвиля хвойного тепла вихлюпується на нас із Справним. Навіть у дощ він зберігає тепло, наш знаменитий «передбанничок».

Десять днів тому я лежав у цьому соснячку, дивлячись у небо та втішаючись спокоєм і тишею. Тут пробігла, ледь торкаючись копитцями землі, тонконога, легка козуля, і її, наче ножем, прирізали короткою чергою із «шмайсера». З цього все й почалося для мене. Всього лише десять днів тому!

Справний виносить мене до Шарого гаю. Він гуде — дощ шмагає по цупкому листю, здається, ніби в темряві полчища жуків готуються до відльоту. Я пригинаюся до прикріпленого до передньої луки кулемета, щоб випадкова гілка не стьобнула по обличчю. Шарий гай, Шарий гай… Чорний, хижий, мов пташина лапа, горілий дубовий сук, каркання чорного зловісного птаха… Ледь-ледь підстьобую Справного хлистом, зовсім легенько. Жеребець задоволено прискорює ходу. Він увесь неначе аж витягується, і я уявляю, як його гостра морда, подавшись уперед, розрізає зараз повітря.

Сідло піді мною починає стрибати, і сидір б’є по лопатках, як трамбувальний молот.

Нарешті Шарий гай з його шумом відходить назад, відпливає, мов та крижина від берега річки. Ми несемося тепер густим мішаним лісом, який пахне болотом і м’ятою. Невже проскочимо? Молодець, Справний. Гайда, скачи. Жеребець рівномірно відмахує копитами метри, його дихання навіть не чутно.

Здається, що дерева, пропустивши нас, змикаються позаду, як хвилі. Та-та-та-та — стукають копита. Чах-чах-чах-чах — відлунює в лісі. Давай, Справний, давай…

Темрява густо змішана з вологою, вона б’є в очі, видавлює сльозу. Мене охоплює азарт скачки. Побоювання нічного лісу, пострілу впритул зникає, азарт підганяв мене, а разом зі мною і Справного. Ми доскакаємо, Справний, ми їм покажемо — колишньому твоєму хазяїнові та його дружкам. Ми їм пригадаємо і Абросимова, і Штеб-льонка, і Кривендиху, і Семеренкова… І тих невідомих, багатьох невідомих, ми теж пригадаємо.

Справний вилітає на пагорок, стукіт копит в’язне у піску, але швидкість бігу не зменшується. На вершині пагорба віє теплом, а за хвилину ми знову спускаємося у вологий і холодний ліс. Тут довкола болота, і дорога тягнеться насипом. Хльось! Я на мить піднявся трохи, одірвався від луки, і гілка зразу ж зірвала з мене сержантський кашкет. Не втримав спущений на підборіддя ремінець. Але ж не зупинятися! Вітром розметало волосся, змочило дощиком, пригладило холодком. Та нехай уже, дідько з ним, з кашкетом. Очі цілі — і добре. Прорвемося, Справний, прорвемося!

Попереду з темряви, з середини дороги, лунає недружно, у два голоси:

— Стій! Стій!

Отже, все-таки ждали… Ждали! Так ніби дощем під сорочку хлюпнуло. Сипнуло морозом по шкірі, аж сироти виступили, а рука вже сама, не чекаючи наказу, шмагає жеребця хлистом під черево, коло ніг, де найболючіше.

Справного кидає вперед, як снаряд «катюші» по рейках. Туге повітря б’є у нахилену голову. Чути, як позаду, десь далеко, шльопаються грудки вивернутої копитами землі.

— Стій! — Це збоку, ліворуч і праворуч, із темряви, з дощу, з дерев.

— Стій! — це вже за спиною, хрипко й злякано, з-під граду груддя.

Вони трохи розгубилися, прогавили кілька секунд, а для мене кілька секунд зараз ціле життя.

Та-та-та-та… Позаду, із «шмайсера». Черга рве повітря коло вуха, свистить. Та-та-та-та… з другого автомата. Високо, по листю, по суччю. А копита: тах-та-та-тах, тах-та-та-тах… А дорога — в рятівний поворот. Його я відчуваю з того, як перехилився Справний, і полегшую йому поворот, трохи звісившись із сідла.

Позаду та-та-та-та навперебій, довго, із двох автоматів. Копита — тах-та-тах…

Знову дві довгі черги, до кінця обойми, до упора подавача у затвор. Пізно, пізно! Справний уже за деревами, кулі пощипують трісочки, ляскають об сучки. Сідло стрибає піді мною, повітря холодом стискає голову, закладає вуха. Дорога знову вирівнюється.

Справний і досі лютий за підступний удар хлистом, він затискає зубами залізні вудила, зараз його нічим не зупиниш, аж поки не пристане. Не так далеко вже й до Інші, річка стримає коня.

І знову:

— Стій!

Скільки ж їх розсипалося по дорозі?.. Голос грубий, грамофонний. Ну давай, Справний. Лети! Іще разочок! Хлистом — по низу. Вони виставили на шляху подвійну засаду. Поставили дубль. Лети, Справний!

Аж раптом ліворуч різкий, фальцетом, покрик:

— Справний!

І свист. У два пальці, з високої ноти на низьку, по-особливому. І знову верескливо:

— Справний!

Це Горілий. Людина з обпеченою щокою і високим, наче зірваним, голосом. Нараз копита у Справного пішли юзом по мокрій землі, він упирається ними. Він стишує біт!

Відчуваю, як натягується правий повід. Жеребець вивертав голову в той бік, звідки пролунав окрик.

— Справний! — Гостро і різко лунає фальцет у лісі. І знову свист, що повільно затухав.

Справний пам’ятає свого колишнього хазяїна! А, чортовиння! Він пам’ятав цукор, руки, свист, голос. На мить кидаю повід, щоб обдурити жеребця. Ну, попусти вудила. Смикаю за правий повід — різко, щоб завдати болю, змусити жеребця забути про голос, закличний свист. Нехай порве губу. До крові. З мене поганий хазяїн. Жорстокий. Та нехай хоч біль змусить Справного забути про добрі долоні й цукор.

Жеребець тримав вудила, як у кліщах. Він прислухається до лісу, поволі ступаючи по дорозі. О, чортовиння, я втрачаю рятівні секунди!

Ми не подумали про це — про те, що Справний може ще й досі пам’ятати Горілого. Може ще й досі любити його!

— Справний! — Цього разу радісно, особливо верескливо.

Справний зупиняється. Я знову повторюю свій маневр, шмагаю хлистом під живіт. Вудила нарешті вивільняються від хватки зубів, я смикаю поводи, ріжу губу. Скачи, Справний, тікай, не вір своїй пам’яті, не вір тим долоням!

Але жеребець, замість того щоб рвонутися вперед, стає дибки й ірже. Ірже голосно, заклично. Він скаржиться на мою жорстокість, на вудила, що розрізали нижню губу, на хлист, він кличе свого колишнього доброго хазяїна, кличе того, хто ніколи не бив його і не смикав, хитруючи, вудила набік.

Я ледве не скочуюсь із сідла. Тримаюся за кулемет, щоб удержатися. Ноги впираються в денця стремен, я відчуваю, як натягнулися путлиці. Ось-ось упаду. Що ж ти робиш, Справний? Не стій на місці, на стій! Уперед, ну!

Звідти, де пролунав закличний голос і свист, ударив автомат.

Полум’я трохи висвітлює гілля збоку від дороги. Наче там, у лісі, розпалюють примус. Усе! Це все…

Справний, рвони вперед! Горілий стріляє на твоє іржання, ти надто велика мішень, щоб він не влучив. Поки що кулі пройшли стороною. Іще секунда у нас є, ну! Я шмагаю його хлистом, він крутиться, переступає з ноги на ногу й ірже. Це не іржання, а крик болю й досади. Знову черга.

Ех ти ж, Справний, що ти накоїв, дурню!.. Колінами, литками, щиколотками, усією внутрішньою поверхнею ніг, якими я стискав з обох боків круп жеребця, відчуваю, як здригається кінь під чергою куль. Чую глухе чвакання. Все. Рву карабін, вивільняючи МГ. Справний хрипить. Йому прошило весь лівий бік. Він падає.

Так і не встигнувши зняти кулемет, я стрибаю в темряву, швидко переметнувшись через сідло. Аби тільки не потрапити під Справного!

Торкнувшись землі, відразу ж голосно скрикую від болю. Нога! Одна куля і їй дісталася. На крик знову стріляють з того боку дороги. Цього разу в два автомати.

Вогники пульсують поміж деревами, я бачу короткі початкові траси куль, що вилітають із стволів. Але Справний, завалившись на бік, затулив мене своїм тілом. Цього разу він рятує мене, приймаючи обидві черги. Хрипить. Його копито, смикнувшись, боляче б’є мене по другій, здоровій нозі. Стримую крик.

Там, де лежить Справний, щось переливається, булькає, і м’яко-м’яко лопається. Я знаю, що це лопається. Криваві бульбашки на губах у Справного, який уже агонізує.

На дорозі чутно голоси. То підходять бандити з першої засідки, які невдало обстріляли мене на ходу. Я підповзаю до жеребця. Він уже не б’ється, тільки пускає бульбашки. Здорово дісталося Справному, недовго йому мучитись.

Я намацую сідло. Передню луку. Кулемета немає. Тільки обривки міцного подвійного шпагату потрапляють мені до рук та прохолодний залізний карабін. Видно, коли жеребець падав, МГ ударився об землю, мотузок не витримав, і кулемет одлетів убік. Я нишпорю по мокрій слизькій землі, ворушу листя. Пальці хапають тільки грязюку. Спокійно, кажу я собі, без паніки!

Бандити з першого кордону вже метрів за двісті чи триста.

— Ну, що там? — гукають вони. — Теж упустили?

Горілий та його спільник, у якого грамофонний голос, не відповідають. Видно, прислухаються. Спокійно, кажу я собі, без паніки. Є ще кілька секунд. Вони теж не полізуть у пітьму навмання. Спершу оточать те місце, де впав Справний, щоб узяти мене живцем або добити, напевне, упритул.

