"Тривожний місяць вересень" - читать интересную книгу автора (Смирнов Виктор Васильевич)

Розділ перший

Я дістався до «передбанника» та й упав на гарячий пісок, устелений глицею. Густий дух хвої лоскотав ніздрі. Земля гріла й наганяла на мене сон.

Я чув, як сиплеться пісок під мурашиними ніжками… Тиша — дивовижна річ. Два з половиною роки я не знав її. Щоправда, за час боїв нас кілька разів одводили на відпочинок, але фронт був не так уже й далеко, за обрієм безугавно гуркотіло, рвало брезент; земля була неспокійна, вона легенько гула, як вулик уночі. Усією своєю шкурою, — тоді ще зовсім цілою, ніде не продірявленою шкурою — я відчував цей прихований гомін навіть коли спав. Мене ніби увімкнули в якийсь акумулятор. Досить було натиснути кнопку, щоб ноги самі пірнули в чоботи і ремінь щільно обхопив гімнастерку. Недарма Дубов казав, що бере до своєї групи тільки таких хлопців, які витрачають на збирання не більше десяти секунд. «Даю вам десять секунд» — це була улюблена примовка Дубова, старшого лейтенанта з дивізійної розвідки.

Тепер фронт відійшов од мене. З ним пішли Дубов і хлопці. А я залишився… Лежу в сосняку і слухаю тишу. Вона як вода — тиша. У неї стріляли фугасними, акумулятивними, трасуючими, а вона все увібрала в себе та й зімкнулась, як тільки стрілянина закінчилась. Позагоювала всі рани, немов їх і не було.

Я перевернувся на спину і втупив очі в небо, підтримуване верховіттями молоденьких сосонок. Хто й коли охрестив посадку «передбанником»? Тут завжди жарко. Навіть коли в лісі на притінених схилах ярів лежить сніг, посадка, немов піч, дихає теплом.

… Небо було в довгих білих смугах. Наче й туди вітер заніс осіннє павутиння. Легке, світле небо. Я розкидав руки. Тепле марево підхопило мене та й понесло, немов течія. Запаморочилась на мить голова — не так, як від хлороформу, а приємно, легенько.

Мені пригадався ранок, коли я побачив молодшу дочку гончара Семеренкова на озимому клинці. Вона з коромислом на плечі простувала стежкою — висока, легка, струнка… Було рано, озимина ледь виткнулася з ріллі, а вдалині проступала бузкова крайка лісів. Здавалося, дівчина зараз зіллється з цією бузковою крайкою, розтане, мов і не було її. Чого я згадую про цей ранок, коли мені гарно? Може, навпаки, мені стає гарно, коли я згадую про це?

Я заплющив очі та й заснув. Після госпіталю я сплю, як у січні борсук. Мабуть, мені влили кров якого-небудь сплюха. Відсипляюся за всю війну. Від поліської землі сили прибуває. Відчуваю, як тепло струмує по всіх жилах. Гарно. Мені будь-що треба скоріш одужати. Треба на фронт. До хлопців.

Проснувся я через те, що недалеко хтось пробіг — легкий, майже невагомий, наче хмарку куряви пронесло вітром. Нікого не було видно, та й чути нічого не було, але я добре знав, що до відчуття, од якого ми прокидаємося, треба ставитись з повагою. Ті, хто думав інакше, жорстоко поплатилися.

Я поволі відповз на край «передбанника» й оглянув галявину. То була суха замшіла галявина, поросла де-не-де вересом із фіолетовими кляксами квітів. Вересень… За галявиною починався темний і густий сосновий ліс. Отут я й уздрів її. Козулю. Вона різко виділялася на фоні лісу, її світлий силует був немовби наліплений на темне. Потім вона, ніби граючись, підстрибнула, одразу всіма чотирма тонкими ногами, та й помчала піщаною дорогою вздовж лісу. Вона не торкалася навіть копитцями землі, така була легка. Здавалося, вона, якщо захоче, може отак само швидко поскакати аж до білих павутинових смужок на небі.

Я заспокоївся. Козуля то й козуля. Треба було рушати. Час пити молоко. Сонце, що тьмяно світило крізь білі нитки хмар, піднялося до свого вересневого хирлявого зеніту. Цієї пори моя баба Серафима, перша лайливиця на селі, починала доїти. Чого тільки корова не наслухається від неї, поки баба тягне її за дійки. Здавалося, молоко від тих слів мало б скиснути в дійниці.

Я встав, обтрусив глицю й павутину. Але мене затримала цікавість. Адже ясно, ні з того ні з сього козуля не гасала б по лісу. Хтось наполохав її, і мені закортіло глянути хто. Через допитливість мене й узяли до дивізійної розвідки.

«Мабуть, це Маляс або «яструбок» Попеленко, — подумав я. — В обох є зброя. На Попеленковому місці я не забивався б так далеко в ліс. Ще два тижні тому в селі був другий «яструбок», Малясів квартирант, довготелесий сухотний Штебльонок, але якось він подався до лісу, і потім його довго не могли знайти, бо шукали на землі, в листі, по ярах, а він висів над землею, на дубі в Шарому гаю, без чобіт і фуфайки.

