Зірка, або терористка

не-детектив

Нічого цього не було. Події — фантазії, персонажі — нереальні, навіть історичні особи — вигадка. А їхні вчинки та слова — й поготів. Збіги — випадкові. Автор керувався не фактами життя, а тенденціями.

А коли щось мимоволі збіглося… Хто не заховався, я не винуват.

Автор

День

Здрастуйте, — проказала у лисе тім’я.

Тім’ю заціпило, Петропавлович вивчав папери.

— Викликали?

Тім’я поворухнулося.

— Це ви мене викликаєте, Зірко Орестівно, — гидотним голосом мовив Покотило. — На відвертість.

Підвівся, блазенськи вклонився, вказуючи на свій стілець.

Його обличчя скидалося на корж-плескач, з недопеченою м’якушкою носа.

— Прошу сідати, пані, прошу порепетирувати, як ви тут виглядатимете.

Отже одяг обрала вдало. У сіренькому скромненькому виглядала б такою, на яку можна наїжджати, а викличний бузковий дозволяв наїхати самій. Почувалася Ксеною.

Принцесою-воїном. Зірка поправила на плечі тоненьку шворочку торебки.

Петропавлович засопів, назад за стіл не поліз, смішно й подурному стовбичив.

— Як ошуканий муж, дізнаюся останнім.

— Чому зобов’язана своєю візитою до вас?

— Ви втягнули всіх у скандал, — аж верескнув і забігав, мов колобок. — Ви привели цю ідіотку Голуб. Ви прилаштували Олійник. Не діждете! Маю міцні руки та добрий шлунок — не таких ковтав-перетравлював.

Потрудіться написати заяву про звільнення за власним бажанням. Це все, що можу для вас зробити… зважаючи на моє до вас колись добре ставлення. Вчителі, яких підозрюють у вбивстві своїх учнів, тут не потрібні. Не нацьковуйте на мене вбитих горем батьків і так звану громадськість — це вам не допоможе.

— А що допоможе вам?

— Ваше звільнення! Не змушуйте мене…

Що не змушувати — не почула, бо вже причинила за собою двері. Я привела Голуб і Олійник. Хочу на його місце.

Банально. Що сказав цей курвин син?

«Учителі, яких підозрюють у вбивстві дітей». Воно.

— Зірко, тобі води? — секретарка Тома співчувала. — Що він тобі сказав? Не чула, бо виходила на кухню, там з Лідкою істерика…

Зірка притьмом вибігла.

Слідча Кулик сперлася ліктями на стіл, невидючими очима втупилася в стіну. Підупала. Збайдужіла, зблякла. Те, про що дізналася…

— Викликали, Тетяночко? — до кабінету зазирала Лідія Олійник.

— Підійдіть до Станіслава Павловича, він покаже, де мене зачекати.

— Тільки не дуже баріться, Тетяночко, нам з синочком уже спатоньки.

Кулик перечекала, доки Стас мав би допровадити Олійник до кімнати для впізнання. Зайшла до сусідньої кімнати, вийшла з хлопчиком. Швиденько повела його, всадовила перед вікном у стіні. За вікном юрмилося кілька жінок. Лідія за склом випила з термосу, позіхнула, глянула на годинника.

— У зеленому платті! — хлопчик тицьнув пальцем у шкло.

— Не помиляєшся?

— Чесно, вона приїжджала на дачу. Я бачив. Міліція приїхала, а вона втекла через вікно. Я бачив.

— Спасибі, Льоню. Цей дядя тебе проведе. Ніде не затримуйся. Біжи до мами, вона в дворі. І швиденько їдьте додому.

— А вона звідти бачить, хто тут сидить?

— Ні.

— Клас! Як у кіно, а…

— Біжи, Льоню, біжи, не барися.

Простежила у вікно, як хлопець підійшов до матері, як сіли в машину, повернулася.

— Як почуваєтеся, Лідо?

— Як коняка на весіллі: морда в квітах, жопа — в милі.

Вгадую, кого це приводили мене впізнавати? — приязно посміхнулася слідчій.

Олійник перечекала, доки решта жінок вийшла з кімнати, причинила двері.

— Тільки не нада ля-ля, Танюшо. Ми кіна дивимось. Кому ти мене показувала? Я й сама знаю. Пацанові з дачі, більше нікому.