Горілий мовчки чекає підкріплення. Обережно нишпорю по землі. Кулемет зник. Диски у сидорі на моїй спині перетворилися в непотрібний тягар. Ну добре, що ж… Дві гранати — цього досить, щоб завдати бандерам неприємності. Хоч одного, а таки уколошкаю. Навіть якщо вони оточать мене і не дадуть часу для другого кидка, усе-таки одну гранату я жбурну і, сподіваюсь, не промахнуся. А зуби цокотять дрібно-дрібно, і серце скажено б’ється. Страшно помирати в темному лісі. Ой, як страшно!

Я намацую гранати: ребристу шестисотграмову «феньку» і легку, з гладенькими боками РГ-42 — «бочонок». РГ відкладаю. Це для себе. А от «феньку» треба кинути, її осколки розлітаються на двісті метрів. Її треба кидати тільки з укриття. Зараз це не має значення. Та й у групі Дубова «феньки» кидали з будь-яких позицій, сподіваючись, що «свій» осколок не зачепить.

У лівий чобіт наче грілку поклали. У ньому стало слизько. Але зараз нічого про це думати. Кров не встигне витекти.

— Щуко! — гукає Горілий. Та й верескливий же у нього голос. Як можна підкорятися людині з отаким голосом? — Щуко і Семенко! Зайдіть з того боку шляху, там «яструбок» десь лежить.

Сам Горілий залишається на місці. Він не хоче ризикувати напередодні вирішальної операції. От гад! Кому ти повірив, Справний, нерозумний коню? Обдурили тебе! Та й мене ти підвів. Я намагаюся заспокоїтись, стискаю зуби.

Прислухаюсь. Обережно чвакають чоботи по мокрій землі. Щуко й Семенко ідуть не поспішаючи. Вони теж знають про мільйони і теж не хочуть ризикувати. Мільйони для них зараз — це воля, свобода, сите життя, спокій.

Нічого, Глумський завтра вранці утихомирить вас. Його не піддуриш, як Справного, згадкою про цукор.

Чвач-чвак. Через деякий час знову: чвак-чвак. Ідуть обережно, не розмовляють. Усі притихли. І тут від узбочини до мене долинає подзенькування. Ледве чутно, слабо-слабо. Так, немов хтось тихенько б’є пальцем по пластинках ксилофона. То обважнілі дощові краплі, скочуючись із листя, стукотять об метал. Об метал!

Я відповзаю туди, де так тихо й ніжно подзенькує. І намацую ствол свого МГ! У розтруб полум’ягасника набралася земля, я зчищаю її пальцем. Серце б’ється радісними поштовхами. Кулемет зі мною!

Чвак-чвак… У чоботі — сотня градусів, він аж горить ізсередини, під кирзою вже не грілка, а свіжий жар із вогнища. Та не варто зараз думати про ногу.

Ех, Антосю, не думав я, що так станеться. Одна надія — з часом забудеш. Забудеш, переболієш, життя візьме своє.

Чвак-чвак… Ідіть, ідіть. От чортовиння, пальці тремтять. На фронті не було так страшно. Там я ніколи не почував себе самотнім. Обережно знімаю сошки із тримача. Стривай-но, Іване Капелюх, спокійно. Не квапся. Чого ти хапаєшся за МГ, наче в ньому порятунок? У ньому й смерть твоя. Зріжеш одного з них у темряві, а решта махнуть гранатами. З кулеметом уночі не повоюєш. Ти постарайся вцілити, Іване Капелюх, син мами Ізабелли, онук баби Серафими, покрути мозком, пометикуй як слід! Угамуй дрож, заспокой пальці, освіжи голову.

Чвак-чвак… Чвак-чвак…

Якщо причаїтися недалеко, діждатися ранку й зберегти сили, то бандитам можна завдати несподіваного удару. Адже вони тут, напевно, чекатимуть «транспорт із грішми». Отоді вже МГ зможе виконати справжню роботу. Уранці він стане зрячий. Ну як, Капелюх? Авжеж, треба повзти геть. Відповзати, причаїтися, перев’язати ногу, щоб не зійти кров’ю, — дочекатися ранку. Так, так!

Я насилу дотягуюся до пораненої ноги й намагаюся зняти чобіт. Різко, ножем, б’є по нервах. Збудження, яке зняло перший спалах болю, уже минуло. За халявою того ж таки чобота намацую фінку. Вставляю її гострим кінцем під кирзу, натискаю. Халява натягується, давить на рану. Ох і млосно!.. Надрізаю кирзу.

Чвак-чвак. Метрів за п’ятдесят-шістдесят. Стягую чобіт. Струшую кров на землю. Здається, вона ще не встигла загуснути. Нехай залишається калюжею! Чобіт запихаю халявою за ремінь. Знадобиться. А головне, хай не знають, куди мене поранило.

Доторкаюся до ноги. Рана наскрізна, у гомілці, майже посередині, мабуть, зачепило кістку. Може, й не перебило. Зверху гомілка тверда, міцна. Спокійно, кажу я собі, коли пальці обмацують краї вихідного отвору. Там липко… Спокійно, це всього лише дірка. І не де-небудь, а в нозі. Звичайнісіньке наскрізне кульове поранення. Як кажуть лікарі, вульгаріс. Спокійно, спокійно!

Кров не б’є поштовхами ні з вхідного, ні з вихідного отвору. Отже, судини не перебито. І все-таки кров треба берегти. Перетягую ногу мотузком трошки нижче коліна. Поки що хай буде так.

Чвак-чвак!

Кроки наблизились. Запихаю до кишені закривавлену онучу. Тихенько, відсовуючи суччя, щоб не тріщало, повзу в ліс. Чіпляюся лівою рукою за траву, за мох, підтягую поранену ногу і, відштовхуючись здоровою, повільно переношу тіло. МГ у правій руці. Добре, що дощить! Земля м’яка, гілочки мокрі й гнучкі, я повзу, мов по перині, безшумно.

Чвак-чвак.

Це на дорозі. Але я вже метрів на десять заглибився у ліс. Уже на десять з половиною. На одинадцять!.. Папороть струшує на голову великі краплі. Вони приємно холодять. У перетягнутій шпагатиною нозі стукотить, пульсує, шатуном ходить біль. Це нічого. Перетерпимо. Двадцять з половиною метрів. Мох, мокрий мох. Він виручає, поглинає геть усі звуки. Одне погано — мох повбирав дощові краплі, нема жодної вибоїнки, де зібралася б вода. Нестерпно хочеться нити. Це рана і переляк вичавили з мене геть усю вологу. Тіло взялося потом. Навіть шинель прилипла до лопаток.

Дихання стає нерівне й оглушливо голосне. Воно починає скидатися на паровозне сипіння. Так принаймні мені здається.

На дорозі голоси.

— Старший! — кличе бас. — Тут кінь… Більше нема нікого.

Старший — це, треба гадати, сам ватажок, Горілий. Поки вони вивчають дорогу, відповзаю ще далі. Намацую товстий сосновий стовбур, вмощуюся за ним. Усе-таки захисток. Приклад МГ вологий, холодний. Я злизую з нього великі краплі. Вода тхне мастилом, змащую губи. Шукатимуть вони мене чи покинуть?

— Засвіти-но ліхтарика, Семенко! — наказує Горілий. — А ви станьте по боках, напоготові. Розосередьтеся!

Он як, у них і ліхтарик. Непогано екіпірують бандитів в УРі. Я перевіряю, чи щільно прилягає диск, чи не погнуло його при падінні кулемета. Здається, усе як треба. Якщо один із них, той, що з ліхтариком, — як його, Семенко? — наткнеться на мене, недовго він присвічуватиме. Що ж, чи Семенко то й Семенко. Усе-таки Глумському буде завтра трохи легше.

Страшно. Але зуби більше не цокотять. Та й думки прояснились, стали чіткіші. Отже, оговтався. Звичка — перший ворог страху. На війні всім боязко. Важливо, хто швидше звикне.

Ліхтарик у бандита ніяк не хоче засвічуватися. Я відповзаю ще на кілька метрів до іншої сосни. З потривоженої гілляки на МГ розсипом падають великі краплі. Відчуття таке, ніби на весь ліс ударили в барабан.

На дорозі спалахує клинчик світла, крізь туманне повітря він здається мутним і тьмяним. От якби вони всі зібралися до того клинчика! Але Горілий не дурень. Він ховається в темряві. І ті двоє теж. Попереду, з ліхтариком, тільки Семенко. Чому бандюг тільки четверо? Двоє, мабуть, займають інший пост.

У нозі стукотить, бухає.

Клинчик світла перебігає з боку на бік. У промені світла виникає сіра невиразна маса. Нараз у тій самій масі спалахує фіолетовий вогник, немов світиться коштовний камінь. То мертве око Справного попало під промінь ліхтарика. Дурний, дурний коню…

— А крові натекло! — кричить Семенко.

Голос у нього молодий, наляканий, ледь вібруючий. Мабуть, іще зовсім хлопчаком подався до Горілого у поліцаї, спокусило його легке життя.

— А ти що ж думав, кінь соляркою заправлений? — питає бас. І регоче, не дожидаючи відповіді. Сміх удаваний. Він сам себе підбадьорює, той бас. Лісові люди, вони бояться темного мовчазного лісу! їм, виявляється, теж лячно.

— Це не коняча кров, це з нього натекло, збоку, — відповідає юний Семенко. — Ціла калюжа!

Отже, наткнувся на те місце, де я знімав чобіт. Проте калюжі там не могло бути. Семенко перебільшує.

— Отож і йди по сліду, — наказує йому Горілий. — А ми поряд, цепом.

Якнайзручніше встановлюю МГ. Дулом до світлого клинчика. Ех ти, Семенко, бовдур, — тебе, як Справного, підведуть під вогонь. Стягую сидора й трясу найближчу сосонку. Все одно на дорозі розмовляють. Підставляю сидір із прим’ятою посередині ямкою під гілля. По брезенту торохтять краплини, збігають у канавку… Я вилизую воду. Десь на півтора ковтка її набралося. Хоч напитися перед смертю. Головне — не думати тепер про те, що залишається після тебе в цьому світі. Про Антоніну не думати. Кулемет, гранати — ото й усі твої турботи тепер.

— А чого йти? — питає Семенко. — Тут з нього піввідра натекло. Куди він утече? Поповз здихати!

