Микола Аркас
Історія України-Русі

том 3, частина 2.
Межигетьманство 1734-1750

Після смерті Данила Апостола, до того часу, поки обрано буде нового Гетьмана, на Україні встановлено було тимчасовий уряд, котрий звався „Правленіє Гетьманського уряду", - він мав керувати усіма справами на Україні так, як списано було у згаданих попереду „рЪшительныхъ пунктахъ". Було в ньому шість осіб, з них три - Українці і три - російські урядовці. На посади сі од Українців були призначені: Генеральний обозний Яків Лизогуб, Генеральний суддя Михайло Забіла і Підскарбій - Андрій Маркевич і запасним - осавул Хведір Лисенко, а од Московського уряду князь Олексій Шаховський, князь Андрій Барятинський, полковник Василій Гурьєв і запасний полковник Іван Сінявін. Почалося керування того уряду з того, що зроблено було перепись усієї людности на Україні: записано у ревізійні списки усіх козаків, селян, підсусідків усякого стану, городян і ремесників для того, щоб легче було обложити народ платіжами та повинностями і знати було, скільки має народ платити у царську казну.

У 1735 році знову почалася війна з Турцією. 6.000 козаків і 2.000 Запорожців ходили у Крим на підмогу генералові Лєонтьєву. Але сей похід був невдатний: загубивши од стужі 9.000 чоловік і стільки ж коней, генерал сей мусів вернутись назад, і на другий 1736 год послано було у Крим фельдмаршала Мініха, а в поміч йому Кошовий Іван Милашевич послав 3.000 Запорожців. Козаків було тільки 4.000. За того походу узято Перекоп і навіть Бахчисарай. Московське військо стало на зімівлю постоєм на Україні. Через се знову почалися такі, як і раніш були, утиски, і тяжко доводилося тим місцьовостям, де зімувало те військо. На другий год ізнов почався той похід під проводом того ж Мініха. Запорожці на своїх чайках та байдаках літали по Чорному морі, багато лиха зробили Туркам і допомогли Мініхові і козакам, котрі були у тому поході під проводом Миргородського полковника Капниста. Узято було Тоді Очаків. На зіму ізнов московське військо стало постоями на Україні, а Мініх зазімував у Полтаві. Тоді ото й склалася через ті постої приказка: „Москалики-соколики, поїли ви наші волики; а коли вернетесь здорові, поїсте й останні корови". Війна ся із Турцією тяглася у 1738 і у 1739 роках. Нічого путнього Московському урядові вона не дала і тільки важко одгукнулася на Україні.

У Петербурзі у ті часи страшенно лютувала „Тайна Канцелярія", заснована ще у 1699 році у Москві. Тепер Бірон, сей страшний і могутній Німець, - бо близький був до імператориці, - завдавав до неї усяких людей по одному тільки доносові, не розбіраючи, чи справедливий був той донос, чи ні; доволі було доносчикові сказати: „знаю на сього чоловіка „слово і діло", і бідолаху того хапали, без суду завдавали до сієї канцелярії, і там його мордували та страшенно катували на смерть. Багато безневинного народу загинуло там. Уряд вважав, що треба й у нас на Україні завести таку саму мордовню, котра звалася „Міністерська канцелярія" або „Тайная Експедіція". За донощиками діло не стало: втікачі-Москалі та инші бродяги й пьяниці, не завдоволені ким-небудь, або й по злобі, виказували на того чоловіка страшне „слово і діло", і його хапали, без усякого суду тягли до канцелярії, і там оддавали на люті муки, абож вимагали, щоб заплатив великого хабара, то тоді пустять на волю. Так, до одного з Чернигівських багатих дідичів приїхав раз московський офіцер Чекатунов, і коли дідич не вдовольнив його як слід, він доніс у канцелярію, що дідич той „палить на печі герб государственний". Зараз схопили того чоловіка і привезли на допит. Як він не впевняв, що то у нього зложена піч з кахель, і ті орли, що були на них, зовсім і не схожі на „герб государственний", що піч була зложена ще здавна, що орлів та инших птахів, звірів і таке инше ганчарі виробляють на кахлях заздалегідь і продають вже готові, - нічого не помагало, і тільки табуном коней, черідкою корів та чималою готівкою одкупився він од катування. Багато отаких доносів було в канцелярії, і роботи в ній не бракувало: людей мучили і катували, і вона, як важкий гніт, давила Україну. „Як би, - каже старе оповідання, - перстом Божим вийняти частину землі на тому місці, де стояла та канцелярія, то кров людська приснулаб з неї, як водомет (фонтан)". Як бачимо, і Україну не минула Біроновщина, що лютувала у Російській державі. На Україні стояв постоєм з військом московським у Стародубі Біронів менший брат - кривий, дуже негожий і ще лютійший од свойого старшого брата. Він жив, як кажуть, так пишно, як султан який: набірав силою дівчат і жінок у свій гарем, а тих жінок, у котрих були немовлята, силував годувати своїм молоком цуценят з його псюрні. Оповідання про його довго переказували у Стародубщині.

Тим часом ось яка оказія трапилася на Україні. У 1731 році царський полковник Вишневський їздив по Україні, набіраючи співаків до придворного хору. Заїхав він у село Лемеші Козелецького повіту Київського полку (тепер у Чернигівській губернії), і почув у церкві, як прегарно співав один парубок. Він узяв його із собою і повіз у Петербург. Голос у Олекси Розума, - так звали того тоді 22-літнього парубка, - справді був прегарний, і як почула його у церкві молода царівна Лизавета Петровна та побачила дуже гарного на вроду парубка, справдішного красуна, то, свідчать сучасники, так і зачарувалася ним, і з того часу простий козак Розум швидко пішов у гору. Як він втеряв голос, його зроблено придворним бандуристою, а потім управителем, спершу одного, а далі й усіх маєтків царівни і її камер-юнкером.

28-го листопада (ноября) 1740 року померла Імператориця Анна Іванівна. Перед смертью вона призначила правителькою свою племенницю Анну Лєопольдовну, Принцесу Мекленбургську, а малого сина її, Івана VI, зробила своїм наслідником. У грудні (декабрі) 1741 року придворна партія, у котрій був і Розумовський, Як тепер взивали колишнього козака Розума, з царським лікарем Лестоком і французьким послом Шетарді на чолі, з допомогою Преображенського полку, арештували Анну Лєопольдовну, її чоловіка й маленького царя Івана VI. Івана VI посажено у Шлісельбургську кріпость, і там за царювання Катерини II його вбито. Після арешту правительки Анни Лєопольдовни і її семьї, Імператорицею зробилася Лизавета Петровна. Розумовського зараз було зроблено генерал-поручником. 25-го травня (мая) 1742 року Лизавета коронувалася, і в сей день Розумовського було зроблено обер-єгермейстером, дано йому орден Андрія Первозванного і великі маєтності у Московському царстві і на Україні, а в-осенн того-ж року Імператориця одружилася з Розумовським у селі Перові під Москвою. У 1744 році його й брата його Кирила зроблено графами. Не вважаючи на таку близькість до Імператориці, Розумовський поводився при дворі з великою повагою і розумом; він у політику не втручався, а старався ісходитись із талановитими і вченими людьми, бо бажав од них здобути собі хоч яку-небудь освіту, - він добре почував, що її йому бракувало для того високого становища, в якому він опинився. Через свою мягку і високосправедливу вдачу, він хоч і стояв дуже високо, проте не мав собі ворогів: усі його любили й поважали, і дякуючи його впливові, при дворі на все українське дивилися не з погордою, як звичайно було досі, а з цікавістью. У томуж таки 1744 році захотіла Імператориця і сама побувати на Україні, і довгенько прожила у господі старої Розумихи у городі Козельці, у Чернигівщині. Там вона почувала себе дуже добре і познайомилась з усією ріднею Розума. З Козельця Імператориця поїхала в Київ. Скрізь по Україні її щиро вітали. Київом вона зачарувалася і промовила голосно: „Возлюби мене, Боже, в царстві небесному Твойому, як я люблю народ сей благонравний і незлобивий".

Старшина українська, покористувавшись тим, що Цариця була у Київі, подала їй прохання про те, щоб обрано було Гетьмана. Прохання се було ласкаво прийняте, і тодіж призначено було, щоб посаду сю зайняв менший брат Олексія Розумовського - Кирило.

Кирило Розумовський народився у 1728 році, а у 1743 році був посланий братом своїм за границю у Германію і Францію з академиком графом Тепловим, щоб скінчити освіту. Він вчився у Кенігсберзі, Берлині, Геттінгені, перебував де-який час у Італії. У 1745 році повернувся він до Петербургу. На другий же год, коли йому було ледве 18 літ, він був настановлений презідентом Імператорської Академії Наук. Скоро після того сама Імператориця висватала йому свою сестру у-других, фрейліну Наришкину.

1747-го року 5-го травня (мая) вийшов указ Цариці про те, що дозволяється обрати нового Гетьмана, Імператориця Лизавета призначила сю посаду Кирилові, але він барився і не їхав на Україну.

22-го лютого (февраля) 1750 року прислано було у Глухів од цариці графа Гендрикова. Зібрав він раду для того, щоб обрати Гетьмана, і була вона дуже пишна: на майдані, коло церкви св. Миколи, був зроблений високий поміст, укритий червоним кармазином; навкруги стояло військо козацьке і прості люде; на помості та обгороженому навколо місці зібралося українське духовенство, з Київським митрополитом Тимохвієм Щербацьким на чолі, і старшина. У 10-тій годині вдарили з гармат, і почалася церемонія. Із великим торжеством старшина і бунчукові товариші принесли клейноди; за ними приїхав у кареті шестериком граф Гендриков, після того прочитано царську грамоту на обрання Гетьмана. Тоді митрополит, у промові своїй, вітав графа і дякував Цариці од усіх Українців за те, що дозволено обрати Гетьмана. Прослухавши промову, граф Гендриков звернувся до громади і запитав: „Кого бажаєте мати собі за Гетьмана?" Заздалегідь підмовлені козаки загукали враз: „Кирила Розумовського! Нехай Розумовський гетьманує!" Царський уповажений поздоровив старшину з новим Гетьманом, а після того палили з 101 гармати на шану нового Гетьмана. Народ гукав радісно, а козаки палили з рушниць. Щоб сповістити про се обрання, виряжено до Петербургу послів: Генерального бунчужного - Демьяна Оболонського, Ніжинського полковника - Семена Кочубея і бунчукового товариша - Іллю Журмана. 24-го квітня (апріля) Цариця прилюдно вітала сих послів і ствердила нового Гетьмана. Йому дано маєтності - так званий Гадяцький Ключ, себ-то великі маєтності навколо Гадячу, що ще од часів Богдана були ранговими землями і належали гетьманській посаді. Крім того, Розумовському дані були землі і в инших місцях. Батурин знов призначено було за гетьманську столицю; на Україні скасовано усякі комісії і страшну „Міністерську канцелярію", а усім московським урядовцям звелено виїхати з України. Окрім того, Гетьманові оддано було під владу Запорожську Січ, котра ще досі ні од кого не залежала. На другий год, літом 1751 року, новий Гетьман Кирило Григорович Розумовський з великою пихою в'їздив у Глухів.