Несамовито, по-базарному заскрекотіли сойки. Так вони кричать тільки над собакою або мисливцем.

Скрекіт швидко переміщався. Ось уже залопотіли крила в сосняку, сойки стрибали з гілки на гілку і лементували, як у нас в сільпо лементують, коли збирається черга за тюлькою. Дивовижні птахи. барвисті. Помісь залітного папуги з вітчизняною вороною. Від їхнього галасу таке відчуття, ніби наждаком по хребту водять. Розвідники недобрим словом згадують сойок. Дуже капосні істоти.

Мабуть, пес, що вибіг на галявину, дотримувався такої самої думки. Він раз у раз злісно косився на сойок, хляпаючи вухами та принюхуючись до землі, водив носом по коліях на піщаній дорозі, немов кульку котив. То був великий охлялий дворняга, який мав у родоводі, судячи з вух, пойнтера. Ліве око в собаки було обведене темною, схожою на синець плямою, що надавала йому якогось підпилого, злючого вигляду. Навряд чи цей гончак завжди втішався волею, бо світло-руда шерсть на шиї була прим’ята, наче він тільки недавно позбувся мотузки.

Він ковзнув по мені поглядом — помітив-таки! — і, викидаючи довгі лапи, винюхуючи дорогу, помчав услід за козулею. Ні в кого в селі такого собаки не було, тим-то я підождав ще трохи, чи не з’явиться мисливець, але той, мабуть, чекав козулю десь в засідці, де перехрещувалися стежки. Якщо, звичайно, пес не полював сам.

У цей час пролунала автоматна черга. Патронів десять-дванадцять, метрів за сімсот від мене, там, куди побігла козуля, а вслід за нею й пес. Стріляли із «шмайсера» — він б’є лункіше, ніж ППШ, у якого кожух трохи приглушує звук пострілів. Я не сумнівався, що козулі кінець, бо постріли не повторювались. Той, хто стріляв, якби промахнувся, неодмінно ударив би вслід. Автомат — штука азартна.

Мені стало жаль козулі. Вона так легко, так вільно бігла! Не знаючи, навіщо мені це потрібно, я рушив піщаною дорогою туди, де прогриміли постріли. Мабуть, у мені заговорило співчуття розвідника. Розвідник часто опиняється в ролі переслідуваного. Коли повісять над головою зо дві ракети на парашутиках і висвітлять тебе на якомусь відкритому полі, та пустять із флангів перехресні трасери, та ще підключать зо два ротних міномети, — отоді відчуєш, що значить втікати від мисливця.

— Пий, трясця твоїй матері, — каже баба Серафима, наливаючи молока у глиняний кухоль, розмальований виноградиком.

«Трясця» — це улюблена її приповідка, і баба антітрохи не замислюється над тим, що згадує свою власну дочку…

— Де тебе чорти носять? — питає вона, дивлячись на мене й тримаючи в руках глечик, у якому приємно шелестить, осідаючи шумовинням, тепле молоко. — Де це ти собакам сіно косиш? Мабуть, злигався з якоюсь нашою телицею, вони у нас гладкі, а ти он який! Тобі не про це думати слід…

— І в кого ви вдалися, бабцю, добра подруго бідної моєї юності? — питаю я.

І справді, в кого? Дід мій, вусатий, хитрий і норовливий запорожець Капелюх, який приїхав на Полісся буцімто з вільної Хортиці, забажав неодмінно взяти собі білоруску — чув, що білоруски приязні, лагідні і слухняні. Тричі їздив дід «на північ» і нарешті привіз Серафиму. Гарна вона була Серафима, старі люди в Глухарці пам’ятали про це, як пам’ятали й те, що на третій день медового місяця дід вилетів з хати мов оглашенний, і на плечі у нього був знак від рогача.

Дід рано помер від паралічу, і ось тоді й з’ясувалося, що Серафима любила його до нестями. Товариш мировий посередник Сагайдачний запевняв, що це типовий слов’янський варіант кохання.

Після дідової смерті Серафимі довелося скрутно. Вона працювала коло печей на гончарному заводику і підгодовувалася ще з того, що — потай, звичайно, — була за повитуху. Усе, що заробляла, Серафима відсилала моїй матері. Вона й мене утримувала, коли я вчився у київській школі, а мати вийшла заміж та й виїхала. Від матері я одержував гарні листівочки і признання в тому, що ніжно любить мене, а від Серафими — гроші.

Доливши в кухоль молока, баба знову ставить суто риторичне запитання:

— І де твої кишки мордує, Господи прости?

Не можу ж я розповісти їй, що йду за кілометр до «передбанника» і там лежу самотньо, дивлюся в небо, згадуючи хлопців, та й взагалі думаючи чорт зна про що. Або вирушаю на хутір Грушевий до сімдесятирічного Сагайдачного на довгі розмови. Для єдиного парубка на селі дивно отак гайнувати час… Ні, про це я не можу розказувати навіть бабі. Досить нам одного дурника в селі — Гната.

Я мовчки допиваю молоко, і баба забирає кухоль.