Це він, звичайно, дуже перебільшує. В його інтересах перебільшувати.

— Шукай де слід! — наказує Горілий, як собаці.

Сам, мабуть, за деревом стоїть, отаман. Ховається.

— Тут неначе прим’ято! — каже Семенко, і я бачу, як світло ліхтарика сходить з дороги й ледь-ледь наближається до мене.

— Давай, давай! — Це бас.

Клинчик світла стає менший, вужчає, Семенко нагинається, розглядає мох.

— Знову калюжа! — каже він переможно. — Та й крові ж!

Бреше він… Нехай бреше!

— Давай, давай! — жвавішає Горілий. — Шукай… Не міг я його не зачепити!

— Старший не промахнеться! — улесливо озивається бас.

Вони трохи посміливішали, розмовляють на весь голос, хрускають гіллям, жартують. Дві криваві калюжі — вони добре знають, що це означає.

Ліхтарик наближається ще на кілька метрів. Ну, йди-йди, Семенко, до своєї долі. У нозі бухає без кінця. Гаразд, недовго вже терпіти. Іди, Семенко. Стрибає клинчик світла. Смикається туди-сюди.

— А спритно ти його, старший! — лунає повеселілий бас. — І це ж у темряві!

— Не підхвалюй. Самі ж бо промазали! — і Горілий додає досить складну, з переходами, лайку. Це дивно, коли лаються фальцетом. Якось особливо гидко.

Ліхтарик наближається на півтора чи два метри. Ще трохи, і світло його дістане сосну, за якою я лежу.

— Шукай, шукай, Семенко!

Гілка над головою ледь висвітлюється. Видно, як на ній злегка тремтять білі, наче перлинки, краплі. Я припадаю до землі, ховаюся за стовбур. Раптом ліхтарик гасне. Знову темінь.

— Ну що там? — верещить Горілий.

— Лампочка, чи що, — сконфужено відповідає Семенко. Клацає металева кришка ліхтарика, щось важко падає на землю — це, очевидно, Семенко впустив із рук автомат, поки морочився з ліхтариком.

— Яка там лампочка? — питає Горілий. — Ти це облиш… Брих, піди глянь, що там?

Тепер я їх усіх знаю на ім’я чи прізвисько: Горілий, Брих, Семенко і Щуко. Добре, будьмо знайомі.

— І справді не горить, — відгукується після деякої паузи Брих. — Не працює!

Молодець, Семенко. Не такий ти вже і простий. Тяму в голові маєш.

— Ану його к бісу, того «яструбка», — басить Щуко. — За ніч здохне. Чого у темряві лазитимемо? Раз крові стільки вилилось — значить, ти йому в бік садонув. Усе правильно!

Горілий мовчить. Недалечко шепочуться Брих та Семенко.

— А в тебе запасної нема?

— Звідки? Остання.

— От чорт.

Семенко сопе. Хвилюється. Що він там зробив із лампочкою? Викрутив, напевне, скляну головку з цоколя.

— Гаразд, — каже Горілий після деяких роздумів. — Ану, лишень, дайте напослідок по лісу.

Чотири вогні спалахують переді мною. Б’ються, дрижать, плюються короткими трасерами. Увесь ліс аж гуркоче. З сосни на голову падають шматки нори, глиця. Дерево прикриває мене від куль.

Гуркіт враз обривається. У лісі пахне їдким гаром. Ух, лопатки знову змокріли. Здається, весь був вижатий, як макуха після преса, а струмочки поту знову стікають по боках. Розладнують вони мені нервову систему, сволота.

— Ходімо коня приберемо, — каже Горілий. — Щоб не валявся на дорозі.

Ух!.. Я зітхаю полегшено. Будемо жити! Тепер можна зайнятися ногою.

Чути, як вони пихтять і крекчуть на дорозі, відтягуючи вбік Справного. Я витираю пальці мокрим мохом і розриваю зубами обгортку індпакета. Тут бинт, салфетка і два тампони. Прикладаю тампони до вхідного та вихідного отворів. І чом людина не може звикнути до болю?.. Стягую ногу бинтом. Тепер розрізаю тугу мотузку. Відчуваю, як по всіх судинах кров повертається до онімілої ноги.

Поверх перев’язки намотую онучу, щоб не мерзла нога. Ось коли знову знадобилася мотузочка.

На шляху спалахує вогник цигарки. Очевидно, відтягли коня за кювет і прикрили гіллям. Діло зроблено.

— Ну що, ходімо? — питає бас.

— А Глузд?

— Ходімо. Глузд і Міней підійдуть до Інші,— відповідає Горілий.

Отже, вони не збираються тут влаштовувати засади! Це був тимчасовий кордон, а справжня засада буде коло Інші, коло річки. Чоботи чвакають по дорозі… Вони пішли. Покинули мене здихати. Дати чергу вслід? Е, ні. Дурниці, Капелюх. І справді, нерви розладналися. Дочекатися Глумського! Попередити! Дожити до світанку.

А втім, навіщо попереджати? Вони й так знають, що їх чекає засада. Глумський уже не відступиться. Мені треба повзти за бандитами до Інші, он що… Коли зможу добратися до місця засади і причаїтися там поблизу, то вранці, під час бою, МГ опиниться в тилу у бандитів. Краще Глумському і не допоможеш. Треба постаратися, Капелюх!

Я закидаю сидір за спину. Поверх сидора, на плечах, — кулемет. Виповзаю до дороги. Коли перевалюю через невеликий кювет, пальці потрапляють у грязюку. Калюжа!

Я спиваю воду, що зібралася поверх грязюки. На смак вона гіркувата, видно, настоялась на осінньому листі. В армії ми завжди носили фляги. А от сьогодні я дав маху. Не хотілося цього дощового дня брати з собою воду.

Хлебчу, як пес. Вода приємно булькає і холодить тіло зсередини. На лобі виступає піт. Годі пити. А то ослабну, зійду потом… Ні, рана в нозі — то хороша рана. «А от «живітникові» не можна було б попити. «Живітникові» питво як отрута.

Лежу в мокрому кюветі і відпочиваю. До Інші дорога далека, кілометрів, мабуть, зо три. Пішки пройти — нічого не варто.

Знову поволі повзу дорогою, зупиняюся, прислухаюсь. Чомусь найбільших мук завдає тепер не нога, а шия. Важко тримати голову підведеною. Кожен хребець аж дзвенить од болю. Щоб біль утих, я дедалі частіше лягаю на спину. Це не проста процедура — доводиться знімати МГ і сидір. Зате, як тільки я лягав потилицею на м’яку холодну землю, свідомість прояснювалася. Лежу розкидавшись на дорозі. В обличчя, в очі падає дрібний дощ. Здається, наче пливеш у темряві.

Можна було б спробувати дошкандибати до річки з палицею, але я боюся роз’ятрити рану, боюся кровотечі.

Іще сто метрів. Відчуваю, як німіють позбивані й подряпані пальці. Ховаю їх під шинель, грію. Нехай поніжаться там. Тремтячі, незграбні, «тупі» пальці кулеметникові не потрібні. Кулеметник, як піаніст або скрипаль, над усе повинен берегти руки. Ноги — це не так важливо. Шарифетжанов, якого Дубов залишив прикривати відхід групи під Мерефою, півгодини стримував німців. Як потім з’ясувалося, у нього були перебиті ноги…

Проповзаю ще трохи. Кожен викид руки і ноги, кожен «ривок» — це сантиметрів тридцять. Нарахувавши триста, я відпочиваю.

Шкода, що немає годинника. Був у мене колись кишеньковий, трофейний, штамповка, та хтось у госпіталі позичив. Зірок не видно, отож час визначити важко. Ще не дуже пізно, до півнів далеко, але від непроглядної темряви, від безугавного дзвону дощу здається, що ніч триває без кінця і от-от вичерпав свій строк.

Позаду метрів чотириста. Руки й ноги стають кволі, перед очима ходять світлі кола. Треба відпочивати частіше, вирішую я. Час ще є, поспішати не треба.

Нараз як наче окропом із чайника — а чи в той бік я повзу? Що коли задурманена голова змусила мене повернути не до Інші, а назад, до Глухарки?

Ніч, навкруги ніч. Простягни руку — і вхопиш жменю густої-прегустої пітьми. Якби не дорога, я міг би кружляти лісом, крутитися навколо себе, як собака, що силкується піймати власного хвоста. Ніч, ніч, дрібні краплі дощу сіються з неба — та й більш нічого. Якби визоріло!

Ногу припливами й відпливами пиляє нудний біль — наче хто просмикнув крізь рану струну та й водить нею туди-сюди. Та найнеприємніше ще тільки починається — озноб. Він поки що легенько пощипує всередині, то жарину покладе під шкіру, то крижинку. Після будь-якого поранення починається озноб. Він вимотує, злостить, змушує нервувати, повільно, як шашіль, підточує волю. Я бачив у госпіталі, що він коїв із пораненими. Здорові чоловіки, які вже повоювали, та й не з боязких, ридма ридали, ніби завчасно ховали себе, вередували, панікували, озноб похазяйнував у них в мозку, геть усе попереставляв з місця на місце. Стягую сидора й дістаю харчі, які дала мені Антоніна. Через силу розв’язую крайки хустки: пальці заклякли. Шматок житнього хліба, сало з жовтою шкуркою, огірок. «Чумацький набір». Їсти не хочеться, але я поволі жую. Сало чомусь із присмаком дьогтю, воно трохи не вислизав з рук. Їж! Їж! Поки що це єдині ліки від ознобу, від слабості, тремтіння в суглобах.

У роті пересохло. Язик наче терпуг. Житня скоринка — перекошеним патроном, ні туди, ні сюди. Виручає огірок. Товстокорий, міцний, пухирчатий. Він хрумтить на зубах, щедро ллє холодну вологу. Я жую, уткнувшись лобом у зігнуту руку, прислухаючись одним вухом до одноманітного лопотіння дощу.

Темінь. Досить заплющити очі, як голова починає паморочитись. Куди я повзу? Де Інша, де Глухарка? Дорога вихляє з боку в бік, мов стрілка зіпсованого компаса, — то на захід поверне, то на схід. Крутиться дорога, без усякого скрипу крутиться, добре змащена дощем.