Бучно почалося гетьманування, бучно воно й провадилось увесь час. Новий Гетьман побудував собі палаци у Батурині і Глухові, завів двір, на зразок царського, і жив як царь: балі, бенкети та театральні вистави, а далі постоянні подорожі у Петербург, бо жінка його нудилася на чужині, та й сам він звик і линув до пишного придворного життя. Через се все не багато оставалося в нього часу на порядкування справами в Україні. Свого наставника Теплова він зробив правителем гетьманської канцелярії і на його іздав усі справи, а на Україні усим керувала і верховодила старшина, поки Гетьман проживав у Петербурзі.

Гетьман поробив великі переміни у Генеральному суді, у котрому, окрім двох Генеральних суддів, було заведено неодмінно по одному виборному од кожного полку. Се був найвищий суд на Україні. По полках було засновано, окрім полкових судів, ще 20 судів повітових, і в кожному з них були суди. Земський, Гродський і Підкоморський; по сотнях зоставлені були сотенні суди, але до них належали тільки дрібні справи, а з поважніщими треба було звертатися до Повітового суду. Судді, підсудки і земські писарі (секретарі) вибіралися вільними голосами з шляхти того повіту, до котрого належав суд.

При кінці листопада (ноября) 1761 року Гетьмана покликано до Петербургу. Він передав усі справи Генеральному обозному Кочубейові, Генеральному підскарбієві Гудовичеві, Генеральному писареві Безбородькові та Генеральному осавулові Журавці, а сам з усім домом своїм рушив в дорогу, а 25-го грудня (декабря) тогож року вмерла цариця Лизавета, і на короткий час Імператором став її небіж Петро ІІІ. Він був щирий Гольштинець, прихильник Пруського короля Фридриха II, і страшенно любив військові справи та муштри. Скоро він став царем, то й на Україну послав заклик, щоб йшли в його Гольштинське військо. Молодь українська з радістью відгукнулася на се і великими юрбами посунула до Петербургу. На знак того, що вони належали до Гольштинського війська, кожний з них мав на шиї червону гарусову хустинку. Не довго довелося їм бути у тому війську, і скоро вони, обідрані й голі, поневіряючись по-під чужими хатами, повернулися до-дому. А сталося се через те, що новий імператор Петро III через пів року був скинутий своєю жінкою Катериною ІІ-гою. Допомогли їй Гетьман Розумовський, Панін, князь Барятинський, Рєпнін та инші молоді офіцери Ізмайловського полку; брати Орлови, Пассек, Бредіхін, Хитрово, Потьомкин та инші. Як Петро вже зрікся престолу, його заслано під караулом у Ропшу, і там, начеб то зненацька, вбив його Орлов. Імператорицею зробилася кревна Німкеня, жінка твердої волі і розуму, Катерина II, і 28-го липня (юля) 1762 р. ступила вона на престол.

Тим часом якийсь генерал Мельгунов, що начеб то для гулянки їздив по Задніпрянських степах, написав до Петербургу, що він знайшов у сій стороні багато народу, котрий почитає себе ні од кого незалежним: „наче які Американці, - пише він - але до військової служби вони дуже здатні". На се до його прислано наказ з Петербургу, щоб він записував таких людей у пікінєри. Генерал той почав їздити по селах, скликати людей і, трактуючи їх горілкою, закликав записуватись у пікінєри; обіцяв усякі вольності і незалежність од якого-будь начальства, - ні перед ким, мовляв, шапкувати не будете!

Записувались у пікінєри саме нікчемство з козаків та хазяїнів, та харцизи й опіяки. З таких людей скомпановано 4 полки: Єлисаветградський, Дніпровський, Полтавський і Донецький. Не питаючись, приписали до сих полків ті села, з котрих хто з пікінєрів був родом. Сотенні правління по тих містах, що одійшли таким побитом до Пікінєрських полків, скасовано, корогви їх та архиви заперто по церквах, а то й просто знищено і понівечено. За старшину поназначувано письменних дяків, шинкарів та отаких инших, і названо їх ротмистрами. Сім год пікінєри ті не платили ніяких податків і нічого не робили; їм тільки натуркали голови, що вони й вищі, й кращі за усіх Українців і козаків, і на знак того - на шапки почеплено було їм білі стрічки з поворозок; шапки ті вони ні перед ким не здіймали, навіть і у церкву вони увіходили у шапках і здіймали їх тільки підходячи до вівтаря. Гетьман скаржився у Петербург на те, що під пікінєрів одібрано багато сіл та землі у полків українських та й у окромних людей, і що сим явно порушено стародавні права і вольності, стверджені раніщими Монархами. Але се нічого не пособило, а помоглося тільки аж те, що як заходилися шити мундіри на тих пікінєрів та готовити їх у поход, то вони почали тікати на Запорожжя і по хуторах.

Як ми бачили вже, Гетьман теж чимало тому допомагав, щоб Катерина зробилася Імператорицею. Чутка про се дійшла і на Україну і де-хто з старшини, чи по намові самого Гетьмана, чи самі од себе, ухвалили прохати Царицю, щоб уряд гетьманський зроблено було наслідковим - щоб переходив од батька до сина. Про се міркувалося на Генеральній раді, котру скликав Гетьман для вибору послів, що мали їхати до столиці вітати Царицю. Але проти того обурилося чимало старшин, бо вони вважали, що таким способом порушено буде права і вольності козацькі.

На зборах спинилася велика сварка. Про се Київський обер-комендант Чічорин сповістив у Петербург. Зараз же викликано туди Розумовського, і у січні (январі) 1764 р. він приїхав до столиці. Цариця, котра вже заздалегідь поклала собі знищити окремність усіх країн, що залежали од Росії, а між ними й України, рада була тій нагоді і звеліла Гетьманові податися в одставку. Довго змагався Розумовський, але нічого вже не можна було подіяти, - 10-го грудня (декабря) того ж року вийшов указ про те, що Гетьманський уряд скасовано.

Розумовський був останній Гетьман України. Йому дадено багато земель на Україні і чин Генерал-фельдмаршала. Останні годи свого життя він жив за границею, у Петербурзі і коло Москви у свойому селі Петровсько-Розумовському. Тільки аж у 1794 році оселився він у Батурині, де й помер у 1803 році.

У потайному наказі прокуророві Вяземському цариця Катерина каже так: „Малая Россія", Ліфляндія і Фінляндія - се країни, котрі правуються конфірмованими (потвердженими) їм привілеями, і порушити їх одразу - негаразд, але й вважати їх за чужоземні і поводитись з ними, як з чужеземними, не годиться, а треба їх порівняти з Російськими землями. У Малоросії, як Гетьмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули".

Отак почалося, так і провадилося далі царювання Катерини. На Україні, замість гетьманського уряду, була заведена „Малороссійская коллегія"; презідентом (головою) її, з титулом „Малороссійскаго генерал-губернатора", призначений був граф Румянцев.

Указом цариці Катерини у 1764 році скасовано було Гетьманство на Україні, а замість його заведено знову „Малоросійську колегію", в котрій було чотири Українських і чотири Московських члени, з графом Петром Румянцевим на чолі. Зараз же Колегії тій звелено було:

1. Зробити перепис і ревізію, бо досі уряд не збірав ніяких податків з України. 2. Не дозволяти вільно переходити людям з місця на місце, з земель одного дідича на землю другого. 3. Звернути увагу на те, що Українська старшина і духовенство ненавидять усе Московське і 4. Пильно стерегти, щоб ся ненавість не ширилась поміж народом на Україні, а для того наказано було вдавати, ніби уряд обороняє простий люд Український од йогож таки панства і старшини.

Але заходи сі мало помогли: народ так само вороже, як і попереду, дивився на нові порядки, котрі заводив Імператорський уряд.

У 1767 році Катерина надумала скликати до Петербургу у Комісію „для сочиненія новаго положенія" заступників од усіх народностей Російської держави. В ту Комісію мали бути обрані депутати і на Україні.

Багато клопоту завдали ті депутати графові Румянцеву. Одразу виявилося, що усі верстви народні на Україні: старшина, козацтво духовенство, міщане й селяне, по городах, селах і хуторах, одностайне стояли за автономію України - за те, щоб їм повернуто було давні права і привілеї, котрі мала Україна за Хмельницького і з ними вона доброхіть поєдналася з Москвою, як рівня з рівньою - ті права, що з того часу так понівечив Московський уряд. До чого тільки не брався Румянцев, щоб вибори були такі, як йому хотілося! Було таке, що декого карав він на смерть, та все те не подужало спинити українське „коварство і сваволю", „хвальшиві і республіканські мислі", як жалівся він урядові. Та Комісія зібралася в Петербурзі. На засіданнях її своїми палкими промовами за права і вольності України визначався Лубенський шляхтич Григорій Полетика. Проте змагання послів і усі їх сльозні прохання до Цариці нічого не помогли і зоставили тільки яскравий слід у нашій історії та виявили ті бажання нашої людности, котрих не подужали викоренити ніякими утисками навіть і до наших часів. Уряд не звернув на них ніякої уваги і положив собі: „слъдовать своимъ непреклоннымъ ръшеніямъ" та вживати давнього свого, випробованого вже, способу. Сей спосіб - поставити одну верству людности проти другої. Бачучи, що визвольні думки прокидаються все дужче і свідоміше по-між старшиною і більш освіченою верствою Українців, уряд скоріше взявся до реформ, котріб зовсім знищили усяку окремішність України. А для того, щоб легче се зробити, положив собі привабити старшину на свій бік.