Кулик мовчала.

— Я про нього геть забула, — осміхнулася Олійник. — Меткий хлопчина. І пам’ять нівроку. Треба думати. Як нам з тобою з халепи виплутуватися. Синочка нашого рятувати.

Хто про шмаркача ще знає?

— Ніхто. Крім мене.

— Дарма брешеш. Стасік знає. І Зірчин махальник знає.

Знати він, канєшна, знає, та хто йому повірить за гратами.

Помовч, а я подумаю. Без мене це робити, я бачу, нема кому.

Олійник подивилася у тоноване шкло, поправила зачіску.

— Ходімо на повітря, тут цікавих багато, — і першою вийшла.

На прокуратурському дворі підставила обличчя сонечку, примружилася.

— Хлопець нічого не сказав, — сполохано сказала Кулик.

— Злякалася за нього? Лякатися будеш тоді, як від мене команду почуєш: стояти, боятися! То куди він з мамою поїхав? У піонерський табір?

Кулик уперше відчувала, що то є спаралізована воля, і ситуація крутить тобою, як хвіст собакою. Не здобувалася відповісти Лідії.

Бриніло в мізках: нехайвонадастьменіспокійябільшенеможунехайвонадастьмені спокійянеможубільше.

— Гаразд. Я пішла. Щось буде новенького — телефонуйте.

Дзвоніть, пишіть, заходьте.

Лідія потупотіла на вулицю. Зупинилася, ляснула себе по стегну.

— Забудькувата стала. Мені Станіслав Павлович сказали, що у Голуб знайшли отруту. Залишки в колбі.

— Так і сказав?

— Такий приємний хлопець. Ввічливий. Жартун такий.

— А що ви, Лідо, робили на дачі?

— Вам скажу. Бо ви — могила. Що роблять на дачах самотні чоловіки і самотні жінки? Злягалися. Я — обережненько, щоб синочкові нашенькому не зашкодити. А він — геть розкочегарився. Якби ж знаття, що бандюган, я б йому дівочої честі і жіночої гідності не віддала. Приказував: від тебе конваліями пахне. Як закохані чоловіки перебільшують… А ще кажуть, що ви із Свєткою Шушуновою подружилися, — подивилася в очі слідчій.

— Хто каже? — Кулик відчула, як загупало в грудях.

— Брешуть, напевно. Такі люди в нас. Забалакалися ми.

Усього не перегомониш. Побіжу. Подбайте, Танюшо, про піонера нашого, аби не був аж надто балакучим. І про Свєтку не забудьте.

Кулик у кабінеті телефонувала. Ніхто не відповідав.

Вийшла на вулицю. Службової машини не видко. Подалася на автобусну зупинку.

Вийшла біля інституту. Штовхнула важкі двері, розпитуючи зустрічних, дісталася лабораторії. Показала посвідчення, знайшла зава у кабінетику, відгородженому стелажами.

— Розкажіть, будь-ласка, про Шушунову.

Завлаб незадоволено вивчив посвідчення, знизав плечима. Є такі люди — кожний порух йому незручний, слова зайві, а будь-яка людина — противна.

— Я мало про неї знаю. Нічого такого, щоб вас зацікавило.

Охайна. Самотня. Порядна. Не конфліктує, хоча і в жіночому колективі. Про подруг і друзів не знаю. Вона — хороший працівник. З колишнього життя. Зараз усі права качають. А працювати нікому.

Кулик з вікна оглянула двір. З клумбою посередині. З ослінчиками під вербами.

— А де звалище?

— Не зрозумів, — завлаб підняв на чоло окуляри.

— Що на нього відходи викидаєте. Сміття, тару…

— Тару маємо, — завлаб підвівся, теж підійшов до вікна. — Звалища не маємо. У нас відходи специфічні, і посуд, і рештки препаратів бувають токсичними. Раз на тиждень приходить машина і забирає. Немає ніякого звалища.

Біля прокуратури навперейми кинулася Зірка Симчич.

— Я до вас. Я згадала. Про червоний телефон. Він ні в чому не винний.

— Не так швидко і не тут, — проказала Кулик.

Симчич ступила за нею до прокуратури.

— Ходіть додому і напишіть усе, що знаєте. Віддасте мені особисто до рук. Більше нікому. Нікому. Ясно? — звеліла.

До Кулик зазирнула Настя.