Важливо не змінювати положення, коли зупиняєшся перепочити. Голова завжди має показувати на Іншу. І ще треба триматися якнайближче до кювету, щоб можна було перевірити, чи не повзу ненароком упоперек шляху, чи не повернув.

Я жую, силоміць запихаю в себе калорії, неначе банником заганяю в ствол. Добре, що хоч порізані кишки мовчать та жорна не крутяться, осколки у довгої лози не грають. Дві болісті разом не вміщаються в людському тілі, одна, сильніша, завжди перемагає другу.

Струна ходить крізь ногу туди-сюди, зачіпає краї рани, роз’ятрює кістку. Не змінюючи положення — головою до Ожина, до річки Інші,— підтягую поранену ногу, перевіряю на дотик пов’язку під саморобною онучею. Бинт не дуже промок. Отже, все гаразд.

Чути легкий металевий брязкіт на дорозі. Що це?.. Балабончики? Чи коров’яче калатайло? Трохи піднімаю голову, прислухаюсь… А… Це видзвонюють патрони у сидорі за спиною. Отже, мене морозить. Треба повзти. Шинель промокла наскрізь, мені треба рухатись, рухатись. Я поправляю МГ, що сповзає на шию, і простягаю вперед руку. Наступну сотню метрів проповзаю, кілька разів зупиняючись. На це витрачаю близько години. Так принаймні мені здається. Зараз час плине зовсім по-іншому, за ним не встежити. Він розбився на найдрібніші часточки, немовби на дощові краплинки, та й просочується з чорного неба. Ясно, коли й далі отак буде, мені не добутися до Інші. Треба зробити рішучий марш-кидок.

Сповзаю в кювет. Десь недалечко злякано скрикує сіра сова. Добре, кричи. Горілий не почув, далеко пішов. Намацую стовбур невеличкої берізки, що росте на пагорку. Головне — зрізати її так, щоб весь час бути головою до Інші, не обертатися.

Фінським ножем підрізаю берізку коло самої землі, там, де товсті сучки. Пальці дуже мерзнуть. Мерзнуть, дарма що весь час у роботі. Грію їх під шинеллю, але фінка все одно неміцно тримається в руці. Зчищаю з берізки гілочки, залишивши тільки нижній міцний сучок. З ним моя «милиця» зручніше впиратиметься під пахву. Витримала б нога. Не підвела б!

Але ж з якого боку дорога? Поки я крутився коло берізки, втратив орієнтацію. Куди повзти? Серце вибиває тривожний дроб. А, що буде, те й буде. Дістаю з-за пазухи коробку сірників, чиркаю. Тьмяний вогник висвітлює метрів за три чи чотири край кювету. Все ясно: Інша праворуч, Глухарка ліворуч.

Вибираюся на дорогу. Тепер можна спробувати встати. Страшнувато! Головне пам’ятати: весь час бути обличчям до Інші. Не обертатися.

Зручніше прилаштовую на спині МГ. Ноги тремтять. Опираючись на палицю, трохи піднімаюсь. Стою. Похитуюсь, але стою! Обережно переношу вагу тіла на поранену ногу. Дрібно-дрібно бряжчать патрони в сидорі. Струна в рані — то вже не струна, а ножівка, навіть дворучна пилка, вона мов скажена ходить туди-сюди. Проте нога тримає. Міцна ще кістка.

Ступаю крок, допомагаючи хворій нозі милицею. Тепер головне — іти вперед, скільки вистачить сили, не зупиняючись. Знову мучить спрага, але для того, щоб напитися з калюжі, треба лягти, а я боюсь розслабитись. Треба йти, йти! Нехай кроки дрібні, але все-таки я йду, а не безпорадно повзаю.

Стрибаю по шляху, як ворона з підбитими крилами. Серце калатає, поли мокрої шинелі б’ють попід коліна, неначе намагаються звалити на землю, губи взялися смагою. Еге ж, малувато в тебе сили, Капелюх. Міна-«жаба», винахід німецького технічного генія, випила з тебе соки.

Та нічого. Дострибаємо. Дошкандибаємо. Хотіли добити мене, фашисти? Від люті починаю скакати метровими стрибками. І оступаюся. Лежу на піщаному шляху, дихаю часто, як кролик. Дощ ллє за комір, краплини скочуються по спині.

Дорога спускається вниз. Скоро й річка. Сидір і МГ починають підштовхувати в спину. У грудях бухає, немов у дзвони.

Дибуляю вбік, у кювет, і сідаю, точніше, плюхаюся задом на пісок. Розкидавши ноги, спираюся на сидір, як на спинку сидіння.

Нога плавиться і горить, горить і плавиться. Напевне, знову кров пішла. Але немає сили нагнутися й перебинтувати.

Прислухаюся. Високо-високо над головою легенький шум. Так шумлять тільки сосни. Намагаюся згадати, який вигляд має берег річки у тому місці, де шлях спускається до броду через Іншу.

Зараз я в сосновому бору. Дерева тут високі, глиця в них тільки на вершечках — легкими зеленими хмарками, що оповили стовбури. Ці невидимі у темряві гомінкі хмари ронять великі, важкі краплини.

Бір, пригадую я, обривається метрів за триста від річки. Далі — відкрита мокра заплава, заливні луки, порослі високим тонконогом та кінським щавлем. Коло води — чагарі, острівці яких пунктиром тягнуться вздовж берега. Вільха, верба. Що там ще, на березі? Голова мутна, лінива. Брязкотять патрони в сидорі, і шинель, нагріта зсередини під час ходи, починає липнути до спини холодним мокрим компресом. Хоча ніч іще й не забіліла, жодного світлого клаптика над головою, я відчуваю, що до світанку не так уже й далеко.

Що ж іще на березі? Праворуч, метрів за сто від шляху, піщаний пагорб, він, мов фортечна вежа, підноситься над заплавою, і вода хлюпотить біля його підніжжя.

Горілий із своїми бандюгами зачаїться десь поблизу, в чагарниках, щоб зустріти наших коло річки. Зручне місце для засідки. Уперед пройти ніяк, а підводу на піщаній дорозі швидко не розвернеш.

Щоправда, Горілий може перейти бродом на той берег та й напасти на «яструбків», коли вони виходитимуть із води. Це гірше. Це зовсім кепсько. Як мені перебратися через річку?

Шинеля холодить спину. Патрони бряжчать, як мідяки у пригорщі. Хочеться пити. Жую зубами вилогу шинелі, вичавлюю з неї воду. Вона тхне сукном, машиною. Який же той берег? Пісок. Велика положиста смуга піску. Там до війни влітку зупинялася газогенераторна «літучка». Шофер доливав воду, а пасажири загоряли на жовтому, прогрітому сонцем пляжі… Ріденькі кущики прибережної лози. Ліс — за півкілометра, де починається гатка. Берег відкритий, не дуже зручний для несподіваного нападу. Найімовірніше, Горілий причаїться біля пагорба.

Пагорб!.. Кулемет на такій висотці — цар і бог. Гранатою не дістанеш, автоматами не подавиш. Чи здогадається Горілий послати на висотку бодай одного автоматника?

Я кидаю березову милицю. Зараз вона мені вже не потрібна. Далі треба пробиратися безшелесно.

Повзу сухим піщаним кюветом. Тут не так помітно сліди, як на дорозі. Сподіватися, що дощ усе змиє, не можна. Дощ дрібненький, а світанок, можливо, вже дозрівав за обрієм, ось-ось зійде, як опара.

Кювет повен старої глиці. Вона впинається у пальці, у м’які долоні. Раз у раз зупиняюся. Тихо. Аби тільки на пагорбі нікого не було.

Шар глиці на дні кювету кінчається. Згори вже не падають важкі міцні краплини, що пахнуть хвоєю. Глухий гомін над головою зникає. Дорога зайшла у заплаву, в луки. Проповзаю кюветом, що круто спускається, ще трохи вниз. Його краї стали слизькі — глина. Незабаром я можу напитися.

Знову зупиняюся й слухаю. М’яко, ледве чутно шелестить у траві дощ.

Здається, я розрізняю, як шумить Інша. Брід: там мілко і течія швидка. Через той брід я переправлявся на сноповозці дідугана. Зовсім недавно.

Ледь-ледь просуваюся вперед. Ні, це не дзюрчання річки, то людський говір. Люди тихо перемовляються поміж собою. Бандити! Так, так, хто ж іще? Мені щастить! Немарно повз на пузі й стрибав по піщаній дорозі, наче городнє пугало. Вони на цьому березі, під пагорбом!

Будь обачний! У таку мокру безвітряну ніч звуки скачуть, як водомір по гладенькій воді. Я видираюся з кювету і, тягнучи МГ, беру праворуч від дороги. Повзу по високій траві. Це не отава, а весняна, присохла вже, заскляніла трава. Пропадає луг.

Обличчям натикаюся на тверді гострі стебла. Осока! Залишаю МГ і повзу трохи вперед. Так воно і є, ковбанька. Вода в ній чиста, холодна, пахне джерельною свіжістю. Забило дихання, не можу напитися досхочу, я кваплюсь, не маючи сили стримати себе, занурюю губи у воду та одразу ж і похлинаюсь. Кашель, здається, ладен розірвати легені!

Я аж ходором ходжу, затуляю рота долонею, душу себе. Тільки б не виказати себе Горілому, не викрити!

Відчуваю, як очі, налившись сльозами, вилазять із орбіт. Ось-ось вибухну, розлечусь на шматки.

Встигаю — уже в якихось конвульсіях — скинути з плеча сидір, натягнути на голову шинель і, впавши обличчям в осоку, відкашлююсь. Потім довго прислухаюся до ночі. Із очей котяться сльози задухи. Виявляється, можна вважати себе за бувалого солдата і припускатись отаких грубих помилок.

Спливає ніч. У ній відчувається якийсь рух світла. Ніде жодного просвіту, але темрява ледь-ледь злиняла, порідшала. Треба поспішати.

Повертаюся до МГ. Він тут, за три кроки. Але куди повзти? Поки я крутився біля ковбаньки, «загубив» Іншу. Стривай! Адже кулемет лежить у напрямку руху, стволом уперед. Він показує на пагорб.