Реформи в Україні почалися з того, що у 1775 році було зруйновано Запорожську Січ, бо се був безпешний і неспокійний осередок dольності. Про сю подію буде мова далі.

У 1781 і 1782 роках на Гетьманщині заведено було губерські установи, однакові з Російськими. „Малоросійську колегію" і козацьке правування було скасовано, і Україну поділено на намістництва: Київське, Чернигівське і Новгород-Сіверське; з Слободських полків ще у 1764 році було зроблено окрему Слободську губернію, а з кріпостів і осель, котрі були на землі Запорожських вольностей, зроблено було Новоросійську губернію. До сієї губернії додано було й частину власних земель Запорожських.

У 1783 році з козацьких полків зроблено було регулярне (постоянне) військо, так само як і у Московщині, і в сьомуж таки році на Україні заведено кріпацтво. Людей, що сиділи по землях земельних власників, було зроблено їх кріпаками; вони залежали у всьому од власників, не мали права переходити на инше місце та покинути ту землю, на якій сиділи; повинні були непремінно робити на власника-пана кілька день на тиждень дурно. Так почалася на Вкраїні справжня панщина.

Московський уряд завів кріпацтво на Україні для того, щоб ще дужче забезпечити себе од усякого розруху і щоб Україна найменш одрізнялася своїм внутрішнім ладом од Росії. Хоч вже й раніше наші селяне чимало залежали од заможніх дідичів, але люде вважали себе вільними і по-всяк-час мали спроможність покинути нелюбого пана та шукати собі кращої долі у другого; тепер сього вже не можна було більш робити. Попереду й дідичі уважніще ставилися до залежних од них селян, або посполитих, як їх тоді звали, бо боялися, щоб вони не покинули його та не пішли до другого дідича. А тепер, як люде стали їх живим реманентом, були немовби яка мертва річ, то й вони до селян стали инші. Попереду дідичі одрізнялися від посполитих (простих селян) тільки своєю заможністью і їх не цурались, а тепер пан став чимсь иншим, чимсь вищим над ними, і усіма силами силкувався одріжнитись від них, не бути на них схожим а-ні звичаями, а-ні мовою, поспішався зрівнятись із російським дворянством та зріктися усього рідного, „мужичого". Але, як побачимо далі, хоч як нівечили наше панство, проте воно не в-край попсувалося і з-поміж його вийшли ті борці, котрі зрозуміли правду і вивели свою Україну на новий шлях відродження.

У 1785 році козацькій старшині і шляхті дана була грамота на дворянство, заведено дворянські установи, і козацькі ранги перейменовано у чини. Сим уряд мислив заспокоїти старшину і прихилити її на свій бік. Але таке касування давніх звичаїв українських не минуло зовсім таки спокійно, і ми бачимо, що інтелігенція українська обурилась і нишком почала шукати, як і в давніші часи, помочи проти Росії по чужих державах. У 1791 році до Берлину приїхав один з видатних Українців, Капнист, і клопотався, щоб Прусія подала помочі Україні і взяла її під свою руку, як що Українці повстануть за-для визволення з-під тяжкого ярма Московського. Але Прусія ухилилася від того. А тим часом Російський уряд пильно йшов до свого, і старшина наша - тепер вже російські дворяне - справді по-трохи почала звикати до свого нового становища та ще й квапитись на чини та посади, а найбільш на добре жалування. Вже в кінці царювання Катерини ми бачимо чимало наших земляків, котрі, забувши свій рідний край, служили у Петербурзі по всяких комісіях та міністерствах, а декотрі, як Безбородько, Завадовський, Трощинські, Тамари, Кочубеї та инші, дійшли високих посад і мали чималий вплив при царському дворі.

За ті часи Катерина постоянно з ким-небудь воювала - на те, щоб ще більшою зробити державу. У 1783 році звойовано Крим, а хана Кримського Шагін-Гірея присилувано було зріктися свого царства. Ще після останнього наскоку Татар на Україну, у 1769 р., російське військо, під проводом князя Долгорукова, вступило в Крим і позаймало усі значні міста того Ханства. Дуже допомогли в тому поході Запорожці, що вели перед і про все розвідували, що діється в ворожому війську. На чолі їх був Шкурятинський курінний отаман Панас Колпак. Після того походу Кримський хан Селім-Гірей утік до Константинополя, і на його місце, з допомогою Російського уряду, настановлено було ханом, незалежним від Турецького султана, Шагин-Гірея, про якого вже згадувалося.

У 1770 році, коли Запорожці стояли під Очаковом, познайомився з ними могутній князь Потьомкин, і заманулося йому, - так, примхи ради, - пристати у братчики до товариства війська Запорожського. Про се він удався із проханням до Кошового Петра Калнишевського. Звичайно, він був прийнятий і записано його у товариство Кущівського куріня, з прізвищем Грицька Нечоса. Сей князь Потьомкин, любчик Цариці, чимало рук приложив до того, щоб зруйнувати Січ Запорожську.

Після того, як звойовано було Крим, Потьомкина найменовано було Новоросійським Генерал-Губернатором. Щоб заселити той край, він почав будувати нові городи по степах Запорожських і в Криму, котрі після зруйновання Січі були повернуті у казну. Так, за його збудовано: Херсон, Катеринослав, Миколаїв і Севастополь.

У 1783 р. звойовано було Очаків і Хаджібей (теперішня Одеса). Чимало допомогли в сій справі Запорожці, - ті, що після зруйновання Січі не подалися у Туреччину і з них складено було так зване „військо вірних козаків", з першими своїми кошовими Сидором Білим та Харьком Чепігою.

Коли вже російські порядки були заведені по усіх краях, Потьомкин звернувся до Цариці з проханням, щоб вона приїхала та подивилась на свої нові землі. Дуже бучно і з великою ватагою прибічників вибралася Катерина у 1787 р. в дорогу до Київа. Там її дожидали великі роззолочені байдаки, на котрих побудовані були цілі палаци. Сівши на ті байдаки, попливла цариця Дніпром до Херсону. У Каневі її стрів Польський король Станіслав-Август Понятовський, клопочучись за своє власне становище і за становище свого пошарпаного королівства. Далі, біля Кодака її стрів Австрійський цісар Йосип ІІ, спільник цариці Катерини. З ним вона у Новому Кодаку зробила закладини великого міста, котре найменувала Катеринославом. Звідсіль вона рушила до Херсону, де було вже побудовано кілька кораблів. Се було перше місце, де засновано Чорноморський флот, що після переведено до Миколаєва.

Подорож Цариці у Крим була незвичайна: на береги Дніпра здалека зганяли народ, і він у празниковому убранні, коли пливли коло берега царські байдаки, мусів вітати Царицю, вклоняючись і голосно вигукуючи з усієї сили: „ура!". Се була для Українців незвичайна новина. Тим часом військо стрічало Царицю по всіх городах. Потьомкин переодягнув кілька колишніх Запорожських козаків лоцманами на царські байдаки, щоб провести їх Дніпром та через пороги, а кілька сот, під проводом одного з тих старшин Запорожських, що не пішли за Дунай, Сидора Білого, проводили царський поїзд берегом, виграваючи кіньми і дивуючи Царицю та її прибічників своєю одвагою, сміливістью та прегарною, хвацькою їздою на конях. Користуючись тим, що Царицю козаки дуже вразили, Сидір Білий із другими старшинами подали їй у Кременчузі прохання про те, щоб було вернуто Запорожцям їх колишні вольності і щоб знову можна було зібрати славне військо Запорожське. Цариця ласкаво зглянулася на те прохання, і справді через який час, коли почалася війна з Турцією, засновано було козацьке військо, що прозивалося „військо вірних козаків". Проїздячи суходолом по землях колишніх Вольностей Запорожських, у супроводі козаків, Цариця, минаючи зімовник Білого, що стояв у Вербовій балці на річці Вісуні (тепер у Херсонському повіті, сумежно із Кривим рогом), подарувала була се місце і землю навкруги Білого на знак своєї ласки до нього; але він не захотів прийняти той подарунок: ніяково, мабуть, було Запорожцеві забірати у власність товариську землю. Тоді, замість того, дадено йому табатирку, оздоблену дорогим камінням. Коли Цариця верталася до Петербургу, то Запорожці, із Білим на чолі, знов проводили її аж за річку Псьол. Уся ся подорож була на те, щоб показати людям, яке, мовляв, щастя для Українців од того, що панує над ними Російський уряд, а Цариці показати - як „благоденствують" Українські люде. Але кому треба було той добре розумів і бачив, що воно й до чого.

Наслідком подорожі було те, що Цариця захотіла оселити просторі степи Запорожські, котрі загарбано було після зруйновання Січи та звоювання Очаківських та Буджацьких земель. Для того вона закликала кілька десятків тисяч колонистів з Німеччини. Вони й засіяли ті степи своїми колоніями. А щоб Німці охітніще оселяли ті землі, то уряд надавав їм багато вільгот. І от землі, за які пролито чимало козацькоі крови, стали власністью чужинців, а ті, що їх боронили і поливали своєю кровью, мусіли поневірятись по чужинних степах, по чужих краях за Дунаєм та на Кубані.

Про становище Лівобічної України (Гетьманщини) ми вже доволі знаємо, - воно було, як ми бачили, не дуже веселе, і утиски уряду Російського надто давалися в знаки. Ще гірше було у Правобічній Україні, котру Петро І по Прутській умові мусів був віддати під владу Польської держави. Поки, за часів Палія, Поляки боялись козаків - чимало їх навіть у Польщу повтікало - доти на Вкраїні Правобічній жити було вільно. А тепер вони знов насунули туди і знов почали заводити свої старі розпорядки, встановляти свої закони. Щоб заселити сей край і землі, куди вони знов повернулися, пани польські та шляхта почали закликати людей на свої землі і дарували їм на тридцять літ вільне життя. Увесь сей час люде повинні були робити тільки на себе і нічого власникові землі не платити, - ніяких податків. Сила народу з Лівобічної України поквапилось на сю принаду. Сунули вони на Правоберіжжя, і спустошений край сей миттю залюднів. По степах постало багато сел; через вольності, що даровано було новим поселенцям, вони стали зватися „слободами". Але минули ті тридцять літ, і польські розпорядки знову скрізь проявилися. Під той час, як ми бачили, за цариці Лизавети, повернулися до-дому і Запорожці. І от селяне, котрим дошкулили утиски панів-Поляків, почали обертатися до Запорожців, шукати собі у них захисту. Такі невдоволені новими порядками люде, за приводом козаків з Гетьманщини та Запорожців, почали купитись у ватаги і заходилися нищити та грабувати панські маєтки, нападати на панські землі, убивати панів, а з ними й Жидів-орандарів. Таких людей стали звати „Гайдамаками". Чимало їх завелося на Правобічній Україні. Чим далі, Гайдамаччина та все дужче і дужче ширилася.