— Вам лист залишили. І ще — до вас відвідувач.

— Скажи йому — не сьогодні. Завтра.

— Тетяно Іванівно, він — піп.

— Хто?

— Батюшка тобто.

— Клич.

Отець Василій був у цивільному. Лише довге волосся з-під капелюха, борода і хрест на грудях. Кулик нерішуче підвелася, не знаючи, як поводитись.

— Христос воскрес, — вихопилось.

— Воістину воскрес. Доброго дня вам, Пасха скінчилася.

— Даруйте. Як мені до вас звертатися?

— Митроха Василь Федорович. У миру. А так — отець Василій.

— Я вас слухаю, отче.

— Справа в тім… Я вже повідомив своє начальство…

Вирішують питання про зняття з мене сану…

— Чим можу зарадити? — обережно запитала Кулик. — Ми начебто інше відомство.

— Не ви мені, а я вам можу, вірніше хочу допомогти… це мій обов’язок християнина… допомогти, — і вмовк.

Мовчала й слідча.

— Я порушую тайну сповіді. Моєї парафіянки… Працює у нас у церкві. Прибиральницею… Я ось докладно виклав, на папері. Перепрошую, що потурбував, — ледь уклонився й вийшов.

Слідча прочитала батюшчину супліку. Повернулася до іншого листа, недочитаного через з’яву отця Василія.

«Шановна товаришко слідча! Вибачте, не знаю Вашого іменіпо батькові. Пише Вам Світлана Шушунова, якщо Ви мене ще пам’ятаєте. Ніхто ні в чому не винний. Я сама. У всьому винна я сама. Я дуже боюся помирати. Але ще більше я боюся жити. Тих дітей, ліцеїстів, їх убила я».

Кулик обхопила голову, важко гупало в скронях, ламало потилицю. Яка лиха година винесла її на Лідію торік?

Запроторити її за грати, хай народить, дитину забрати… А як вона щось заподіє. Чи народить і не віддасть. Немає закону — дитя від матері забирати. І вбити може. Мого сина. Запорпати все, хай сидить той, хто сидить. Чи дурка. Чи ця краля.

А Лідка залишиться свідком. А я у неї до скону висітиму на гачку? І хай, усе покину, за малого і — гай. А Лідка буде на свободі… Де поки що живі хлопчик Льонька з мамою і Світлана Шушунова…

Візаві Стаса вже не виглядав крутим мачо, як перше.

«Прийшла коза до воза й сказала ме-ке-ке», — потішився слідчий. Сьогодні начепив краватку від Лагерфельда. Де взяв, де взяв? Знає місця. Скоса позирав на своє віддзеркалення у вікні. Сподобався. Ізолятор не додав Командо елегантності.

Смердів тюрмою, брудна сорочка з одірваними ґудзиками, колись блакитні джинси закаляні, жалоба під нігтями. І — погляд. Сумирний, сказати б, погляд.

— Надумав? — Стас обрав голос з металевих.

— А ви хлопця допитали?

— Немає твого свідка.

— Як то?

— Зник у невідомому напрямку. Разом з матір’ю. Або у відпустку поїхали…

— Або?

— Почнемо?

— Де пацан?

— Не кричи. Справді не знайшли. А чутка майнула отака — не вірить керівництво у твою причетність до цієї каламутної справи. Ясний перець, став ти жертвою підстави. Замочити тебе хочуть баби. Маю пропозицію. Ти — мені, а я — тобі.

— Пропонуй.

— Не спішиш на обід? Як тобі в камері?

— Нормально.

— У камері завжди погано. Що й слід було довести.

— Я сказав, що полковник ПДВ. Хлопці зрозуміли правильно.

— Жити хочеш… У мене такий розклад: ти свідчиш проти Симчич, мотиви її злочину і таке інше я тобі дам. Тебе випускаю додому, до хати.

— А їй що буде?

— Не дуже, щоб дуже. Труїла не вона власноруч, а дурка, це доведено, і ля-ля-фа. Куди веслуємо, до камери чи додому?

— А як ти мене випустиш, якщо пацана не знайшов?

— Це мій клопіт. «Какая бо-оль, какая бо-оль, АргентінаЯмайка пять ноль».

— Згоден.

Шушунова сиділа в кабінеті. Куталася в шалика, покашлювала.