Поволі видираюся по піску вгору. Контури пагорба ледь вимальовуються. Ніби матове скло, починає світліти небо.

Знизу долинає неголосна розмова. Така мирна, некваплива, приязна. Наче у пастухів, що нічлігують.

Нарешті — відчувається по легенькому ранковому вітерцю, що обвіває обличчя, — вершина! Тут ростуть невисокі берізки та сосонки. Про це догадуюсь в характерних дощових звуків, які весь час чую. Об берегове листя капельки стукають дрібно і лунко, а в сосновій, низько розташованій глиці шиплять, як у свіжому вогні.

Про всяк випадок дістаю ножа. Прислухаюся. Здається, на вершинці немає ані душі. Відповзаю трохи вбік, промацую, прослуховую увесь простір довкола, тримаючи ножа напоготові. Страх знову повертається. У рукопашній завжди страшно.

Здається, нема нікого. Порожньо! Дозволяю собі трохи полежати на землі. Головне зараз — не розслаблятись, не піддатися хибній думці, що мети досягнуто.

Спершу перебинтовую ногу. Пальці чужі, стирчать розчепірені, як сучки. Бинт поважчав, він мокрий від крові. Дістаю другий індпакет. Змінюю пов’язку, а очі склеплюються. Якщо дозволити собі, можна заснути враз, незважаючи на озноб та холод. Заснути, наче скам’яніти, з бинтам у руці.

Зав’язую бинт, намотую онучу. Од підніжжя пагорба долинає невиразний гомін. Дістаю із сидора німецький складаний шомпол, згвинчую його, прочищаю йоржиком ствол МГ, щоб не залишилось там землі.

Світає. Здається, немов дощові краплини самі наливаються світлом. Вони несуть на землю світло з-за хмар, де хазяйнує сонячне проміння.

Уже поблискує річка. На її тлі проступають силуети берізок і сосонок, що ростуть рядом. Тепер я бачу, які вони криві та миршаві. Їм тут холодно, незатишно, але вони вчепилися та й тримаються за висотку, як справжні солдати. А може, колись тут росли високі стрункі дерева, а їх позрізало снарядами?

Коли світла вже стає досить, щоб проявити всю вершину, я бачу рештки траншей і бліндажів, розщеплені окоренки колод, що стирчать із землі, вирви, уже порослі травою. Коли точилися бої, не одну тонну металу вгатили в оцю висотку. Тільки криві деревцята й уціліли… Звичайно ж, пагорб помітний, як зуб у роті немовляти. Але кращої позиції для НП — спостережного пункту — в окрузі немає.

Обираю собі зручний окопчик край пагорба, під двома берізками. Обережно вивільняю сошки із тримача і встановлюю свій кулемет дулом до дороги. Виглядаю з трави. Піді мною, метрів за сто п’ятдесят, світліє серед темного ще лугу дорога на Ожин. Тут вона ніби розтрубом, розширюючись, спускається до річки. Шепіт долинає з верболозу, що росте коло кювету, ближче до горба. За дорогою уздовж річки чагарник тягнеться густими зеленими острівцями. На тому березі Інші — широка пляжна смуга. Позиція у мене чудова. Круговий огляд.

Перевіряю орієнтири, зони обстрілу. Дві гранати кладу перед собою на пісок. Тепер, щоб узяти висотку, їм потрібен буде щонайменше міномет. Нехай приправлять!

Ну, усе готове. Все гаразд. Хвилювання і страхи зникають, навіть біль трохи вщухає. Струна ходить у нозі не з такою люттю та злістю, як уночі. От тільки холод дошкуляє. Треба терпіти. Недовго лишилося.

Уже все довкола посвітліло. Видно розводдя від бистрої течії на річці. Світ оживає, нічна тиша розсіюється. Над головою у мене проноситься стриж. У бору покрикує сойка. Добре, що сойки не люблять жити коло річки, інакше я не зміг би так тихо піднятися на пагорб.

Дивні звуки долинають з-за бору. Немовби хто невміло й несміливо подув у флейту, наздогад перебираючи клапани. Звуки б’ються один об одного, дзвенять, дрижать, переливаються. Я завмираю, очікуючи чогось незвичайного, чарівного. Звуки голоснішають, стають гучніші й зависають над пагорбом, у мене над головою. Це сумні, незрозумілі, жалібні крики. І коли я збагнув, що воно, голоси вже танули за річкою. То полетіли на південь птахи — журавлі! Рано-рано знялися, вирушаючи у великий переліт, і клином пройшли над туманною землею.

Чи чула журавлів Антоніна? Краще не думати про це зараз. Краще не думати!

Унизу знову загомоніли. Здається, наче то добрі твої друзі отаборилися під пагорбом та й ведуть неквапливу розмову про сім’ю, про любов, про дітей, про прожиті роки, про риболовлю. Вони ніколи нікого не вішали, не вирізали зірок на лобі, не били ножем під ребра. Спустись — почастують чаєм, що пропахтів димком та вербовим листом, дадуть вудочку, наживку, візьмуть із собою рибу ловити… Спустися до них, Капелюх!

Уже зовсім засвітало. Видно сиве вербове листя на кущах під пагорбом. Тепер я бачу дві шапки. Вони трохи похитуються. Звідти й долинає джеркотлива розмова. Де ж решта? Придивляюся, прислухаюсь. Що за чортовиння? З того боку, де бір, долинав пісня. Хтось іде й горланить у лісі.

За хвилину я розрізняю мотив «Галі молодої». Дві шапчини внизу пересунулися до краю чагарників. Завмерли, чекають.

А й справді, чому? Якби ти померла, у цього йолопа, позбавленого будь-якого слуху, не було б приводу горлати на весь ліс, накликати на себе біду. А може, чоловік навмисно кричить на все горло? Хоче попередити: мовляв, іду в своїх справах, нікого не займаю, і ви не займайте мене, головне ж, не застрельте ненароком.

Ось на дорозі, що спускається від соснового бору до річки, з’являється постать. Це кремезний, кряжистий чоловік у галіфе, жупані і смушевій шапці. Він не п’яний, не хитається, але кричить голосно. Мабуть, він уже давно виспівув свою «Галю», бо голос у нього сів, сипить, як зірваний паровозний свисток. І все-таки цей спотворений голос здається мені знайомим.

Коли я розрізняю пояс, яким підперезано жупан, жовту кривульку револьверної кобури на животі, важкий ланцюжок, я, звичайно, впізнаю співуна. Кріт! Але куди ж це він так бадьоро крокує? До Ожина? Може, його послав Глумський?

Назустріч Кротові з кущів виходять двоє. Доспівався! У бандитів «шмайсери» напоготові, лінива, сонна хода.

Я перевіряю, чи міцно увіткнуто сошки в землю. Якщо бандити візьмуться за Крота, мені доведеться передчасно братися до діла. Пальці ледь тремтять. Притискаю до плеча приклад і вільніше тримаю рукоятку. Ствол заспокоюється. Регулюю прицільну планку. Очі бачать іще добре. Набігає сльоза, але то нічого, МГ — не снайперська гвинтівка, він б’є густо.

Кріт дістав з кобури револьвера. Стволи «шмайсерів» піднімаються, я утираю сльозу й притуляюся підборіддям до прохолодного гладенького дерева. Так… Але Кріт відкидає револьвера за кювет! Відставив кулемет. Спостерігаю. Стволи «шмайсерів» знову опустилися. Двоє стають обабіч дороги, чекають, коли Кріт підійде зовсім близько.

Він розмахує руками, показує у напрямку Глухарки, звідки прийшов, щось пояснює. Говорить голосно. До мене долітають окремі слова: «Гроші»… «Брезент»… «Сховані». То це ж він розповідає про хитрість Глумського про схованих під брезентом «яструбків». Прийшов сюди виторгувати й свою пайку. Усе з’ясовується.

Кріт догадався, що бандити намагатимуться перехопити воза з грішми. Непомітно зник. І тепер продає секрети Глумського!

Бандюги ведуть Крота за дорогу, до великого зеленого острівця на березі річки. Там у них, очевидно, КП — командний пункт. Із верболозу виходять ще двоє з автоматами. Один з тих двох, у кубанці, у чоботях з високими, напуском, халявами, питає щось у Крота. Голос його звучить верескливо, на одноманітно високій ноті. Кріт відповідає, сипить. І знову починає показувати у напрямі Глухарки, він квапиться, немов боїться, що його не зрозуміють, розмахує руками.

Мене кидає в дрож. Озноб це чи почуття огиди, не знаю. Я гамселю кулаками себе по вилицях, дошкульно гамселю. Зігрійся, Капелюх. Зігрійся й заспокойся. Ну що тут дивного? Людина, котра шпурляла уламки цегли у дітвору, прийшла по свою пайку до Горілого. Та й ніякої душі трударя в ньому немає, не плутай чорні зашкарублі руки з душею. Не може він, Кріт, перенести, щоб два мішки з грішми отак, з доброго дива, та було віддано державі. Від цієї думки він аж замучився. І знайшов вихід.

Горілий, обернувшись до верболозу, гукає на когось. Виходять ще двоє. Ага, ось і вся банда зібралася.

Ловлю на приціл сім темних фігурок за дорогою. Планка стрибає, метається від кювету до чагарів. Ні, ні, не можна квапитись. Ще не настав час. Я тільки розколошкаю їх. Повтікають у верболози. Треба чекати.

Що ж замислив Горілий? Якщо він забрав у голову йти назустріч Глумському, доведеться все-таки стріляти. Не залишатися ж пам’ятником на цій красивій висотці.

Горілий оглядав місцевість. Його погляд на мить затримується на пагорбі. Враження таке, наче ми зіткнулися з ним очима. Але ж ні, він не може мене бачити — трава ховає. Горілий показує у напрямку Ожина, на річку, щось каже.

Двоє бандитів, які тільки-но вийшли з верболозу, знову зникають у кущах, а за хвилину виходять із кулеметом. Один несе МГ, а другий — важку складну триногу та короб для стрічки на двісті п’ятдесят патронів. Вони мають намір установити станкач. Це серйозна зброя.

Перший — високий на зріст, із кулеметом — нерішуче входить по халяви у воду й озирається. Командир рухом посилає його вперед.