Окрім Київщини та Брацлавщини, вона обхопила вже й Волинь, і Полісся, і Поділля, і навіть Галичину, де Гайдамаків звали „опришками". Чималі ватаги сих Гайдамаків збіралися і купились коло своїх ватажків; з них за ті часи на Україні вславилися були: Верлан, що орудував у Брацлавщині, Скорич, Запорожець Грива, Харько, Іванець, Мамай та Жила, а у Галичині - Олекса Довбуш, про нього складено багато пісень у Галичині, що співають і досі. Довбуш сей придбав собі великої слави у Галичині своєю добрістью до бідних, своєю сміливістью та одвагою; багаті крамарі та Жиди-окономи, та орандарі боялися його й духу, бідні ж люде любили його і часто переховували його у себе. Окрім Галичини, він показувався і у Чорній горі, у Волощині, в Угорщині та на Покутті. У 1745 році у селі Космачах його вбито: кажуть, що зрадила його полюбовниця, Стефаниха Дзвінчиха, але його вбив Дзвінка, коли Довбуш прийшов рішати спір між Дзвінкою а його тестем о придане. Та з Довбушом не перевелися опришки у Галичині: у 1750 р. орудували там Гнат Боюрак, Гриня Мартинчук, Іван Бойчук і другі.

Саме тоді у Польщі, після смерті короля Августа II, було безкоролівья. Поляки розбилися на партії: одні, так звані конфедерати, стояли за те, щоб королем настановити Станіслава Лещинського, а другі встоювали за Августа III. Поки пани сперечалися та билися одні з другими, гайдамаччина все росла та росла. У сварку тих польських партій вмішалися й чужі держави, і цариця Анна Іванівна послала тоді у Польщу своє військо та українських козаків з Гетьманщини. Кончилися і ущухли ті суперечки тільки тоді, як королем став Август III.

Щоб боронитися од Гайдамаків та воюватися із своїми супротивниками з ворожої партії, пани по своїх замках позаводили надвірні козацькі полки; у ті полки набірали вони козаків з своїх селян та тих, хто йшов у козаки. Поки такий козак служив, він був вільний з усією семьєю своєю од панщини та од усяких податків.

У одному з таких полків князя Четвертинського у 1734 році сотником був Сава Чалий, родом з міщан містечка Комаргорода. Гайдамацький ватажок Верлан нахилив його на свій бік, і він з своєю сотнею пристав до Гайдамаків та орудував з ними проти панів, але вже у 1736 році він знов перейшов до Поляків і його настановлено полковником. У 1738 році Чалий перейшов полковником надвірних козаків у Немирів, маєток коронного Гетьмана Йосипа Потоцького, котрий вславився своєю лютістью до своїх посполитих. Здоганяючи у 1740 році Гайдамаків, Чалий ускочив із своїми козаками у Запорожські землі, поруйнував їх городи на р. Бузі, розігнав запорожську сторожу, спалив церкву і пограбував зімовники. Але на другий год гайдамацький ватажок, Запорожський козак Ведмедівського куріня Гнат Голий, котрий із своєю ватагою ще з 1737 року сидів кошем у Чорному лісі, тяжко покарав його за ті його вчинки проти Гайдамаків і Запорожців: саме на Різдво 1741 року він обступив хату Сави у селі Степашках і вбив його.

Гайдамацькі напади і наскоки на польських панів тяглися безперестанку аж до 1750 року, коли знов счинилося нове страшне гайдамацьке повстання. Київське та Брацлавське воєводства трохи не усі, як єсть, були в руках гайдамацьких. Гайдамаки взяли і поруйнували такі значні міста, як Умань, Винницю, Летичів, Хвастів та Радомисль. Але найдужче повстання було у 1768 році, і прозивається воно „Коліївщиною" (від слова колій, - той, що коле). Тій Коліївщині допомогли поширитися тогочасні обставини у царстві Польському. Окрім панського важкого гніту, добавилися сюди ще й утиски, котрі робило католицьке духовенство православному людові і людям иншої не католицької віри - „діссідентам", як прозивали Поляки.

Таким способом, Гайдамаки почали боротися не тільки проти панів, але й за свою віру. Петербурський уряд, котрому любо було дивитися на всякі непорядки у Польщі, бо од того йому буде краще, став допомагати діссідентам, послав своє військо в середину Польської держави, і з його намови та допомогою склалася так звана „Радомська конфедерація", котра й почала обороняти діссідентів. Проти неї у місті Барі на Поділлі засновалася друга конфедерація - Барська. Конфедерати розпочали люту боротьбу, і в Польському королівстві настало справжнє безладдя. Гайдамаки, до котрих приставало багато селян, тим часом здобувалися на більшу силу та ще дуже почали ширити свою роботу. Чимало допомагало їм і православне духовенство. Ігумен Мотронівського манастиря Мельхиседек Значко-Яворський брав поважну участь у повстанні православного люду на Правобережній Україні; найголовніший ватажок гайдамацький Максим Залізняк часом довгенько проживав у Мотронівському манастирі і з ігуменом його був дуже добрий.

Ще зімою почали покмічати, що багато людей з Запорожжя, по одиначці і цілими купами, переходили з Лівобічної на Правобічну Україну. Причину того стало знати по весні. Двісті Запорожців з'явилося у маєтку князя Любомирського; до них пристало кілька десятків тисяч селян, узброених хто що запопав: кому не стало зброї, той йшов із косою, вилами, ломакою, то-що. Повстання обхопило усю Польську Україну, котра тільки й мріяла про те, щоб визволитись з-під Ляхів та знову сполучитися із Лівобічною і почати спільне життя. Чи то ж так давно, за Палія, козаки вільно гуляли по Правобережжю, а польське шляхетство не наважувалося згадати про якісь свої права на Україні? Усе те ще не вмерло в памяті народа, а тяжких порядків польських не ставало вже снаги терпіти. Запорожці, як бачимо, теж спочували повстанню, помагали і були проводирями в ньому. На чолі його стає Запорожський козак Максим Залізняк, справжній Січовик, чоловік сміливий, дотепний, бувалий у всяких бувальцях. Він не квапився на гроші, коли нападав та грабував панські маєтки, і з охотою роздавав їх тим, хто допомагав йому.

Тепер, коли справді утиски ще дужчі стали, а до того Барські конфедерати почали вимагати од народу Українського грошей, харчів, паші для коней та иншого, чого їм було треба, та ще, до того, покликали собі до помочі Татар, - терпець народові увірвався, і повстання схопилося по всьому Правоберіжжю і розіллялося по ньому крівавими річками. За кілька тижнів полумья козацького повстання обняло усю південну Київщину, Брацлавщину та Поділля. Шляхта та Жиди кинулися по городах та панських замках, шукаючи захисту; найбільше їх згромадилося в Умані, головному місті в маєтності графів Потоцьких. Умань обсипаний був валами та ровами і мав тридцять дві гармати, і для оборони - скілька сот жовнірів та кілька тисяч надворніх козаків. Не диво, що Поляки та Жиди з переляку тікали світ-за-очі, - Гайдамаки не милували своїх гнобителів і для остраху у одному місті на крокві спаленого костьолу повісили ксьондза, Жида і собаку і під ними прибили такий підпис: „жид, лях та собака - усе віра однака". Багато треба зазнати лиха, щоб дійти до такої злоби, і тепер ті, що довели людей до сих страшних нелюдських вчинків, тремтіли з переляку та шукали захисту за мурами замків, котрі вважали міцними.

Залізняк тим часом стояв з своїм табором під Чигирином. Звідтіль порозсилав він свої універсали - закликав Українців одностайне стати на оборону своєї віри, свого краю і за визволення з панської неволі. Од московського війська, котрого багато було на Польській Україні, він не сподівався ніяких заходів проти себе, бо вважав, що й вони прийшли допомагати православним, а з польським військом, він певен був, що й сам упорається. Як один чоловік - одгукнулася на його універсали мало не вся Польська Україна, і під його рукою зібралося велике гайдамацьке військо, що звало себе коліями. З ним він рушив на Лисянку, узяв се місто, перебив усю шляхту, що там сховалася, а надворні козаки, котрі мусіли боронити се місто, зараз перейшли до його. З Лисянки Залізняк рушив на Умань. Перелякана шляхта та Жиди зачинилися в замку, - надіялись на його гармати та військо. Залізняк підійшов до містечка Соколівки, взяв його і там отаборився; проти його з Умані тамошній губернатор (управитель) Младанович вислав надворних козаків, під проводом полковників Магнушевського і Обуха і сотників: Гонти та Уласенка. По-між уманських надворних козаків чимало було таких, що приятелювали з Гайдамаками. Мабуть, у сю ніч і Гонта бачився з Залізняком і погодився пристати до його, бо в душі він спочував тому, чого домагався народ, він так само, як і усі, мріяв про те, щоб оновити скасовану на Польській Україні козаччину, прогнати панів і шляхту та знищити унію.

Гонта був родом з села Росошок (тепер у Липовецькому повіті в Київщині), Се був гарний на вроду, добре освічений чоловік. Воєвода Салезій Потоцький, котрому належав Умань, любив сотника Гонту і зробив його при собі довіреним чоловіком. Гонта був при ньому із своєю сотнею і в Галичині, і два роки сторожив там у замку Потоцького; за два походи, в котрих Гонта був з ним, він дав йому грамоти на два багатих села: його рідне - Росошки і сумежне - Орадовку, - дав йому у доживоття. Як бачимо, Гонта не мав ніякого приводу бути невдоволеним, і як що пристав до Залізняка, то тільки через те, що мріяв про визволення Правобічної України з-під польської влади і католицького гніту. Він покладав надії, як і Залізняк, що у тому визволенні допоможе Російське військо, котрого під той час було багато у Польщі.

Погодившись з Залізняком, Гонта, а з ним і другий сотник Уласенко, з усіма уманськими козаками пристали до Гайдамаків і прогнали од себе полковників Обуха і Магнушевського, котрі втікли за російську границю.