— Чому не сказали що хворі? Я б сама приїхала.

— Я повинна.

— Розповідайте. Від моменту знайомства.

— Я працювала з нею два роки… Благаю, на колінах молю,

— Шушунова сповзла зі стільця, схопила руку слідчої і заголосила, — заради Бога, нічого не кажіть їй, не кажіть їй нічо-о-ого-о-о… Що я тут була…

— Випийте, — слідча цвіркнула з сифона води. — Ви в безпеці.

— Я все скажу…

— Де, коли і скільки часу ви з нею працювали?

— У ресторані «Дорожний», у буфеті, у дев’яносто четвертому.

— Що трапилося в ресторані?

Шушунова мовчала.

— Мені вас не шкода. Зі свідка можете стати співучасником дикого злочину. — Кулик витягла зі столу кілька світлин і одна за одною показала. — Ляля і Катя Пономаренки, по п’ятнадцять років, Назарко Марченко, шістнадцять років, Андрій Перегуда, Валентина Валентинівна Король. Вони мертві…

Шушунова знепритомніла. Кулик схопила телефона.

— Стасе, до мене. Негайно.

Стас оцінив обстановку, витягнув з шафи нашатир, ватку, помахав перед носом свідка.

— Може «швидку» викличу?

— Не треба, — очапалася Шушунова. — Я сама. Можна взяти сумку?

— Дякую, Станіславе Павловичу, можете йти.

— Водички б іще.

Свідок налапала пігулки, проковтнула їх, запила, випросталася.

— Знала ж, що добром не скінчиться, — нарешті проказала.

— Ми працювали в буфеті два з половиною роки. Майже три.

Дала вперше гроші, я відмовилася. А вона — ти, мабуть, стукачка. З тих недоважених грамів, каже, ніхто не схудне, а й схудне, то собі на користь… Сказала, з начальством треба ділитися, за вигідний товар і все таке…

Я звикла. Чекала тих грошей, допомагала їй. Зарплатня, самі знаєте. Та й небагато вона давала. А собі шубу купила, обручки. Казала, на чорний день. Казала, сама про себе дбає, разведьонка повинна бути напакована, щоб її хтось іще узяв.

Прийшла ревізія. Їй дали всього рік. Про мене ні на слідстві, ні на суді слова не сказала, на себе взяла. Через рік вийшла…

Я вже працювала в дитсадку ложкомийкою. Зустріла Максимову. Ми з одного класу. Вона у геоінституті працювала і мене прилаштувала. Пробірки мити. Підучилася, курси скінчила, пройшла тарифкомісію, стала лаборанткою. А тут… — Шушунова знову вимкнулася.

— У нас обмаль часу. Доки ви зараз переживаєте, хтось іще може випити вашу отруту.

— Вона не моя.

— А чия?

— Навіщо ви так зі мною? — знову заплакала Шушунова.

— Того чоловіка, який щойно заходив і давав вам нашатир, ви бачили коли-небудь?

— З бородою?

— З бородою.

— Ні.

— Як то?

— Ніколи.

— Він не приходив до інституту?

— До мене ні.

— Ні про що не розпитував?

— Ні.

Кулик заходила кабінетом.

— Розказувати далі? — насмілилася Шушунова.

— На чому ми зупинилися?

— Я раділа з нової роботи. — І що?

— З’явилася вона. Почала ходити. Грошей попросила, а які в мене гроші… А тоді… — вона знову замовкла.

— Та зрушите ви з місця? — скрикнула слідча.

— Вона попросила отрути… Щурів труїти. Я дала.

Пояснила, щоб руки гарно мила, отрута сильна, а ліків од неї нема, в організмі не визначається…

— Вона приходила ще?

— Так.

— Коли?

— Число?

— Вже після випадку в ліцеї?

— Днями, — голос Шушунової впав до шепоту. — І ви знову дали їй отруту?

Шушунова заридала. Слідча жбурнула об стіл ручку. Допит скінчився.

Щось не так. Нічого нового Шушунова не сказала, лиш потвердила здогад. Десь далеко задзижчав комар. Що зачепило у відповідях? Кулик здолала напад слабкості, увімкнула магнітофон, прослухала плівку. Не могла зосередитись. Що зі мною сьогодні! Випити кави…

«Разведьонка повинна бути напакована», — сказала з магнітофону Шушунова. Ось воно! Перемотала плівку на початок. Увімкнула магнітофон на запис, стираючи допит.