— Дякую, неню, — кажу я. Слово діє на бабу безвідмовно. Це своєрідний пароль, відомий тільки двом спільникам. Баба, і так зморщена, мов узбецький кишмиш, що видають на карточки замість цукру, геть закутана у страшенно драні хустки й кацавейку, раптом усміхається, ще більше зморщуючи своє личко. Вона показує жовті зуби, «розташовані окремо», як сказав би Дубов, пояснюючи орієнтири, перш ніж вирушити на завдання. Очі перетворюються на дві вишневі кісточки, але й вони тонуть у плетиві зморщок. Ну й бабця! Невже вона була колись красуня?

— Чортяка кульгавий! — каже баба.

Усміхається вона недовго.

— Пошти немає? — запитую я і падаю на застелений рядном тапчан. — Мовчить військкомат?

Три мої заяви луснули як у лісовій хащі. Навіть повторного огляду не збираються робити. Тиловики!.. Канцеляристи!.. Не знаю, чому їх бентежать два метри вирізаних кишок. Начебто тих, що лишилися, мені не вистачить. У людини, казали в госпіталі, дев’ять метрів кишок.

Баба не відповідає, грюкотить чавунцями в печі.

— Так була пошта чи ні? — питаю я.

Баба гуркає в печі, соває каглянками, гримотить у залізну заслінку, мов у барабан. Неписьменна Серафима боїться пошти, сподівається од неї каверзи.

— Чи ви оглухли, бабусю?

Те, що козулю вбили, на мене чомусь неприємно вплинуло. Їх було двоє, мисливців, і один з них узяв козулю на плечі й поніс. Сліди розповіли. На дорозі лишилися відбитки чобіт і кров. Багато крові: напевно, одна з куль влучила в серце або в артерію. З автомата не так-то й просто влучити в козулю, коли вона біжить. Мабуть, стріляв фронтовик. По який бік фронту воював він? У нашому Поліссі тиняються різні людці. Ліси тут густі, багаті ліси. Якщо комусь спаде на думку повісити на дубовому суку «яструбка», то ось він, той сук, рядом, не треба довго шукати.

— Бабцю! Пошта була?

Серафима, освітлена червоними відблисками, шурує в печі, мов паровозний кочегар, і насуплено мовчить.

Рушники, набори фотокарток, ікони на покуті, жмутики трав, порозвішувані по стінах на просушку, віхтики полину — усе це починає дратувати мене. Обридло мені в тилу!

— А, чортовиння!

Я враз зіскакую з ліжка — тільки тепле молоко булькає. Під три чорти остогидлу хату! До Варвари, чи що, податись? На що тільки не зважишся від нудьги… Варвара зразу ж поставить на стіл пляшку. В неї наче тютюнового диму напустили, в оту пляшку, такий на Поліссі сизий самогон. Господиня сяде напроти, уп’ялиться своїми сливами. Ну й… Попеленко недарма казав, що Варвара проста й безвідмовна в поводженні, як російська трьохлінійка. Правда, я не був певен, що в руках у Попеленка трьохлінійка безвідмовна.

— Ти куди? — Баба Серафима стає перед дверима, тримаючи рогача в положенні «до ноги». — Куди це ти зібрався? З-під рудої кобили яйця красти?.. Ну, була пошта, була, удавись ти нею, як старий Субоч риб’ячою кісткою вдавився!

І з цими словами баба кидає рогача, лізе за Миколая-угодника, ікону, що найвище висить на покуті, й дістає складеного удвоє рожевого папірця. «Ожинський райвіськом…» — і підпис гачком.

Повістка!

— Серафимо Іванівно, дайте я вас розцілую, неню!

Але баба Серафима ридає, витираючи обличчя закіптюженою рукою.

У військкоматі, у приймальні, на ослонах сиділи чоловіки, курили в кулак, роздивлялись плакати, перемовлялись. У призначену годину щілясті двері відчинились, і до приймальні зайшов парубок з аркушиком у руках. На вилинялій гімнастерці в нього були червона і жовта смужки.

— Капелюх є? — спитав він.

Не люблю, коли мене на прізвище називають… Капелюх — це все одно що тюхтій. Не дуже воно личить розвідникові.

— Є… — буркнув я.

— Вас чекають у райвідділі НКВС, — сказав парубок, переглядаючи список і збираючись викликати іншого.

— Що? — недоумкувато перепитав я.

— У міліції вас чекають, — мовив парубок. — Пройдіть, у цьому самому будинку, сусідні двері.

Це я й сам знав, що сусідні двері.

— Слухай-но, земляче, а навіщо я їм потрібен, у міліції? — запитав я. — Мені ж сюди повістка…

Тут парубок уперше глянув на мене. Очі в нього були голубі, але з тим легеньким помутнінням, яке, очевидно, набувається тільки на канцелярській службі. Коли люди існують для тебе лише у списках, очі неодмінно затягує — спочатку легенька — поволока. Ота поволока як стіна. Вона одразу дає зрозуміти інший масштаб мислення.

— Вам там усе пояснять, — сказав парубок. — Я не уповноважений. — І викликав іншого: — Погребень! Зайдіть до райвійськкома!