18-го червня (юня) о-південь Гайдамаки з козаками підступили до Уманя і стали здобувати його штурмом. Тридцять годин одбивалася шляхта, але нарешті не встояла проти величезної сили Гайдамаків, і вони увійшли у город. Два дні вони з козаками лютували в місті. Усіх, хто шукав захисту в Умані: панів, посесорів, окономів, ксьондзів, уніятських попів та Жидів, вирізали до-ноги, багато згубили жінок і дітей.

За ту страшну різанину вигублено в одному місті Умані не одну тисячу душ. Упоравшись із сією справою, Залізняк почав купчити ватаги і загони селян і, під проводом ватажків з козаків та Запорожців, посилав їх у Брацлавщину, Київщину, на Поділля і на Полісся, з наказом виганяти або вигубити скрізь шляхту і уніятських попів, котрі не схотять пристати на православіє.

Тим часом в Умані скликано було раду, на котрій Залізняка проголошено Гетьманом України, а Гонту - Уманським полковником. Хто його знає, на чомуб скінчилося те народне рушення, як би Польський уряд, переляканий тими подіями, не звернувся за допомогою до цариці Катерини. Катерина з радістью одгукнулася на те, бо те рушення було небажане і небезпешне і для самої Російської держави.

З Петербургу був присланий наказ до генерала Кречетнікова, котрий на той час командував російським військом, що роскидане було скрізь по Польській Україні. Кречетніков як-раз тоді облягав ватагу конфедератів у Бердичеві. Як тільки прийшов до нього наказ, він вислав до Уманя полк Донських козаків під проводом їх полковника Гурьєва. Підійшовши до Уманя, Гурьєв отаборився поруч із табором Залізняка і, вдаючи з себе приязного до Гайдамаків, присоглашав Залізняка і Гонту пристати до російського війська, щоб разом орудовати проти конфедератів. Такі приятельські розмови тяглися кілька день, поки до Гурьєва на підмогу не прийшов ще один полк піхоти. Тоді він закликає до себе Залізняка, Гонту та старшину козацьку на бенькет, котрий він робив начеб то з приводу того, що на поміч їм прийшов ще полк піхоти. Тим часом Гурьєв той наказав своїм Донцям частувати як найкраще Українців і, поки вони частуватимуться, крадькома захопити увесь їх військовий припас і загнати далеко в степ їх коні. Коли гості саме добре гуляли, Гурьєв подав гасло, кілька узброєних Донців ускочило в палатку і повязали старшину, а піхота московська із останніми Донцями ту-ж мить несподівано кинулась на безоружних козаків, хапала і вязала їх і забивала у кайдани.

Де-хто з Українців встиг утікти, але до рук Гурьєва попало більше як 900 козаків і уся їх старшина, - на ранок українського табору як не бувало. Гурьєв своїми руками дуже побив звязаного Гонту, а тоді звелів Залізняка, Гонту і усю старшину бити нагаями перед своєю палаткою; кожному з них одлічили по триста ударів. Але сього мало: Гонту бито після того увесь час, поки він був у московському таборі, ще по тричи на день, а полковник Гурьєв з радістью показував його шляхті, котра з'їздилася навмисно до нього, щоб на власні очі побачити Гонту. Бідного ж мученика держали у навмисне за-для того викопаній ямі; усе тіло його було вкрито ранами. Жінку і чотири доньки Гонти було схоплено і прилюдно бито їх різками, а потім заслано; син же його утік із сотником Уласенком у Молдавію.

Усе добро Гонти забрав собі генерал Кречетніков. Після кількаденної такої муки і знущання, Гонту з иншими козаками і посполитими (селянами), котрі були з Польської України, оддано Польському урядові, і під караулом одвезено до головної воєнної кватирі польської (вона була в той час у селі Сербах коло Могилева на Дністрі); Залізняка-ж, Запорожців і козаків з Лівобережної України одпроваджено до Київа і, до суду, замкнено у Київо-Печерській кріпості.

Найстарший начальник польського війська тоді був граф Браницький. Судова комісія, котру він визначив, присудила: 700 чоловіка повісити по ріжних селах України, а старшину покарати найлютішими карами - „для приміру" - як одписує Браницький Королеві. Та проте він нарешті помилував кілька сот засуджених на шибеницю людей, а замість того заслав їх на роботу у Камінецьку та Львівську кріпості. Що-до Гонти, то його присуджено ось на яку люту кару: перших десять день кат повинен був вирізувати що-дня з його спини пасмо шкури, на одинадцятий день одрубати обидві ноги, на дванадцятий - обидві руки, на тринадцятий - вирвати серце і на чотирнадцятий - одрубати голову і шматки його тіла прибити до шибениць по чотирнадцяти містах України. Браницький зменшив сю кару і звелів стяти голову Гонті вже на третій день, а все инше, до чого його присужено, робити вже на трупі; дотого йому одрізано було язика, бо боялися, щоб він чогось не виявив. Ось як описують очевидці ту страшну кару. „Гонта вийшов з лицем веселим і спокійним… Кат одірвав йому пасмо шкури, кров бризкнула, але на лиці Гонта не одмінився. Після того, як оддерто було друге пасмо, він промовив; „от казали, що буде боляче, а воно й крихти не болить!" Один з товаришів (офіцерів) панцирної корогви, котра стерегла Гайдамаків з-вечера перед карою, звернувся до Гонти та попросив, щоб він подарував йому що-небудь на спомин про останні хвилини свого життя. „Добре", - одмовив Гонта - „нагадайте лиш мені завтра: я вам подарую пояса". Усю ніч товариш той мріяв про золотий пояс і, як вивели Гонту на кару, підійшов до його і сказав: „пане полковнику, дозвольте нагадати вам про обіцяний пояс". - „Я не забув", - одказав Гонта і з погордою усміхнувся, - „перше пасмо шкури, що здере з мене кат, нехай буде вам за пояс".

Так вмірати можуть тільки люде, котрі твердо вірять, що на їх боці правда, що діло їх праведне; так вмірати можуть тільки щирі діти свойого краю, котрі не бояться терпіти за нього усякі, хоч би й такі пекельні муки, як ото випали на долю Гонти, - в надгороду їм зостається те, що рідний край ніколи їх не забув, як не забула Україна й Гонти, хоч тому минуло вже більш сотні літ.

Що до Залізняка і 73 чоловіка його товариства, то ми знаємо, що, після суду, їх з Київо-Печерської кріпости заслано до Сібіру, але дорогою у Харьківщині, біля містечка Ахтирки, вони були втікли з-під караулу. Та скоро їх знов спіймано, люто катовано батогами і таки заслано на Сібір.

Коліївщина - се останнє вже гуртове народне рушення на Україні за свободу, за своє визволення з-під чужої кормиги, чужої влади, - се був останній прояв довговічньої боротьби самого народу за свою волю. Хоч думка і бажання вернути козаччину прокидалися по-декуди на Вкраїні і пізніще, - у 1812, 1856 і 1877, і навіть у 1896 і 1904 рр, але всі такі спроби робилися не на національному ґрунті, не викликали ніякого співчуття, були приборкані і зникали так само скоро, як і виникали.

Тим часом Франція і Австрія побачили, що Росія самовладне порядкує у Польщі. І от, щоб як-небудь одвернути її увагу в инший бік, підмовили вони Турцію, щоб вона розпочала з Росією війну. Приводом до того був ось який случай. Коли Залізняк та Гонта порались в Умані, один загон Запорожців і Українців напав на містечко Балту. В Балті одна половина города належала Польщі, а друга - Турції. Не розбіраючи, яка польська, а яка турецька сторона, козаки перебили там багато народу. Турція розгнівалася за се, і хоч уряд Російський і впевняв її, що він про те нічого не знав - не відав, проте Турки посадили в тюрму російського посла у Константинополі. Через се Росія й мусіла була розпочати війну. Поки ся війна тяглася, Пруський король Фридрих II робив своє діло: бачучи, що в Польщі безладдя, що російське військо на війні у Туреччині і що усі держави у Європі звернули увагу на ту війну, - нишком увів своє військо у Польщу і пройшов з ним мало аж не до Варшави. У Польщі не було війська, і останні сили вона витрачала в усобицях та чварах, - тим-то вона й обернулася за допомогою до Франції. Король французький забезпечив її, що нічого лихого не буде з того, що пруське військо зайшло у Польщу, і що Австрія, коли буде треба, допоможе Полякам. Коли се й австрійське військо несподівано перейшло польську границю і зайняло Західну Галичину. Обурилися Поляки найбільш на свого короля Станіслава, котрого не любили, і хотіли посадити його в тюрму, але він якось утік. Ся подія дуже збентежила царські двори в Європі, і Прусія ще дужче стала домагатись, щоб зайняти польські, сумежні з нею, землі. А як Росія позичила в неї гроші на війну з Турками, то вона тепер намагалася, щоб гроші ті було їй вернуто польськими землями. Не приставала зразу на се імператориця Катерина, - їй любо було самовладне порядкувати у цілій Речі Посполитій (Польщі) - і зовсім вона не бажала приймати до спілки сусідів, та наостанці мусіла погодитись на тому, щоб поділити Польщу по-між сусідами. Проти такого шматування повстала була цісарька Австрійська Марія-Тереза і навіть задумала була разом з Турцією спинити те паювання, та як-раз Росії пощастило у Турецькій війні. Тепер на Турцію вже годі було покладатися, - осталася Марія-Тереза сама, і через те пристала на той розбір Польщи. Се був перший поділ Польщи - 5 серпня (августа) 1772 року. По ньому до Росії одійшло: Інфляндське воєводство і Біла Русь аж по ріки Двину, Дручь і Дніпро; до Прусії - Вармія і королівські Пруси аж до р. Нотиці; до Австрії - частина Малопольщи і Галичини, крім Кракова.