Взяла олівця, записала на окремому аркуші: «Перший шлюб Олійник. Перевірити!» На знакові оклику олівець тріснув.

Поклала папірця до теки з листом Шушунової, заявою священика, свідченнями Симчич. Зав’язала шворочки, хотіла вкласти теку до сумки…

Тетяна Іванівна не завважила, що картинка перед очима заколивалася, втрачаючи колір, чіткість обрисів. Задзижчав комар. Голосніше. Для комарів ще рано — ворухнулося на денці. Комар погодився і відлетів. Тиша і спокій.

— Лежи. Це — я, — над Кулик схилилося обличчя чоловіка.

— Що таке? — прошелестіла Тетяна Іванівна.

— Ми злякалися, що інсульт. Пронесло. Перепрацювала.

Тепер лежи.

— Треба щось робити… Рятувати дитину.

— Лежи тихо. Там — Стас. Він закінчить справу.

— Він не знає… всього.

— Послухай мене. Ти чуєш? — Ігор Кулик підвівся, причинив двері щільніше, знову присів на краєчок ліжка.

— Чую.

— Я не хочу, щоби ти вирішувала. Вибір між обов’язком і дитиною роздере тебе на шматки. Вже майже розірвав.

Я не хочу втратити тебе. І нашу дитину…

— Хлопчика, — по щоці Тетяни Іванівни повзла сльоза.

— Це вона сказала?

Чоловік видобув з кишені хусточку, втер її мокре обличчя.

Тиха істерика вже струшувала дружиною. Намочив хусточку водою, склав удвічі, поклав хворій на чоло. Тетяна кілька хвилин тихо схлипувала, сльози вщухли.

До палати зазирнув чоловік з рудими вусами. Лікарняний куций халат напинався на крутих плечах. Кивнув привітно подружжю, оглянув палату.

— Я до вашої сусідки.

— Вона на процедурах.

— Не заважатиму?

Чоловік поклав на сусідню тумбочку пакета з апельсинами, забрав порожні банки. Хотів покласти до тумбочки принесене, необережно впустив. Апельсини покотилися підлогою. Чоловік знітився.

— От іще одоробло, — вилаявся, — даруйте, я зберу, сто разів перепрошую.

Чоловік порачкував попід ліжко Кулик збирати цитруси.

Ще раз вибачився, вийшов.

— Піду помию, — сказав.

— Я прийматиму рішення, — продовжив Ігор Кулик. — Твоя хвороба зараз доречна. Пробач. Тобто все обійшлося, але полежати доведеться. Справою Олійник займатиметься Стас як твій заступник. Його сумління не мучать, він щаслива людина на рівні першої сигнальної системи. Він зробить так, як буде краще всім. Хоч це й не моя компетенція, я людина маленька, але я порадився з компетентними хлопцями з Адміністрації, з завгаром Генпрокуратури… Всі кажуть, треба кермувати до теракту. Це зараз на часі, і розкручується швидко, і наслідки гучні… А ми врятуємо нашого малого.

Нехай лише народить.

— Забери у мене… в кабінеті… в теці. Побачиш сам.

Негайно. Хай не бачить Стас. Ігор Кулик зачекав, доки медсестра скінчить маніпуляції з крапельницею, простягнув гроші.

— Вона спатиме до ранку, це кращі ліки, — медсестра заховала цупкого папірця.

В коридорі Кулик закусив сигарету, заляпав по кишенях по запальничку.

— Тут курити не можна, — сказало над вухом. — Здрастуйте, Ігоре Гавриловичу, як вона?

Станіслав Павлович виглядав енергійним, ладним бігти на життєві лови.

— А я збирався до тебе. Ходімо на двір. Тетяна все’дно спить. Тобі там робити нічого. Я завезу на роботу.

— А квіти? — Стас тримав на відльоті червоно-рожеву клумбу в шерехливому целофані.

— Сестричка пристроїть, Тетяна квітам зрадіє.

— А я обізнався, — засміявся до Ігоря рудовусий чоловік, виходячи з туалету з мокрим кульком апельсинів. — Уявляєш, моя в іншій палаті, переплутали. У незнайомих у тумбочці порпався! Трапиться ж таке.