Річка сиза, холодна, вона піднялася після дощу, і на середині броду високому кулеметникові вода аж по груди. У другого, маленького, над водою тільки голова, тринога та короб.

Бандити поволі перебираються на той берег. Нарешті виходять на широку піщану смугу. Струшуються, як собаки. На обох короткі кожушки. Наші, червоноармійські, довоєнні. У таких не змерзнеш, якщо навіть і в річці скупаєшся. Кулеметники дивляться на Горілого. Той махає рукою — мовляв, далі, й вони чвалають до невеликого острівця верболозу на піску, що, ніби жмут сірої вовни, стирчить із пляжної смуги.

Другий номер ставить триногу за лозняком, вони починають закріплювати кулемет, морочаться з гвинтами наводки. Часом вони мерзлякувато пересмикують плечима, голосно ляскають себе долонями по боках, підстрибують.

Тепер усе стає ясно. Горілий дасть змогу зайти в річку підводі та «яструбкам», які його супроводжують. Води стало багато, й ті, хто ховається під брезентом, змушені будуть повставати, виказати себе.

Отоді, напевне, й заговорить станкач. А позаду глухарчан стане заслон із чотирьох автоматників. Горілий хоче майстерно розіграти цю фінальну сцену, блискуче показати свою перевагу. І справді пастка хитромудра й образлива для «яструбків». Задум Глумського перетвориться на щось безпорадне й безглузде. Ото вже Горілий познущається досхочу, перш ніж потопить наших у Інші…

Молодець, отаман. Ясно, чого тебе так беззаперечно слухаються бандюги, дарма що маєш тонкий і писклявий голосок. Проте найкращі воєнні задуми може зіпсувати яка-небудь маленька неув’язка. Випадковість. Хоча б кулемет на пагорбі.

Звіримо ж наші плани, отамане!

Один бандюга, нарізавши лози, підчищає дорогу коло броду. Горілий знав, що дрібний дощ не встигне змити всі сліди. До чого ж передбачливий!

Мене аж тіпає, так морозить. Мерщій би. Чи здогадається голова, що Кріт не просто втік, а зрадив нас?

Сіє дрібний дощик. Кілька березових листочків, що зірвалися з гілля, прилипли до кожуха МГ.

Двоє кулеметників на тому березі й досі вовтузяться коло триноги. Крутять стволом, перевіряють сектори, намічають орієнтири. Другий номер — маленький, щупленький. Це, очевидно, Семенко. Не слід було б тобі прилаштовуватися другим номером, Семенко. Я не зможу віддячити тобі за погаслий ліхтарик.

Кулеметники сховалися за кущем лози, але переді мною вони мов на долоні. Жовта піщана смуга панорамно розвертається з висоти. Мокрий пісок здається щільним, твердим, на ньому звивисті смуги дрібних барханів. Тягну до себе МГ. Який же бо важкий! І як я тягав його раніше? Переставляю на нову позицію, дулом до річки.

Станкач треба знищити в першу чергу, інакше під його прикриттям Горілий із дружками зможе перейти бродом на той бік. А без станкача бандити будуть притиснуті до річки. За острівцем верболозу, де вони ховаються, метрів на сто тягнеться відкритий луг. Може, нам пощастить охопити той острівець! Тоді Горілий нікуди не дінеться.

Оглядаю через приціл позицію станкача. Треба не забути взяти трохи вище, адже стріляю через річку.

Біля шляху пожвавлення. Горілий поплескав Крота по плечу. Видно, сторгувалися. Усі п’ятеро, бандити і Кріт, прямують до верболозу, ховаються в ньому. Тепер буде тихо, аж поки не з’явиться підвода. Почалася гра. Тепер кожен — мисливець. І кожен — дичина.

Чекати — нема нічого гіршого. Тільки-но довкола все завмерло, очікуючи, розболілася рана. Пішла у хід тупа ножівка. Вжиг-вжиг. Голова так і хилиться, щоб уткнутися у зігнутий лікоть. Звиваюся в шинелі, намагаюся розігнати кров у жилах. Нічого, витримаємо! Згадай Дубова: вісім ран, а й досі воює.

Сіє дрібний дощ. От як обірвалося бабине літо, на самісінькій маківці поїхало до зими, не діждалося Михайлового дня. Усе стихло під холодним дощем. Темно-зелене, подекуди синювате й бузкове пасмо бору, добре промитий смарагдовий луг з очицями бакаїв, що дивилися з-за осоки у мутне небо, безлюдна смуга дороги, сивий верболіз на березі Інші, що поблискував сріблом, темна, каламутна річка, геть уся в жовтих цяточках листя, що пливло по ній, широка піщана смуга.

Яка мирна осіння картина. Невже настануть дні, коли все це буде тим, що є,— тиша нікому не здаватиметься обманливою, передгрозовою, кущ лози стане просто кущем лози, а не орієнтиром, пагорб — пагорбом, а не панівною висоткою, річка — річкою, а не природною перешкодою?

Мерщій би!

Попереду йде Глумський, впізнати його неважко. Горбатий карлик із карабіном під пахвою. За ним Лебідка тягне довгу сноповозку, полудрабки якої вкрито брезентом. На сноповозці Маляс. Карабін у нього за спиною, в руках віжки.

Може, твоя хитрість і вдалася б, Глумський. Але у верболозі — Кріт. Він не просто дезертирував, він зрадив тебе, голово. Він усе обміркував. Тобі плисти за водою, а йому весь вечір рахувати на рахівниці.

Сноповозка скрипить, поволі під’їжджаючи до Інші. Я жду. Тримаю руки на грудях, грію, заспокоюю їх. Нехай віз під’їде до верболозу ближче.

Весь кожух МГ у березовому листі. Серце стукотить прямо в долоню, що гріється під шинелею. Стукотить важко і часто, як танковий дизель. Віз наближається. Я обережно виймаю долоні, наче вони ось-ось розсипляться, розлетяться на дрібні скалочки. Хукаю на пальці.

Тихо. Тільки скриплять втулки у сноповозці. Вихляючи колесами, вона суне по дорозі. Блищить мокра шерсть Лебідки. Карабін Глумського дивиться в пісок. Ще п’ять, десять, двадцять метрів… Тепер «яструбки», якщо виявлять спритність, зможуть відрізати острівець верболозу, де ховаються бандити, від смуги чагарників.

Притискаю приклад до щоки. Рукоять зручно лежить у долоні. Дерево гладеньке, ласкаве, притерте. На планці — поділка на сто п’ятдесят метрів. Виріз планки наповзає на виступ мушки, а за мушкою з’являються двоє людей, які щільно лежать за річкою, на піщаній смузі. Триногу вони вкопали глибоко в землю і тепер лежать за кулеметом. Двоє: високий і маленький. Ти сам напросився, Семенко, ніхто тебе не звав до Горілого.

Беру трохи вище. Натискаю гашетку. Черга довга. Трясеться, захлинається частим кашлем кулемет. На секунду відриваю очі від прицілу. Промазав. Високо взяв!

Один із бандитів покинув станкача й біжить піщаною косою вгору від річки до густих чагарників, а другий хоробро порпається у гвинтах наводки. Видно, вертикальний у них закріплений наглухо, адже вони не збиралися стріляти розсіяним по висоті.

Стріляю знову. Кулеметник на тому березі вже підняв ствол станкача, б’є по горбу. Навздогад, хапаючись, ловить ціль. Кулі стукотять по схилу, лящать у повітрі. Стріляю, старанно прицілюючись, двома короткими чергами. Глухо, від упору сошок у пісок, стукотить мій МГ.

Станкач замовкає.

Другий бандит уже десь метрів за двадцять від чагарників. Бігти мокрим піском важко. Це той, великий, високий на зріст; отже, біля кулемета був Семенко. Вичікую і б’ю рівною, довгою чергою по горизонталі, уздовж сизої смуги чагарників, куди біжить бандит. Він сам вривається у чергу. Тулуб пірнає у верболіз, а чоботи залишаються на піску. Так вони, чоботи, й лежать, широко розкидавшись, носками в різні боки.

Станкач задрав ствол у небо. Кулеметник навалився грудьми на приклад, вчепився у великий подвійний короб із стрічкою. Шапка з нього злетіла, голова, кругла, мишача, коротко обстрижена. Не ворушиться.

Переношу кулемет. Як там Глумський? Лебідка стоїть посеред шляху, стоїть спокійно, немовби вона народилася й виросла під стукіт кулеметних черг.

Глумський, Попелеико і Валерик лежать у кюветі. Не стріляють, прислухаються. У верболозі також мовчать. Обслуга станкача загинула у них на очах. Вони намагаються збагнути, в чому річ.

Я трохи піднімаюся.

— Глумський? — гукаю що є сили. — Вони там, у кущах! Відрізайте! По лугу, по лугу! Їх четверо!

Тепер мене помітили. З верболозу по горбу вдарили автомати. Але «шмайсер» зручний тільки у ближньому бою. Кулі летять дуже розсіяно, посвистують збоку. Незабаром стрілянина вщухає.

Бачу, як Валерик, підстрибуючи, мчить лугом. Матроські стрічки в’ються за ним, як стрижі. Він зрозумів мене і намагається обійти острівець верболозу з тилу, щоб відрізати його від зеленої густої чагарникової смуги, що тягнеться вздовж берега.

Трава чіпляється за широкі флотські кльоші. Валерик оступається, падає. І саме вчасно, бо з верболозу уже по ньому стріляють. Але за морячком уже біжать Попеленко й Глумський.

А де ж Маляс? А… У високій траві, на лузі, застигла темна закарлючка, схожа на кому. То зіщулився Маляс. Карабіна він підняв дулом угору і не дивлячись смикав затвор, стріляє.

Валерик підводиться, але по ньому знову б’ють з автомата. Чому тільки з одного?

Озираю острівець верболозу. Все стає зрозуміло. Дрібненьке мерехтіння пересувається на поверхні чагарника. Бандити квапляться втекти туди, де за невеличкою відкритою луговою смугою сріблиться новий острівець. Квапляться втекти, поки їх не відрізали. А один із автоматників прикриває.