Чужоземні війська увійшли у зайняті частини Польщи, і сейм мусів ствердити той розділ. Але Поляки не могли спокійно дивитися на розпад свойого краю і, побачивши, що все лихо йде од безладдя, котре панувало у Польщі, замислили завести у себе констітуцію. На чолі партії, котра хотіла, щоб Польща оновилася, став граф Гнат Потоцький, і констітуція була ухвалена і ствержена 3-го травня (мая) 1791 року. Настав новий лад у Польщі, але зараз найшлися незадоволені новими порядками і тим, що на сеймі заборонено було вигукувати звичайне у польському сеймі „veto" („не позволяю!"). Сим одним словом колись кожен шляхтич міг зірвати яку завгодно постанову сейму. Сі невдоволені вже на другий год скупилися у конфедерацію; на чолі її стали Фелікс Потоцький та коронні гетьмани Браницький і Ржевуський, котрі обернулися за допомогою до цариці Катерини. Цариця вислала своє військо їм на поміч, а проти них виступили: племенник короля Іосиф Понятовський і генерал Тадеуш Костюшко, але російське військо їх розбило. Катерина присилувала короля Станіслава зректися констітуції і пристати до конфедератів. Тоді, за згодою Прусії, зроблено другий розділ Польщи - 23 січня (января) 1793 року, і по ньому Росії досталася решта Білорусі, Поділля Полісся і Волинь, а Прусії: Велико-Польща, Куява і Мазовія; Австрія не брала участі у сьому розборі. Щоб ствердити сей розділ, Російський уповноважений у Варшаві Сіверс повинен був вговорити сейм, щоб він його ствердив. Сейм зібрався у Гродні, але що його не питали, не хотів нічого одказувати і завзято мовчав. Тоді Сіверс сказав, що не випустить з залі а-ні короля, а-ні депутатів доти, поки вени не почнуть говорити. Пройшло чимало часу. Вже й північ минула, вже й перша, друга, третя година, - ніхто ні пари з уст. Тоді якийсь депутат з Кракова Анкич промовив: „мовчать - то знак, що згодні". Сеймовий маршал Білінський поставив тоді сеймові таке питання: „Чи згоден сейм на те, щоб сеймова комісія підписала сей розділ?" А як знов ніхто нічого не одказував, то було записано так: „Сейм усіми голосами зробив постанову, щоб підписати розділ Польщи". 25-го жовтня (октября) 1793 р. постанова ся була підписана. Сейм сей прозвали „німим". Але ще до його постанови генерал Кречетніков розліпив скрізь по містах та містечках маніфест Цариці про те, що Польську Україну приєднано до Російської держави. Тим-то, чи говоривби він, чи мовчав - було все одно.

Саме тоді у Франції була революція, котра добре таки збентежила тогочасних монархів. Відгукнулася вона у Польщі новим повстанням, котре почалося у Кракові в березолі (марті) 1794 року під проводом того-ж таки Тадеуша Костюшки. Повстання те швидко обхопило всю Польщу. Костюшці по-первих поталанило розбити російське військо під Рославицями, але Прусія зараз увела у Польщу 40.000 війська, а Росія вислала своє військо під проводом генерала Суворова та Ферзена. Під м. Мацієвичами Костюшка було розбито і узято у полон, а Суворов підступив до Варшави, узяв її і у передмістьї її Празі вибив більш 12.000 жителів, - не дивлячися, чи старе, чи чоловік, чи жінка, - за те, що завзято не піддавалися. Короля Станіслава-Августа узято і одпроваджено у Гродно. Там він зложив свою корону і пробував аж до смерті Катерини. Імператор Павло І перевів його до Петербургу, і він там жив аж до смерти, а Польщу спільники поділили по-між себе у-третє по Петербурських умовах, що складені були 3-го січня (января) 1795 р.

Так кончилося політичне життя Польщи. Оглянемось тепер, що сталося після тих розділів з приєднаною до спільників Україною. Як бачимо, вона упала до рук Російської та Австрійської Імперій. А чи-ж краще стало життя людям? У Австрії, як і у Росії, в той час найбільшу силу мала шляхта та поміщики, і як не стало Польського уряду, то панству ще вільготнійше стало, бо тепер їх взяла під свою руку державна та поліцейська власть. Сього й у Польщі не бувало! Поміщик тепер мусів бути сам „поліцмейстером" у своїх маєтках, як мовляв імператор Павло. А коли пана обороняли та стерегли і воїнські команди і усяка адміністративна власть, то він собі жив зовсім безпешно і не мав ніякої потреби вважати на те, що підвладні йому крепаки чогось ремствують там. Шляхта, котру порозгонили були Гайдамаки, тепер верталася знов на Україну весела, і скрізь у обох державах їй до помочі ставала адміністрація (начальство), а коли треба, то й військо. Правда, за цісаря Іосифа ІІ (царював він од 1780 до 1790 р.), у Галичині було зроблено де-які полегкості крестьянам і хоч трохи приборкано свавільство поміщиків, та не на довгий час, бо після смерті Іосифа знову вернулися старі порядки. У Росії, за Павла І, котрий був невдоволений довгим царюванням Катерини і з радістью нищив усе, що вона позаводила, теж сподівались полегкостів, і Царь справді навіть хотів вернути на Україні гетьманство і козацький устрій. Та сі заміри його не справдилися, бо він процарював тільки 5 год і у 1801 р. його задушили прибічні царедворці, невдоволені на нього за його палку, нетерплячу вдачу, а як коли, то й немилосерді та непомірковані вчинки. Проте на Правобережній Україні власть панська над кріпаками була така велика, що а-ні в Галичині, а-ні у Східній Україні - колишній Гетьманщині - ніколи не бувало. Російські урядовці (чиновники), котрі заступили усі посади на Лівобережжі, були дуже невисокого розбору; хабарі, підкупство і сваволя - були всьому голова. Горді пани польські та шляхта були тому раді, і за найменший непослух який кріпаків, страшенно їх карали та гнітили, бо панам не було кого боятись, коли й справники і инша полиція була куплена їми. Тільки після нещасливого, польського повстання у 1831 році уряд трохи припинив панську сваволю та присилував панство, щоб воно зглянулося на кріпаків і зробило де-які, - незначні, правда, - полегкості. Отак, як бачимо, Українському людові не стало легче од того, що власть над ним перемінилася, а скрізь стало багато тяжче життя, бо панська власть над кріпаками стала ще міцніща. І стогнали сердешні люде од гніту того і у Галичині, і на Поділлі, і на Волині, і у Київщині, і у колишній Гетьманщині та по колишніх вільних степах Запорожських.

Тим часом Січ Запорожська доживала останні свої дні. І те, що Запорожці допомагали Гайдамакам у Коліївщині, і те, що постоянно змагалися вони за власну землю та за те, що уряд Російський самовладно заселяв їх землі усякими чужинцями; сварки з-за землі з тими чужинцями, а на Сході - із Донськими козаками за те, хто має право ловити рибу на річці Кальміусі; скарги Запорожців на ті неправди та нагадування про універсали Гетьмана Хмельницького і инші, - усе те допекло урядові у Петербурзі, і там положили - скасувати Січ Запорожську, бо здавалося, що тепер славного війська Запорожського зовсім вже й не треба. Крім того, бентежило уряд ще й те, що от є така вільна, з власними своїми порядками, воєнна республіка, котра зовсім не вважає на ті порядки, що заведено по всій великій державі; до того ще, се бурхливе і невгамовне товариство кожну мить могло вистачити 15 і більш тисяч вояків, - кожен з них вартий десятьох, - і може наробити великого клопоту. Сього дуже боялися у Петербурзі і почали ото вигадувати усякі провини та шкоду од Запорожців, таке навіть, що ніколи його й не бувало; дорікали, наприклад, Запорожцям за те, що по їх статуту не можна було ніколи женитися, тоді коли таке саме у чужинців дуже вихваляли і навіть давали чималу грошову допомогу товариству Мальтійських Лицарів, котрі мали такий самий статут, як і наше славне Низове Лицарство, та тільки Мальтійське не здобуло собі ні тієї слави і не зробило стільки користі рідному краєві, як Запорожці. Одно слово, як схоче дужий зробити з чорного біле, то й зробить. Се добре розумів Кошовий отаман Петро Кальниш і, як чоловік розумний, добре бачив, що час настав инший; що одколи кончилася постоянна війна та наскоки на Татар і Турків, а часом і Ляхів, одне рибальство та ловецтво не прогодує товариства; окрім того уряд нахабно одбірав Запорожські Вольності (землі), то й сьому лихові треба було якось запобігти; жити так у Новій Січі (на р. Підпольній), як жили Запорожці раніш по инших своїх Січах, не можна було. То Кальнишевський і став оселяти землі Запорожські виходцями з України, котрих, багато приходило на Запорожжя з Полтавщини, Київщини, Чернигівщини, Поділля, Волині, навіть із Галичини, і через кілька вже років степів Запорожських не можна було впізнати: де колись висока тирса хвилювала на пекучому сонці, тепер простилялися роскішні лани, поорана віковічна цілина давала великі врожаї, - і навіть склалася у Запорожців така приказка: „Як був кошовий Лантух (у 1750 р.) - не було чого всипати у лантух, а як став кошовим Кальниш, то з'явилися паляниця й корж і книш".

Чутка про те, що в Петербурзі замишляють щось недобре проти Січи, дуже збентежила Запорожців, і до Петербургу зараз вирядили послів: писаря Антона Головатого, Сидора Білого й Лонгина Мошенського; доручили їм клопотатися про землі й вольності Запорожські, а для того дали їм: універсали Богдана Хмельницького 1655 року, Білоцерківські умови 1667 р. і випис з констітуції сейму 1717 р. та инші; окрім того доручили скаржитись на генерала Воєйкова, тодішнього Новоросійського губернатора, котрий багато чинив кривди Запорожцям; до всього того, посли повезли з собою подарунки усяким особам, що можуть у пригоді стати: шалі турецькі та перські, килими, Дамаські тканини, вина, дорогого овощу, хутра, бочки цедрового соку, наливок, меду і такого иншого; ковбас, сала, баликів, шамаї, рибця, уславленої Дніпрової щуки зімової свіжопросоленої, українських коней з дорогими сідлами черкеськими та у чабраках, а дотого повезли ще й грошей. Але все се мало помогло, і посланці одписалн на Запорожжя з Петербургу так: „Тут добре вміють брати, але одмовляються щось робити, бо, мовляв, ніхто нічого не знає і помогти у нашій справі нічого не може. Чутка йде, що хотять поділити наші землі по-між Петербурськими великими панами, як писано у Писанії: „І розділиша ризи його і меташа жребій".

Бачучи, що зверху не дуже приязно дивляться на Запорожців, менші урядовці давай і собі насміхатися з їх посланців. Так, на обіді, котрий Цариця звеліла справити Запорожським послам, їм подали до страви ложки з такими великими держаками, що чоловікові ніяк не можна було донести їх до рота. Тоді Січовики почали годувати ними один одного, самі з того глузуючи. Якісь два поважних царедворці, проходячи поміж столами, зупинилися і один з них спитав у другого по французьки - бо думав, що козаки сієї мови не второпають:

- „І де сей дурний народ родиться?"