— Хто він? — Станіслав Павлович провів чоловіка поглядом.

Кулик змахнув рукою.

— Маю розмову.

В авті Ігор Кулик виклав Стасові свої міркування.

— Вона знає? Бо матиму видерті роки.

— Всім вигідніше, щоби справу закінчив ти. Нова людина доки в’їде, сам розумієш. Наша пісня гарна-нова…

— Пойняв — нє дурак, дурак би не пойняв.

— Наскільки я інформований, Вареник дав жорсткі строки.

— Він, сарака, з штанів вискакує, поки без лампасів. Ладен сам бігати нишпоркою. Але — не вміє, чисто по жизні, не вміє. Нашу справу робити, не в Чапаєва грати, у кого шалабон дужчий. Дитячий конструктор «лєго» бачили? Отож. Купа штучок, хто що стулить. Один — будинок, другий — танк, а третій сортир, та в ньому й утопиться. Скласти з фактів щось пристойне і корисне, а до того ж вірогідне — це фокус-покус.

Як колись замовляли цилюрникові фризуру: абисте при папєнькє по-нашому, а без папєнькі алякапуль.

— З Вареником треба побалакати? Аби тобі не заважав?

— Він мене марципанчиками обкладе на золотій таці, аби швиденько впорався. Йому, даруйте, дружина ваша як зламаний зубний протез — і не поїси, і не натисни. Спасибі, що підвезли.

— Чекай. Я з тобою. Тетяна просила дещо взяти у неї на столі. Допоможеш?

— Якщо це не службова таємниця, — Станіслав Павлович засміявся.

Стас крокував прокуратурою попереду Кулика, похазяйськи, ручкався, вітався, домовлявся.

На столі слідчої Кулик лежала допотопна картонна тека з кошлатими поворозками. Ігор розгорнув. «Я, Симчич Зірка Орестівна…», «Я, Шушунова Світлана Михайлівна…», «Я, Митроха Василь Федорович…» Папірець з нерівним олівцевим написом «Перший шлюб Олійник. Перевірити!»

— Щось цікаве? — зазирнув Стас.

— Тобі ні до чого. Тетяна хоче попрацювати в лікарні.

— Жоден злочинець не вартий здоров’я слідчого.

— Сам вигадав?

— Щойно.

— Повісь у рямці. Отже домовилися. Кермуй до переможного фінішу.

— Благословляєте?

— Радився. З компетентними людьми. Всі кажуть: тероризму у будь-якій личині — жорстокий бій. Крути дірки на погонах.

— Йєс, сер. Шоу маст го он! Нам своє робить.

— Отож бо.

За автом Кулика приліпився темний джип. Кулик глянув на годинника — встигне завезти теку Тетяні. Біля лікарні попотикався, де б припаркуватися. Ач, погано живуть — між джипками не протовпишся. У палаті обережно підсунув теку під подушку Тетяни Іванівни. Вона упокоєно спала.

«Тра’ мінять сигнал, — подумала про свого «Титаніка»

Зірка, — американці назвали космічний корабель челленджером, він і ляпнув. Не треба вовка з лісу кликати, я й так іду на дно».

— Хай, май діа! — голос Джефрі мав стурбований. — Давай зустрінемось. Не бери авта, я підхоплю.

— У тебе проблеми, і гадаю, значні, — сказав Джефрі на Андріївському узвозі під крислатим каштаном.

Зірка замовила склянку води, Джефрі натицяв пальцем половину меню.

— До біса складна у вас вимова. А харчі смачні. Дороті сказала, що я погладшав.

— Вона була тут?

— Так, кілька днів, з молодшим.

— А Сара?

— Сару я вирішив довчити у Штатах. Там безпечніше.

Береженого і Бог збереже. Так у вас кажуть?

— Шкода. Я до неї звикла.

— Вона до тебе теж. Потерпає, що не встигла підстригтися, похизуватись у Штатах. Ти мені нічого не розповідала і тим поставила мене у дурне становище. Даруй за різкість, але…

Зірка вертіла у пальцях склянку. Джефрі помітно нервував.

«Важко бути справжнім мужчиною і водночас самим собою. Симпатичний хлоп. Чого ти мучишся? Хочеш, аби я сама допомогла сказати мені якусь гидоту? Гаразд, синку, полегши душу. Що ти там таке страшне маєш на бідну Зірку?»