З найгіршим передчуттям я відчинив двері, що вели до райвідділу НКВС. Поки я прямував лісною дорогою до Ожина, поки мене підвозили вусаті попутні дядьки на немащених возах — од нас до Ожина майже тридцять кілометрів, — я встиг накидати досить мальовничий план моєї зустрічі з військкомом. Звичайно ж мене повинен був прийняти сам райвійськком. «Старший сержанте! Ми одержали ваші заяви з проханням відправити вас на фронт, у рідну військову частину. Ми вирішили задовольнити ваше прохання…» Усе могло б бути красиво. І от мене викликають до міліції, наче якогось мішечника.

…У міліції, ніби перепрошуючи за неуважність військома, мене прийняв сам начальник відділу Гупан, гладенько як на воєнний час поголений чоловік солідного зросту. Якби у нього навіть не було погонів, то й тоді він тільки самою фігурою сягав би на «два просвіти».

Поруч із начальником сидів капітан з петличками особіста і хворобливими сльозавими очима та кирпатий юнак у великому, видно батьківському, піджаку з широченними ватяними плечима, з білим комірцем навипуск. Оцей уже напевно був із районного комсомолу. Мені дуже не сподобалося, що тут сидить цей парубійко із білим комірцем навипуск. Раптом майнула думка, що вони мають намір набирати старших піонервожатих для шкіл. Навіть аж холоднувато стало якось від цієї думки.

— Сідайте, Іване Миколайовичу, — промовив начальник райвідділу, коли я відрапортував.

Перед ним лежала тоненька течка, і він переглядав аркушики. Його величезні лаписька були створені не для паперів. Він роздивлявся папери обережно, боячись зіпсувати, як жінки роздивляються на шовкові панчохи. Капітан теж зазирав у аркушики, схилившись до начальникового плеча. А юнак уп’ялив очі прямо в мене і захоплено усміхався. По-моєму, він хотів цим сказати, ніби все, що тут відбувається, — свято для нього і для мене, велика, світла і радісна подія в житті. Саме це мене й турбувало.

— Як ви себе почуваєте, Іване Миколайовичу? — гідно запитав капітан, усе ще скоса зазираючи в аркушики. Звичайно ж, це була моя особова справа. І там було записано не тільки моє ім’я, по батькові, але й усе, що належить, в тому числі висновки лікарів. про два метри кишок і таке інше.

— Почуваю себе дуже добре, — сказав я. — Рани загоїлися. Готовий на фронт. Слово честі!

— Чудово! — сказав начальник райвідділу. — Дається взнаки операція?

— Ні. Іноді на погоду… Але можу і бігати, і стрибати. Все минеться.

— Комсомолець? — спитав юнак голосно.

— Комсомолець.

Юнак почав усміхатися ще дужче і переможно оглянув капітана і начальника райвідділу. Начебто він раніше й не здогадувався, що я комсомолець, і тепер переживає бурхливу радість. Йому було років шіснадцять.

— Ось що, Іване Миколайовичу, — промовив начальник відділу. — Ми з тобою люди дорослі, чого нам грати у хованки? на фронт тобі поки що не можна. Метикуєш? Треба підкріпити здоров’я, відпочити у сільській місцевості. У нас є інше завдання. Бойове! Ми разом з товаришем Овчуком і Абросимовим, — він кивнув на капітана і юнака, — добираємо кадри бійців винищувального батальйону, «яструбків» по-простому. Не приховуємо — робота небезпечна. Офіційно батальйон дислокований в Ожині, у райцентрі, але нам доводиться розбивати «яструбків» на невеликі… зовсім невеликі групи і розподіляти по селах. Фактично «яструбки» в селі — бійці самооборони. Вони охороняють жителів від бандитів. Взагалі… пильнують порядку… Сам знаєш, як неспокійно в лісах. пропонуємо тобі посаду старшого у вашому селі, замість Штебльонка, що загинув.

От тобі й маєш!

— Це виходить… ніби міліціонером?

Дізналися б хлопці з дивізії! Оце так ускочив в історію!

— А що, це негоже?

Тут я збагнув, що роблю необачно, піддавшись першому почуттю. З начальством треба хитрувати, це солдатське правило.

— Та чому ж? — спитав я. — Справа відповідальна! Думаю, не впораюся. Потрібен хтось старший.

Найстрашніше було те, що гарячково вишукуючи різні способи порятунку, я розумів, що все це даремно. Умовлять вони мене, напевне умовлять! Я завжди торопію, коли розмовляю з начальством, навіть якщо воно в одній особі. А їх аж троє!

— Таж мені двадцять років… Спершу слід набратися фронтового досвіду.

— Якраз ваш фронтовий досвід і зацікавлює нас, — сказав капітан з якоюсь особливою, добре поставленою професійною лагідністю в голосі. — Адже хто в нас у «яструбках»? Більше необучені. Скрутно з кадрами. Так от, товаришу Капелюх…

«Начальник райвідділу розумніший за капітана, — подумав я. — він мене на прізвище не називає.»

— У вас досвід розвідника… Та й ви — місцевий!