- „Звісно, у їх дурацькій хохландії" - одказав другий.

Близчі Запорожці, почувши таке, переморгнулися по-між себе і почали голосно, щоб ті пани чули, таку розмову:

- Ой-ой-ой, брате мій, та й панів же тут яка сила!

- Та все які великі, та розумні! - одказав другий.

- І де вони тільки родяться?

- Звісно, де: у Петербурзі та Москві.

- А де вмірають? - спитав перший.

- Вмірають у Сібіру та Камчатці! - одказав другий.

Сим він натякав на те, що панство се хоч і велике, та не має волі й краплі, так що навіть не може сказати сьогодня, що спіткає його завтра або де він опиниться на завтра. Закрутили пани носами, почувши таке, та й пішли геть.

Тим часом на царській раді ухвалено було скасувати Запорожжя і зруйновати їх кубло - Запорожську Січ. Справу сю доручив Потьомкин генералу Петру Текелію і князю Прозоровському, щоб вони як найшвидче, але потаєнці, взялися до діла. Текелій повинен був облягти Січ, а Прозоровський тим часом рушити з великим військом у Запорожські паланки і позаймати їх московським військом. На той час у Січі, так само, як і по паланках, було не багато народу. Нічого не сподіваючись, - бо ще й посли їх не повернулися з Петербургу, - Запорожці розійшлися по великому просторі своїх степів на хазяйські роботи, на рибальство, на лови, то що. Коли се на Січ, де під той час було тільки 20 гармат та не більш як 10.000 Січовиків, насунуло і облягло її з усіх боків, як-раз на Зелені свята (4 юля 1775 року), величезне московське військо. У тому війську було: 8 полків конниці, 17 ескадронів пікінерів, 10 піхотних полків, 20 ескадронів гусарів і 13 полків Донських козаків, а усього - більш як 40.000. Три дні простояв Текелій навколо Січи, і коли йому прислано звістку, що князь Прозоровський зайняв уже усі паланки Запорожські, він послав посланця у кіш і запросив старшину до себе в гості. Кошовий отаман

Кальниш, або Кальнишевський, як його писали, зібрав на раду курінних отаманів і запитав:

- А що, панове отамани, робитимемо? Москаль у гості нас кличе. Чи підемо, чи ні? Чи віддамо Січ-мати москалеві, чи не віддамо?!

Козацтво Запорожське дуже збентежилося. Воно обурене було тим, що їх крадькома і несподівано облягли та зламали усі договори і вольності їх.

Вони счинили страшенний галас і з запалом вигукували:

- Як?! Ламати присягу?… Однімати наше кревне, - те, за що ми, батьки й діди наші, кров лили?… Та нехай Текеля приведе ще стільки війська, то ми до-ноги їх вибьємо, як мух передавимо! Чи то ж можна віддавати Січ-мати, наше славне Запорожжя, за спасибі Москалеві?! Та не буде сього ніколи! Поки світ-сонця - не буде!

Але уміркована частина старшини бачила, що нема чого й думати про те, щоб оборонитися од далеко більшої сили Москалів; до того перечула вона вже про те, що така сама сила Москалів зайняла усі їх паланки, де зосталися їх жінки, діти, добро. Тим-то вони й не приставали на те, щоб давати опір Москалям; дотого-ж ще й Січовий архимандрит, отець Володимир Сокольський, почав прохати, щоб не проливали крови христіянської та з надією на Бога покорилися його волі. Отаким способом насилу вгамували більшість завзятих Січовиків, і старшина пішла із хлібом-сіллю до Текелія, бо сподівалася, що покірством запобіжить якої ласки од уряду. Текелій прийняв їх ласкаво, але незабаром арештував і одпровадив до Петербургу.

Про долю сих засланців ми знаємо ось що. Кошового Петра Кальнишевського заслано у Соловецький (на Білому морі) манастирь, і там його замуровано у казематі (льоху), без вікон і дверей, - тільки маленька щілина була, кудою йому подавали їсти. Там він, не бачучи світа божого, промучивсь 12 год, і тоді тільки перевели його у другий каземат і дозволили деколи, під караулом, ходити до церкви, але розмовляти з ним не можна було; аж уже за царя Олександра І у 1801 році, його визволено. Але він тоді, вже сліпий і недужий, не схотів кидати манастиря і, проживши там після визволення ще два роки, вмер 23-го листопада (ноября) 1803 року, на 112 році свого життя.

Військового писаря Івана Глобу заслано на Сібір, і там він помер коло 1790 року у Білозерському манастирі. Військового суддю Павла Головатого заслано у Тобольський манастирь, і не дозволено було виходити навіть і до церкви. Полковників: Чорного, Кулика, Пелеху і Порохню, Курінного отамана Головка і багато иншої старшини Запорожської засаджено по ріжних кріпостях та казематах, і там вони й кончили своє життя.

Військову скарбницю, військові зімовники, усе хазяйство та гурти старшини було взято у казну; військові отари, табуни теж було туди повернуто, а потім роздаровано поселенцям-Грекам та Арнаутам, що оселили запорожські землі коло Керчи. Січ і всі куріні, а по паланках усі зімовники, - усе було зруйновано до-щенту; Січову церкву пограбували Донці, а частину її багацтва і ризницю взято у Петербург до князя Потьомкина.

Землі Запорожські нахабно пограбовано і поділено. Потьомкин забрав собі безліч землі, - де й скільки хотів; князю Вяземському подаровано 100.000 десятин коло колишньої Чортомлицької Січи, князю Прозоровському - 100.000 коло Катеринослава, графові Каменському - 19.324 десятини, графові Браницькому - 21.614, генералові Стрекалову - село Грушівку і до неї більш як 30.000 десятин; ще й иншим панам московським пороздавано багато землі; яка-ж була нероздана, та зоставлена за урядом, і він незабаром став оселяти на тих землях колонистів, - зазвав їх з Німеччини, Греції та инших країв. Колонистів тих закликали, дарували їм чужі землі і давали великі вільготи, а козаків та селян, котрі позоставалися по селах Запорожських, скоро повернули у кріпацтво до тих панів, що їм досталися ті землі.

Текелій цілий тиждень сидів у свойому таборі, котрий тісно облягав Січ. Запорожці побачили, що допомогти свойому лихові нічим не можна, і надумали, як вони казали, „убрати Текелю у шори": вони пішли до його і стали прохати, щоб він дозволив їм вийти з Січи на рибальство. Текелій дозволив. Запорожські човни, повні Січовиків, покинули Січ-мати і, тільки їм одним відомими протоками та гирлами, майнули у море. Поки Текелій розібрав, що його обдурено, то на Січі зосталося тільки чоловіка з 20-30 слабих та старих Січовиків, а останні вже пливли по морю, роспустивши свої паруси і стали проти Тілігула, коло Одеси, поки здобули від Турецького султана дозвіл заснувати Січ на Дунаї. Туди вони скоро й подалися на своїх чайках, під проводом свого походного отамана Ляха, а частина їх зосталася на Тілігулі, постановивши собі куріні на Пересипу. Запорожці сі були, таким побитом, першими осадчими будучого великого торговельного города Одеси. Кажуть, що усіх Запорожців, що подалися до Турецького султана, було більш як 40.000, хоч погромщики Січи налічують їх тільки 10.000, бо їм користнійше було лічити як найменше тих, що встигли проскочити по-між їх пальцями.

Але покинемо на який час сих вольних синів Запорожжя і вернемося до тих товаришів славного війська Низового, котрі зосталися у Російській державі. Старшини, що не були заслані, були перейменовані у армейські чини Російської армії, а декотрі з них перейшли у гражданську службу. Положили - з тих Запорожців, що осталися, зробити два пікінерські полки, (піше військо із списами); одначе вільні сини степів ні за що не хотіли перевертатись у москалів, і зосталися жити по своїх степах, - тільки дуже мала частина була віддана у Херсонський та Полтавський пікінерські полки.

Не багато часу проминуло, як уряд побачив, що поспішився із скасуванням славного війська Запорожського, - він зрозумів, що небезпешно було оставляти таке військо у руках свого супротивника. І от імператориця Катерина II у 1779 році звернулася до Турецького султана і радила йому: або щоб він вернув Запорожців, котрих обіцяла вона зрівняти у правах із усіма своїми підданими та забути минуле, або щоб він одсунув їх далі од Російської границі. Але Запорожцям так добре жилося під Турком, що ніхто з них на се не поквапився; так само ніхто не відгукнувся і так само вмер на берегах Дуная маніфест Катерини 1788 року, котрим дарувалася амнестія (пробачення) усім, хто вернеться з-за Дунаю. А як ніхто на те не одгукнувся, то почали заводити козацьке військо з тих Запорожців, що зосталися в-дома. У 1784 році Потьомкин доручив колишньому писарю війська Запорожського Антонові Головатому і старшинам Харькові (Захарові) Чепізі, Сидору Білому і Легкоступові зібрати Запорожців, котрі захочуть служити в козаках. Скоро на поклик старшини стали збіратися Запорожці у Бориславі і, як ми бачили, у 1787 році, тоді як Цариця їхала до Криму, коло неї і Потьомкина був конвой з Запорожців. У 1787 році розпочалася війна із Турцією, і Потьомкин доручив Білому зібрати як найбільше козаків. Де-хто з тих Запорожців, що перейшли до Турків і жили по Очаківських степах, відгукнулися на сей поклик і вернулися, а ті, що пішли за Дунай, і на сей раз не хотіли кидати своєї нової Задунайської Січи. У Бориславі зібралося вже більш 12 тисяч Запорожців, і Білий перейшов з ними у Прогної, колишню Запорожську паланку на Кінбурнській косі, а звідтіль став кошем у Василькові, на лівому березі Бугського Лиману. Військо се стало зватись „Върное войсько Запорожское". 27-го лютого (февраля) 1787 року Сидора Білого стверджено Кошовим отаманом сього війська, Антона Головатого - військовим суддею, Івана Підлесецького - військовим писарем і Олексу Кобеняка - військовим осавулом. Військо було поділене на куріні, як колись і Запорожське, і йому було дадено клейноди: велику військову білу корогву і малі прапори (хоруговки) для курінів, Кошовому отаманові - булаву, а курінним - перначі; військові дадено печать з написом: „Печать Коша Войска Върнмхъ Козаковъ"; на ній було вибито: Запорожець із мушкетом - у одній руці, та з прапором, із хрестом по середині - у другій. Окрім курінів, військо було поділене на кінних, котрих було 2.829 чоловіка, і піших - 9.681 чоловік. Військо мало свої човни, галери, чайки та байдаки і дуже допомагало на морі російському флотові у ту війну.