— Ти, Джефрі, передовсім, не хвилюйся. Подивись на мене, хіба я можу свідомо заподіяти тобі прикрість? Ні. Мені велося добре з тобою. І маю найгарніший спомин на старість, — Зірка говорила м’яко, спокійно, як на сеансі психоаналізу. — То що там сталося?

Джефрі нарешті підвів на Зірку очі.

— Ти під підозрою. Тебе підозрюють…

«Ну ж бо, не бійся, хлопче, я не проситиму допомоги».

— Підозрюють?

— Дарма ти розмовляєш зі мною, як психоаналітик.

«Непогано, мій тихий американцю, непогано».

— Ти вскочила у кепську історію. Я хочу допомогти.

— А можеш?

— Of course.

— Тоді просто повір, що я ні в чому не винна.

— Вірю.

— Thank you very much, Джефрі. Ти гарний хлопець.

Наївся?

Джефрі і незчувся, як поглинув нічогенький обід — борщ з пампушками, печеню з грибами у горнятку, вареники з сиром і сметаною.

— Я коли нервуюся, від холодильника не відхожу. Ця хвороба навіть якось називається.

— То чим я тебе підставила?

— Я пішов до шефа поцікавитися твоїм запрошенням у Білий Дім. А він на мене нагримав, що я компрометую амбасаду своїм зв’язком з цим… як його…

— З кримінальним елементом, — підказала Зірка.

— Елементом чого?

— Так у нас говорять. Доведеться вашому Біллі Клинтону перестраждати мою відсутність. Перекажеш йому принагідно, що я сумувала через це не менш за нього.

— Мене повертають додому.

«Схаменися, Зірко, чухаєш свої сверблячки, а в людини кар’єра під собачий хвіст».

— Через мене?

— Якби не ця історія… І не твоя участь у ній. Даруй, я кажу, як є. Ти ж не будеш запевняти, що тебе цей бруд не торкнувся…

— Овва!

— Я консультувався. Тобі поки що не висунули офіційного звинувачення. Твій статус свідка нічому, майже нічому не перешкоджає. З тебе взяли підписку про невиїзд?

— Ні.

— Треба звідси тікати. Їдьмо зі мною. У вас непевна країна і непевні закони. Як… я забув, як зветься ця деталь кінської упряжі. У вас дуже небезпечно жити. І життя нічого не вартує. Ми такий період пережили дуже давно і, сподіваюсь, довіку.

— Дишло. Це деталь воза, а не упряжі.

— Дякую. Ти гарна вчителька.

— Ти мені освідчуєшся, Джефрі Колінз? Чи я тебе не зрозуміла?

— Я говорив з Дороті. Розлучення не буде легким, маємо маєтність і дітей. Я хочу бути з тобою. Як ти сказала, з елементом.

Він наразі трохи стеряв зовнішній лиск. Погляд неспокійний, невиспаний. Яка ти потворо, Зірко Симчич!

Егоїстка зарозуміла. З ним треба лагідно, утішно…

— Джефрі, любий, я зворушена. Я вражена. Але моя відповідь — ні. Я не хочу забирати тебе у Сари і молодшого.

А з Дороті розберетеся. Таких чоловіків як ти — мало, вийти за тебе — виграти мільйонний джек-пот, і вона це певно ж розуміє. Не псуй собі життя через мене, я ніколи не впишуся у нього безболісно. Ти — захороший для мене.

Джефрі розрахувався. Вийшли в київське літо.

— Просто ти мене не любиш, — сказав Джефрі осмутніло.

«Любить-не любить, плюне-поцілує», — Маріванна на балконі ворожила на квітці. Шериф передніми лапами сперся на бильця, водив величезною довбешкою за пташками.

Випало — плюне. Стара зітхнула з полегшею — старій грипі Паркер-Боулз нічого доброго не світило. Зовсім встид стеряла — цілуватися привселюдно з Чарлзом. Всі газети видрукували компрометуючу світлину.

— Заходь до мене, щось маю, — гукнула з балкону.

Зірка крутила у руках букет фіалок, спутаних по ногах нитками.

— Побачив мене ізнизу, питає, чи ти вдома. Кажу ще ні.

Тоді, каже, ловіть, передасте, як прийде.

— Більше нічого?

— Нічого.

— Коли він приходив?