— Та який з мене розвідник? — став я благати. — Мене взяли тільки тому, що я міську десятирічку закінчив… «Шпрехаю» трохи… Мені жодного разу не давали фрица порішити… Щоб своїми руками. Так, з автомата! От у нас хлопці були — оце справді! Мені спершу в них підучитися б.

Капітан усміхнувся і шепнув щось на вухо начальникові райвідділу. Мені стало зовсім тоскно: я зрозумів, що справа уже вирішена, але вони чомусь дуже хочуть, щоб я згодився.

— До того ж я, власне кажучи, не місцевий. Просто народився тут. На канікули приїздив. А вчився у Києві, школа номер один, біля площі Хмельницького.

Я говорив і боявся зупинитись. Мені залишалося відстрілюватися до останнього і сподіватися чуда.

— Ну от що, Іване Миколайовичу, — сказав начальник райвідділу, коли мої обойми спорожніли.

— Силувати не будемо. Але на фронт одинаково тобі дороги нема. Метикуєш? Поступиш куди-небудь працювати. Будь ласка! Завклубом… чи інспектором райосвіти. Правда ж, Абросимов? — спитав він у комсомольського юнака.

— Не маю сумніву, що товариш Капелюх обере шлях не той, що протоптаний і легший, — відповів Абросимов, сяючи.

Ночував я у цього молодого комсомольського ватажка. Він сам запропонував. Я стояв біля крамниці з сидором, напханим належним мені на найближчий місяць пайком, — трьома буханками чорного хліба, двома кілограммами пшона й добрячим шматком сала. На плечі в мене висів карабін № 1624968. Автомата у них, ясна річ, не знайшлося, дарма що я намагався умовити товариша із спецсектора, який мовчки перебирав карабіни в сейфі. Про гранати нічого було й натякати, але мене це не дуже турбувало, бо знав, скільки в нашому селі сховано гранат — Інша річка рибна… Чобіт також не знайшлося. Зате видали посвідчення з печаткою.

Стояв біля крамниці й міркував, де б його переночувати. Вечоріло, щоб дістатися до села, годі було й думати. Вночі нашими дорогами не їздять. Можна було податися в сарай, що називався автобусною станцією, але я бачив, що там діється. Біда в тому, що Ожин спалили ще на початку війни, і в більшій частині містечка були самі димарі, що стирчали, мов стволи небачених розмірів зенітних гармат.

А взагалі у таких містечках пускають на ночівлю охочіше, аніж в уцілілих, де все гаразд, але проситися до хати для мене завжди було мукою. Кукаркін, той у нас у розвідці щодо цього був спец. він діяв по-суворовському: «А що, хазяйко, чи не знайдеться серед ваших горщиків місця для мого казанка?» Або: «дозвольте моїм чоботям переночувати під вашою лавою?» Спритний був парубок він, і траплялося, вранці виходив з хазяйчиної половини, мружачись, як кіт. Либонь, похідне життя явно було йому втіхю.

Коли цей парубійко Абросимов легенько штовхнув мене у плече, я особливої радості не відчув. Чимось він мене дратував, усмішкою, чи що? В ньому відчувалася надмірна запопадливість, а коли повоюєш, надивишся на все, починаєш розуміти, що надмірна запопадливість буває страшніша за лінощі. На фронті швидко дорослішаєш, недарма там рік зараховують за два. Він усміхався, Абросимов. Тепер на ньому поверх піджака була одягнута куртка з жовтої шкіри, сильно потерта на складках. На правому плечі боліла невеличка лисина — від рушничного ременя, чи що. Батьківська, мабуть, була курточка, дуже широка, простора. Звичайно ж, Абросимов думав, що шкіряна куртка надає йому бойового, комісарського вигляду. Всі ми пройшли через це… Марили громадянською війною, будьонівками, маузерами… До військкомату в сорок першому я теж прибув у старій шкірянці, яку зразу ж, тільки-но повернувся звідти, віддав її справжньому хазяїнові — дружкові Вітьку.

— Ви, мабуть, когось очікуєте, товаришу Капелюх? — сказав Абросимов.

— Чекаю, — сказав я, невдоволений цим офіційним зверненням. — Можливо, трамвай підійде.

— Гм, — зніяковів він. — Це жарт? Знаєте, ми сьогодні сім чоловік прийняли у «яструбки». І всі чудові хлопці. Комсомольці! Знаєте, вирішили покінчити з бандитизмом у районі.

— Це здорово! — сказав я.

— От-от… Знаєте що? — запропонував він раптом. — Ходімо до мене… Може ви згодитесь у нас переночувати, га? Чого вам квапитись?

— Гаразд. — буркнув я. — Звичайно, ніколи мені… Гаразд!

І рушив за ним, притримуючи сидір. Абросимов, оглядаючись, кілька разів провів долонею по правому плечу, де на шкірянці світліла невеличка лисина від рушничного ременя. Він мовби намагався приховати цей слід бойового минулого. Але мене йому було не обдурити. Усього тільки чотири роки віддаляли мене од Абросимова.

Передусім він показав мені свій ТТ.^[1]

— Це нам видали. Адже доведеться їздити по району…

Мабуть, цей ТТ вибракували під час інвентаризації в армії. Ствол був зашплінтований дуже погано, хитався, та й механізм спуска заїдало. Проте Абросимов дуже пишався зброєю.