Валерик біжить стрибками у високій луговій траві. Падає. Не піднімається більше, але стріляє по верболозах. Попеленко й Глумський мчать до смужки лугу, яка розділяє острівці, щоб випередити Горілого.

Встигнуть чи ні? Глумський дуже відстає. Він уже немолодий, малий на зріст, раз у раз спотикається об купини, падає. Попеленко, помітивши це, зупиняється, озирається. Ех, швидше, Попеленко!

Вербове гілля знову починає здригатись. Бандити продираються якнайдалі від горба. Вогонь МГ, хоч і неприцільний, неточний, стає їм на перешкоді. Кулі густо спиляться у верболіз. Кругляш ось-ось скінчиться, доведеться зробити перерву, щоб замінити диски із стрічками.

Попеленко, який був закляк на лузі в очікуванні Глумського, нараз підстрибує, як заєць, і мчить уперед, навперейми бандитам. Усе-таки одважився. Жми, Попеленко! Не бійся!

Замінюю кругляш. Попеленко вже підбіг до дальнього краю вербнякового острівця. Заліг. Бачу, як Валерик встає, але зразу ж опускається у траву. Мабуть, поранений. Але повзе ще ближче до верболозу.

На лугову смужку за чагарником вискакують троє бандитів. Попеленко стріляє. Троє падають і, прикриваючи один одного вогнем, повзуть лугом до рятівного чагарника, що росте далі.

Далеко вони. Надія одна — на густоту вогню. Стріляю по трьох темних фігурках, що звиваються вужами у траві. Черга довга-довга. Березові листки один за одним згортаються на кожусі. Відпускаю гашетку, коли вже диск спорожнів, і рукоятка залишається у відкинутому положенні. Троє бандюг зупиняються. Не подобається їм на лузі.

Глумський поспішає на допомогу Попеленкові. На ходу стріляє з карабіна. Бандюги кидаються назад у верболіз, звідки вискочили. Один із них шкандибає, відстає. Б’є Попеленків автомат. Той, що відставав, падає. Лежить.

Молодець, Попеленко. Виручив. Тепер з висотки все розташування сил як на долоні. Вербняковий острівець оточено. Дальній вихід з нього пильнують Глумський і Попеленко. Ліворуч — луг, за лугом — рятівний сосновий бір, але тут заліг із своїм автоматом Валерик. Видно, морячка поранено, але стріляти може. Крім того, луг простріляються моїм кулеметом. Добігти до бору бандитам не пощастить.

Пагорб замикає кільце оточення. Тут їм не проскочити.

Звичайно, бандити — їх залишилося тільки троє, Крота до уваги не беру — можуть спробувати перебратися через річку, до якої підступає острівець вербняка. Але течія все одно винесе до броду, під пагорб, у смугу прицільного вогню.

Горілий сам загнав себе у пастку. Ось що означає вчасно не зайняти пануючої висоти. У колишнього командира допоміжної поліції бандитське мислення. Він визнав за краще ховатися в густому чагарнику.

Замінюю диск і, користуючись тимчасовим затишшям, набиваю патронами порожню стрічку. Один за одним золотисті патрони входять у гнізда. Бій ще не скінчився.

Де-не-де верболіз починає ворушитись. Даю кілька коротких черг. Нехай знають, що за чагарником стежать.

Глумський трохи піднімається з трави. Зводиться на повний зріст. Це йому майже нічим не загрожує. Голова ледь стирчить з високих зарослів тонконога. Поруч встав Попеленко. Чи ба, осмілів. Відчув солодкий смак перемоги.

— Гей, виходьте без зброї, по одному! — кричить він, і луна розбігається лугом. — Здавайтесь!

Гучно кричить Попеленко, по-хазяйськи. Це Горілому!

Але бандери, звичайно, не здаватимуться. Надто багато за ними гріхів. Милосердя суду сподіватися нічого.

Зненацька один із бандитів вискакує з верболозу і біжить через луг до бору. Це відчайдушна спроба пробитися поодинці. Він біжить прямо на Валерика, якого не бачить. Чорний млинець безкозирки трохи піднімається. Живий, курилка! Змах руки — і назустріч бандитові крутою траєкторією летить маленьке чорне ядро. Той ницьма падає в траву, долоні затуляють потилицю. Граната недалечко шльопається об землю, але вибуху немає. Запал, мабуть, відволожився. Кріт видав Валерикові з своїх запасів те, що гірше.

Бандит знову скочив на ноги і мчить на морячка. У правиці в нього автомат. З висотки вже пізно стріляти. Бандитова постать майже заступила Валерика. Можу влучити у морячка.

З кущів, підбадьорені успіхом товариша, вискакують ще двоє. Знов у траві піднімається чорний млинець, змах руки. Бандит уже не боїться, скидає автомат. Він добре бачить Валерика. Ловлю його у приціл. ІЦо буде, те й буде… В цю мить вибух. Спрацював запал! Бандита немає. Безкозирка піднімається з трави, як чорний соняшник. Двоє втікають назад у верболіз.

— Здавайтеся! — кричить Попеленко. Він люто трясе автоматом. — Здавайтесь!

Його крик летить аж до бору й вертається багатоголосою луною. Навіть ліс вимагає: «Здавайтесь!» У верболозі лишилося двоє бандитів і Кріт. Гілля починав ворушитися поблизу дороги. Я не стріляю. До узгір’я нехай виходить. Будь ласка.

Троє вибігають із чагарника. Пускаються на заячі хитрощі: один мчить по дорозі до бору, два інших стрибають у річку й одразу ж пірнають.

Мені не до них. Перший бандит, здоровенний, без шапки, мчить дорогою, а там лежить Маляс. Він час від часу змінює обойми у карабіні й, не озираючись, стріляє в небо.

— Маляс! — кричу я.

Де там! Нічого не бачить і не чує наш завзятий мисливець. Підвівшись, я дивлюся поверх прицілу й віялом стріляю по дорозі. Добре видно, як рядочком лягають у пісок кулі, наздоганяючи бандита. Ках-ках-ках-ках — здригається МГ.

Бандит падає. Сідає, піднявши руки. Мовляв, не стріляй.

Аж тільки зараз до Маляса дійшло, що його гукали. Він піднімається з кювету. Бачить поблизу ворога, що підняв руки, злякано скидає карабін. Бандит ще вище тягне руки. Встати він, мабуть, не може.

От і перший наш полонений, якого взяв Маляс.

Оглядаю річку. А де ж оті двоє? На Інші тихо, ані хвилі, ані сплеску, тільки брижі від дощу шершавлять воду та пропливає, кружляючи, жовте листя.

Куди ж вони упірнули?

На тому березі тиша. Тринога з МГ, кулеметник, що заснув, звалившись на приклад. Чоботи носаками, у різні боки на піщаній смузі біля лозняка.

Мене не залишає відчуття, що серед отих двох, які пірнули у воду, був Горілий. Невже втік? На річці нікого. От чортовиння!

Підповзаю де краю пагорба. Звідти до рїчки крутий піщаний спуск, майже урвище. Бачу — у воді, на мілині, по-тюленячому вистромивши голову, лежить чоловік. Якраз піді мною. Відпочиває. Он воно як. Вирішив перехитрити. Пробратися попід самісіньким пагорбом.

Чоловік поповзки вибирається з води під урвище. Автомата в нього немає. Видно, втопив у річці. Чути, як він дихає. Права рука висить, як батіг.

Підтягую до себе гранату. Дивлюся вниз, намацую кільце чеки. Бандит тихенько, скрадається вздовж схилу за течією. Ще трохи — і втече у мертву зону… «Яструбки» по той бік пагорба. Не наздоженуть.

— Гей! — неголосно гукаю я і вивішую за край урвища «феньку».

Чоловік підводить голову. Лівий бік обличчя темний, геть увесь у ямках опіків. Та це ж Горілий!

Граната висить над ним, як плід, що ось-ось зірветься з гілки… Горілий дихає заткано: ххі-ах, ххі-ах… Дивиться на «феньку». Бачу, як смикається йому рот.

Він піднімає ліву руку, не зводячи погляду з гранати. Права висить, з порваного рукава падають червоні краплинки. Губи в нього весь час нервово смикаються. Ось він, Горілий! Садист. Головний мій ворог. З його вини на землі зосталося немало сиріт і вдів. Убивця Семеренкова і Абросимова! Що ж, добрався я до нього все-таки. З останніх сил, але добрався. Подивилися ми наостанок один одному в очі. Звірили всі наші плани.

Пальці самі випрямляють вусики запобіжної чеки й тягнуть кільце. Все. Чека у лівій руці, «фенька» у правій, над головою в Горілого. Досить випустити гранату — пружина відкине у повітря спусковий важіль, клацне капсуль-запалювач, і через; три секунди… Від осколків важкої рифленої гранати над схилом ніде не сховаєшся. Горілий завмер. Стоїть під урвищем, боїться й поворухнутись.

Пора йому, отаманові, за все відповісти. Нема йому на землі місця серед живих!

Звідси, із схилу, весь Горілий — це обпалене вузьке обличчя і піднята догори долоня. Губи в отамана тіпаються, він облизує їх язиком. Немає в мене інших почуттів, окрім огиди і ненависті.

Шестисотграмова граната здригається в руці, сама проситься. Важіль, прагнучи вивільнитися, тисне на пальці дедалі дужче.

Обличчя в Горілого вкривається великими краплинами вологи. То не дощ. Дощ сіє з неба дрібненький… Молодецьку кубанку отаман залишив у Інші. Волосся в нього пряме, рідке, лоб маленький, приплюснутий. Який, цікаво, вигляд мав він у поліцейській формі?

Долоня аж задубла від напруження. Ось-ось не втримає важеля. Горілий облизується. Мовчить. Боїться слово вимовити, боїться поколивати повітря, щоб не зірвати залізний рифлений плід.

Ніхто нічим не дорікне мені. Адже внизу Горілий! Звір. Виродок. Фашист. Велика спокуса дати важелеві ненароком відскочити од запалу. Тоді нічого не залишиться, як випустити гранату.

Він, мабуть, думає, що це я з ним граюся перед тим, як убити. Він і мене на свою мірку міряє.