— Дванадцять з половиною хвилин по чотирнадцятій годині.

— Ви, Маріванна, цяця, ляля і квітка розмаїта. Я вас люблю.

Зірка заспішила до себе. Не зважаючи на волання Максиміліана, який вимагав вітальних пестощів, взялася за телефона. Аж пританцьовувала. Ну, давай-но, бери слухавку.

Макс вуркотів, витираючи спиною і боком Зірчині ноги. У слухавці гудки урвалися. Гаплик. Маріванна наплутала. Тоді хто? Не маю у цьому житті і у цьому місті нікого, хто б оце приніс квіти. Але ж вони тут. Трохи зів’ялі, проте реальні.

Максиміліан, привертаючи Зірчину увагу, вдався до традиційної забавки: скочив у великий целофановий кульок і потирився ним підлогою. Видовище не для слабкодухих — кульок самотужки рухається, нявчить, шипить, наштовхується на ніжки столу, вирулює на оперативний простір. Спостерігати — валідол і корвалол. Упершись у Зірчині ноги, кульок зашелестів зібганий, звідтам вигулькнув задоволений Максів писок — як я дав! Зірка засміялася. Макс перейшов до другого номеру програми. Давай гратися у піжмурки — стребував. Я ховатимусь, а ти мене шукатимеш.

Максику, любий… І чути не хочу, я побіг. Зірка — слідом, тупаючи ногами і здіймаючи гуркіт. Максів грізний писок з’явився з-під комп’ютера. Не так, — скомандував він, — не лінуйся, шукай як слід! Зірка зітхнула і почала гупати ногами ще й приказувати: нема мого Максимчика нема-а-а, забіг мій Максимчик забі-і-іг, черевики рипу-рипу, ось я його зараз знайду! Максиміліан аж вищав від щастя.

Зірка підхопила кота, цьомнула, підкинула. Це була третя вправа — літаючий кіт. Макс зробив вправне сальто, розчепірив лапи, професійно приземлився. Уф-ф-ф, тепер усе? Ні, ще футбол, я стоятиму на воротях, а ти забивай тенісним м’ячиком… Не нахабній, коте! Маю бігти, повернуся — дограємо.

Зірка вибігла з парадного, здалека натисла на брелок, «жозі» радо відгукнулася. Зненацька біля під’їзду вклякли, одне за одним три міліційні авта — шшшух-шшшух-шшшух.

Ще на ходу з них вихопилося з десяток мужиків. У три кроки оточили Зірку, притисли до дверей, заломили руки. Зірка щосили закричала. На її крик вигулькнув з балкона Олег Ткач. Миттєво оцінив, схопив камеру, націлився на ситуацію.

— Там Макс, бережи його, — тільки й встигла Зірка.

Дістала пістолетом по голові, сповзла стінкою. Її підхопили за руки-ноги, вкинули до авта, рвонули з місця, шшшухшшшух-шшшух.

У квартиру Олега подзвонили. Ще раз. Загрюкали важкі черевики.

Ткач клацнув замком.

— Де камера?

— А де санкція прокурора на арешт і обшук? — став зухвало Ткач.

Дістав по лобі, за кілька хвилин знайшовся на підлозі у кімнаті з синцем під оком, витрушеними кишенями, поряд лежала камера без касети.

— А болт з лівою нарізкою вам у горлянку, — пробурмотів, приходячи до тями.

Змочив під краном синця, визирнув у вікно, що виходило на двір, смикнув за мотузок, з-за вікна з’явився целофановий кульок, а в ньому касета.

До тями Зірка прийшла у лікарняній палаті. Де я? Що трапилося?

— Ви заарештовані, — сказало над вухом.

Зірка важко повернула голову, побачила медсестру, яка міняла крапельницю, за нею бовванів дядько у формі.

— Повторіть, — прошелестіла Зірка. — Є санкція прокурора на ваш арешт і обшук у помешканні.

— За віщо?

— Прокурор знає.

— Чому я тут?

— У момент затримання ви чинили спротив, завдали тілесних ушкоджень середньої важкості кільком працівникам міліції, зневажали їхню людську гідність, вживали нецензурні слова, завдали матеріальної шкоди…

— Не покусала?

— Бачу, їй вже краще. День нехай полежить у вас і — в камеру.

— У неї струс мозку, їй показаний постільний режим.

— Там і полежить.