— Я прямо з дев’ятого класу пішов на комсомольську роботу, — розповідав Абросимов. — Учитимуся вечорами, адже зараз не до цього, правда? Самі розумієте. як важко з кадрами… Війна!

Потім ми пили чай з сахарином; Абросимов познайомив мене з матір’ю і сестрою. Сестричці було років п’ятнадцять, накапоснійший вік — самі тільки смішки та пересмішки. Зате мати в Абросимова була чудова. Вчителька. Якщо перед тобою вчителька, то завжди можна з одного руху або слова чи погляду догадатися, гарна це вчителька чи ні, люблять її в класі чи не люблять, або, можливо, удають, що люблять. Так от, мати Абросимова була гарна вчителька, в цьому не було сумніву. Худенька, оката, але дуже лагідна і добра. Такі зроду не прикидаються, бо найгірше, коли вчитель хоче бути в класі не тією людиною, якою він є насправді… Я навіть позаздрив Абросимову. Славна була в нього мати. Коли я ненароком розсипам сахарин з облатки, вона так мило і прихильно усміхнулася до мене. Мовляв, не журись, що ж робити! Буває!

Уночі Абросимов — ми спали на підлозі, в кутку світлиці, а мати з донькою нп єдиному ліжку — штовхнув мене і прошепотів:

— Я теж на фронт просився… не пустили!.

Йому кортіло щиро погомоніти, але я прикинувся, ніби сплю: мені було не до нього. Цей день багато що зламав у моєму житті. Виходило, що аж до кінця війни, а то й довше, сидіти мені з карабіном № 1624968 у селі Глухарці. Начальник райвідділу, прощаючись, дав мені коротку, але категоричну інструкцію. Моїм ділом було тепер, не шкодуючи життя, захищати село від бандитів, виловлювати їхніх вивідувачів і провокаторів, допомагати представникам влади, і таке інше, і таке інше. І — тут Гупан підняв палець і підвищив голос — твердо стояти на сторожі Закону і Порядку. Не допускати ніяких перегинів, ні в чому не зачіпати людської гідності, під час допитів бути чемним тощо…

В міліціонери мене записали, та й годі. Нехай йому біс! Я, розвідник, — і страж Закону.

Закон… При цьому слові мені завжди спливала на думку похмура кімнатка в загсі, куди ми з матір’ю ще задовго до війни приходили отримувати виписку з метричної книги. Того дня нас дуже намучили. Прокурена бабуся, з жовтими вусиками на верхній губі, у якої від тютюну голос став майже як у Шаляпіна, перерила всі книги, товстелезні й запилюжені. «Все має бути по закону, — гуділа вона, — все має бути по закону». Відтоді в мене виникло відчуття, що закон схований у товстелезній книзі й морочитися з ним — справа книжна, архівна і пильна.

До речі, бабуся довго рилася тому, що шукала мене на батькове прізвище, тоді як у мене материне прізвище. Так уже сталося з татком, час був бурхливий, усе переїздили з місця на місце, він і загубився… Мама в мене — Ізабелла Капелюх. Це ж треба було придумати! Щоправда, баба запевняла, ніби в дитинстві маму звали Параскою. Та, переїхавши до міста, вона стала Ізабеллою. Це справа давня, хай уже буде так.

… Страж Закону! Чемний і привітний. Ось до чого дожив Іван Капелюх.

Уранці, прощаючись, Абросимов сказав мені:

— Знаєш, я до тебе приїду. В Глухарку. Знаєш, можуть виникнути якісь труднощі. Справа для тебе нова, а ми тут узагальнимо досвід «яструбків».

— Давай, — мовив я. — Ти людина при зброї…

Він сприйняв це серйозно, надто вже пишався своїм ТТ. Краще б я вилаяв Абросимова, щоб його бажання навідатися до мене в далеку Глухарку зав’яло на корню. Та я надто був заклопотаний своїми думками.

— Ми товаришуватимемо! — крикнув на прощання Абросимов.

Він стояв на порозі своєї халупи в недбало накинутій наопашки курточці з жовтої шкіри з невеличкою лисиною на плечі, і комірець його білої сорочки тріпотів на вітрі.

На Глухарському шляху здибався мені сліпий на одне око дідок. Він возив до Ожина картоплю й тепер повертався напідпитку. На всю губу горланив він «Галю молодую», і його худюще тіло стрибало на порожніх брудних мішках, підстелених на днищі воза.

— Стій! — крикнув він на коня, вгледівши мене. — На дорозі людина, беремо людину!

Його єдине око блискало, як у забіякуватого півня. Я не здивувався, коли б він на додачу був ще й однорукий або одноногий. Хто не каліка, той був на фронті, а в селах позалишалися такі чоловіки, що хоч на виставку дефектів посилай.

— За кого воюємо? — спитав дідок, зиркнувши на мого карабіна.

— А вам за кого треба?

— Е!.. — старий посварився на мене чорним пальцем. — Ми лякані. Все одно! Вшістко єдно!

— Ну, тоді помовчіть. Про «Галю» вдома заспіваєте.