Ні, я не випущу важкої ребристої «феньки». Ми живцем візьмемо його. Проведемо селом. Нехай подивляться глухарчани на бандитського отамана. Нехай знають: фашистської банди не існує, її чорна влада скінчилася. Ми досить сильні, щоб довести Горілого до суду, щоб судити його за радянським законом.

Горілий часто кліпає очима. Здається, він починає здогадуватися, що я не збираюся його вбивати. Переступає з ноги на ногу: посміливішав. Хоч він і поранений, але все-таки небезпечний. Хитрий звірюга. Адже я не знаю, яку там зброю сховано під одягом. І «яструбків» не можу покликати під кручу, тоді граната перестане бути для Горілого смертельною загрозою.

— Роздягайся, — кажу я Горілому. — І не роби зайвих рухів.

Він однією рукою, кривлячись, стягує сорочку, знімає галіфе, чоботи. З-за пояса на пісок падає пістолет. Горілий намагається затулити його ступнею.

— Відкинь ногою в воду, — наказую я. — Ну!

Він ледь зволікає. Для того щоб підібрати пістолет, підняти його і вистрілити, Горілому треба часу значно більше, ніж мені. Я просто розіжму пальці — та й годі. До того ж він може й промазати, а я ні. Висуваю гранату ще далі й тримаю її тепер тільки великим і середнім пальцями.

Горілий дивиться. Облизує губи.

Ох, і велика ж спокуса. Нехай-но тільки отаман не послухається! Але Горілий не хоче помирати під схилом. Він згоден хоч на невеличку відстрочку. Пістолет опиняється у воді.

— Одійди на три кроки!

Отаман стоїть піді мною в самих кальсонах, не зводячи очей з гранати. «Гіпнотизує» її.

— А тепер іди на дорогу!

Він задкує. Здорову руку підняв угору. Повагом, грузнучи у мокрому піску, ступає до дороги, де вже з’явився Попеленко з автоматом. Я стискаю кінці чеки і знову вставляю її в отвір важеля. Розводжу вусики. Шкода просто так кидати гранату в воду. Усе-таки добро.

— Попеленко! Прийми його! — гукаю я. — Та, коли що, одразу ж стріляй…

І зітхаю полегшено. Усе правильно. Добре, що граната не випорснула з руки. Ми покажемо глухарчанам, що Радянська влада міцна й непорушна. Ми не вдамося до помсти. Час Закону настав. Треба вернути людям спокій, віру в справедливість.

Там, під схилом пагорба, Попеленко наставив на Горілого дуло автомата. Ох і втомився ж я!

Бачу: маленький Глумський, підтримуючи Валерика, веде його лугом. Він десь аж під пахвою у морячка — наче живий костур. А на шляху… що це? Маляс, кинувши карабіна, ладнає самокрутку бандюзі, що сидить.

Та то ж Кріт сидить розкидавши ноги на піску! Кріт, тільки без смушевої шапки, без жупана й ременя з кобурою. Він покинув усю амуніцію, щоб швидше добігти до соснового бору.

— А де ж шостий бандюга? Утік?

У мене вже немає сили. Бій скінчився. Голова падає на зігнуту руку, на мокрий рукав шинелі. Очі склеплюються. Тепер я можу дозволити собі відпочити. Хлопці не дадуть замерзнути.

Віз м’яко перевалюється на піщаному шляху. Під головою в мене лежить паперовий мішок із пороховими плитками. Я бачу поряд Валерика. Він закусив від болю губу. Побачивши, що я розплющив очі, він підморгує, кумедно кривиться — бувалий, обстріляний морський піхотинець.

— Куди? — питаю я.

Стегно. Четверта позначка… Нічого. Головне — культурно вийшло. Один тільки бандера й утік.

Лебідка ліниво тягне довгу сноповозку. Трохи підвівшись, бачу Глумського з Малясом. Вони ведуть під дулами карабінів Горілого й Крота. В отамана рука перев’язана. Кріт, обмотавши голову клаптями чиєїсь сорочки, ступає згорбившись, шкіряна підшивка у вигляді величезного серця на його галіфе понуро ходить складкою туди-сюди. Маляс цілить у ту підшивку.

Невже все? Все! Перемога!

Над головою пропливає чорна обпалена дубова гілляка. Вона вся у крапельках дощу. Ми йдемо через Шарий гай. З низького неба, як і раніше, мрячить. Поскрипують втулки.

Від «передбанника» тягне теплом і густим хвойним духом. Незабаром Глухарка.

Попеленко простує попереду. Гордо простує, вивісивши на грудях автомата. Хоче перший увійти в село… Нехай зазнає того почуття — переможного повернення. Може, все-таки з нього вийде добрий вояка.

Ми увійдемо до Глухарки мовчки, під скрип втулок. Не плач, Антоніно, скажу я. Усе добре. Здрастуй. Буде ще ясний ранок, буде чиста роса на озимині. Здрастуй!

Що було потім?

Горілого відвезли до Ожина. Банда Шмученка так і не змогла взяти райцентр. З Другого Українського перекинули на Полісся авіадесантний полк. Справи на фронтах були непогані, і командування могло дозволити собі таку розкіш. Банду знищили. Але після боїв в Ожині будинків стало ще менше, а згарищ і димарів прибільшилося.

Слідство тривало довго. Горілого повісили восени сорок п’ятого вкупі з кількома есесівськими карателями.

Як виявилося, на його совісті було близько трьохсот власноручно розстріляних ним людей. Отож прізвища Семеренкова, його старшої доньки Ніни й шістнадцятирічного Абросимова фігурували в довгому списку жертв. Вони були в списку останні.

Крота теж судили, але значно раніше і, вважаючи на те, що його співробітництво з бандитами не встигло привести до трагічних наслідків, а також на поранення, обжилися висилкою на три роки. Повернувшись, він знов узявся до ковальської справи, завів нову рахівницю, безмен і невдовзі вкрив свою хату бляхою. Це була перша у Глухарці хата під залізним дахом.

Варвару засудили на п’ять років. В ув’язненні вона поводилася зразково, перевиконувала різні норми, це їй зарахували і звільнили достроково. До Глухарки Варвара не вернулася — вийшла заміж за старшину-конвоїра. Їй завжди були до вподоби військові.

У госпіталі я пролежав недовго. На додачу до поранених у мене почалося запалення легенів, і лікарям довелося таки добре поморочитися зі мною. Гупан їздив до Києва і дістав сульфідин, це мене врятувало. Але декілька днів і ночей я молов чортзна-що, а Антоніна сиділа біля ліжка і слухала.

Валерик, який потрапив до госпіталю разом зі мною, запевнив, що в основному я освідчувався в коханні й виконав за ці кілька діб норму на все життя… Валерик виписався раніше і поїхав на Чорноморський флот. Він квапився: товариші воювали вже десь аж під Бєлградом.

Попеленко, коли з бандитами було покінчено, несподівано пішов працювати в міліцію. Його служба в «яструбках» дістала, таким чином, логічний розвиток. Його старший сни, спостережливий Василько, також через деякий час пішов по батькових слідах. Отож, як образно і яскраво писала ожинська районна газета, виникла «нова династія людей у синіх шинелях», Попеленко, як виявилося, був хорошим міліціонером, але ніяк не міг дослужитися до звання молодшого сержанта, бо припускався похибок у такій галузі, як боротьба з самогоноварінням.

Цю Попеленкову біду я добре знав, бо «яструбок» знову опинився під моїм керівництвом. Після того як я одужав, Гупан запропонував мені поїхати в Київ, до вищої міліцейської школи. Він хотів, щоб моє знайомство з законом, про який він колись уночі прочитав мені таку коротку лекцію, було продовжено на іншому рівні. Поміркувавши, я згодився. Антоніна поїхала разом зі мною. Наше весілля відбулося у Глухареві взимку. Весільними були Сагайдачний й Глумський.

Гончарний заводик до зими знову задимів. Щоправда, ніхто вже не робив таких глечиків, як Семеренків. Трохи згодом, у мирний час, коли хліба стало досхочу й люди могли зайнятися мистецтвом, з Києва семеренківські глечики приїздили наукові співробітники, щоб виставити їх у музеї.

Баба Серафима знову пішла працювати у зав’ялювальний цех. Нікому було замінити Кривендиху, і баба сказала голові, що вона давно вже так ужарилася, що може сто років стояти коло печей, «ніби живий мумій».

Ми з Антоніною пробули в Києві три з половиною роки. Відверто кажучи, нам було нелегко. Дуже навіть нелегко. У сорок п’ятому, раннім літом, у нас знайшовся син, а в сорок сьомому дочка. Люди без квартири і твердої зарплати, ми поводилися дуже необачно. Але, признатися, не шкодували.

В Ожині, куди ми повернулися з дітьми, для мене розпочалося нове, дуже складне життя. Неспокійне і тривожне. Але то вже інша історія…

Побоювання Сагайдачного справдилися. У січні сорок п’ятого старого — підкравшись до вікна — застрелив колишній помічник і дружок Горілого па прізвисько Глузд. Того дощового ранку на Інші він, шостий, зумів переплисти річку й утекти. Історія з грішми не довго залишалася таємницею. Глузд вирішив помститися на Сагайдачному за загибель групи.

…Тієї ночі старий сидів коло каганця, курив тоненьку цигарку й читав книжку. Як потім з’ясувалося, то був томик Ренара.

Глузд заховався в УРі. Коли я дізнався про це, то відпросився у начальника школи і приїхав до Глухарки. Шестеро саней з міліціонерами і «яструбками» привів Гупан до УРу. Ми вистежили Глузда в одному із старих дотів. Він одстрілювався, аж доки дот не закидали гранатами.

Сагайдачного поховали на маленькому цвинтарі біля Грушевого хутора, де він прожив самітником майже тридцять років. Томик Ренара а рудими плямами на сто двадцять третій сторінці до цього часу зберігається у мене. Там, до речі, були такі рядки:

«Моя остання прогулянка була обов’язком вдячності. Я дякував деревам, вулицям, полям, річці, черепиці покрівель.

Тут тільки я живу, як завжди хотів би жити.

Тож коли я покину наших жорстоких братів і поїду до Парижа разом із Глорієттою, тут залишиться більша частина мого серця…»

Як і заповідав Сагайдачний, над його могилою поставали обеліск із червоною зіркою.