Коли б хтось із бандюг захотів перевірити, хто це там горлає на дорозі, карабін навряд чи допоміг би. А мені не хотілося, щоб моя нова кар’єра обірвалася на самісінькому початку. Це було б неавторитетно, зашкодило б репутації колишніх розвідників.

Ліс, що затискав з обох боків піщаний шлях, начебто змінився з того часу, як я побував у Ожині. Він посуворішав, потемнів, дарма що день випав легкий, прозорий; ліс набув інших ознак, як тільки мене завелося посвідчення, підписане ожинським начальством, а на плечі повис карабін.

Ми спустилися в долину Інші, і соснину заступив осичняк. Він був різнобарвний, на кожному листку ніби хтось пробував новий колір. Цупке, жорстоке листя мінялося й аж наче підморгувало. У нас на Поліссі осичину не полюбляють — порожнисте дерево. Ні на вироби воно не годиться, ні на дрова. А мені осичина завжди була до вподоби. Без неї наші ліси спохмурніли б. Осика гомінка, навіть тихої днини вона про щось бурмоче, граючи листям, з нею весело…

Зараз я прислухався до шелестіння осикового листя насторожено. Навіть крізь повискування колісних втулок і гупання копит було чути глухе перемовляння дерев. Їх скрадливе шепотіннячко: шур-шур-шур-шур… Місця пішли болотяні, запахло вогкістю і м’ятою. Високо над головою літало осіннє павутиння, поблискуючи у неяскравому сонячному промінні. Віз виїхав на напіврозвалену гатку і, стукаючи колесами, перехиляючись та поскрипуючи, покотився до річки Інші.

Ця іншинська гатка. що лопнула, як гнила нитка, немов одрізала район моєї рідної Глухарки від цивілізації, від великих і малих міст. жоден автомобіль не зміг би переправитися через Іншу, бо підходи до річки були заболочені. Колись, до війни, гатку доглядали й по ній ходили «літучки» — полуторки з газогенераторними колонками на бортах. З того часу гатку багато разів бомбили, ламали гусеницями танків, і врешті вона стала проїжджою тільки для таких легких драбиняків, як у сліпого на одне око дідка.

Та навіть і цей драбиняк біля Боярчиного джерела застряв, і довелося підштовхувати його плечем. Хитрий дідок удавав, що теж підштовхує. Довелося докласти сил. Бо не розказуватимеш кожному зустрічному про латаний живіт. Це справа цілком особиста.

Нарешті колеса, що попали між гнилі колоди, втрапили на настил, і віз пострибав далі. Ми подолали гатку і положистим бережком спустилися аж до річки. Тут Інша розливається плесом, і її звичайно переїздять убрід.

Дідок пустив коня у воду, дав йому напитися і став насвистувати. Не знаю, де як, але в нас на Поліссі завжди чомусь насвистують, коли хочуть, щоб кінь напився і заодно помочився. По інші попливла густа піна. Так ми відзначили переправу: свистом і піною. Цю врочисту подію годилося б запам’ятати — я перетинав якийсь не позначений, але дуже важливий кордон. За межами Інші я більше не міг сподіватися нічиєї допомоги. Далі не було ані телефонного зв’язку, ані більш-менш пристойних доріг.

Напружуючи сухожилля, кінь витягнув воза на грузький правий берег Інші. Далі дорога роздвоювалася, більш уторована йшла, огинаючи піщаний пагорб, ліворуч, до великого села Мишкільців. Горб, зарослий зверху чахлими берізками й сосонками, був ідеальним місцем для НП. Цю обставину я відзначив машинально, за звичкою.

— Ну, мені ліворуч, — мовив дідок. — А вам, озброєний товаришу, куди?

В голосі його бриніла образа. Ми їхали години дві або три, і за цей час він міг би заспівати багато славних пісень — і про «Галю молодую», і про Дорошенка, і про три верби, — та я не дав.

— Слухайте-бо, діду, — сказав я, зіскочивши з воза. — А чи не доводилося вам зустрічатися тут з бандитами? Ну, на цій дорозі?

Шкода мені було відпускати цього бувалого дідуся, не діставши ніякої інформації.

— З бандитами? — Око його косо і насторожено ковзнуло по моєму карабіну. — Ні… Озброєні люди, було, траплялися. От як ви.

— А де траплялися? В якому місці?

— Та я хіба ж згадаю? Пам’ять стареча… Ось ви зіскочили з воза, я про вас і забув.

І він рушив у напрямі Мишкільців. За хвилину до мене долинуло: «Ой, ти Галю, Галю молодая, чому ти не вмерла, як була малая!»

І тут я вперше збагнув: мої стосунки з поліщуками тепер складатимуться нелегко, ой як нелегко. До вчорашнього дня я був їхнім земляком, онуком відомої лайливиці баби Серафими, який приїхав на побивку після поранення. Я мав право сподіватися на симпатії і відвертості. Від мене ніхто нічого не приховував. Ніхто не був од мене залежний, та й сам я не залежав ні від кого. Я добре знав, де в піраміді сільських взаємин лежить мій кубик. Тепер кубик вийняли. Пірамідка розвалилася.

Невдовзі пісня про Галю стихла вдалині. Узявши сидора на плече, я пошкандибав усіяним глицею узбіччям. Від Інші до Глухарки було кілометрів вісімнадцять. Попереду займався прадавній сосновий бір. Я оглянувся. Прощавай, Іншо, прощавай, Ожине! Прощавай, піщаний горбе, пануюча висотко на ніким не позначеному кордоні!

Не знаю, чи це сталося випадково, чи в тому було якесь передвістя, але зупинився я на перепочинок у Шарому гаю. Не думаючи більше про бандюг, я кинув на землю карабіна, сидора та й простягся на землі. Справа в тому, що я не можу довго йти пішки: починають нити кишки. Та так огидно ниють, наче у глибині тіла важкі ковані жорна жують новину.

Я лежав, і жорна поволі стишували хід — як у вітряному млині, коли надвечір ущухає вітер. Я став помічати геть усе, що оточувало мене. Дуби у Шарому гаю обступали звивисту дорогу безладною юрбою. Листя на них трималося ще міцно, тільки ледве пожовкло, жолуді устилали землю густим шаром. Сонце вже згасало. Павутиння, підняте теплими повітряними течіями, тепер знову спускалося на землю, і я зняв з обличчя кілька липучих легких ниток.

Якийсь запізнілий жолудь зірвався з гілки над моєю головою і, гучно вдарившись об ствол карабіна, одрикошетив убік. Хрущ, обманутий теплом бабиного літа, забився раптом у гіллі. Звуки ці знову насторожили мене.

У них мовби звучала пересторога, заклик до якоїсь важливої згадки.

Залитий кров'ю слід загиблої козулі, сліди важких армійських чобіт? Ні-ні… Я обвів зором кудлаті велетенські дуби, що звисали наді мною, як гори. Їхнє верховіття ще світилося трохи жовто-рожевим, а нижнє, найважче гілля було темне. Гостро запахло вечірньою вогкістю і прілим листям. Знову протріщав у гіллі жолудь.

Я підвів голову. Наді мною звисав чорний обгорілий сук — видно, колись блискавка ударила в дуб, але дерево оклигало, зелені пагони сховали чорноту опіків, і тільки один гачкуватий сук тягнувся з гілля, наче пазури хижого птаха.

І тут я згадав. Штебльонок. Його повісили тут у Шарому гаю, недалеко від дороги. Можливо, на цьому самому суку. Я погано знав Штебльонка. Якось раз він заходив перевірити мої документи. Штебльонок був похмурий, довготелесий, безперестанку кашляв. Казали, довго йому не протягти. Але помер він усе-таки не своєю смертю. Помер він через те, що йому на шию накинули дротяний зашморг й підтягли до сука.

Не можна сказати, що Глухарка важко переживала його смерть. За воєнні роки до смерті притерпілися, а головне, Штебльонок був зайшлою людиною, його спеціально призначили на допомогу «яструбкові» Попеленку, тому що одним із завдань «яструбків» була боротьба з самогоноварінням, а в цій справі Попеленко був слабенький.

Запах самогону, особливо пшеничного, позбавляв його спокою і мужності. Та навіть коли б Попеленко й не мав цієї простимої, з погляду глухарчан, слабкості, все одно він не упорався б із місцевими самогонниками, бо всі вони доводилися йому кумами, сватами, хрещениками тощо. Ось чому з білоруського боку Полісся, з-за боліт, прислали Штебльонка.

Зрозуміло, Штебльонка повісили не розгнівані самогонники. Самогонники можуть проклинати, накликати на голову недруга лихоманку, трясцю, тиф, усілякі рідкісні, навіть непристойні хвороби, але ніколи не накинуть на шию зашморга. Зашморг накинули лісові бандюги, звиклі до таких справ, недавні поліцаї та карателі.

Виходило так, що в цьому Шарому гаю водночас із смертю майже незнайомого мені Штебльонка було вирішено й мою долю, бо я мав продовжувати те, чого він не встиг зробити.

Я ще раз кинув оком на чорний сук. Він аж нібито понижчав і став пазуристіший. Я інстинктивно підтягнув до себе карабін, звів затвор. У гаю повіяло холоднуватим присмерковим вітерцем, прошурхотіло шорстке дубове листя, зірвалося ще кілька жолудів. На дальньому, суховерхому дубочку вмостився чорний крук, найпохмуріший птах на Поліссі, щось прокричав, як зіпсований репродуктор, та й замахав крилами. Круків розвелося в наших лісах як ніколи, вони бродили по місцях боїв, перевіряли, де порозмивало дощем наспіх зроблені фронтові могили.

Через кілька секунд сидір підстрибував на моїй спині в такт нерівній ході, а карабін, узятий під пахву, визирав дулом уперед.

«Чому вони повісили саме Штебльонка? — міркував я, кидаючи оком туди й сюди. — Тому, що він «яструбок»? Але ж Попеленко живий…»

Чорний крук промайнув над моєю головою, зі свистом розтинаючи повітря великими, дужими крильми. Він щось прокричав, ніби дряпнув кігтями по жерсті, та й полетів до якогось тільки йому самому відомого місця.