Якось у місяці травні (маї) турецький флот підійшов до Коша, - саме в той час, як Січовики були у церкві, і почав кидати бомби у Січ. Запорожці дождалися поки скінчиться служба, а тоді вийшли з церкви, озброїлися і кинулись до своїх човнів, щоб напасти на Турків. Але Турки не прийняли бою і подалися до Очакова. Через тиждень Суворов, котрий стояв тоді табором на Кінбурнській косі, дав наказ, щоб козаки на своїх човнах допомогли принцові Носсау-Зінгеру, що командував Російським флотом. Кошовий з усіма козаками, човнами та чайками підійшов до російського флоту, а згодом допоміг Принцові прогнати Гассана-Пашу з його кораблями; але Паша знов вернувся з усім своїм флотом з-під Очакова і розпочав люте бойовище. Тут Запорожці виявили свою надзвичайну одвагу і войовничий хист: на своїх чайках вони сміливо, не дивлячись на страшенний вогонь, підпливали до турецьких кораблів, зчеплялися з ними, вилазили на них і билися, як леви. Нарешті турецький флот був до-щенту розбитий. Але не дешево ся побіда досталася козакам: чимало їх було вбито і поранено, а по-між ними й Кошовий отаман Сидор Білий був тяжко поранений і через три дні помер. На його місце було обрано і стверджено Кошовим отаманом Харька Чепігу. Се було його Запорожське прізвище, а справжня фамилія його була Куліш.

Саме тоді Потьомкин обома берегами Бугу наступав на Очаків. Новий Кошовий з усім військом козацьким, - крім того, що було на чайках коло принца Носсау, під проводом свого полковника Мокія Гулака і 18 чайок, під проводом Головатого, що були при Потьомкину, - подався через село Корениху і далі через Аджигіол до Очакова, і там вони стояли до осени. Як Кабудан-Паша із своїм флотом покинув острів Березань, на котрому він поробив міцні кріпості і де був чималий склад пороху та харчів, Потьомкин звелів козакам узяти сей острів. Не легко було се зробити, але Запорожці, під проводом Антона Головатого, вибили Турків з берегових батарей, зайняли їх, повернули гармати, що там були, на кріпость, і почали обстрілювати її із тих батарей і з своїх чайок, і таким побитом узяли той острів. А через місяць усі козаки штурмували вже Очаків разом з московським військом і допомогли узяти сей міцний турецький город. За усі сі події військо „върнмхъ козаковъ" було перейменовано на „Військо Чорноморське"; окрім того козакам подаровані звойовані турецькі землі по-над Чорним морем од Бугу до Дністра, Кінбурнську косу з озерами і Єнікальський та Таманськй округи. Чорноморці з охотою почали оселювати сі землі і поділили їх на паланки, котрі назвали: Подністрянська, Березанська, Кінбурнська і Таманська; кошем-же вони стали у селі Слободзєї (Тираспольського повіту над Дністром).

Дальша доля Чорноморського війська була така. У 1791 році скінчилася турецька війна; в Яссах зроблено було згоду. Вертаючись з Ясс, несподівано помер Потьомкин, котрий останні годи свого життя чимало допомагав Чорноморцям. Та тільки він не встиг виклопотати, щоб за ними затвержено було ті землі, котрі дано їм було; після-ж його смерті землі ті у Чорноморців забрали, а їм зоставили тільки невеличкий острів Тамань. Але на ньому не можна було оселити усе, чимале тепер, військо. Зажурилися Чорноморці, і весною 1792 року послали до Петербурга своїх депутатів, з Головатим на чолі, щоб вони поклопоталися про землю. Аж літом повернулися сі депутати у Слободзєю. Тут їх стрів Кошовий Чепіга із старшиною. Не дуже веселі звістки привезли депутати. Грамотою 30-го липня (юля) Чорноморському війську дадено на-віки Кубанську землю із островом Таманью, а землі по-між Бугом і Дністром вони повинні були покинути. Військові пожалувано: корогву, срібні літаври і дві срібні сурми. Кошовому отаманові - дорогу шаблю, а усім козакам - хліб-сіль на дорогу. На другий год Чорноморці перебралися на Кубань, і там на Пречисту 1793-го року заснували на р. Кубані новий кіш, котрий названо Катеринодаром, а по зайнятій землі побудували слободи-куріні, і подавали їм такі самі назвиська, які мали колишні куріні на Запорожжі.

У 1794 році Чорноморці з кошовим Чепігою ходили походом у Польщу і помагали штурмувати Варшаву. У 1794 р. Харько Чепіга помер у Катеринодарі, і його поховано з великою пошаною, Кошовим отаманом царь Павло І настановив Антона Головатого, але звістка ся до його не дійшла, бо він як-раз в той час був із Чорноморцями у поході на Персів; там він тяжко занедужав і 12-го січня (января) 1797 року помер. З того часу Чорноморське військо не мало вже Кошових, обраних з-поміж козаків, а до них назначався Наказний отаман з російських генералів. На землях війська Чорноморського оселилося багато народу з України, і воно значно поширилося. У 1860 році його приєднано було до війська Кубанського; при тому північні землі їх перейшли під гражданське управління, а значну частину козаків переселено на південь, близче до Кавказу, і там до них на Сході прилучено було кілька осель великоруських козаків.

Тепер вернемося назад і подивимось, що сталося із тими Запорожцями, котрі подалися за Дунай. Пропливши по Георгієвському гирлу Дуная (Гедріле-Багазі) аж до Браїлова, вони піддалися султанові. Султан оселив їх по гирлах Дуная у Буджацькому Санджаку; тут у Буджаці вони й оснували свій кіш. Султан ствердив усі їх вольності і не втручався до їх розпорядків, котрі осталися такі самі, як були у них і на Запорожжі. Усе військо поділене було так само на 38 курінів, котрі мали такі самі назвиська, що й на Запорожжі; Кошовому султан дав однакові права з господарями Молдавії та Волощини, і Запорожці повинні були виставляти тільки 1.000 чоловіка війська, як того зажадає Султан. Але не довго довелося їм сидіти у свойому новому коші, бо опинилися вони сусідами із так званими „Некрасовцями" (Липованами), - Донськими козаками старообрядцями, котрі втікли сюди з Дону і оселилися тут ще за Петра І. Почалися між Запорожцями та Некрасовцями сварки та лайки. Скінчилися вони на тому, що Запорожці виперли їх з їхніх осель, забрали їх землі стали новим кошем у Сеймені, а звідтіль, у 1812 році, перейшли у Катерлез на березі моря, а ще звідтіль - у Дунавець, котрий одбили у Некрасовців і заснували там Січ. Вона простояла аж до 1828 року. Кошовим у той час був Самійло Калниболоцький. Добре жилося тоді козакам під Турком. Тим-то, хоч і запрошував їх російський уряд вернутися, вони не мали на те охоти; військо їх усе більшало, бо Українці, після того як на Україні настало кріпацтво, почали тікати за Дунай, „на Запорожжя, як із віків бувало", як колись тікали від усякого насильства і гніту у Дике Поле і на Запорожжя. Урядові Російському од того була чимала шкода, і він, як ми бачили, звертався до Турецького уряду, щоб той або вернув Запорожців силком, або одсунув їх од границі.

Але нічого того не робилося, бо Турки вважали Запорожців за дуже добрих вояків, котрі ставали їм у великій пригоді у їх війнах, а надто у війнах із Росією, бо тут вони найкраще могли, що треба, розвідати. Гарноб жилось Запорожцям, та одне завдавало їм туги та мучило, - що доводилось їм не за себе і свою віру битись із ворогами, а битись поруч з Турками-бусурменами і христіянами і надто з православними, як от Болгарами, Сербами, Греками та Москалями.

От через те-то, як Чорноморці із Російським військом стали на границі, то де-які Задунайці по одинці й перебігали до Руських; таких перебіжців зараз залічували до Чорноморського війська. Коли була війна із Турками (у 1806-1812 рр.), то головнокомандуючий Російською армією генерал Міхельсон знов послав „одкритий пригласительний лист" у Задунайську Січ та закликав козаків переходити до Руських. Іван Губа та Хведір Бучинський присогласили нате чоловіка з 500 і вивели їх з Туреччини. З тих козаків склалося Усть-Буджацьке військо, котре після війни було скасоване, і частину його, а з ним і військові клейноди, корогву, печать, бунчук і пернач, одпроваджено у Чорноморья, а другу - повернено у казених поселян і оселено у Бесарабії. Згадати треба і те, що року 1785 вісім тисяч Запорожців перейшло до Австриї і цісар Йосиф II позволив їм стати кошом в Банаті над долішною Тисою. Але довго вони ту не побули і розійшлися, одні вернули до Туреччини, другі до Россії.

Внутрішнє життя Запорожців за Дунаєм а-ні трошечки не одмінилося од того, як жили вони на Дніпрі: рибальство, лови і походи, як і там; одно тільки, що більше стало жонатих Січовиків, бо з України часто приходили втікачі із жінками і записувалися у військо. Таким побитом коло Січи з'явилися села, де жили жонаті козаки; такі села були: Райя біля озера Кругляка, Кара-Ормен, Беш-Тепе, Катерлез, Іванча, а так само рибальські оселі у Горгові, Вілкові та на острові Леті. Жонаті Запорожці за Дунаєм звалися „райя". Ся райя - усе виходці з України - раніш не мала ніякої ваги у військових справах та порядках, а через те у війську були стародавні споконвічні звичаї запорожські. Колиж їх набралося дуже багато, то вони почали повершати на раді, і з того, як побачимо, вийшло недобре для війська.

Готуючись до війни з Турками, Російський уряд, через свого коменданта города Ізмаїла, ген. Тучкова, послав у Задунайську Січ заклик до Запорожців, щоб вони вернулися з Турції; до того він додав, що ті козаки, котрі вернуться, здобудуть собі усякої ласки та вільгот. Кошовим тоді був Василь Незамаївський. На раді старшин, де писарь читав ті запросини, він рішучо заявив так: „Тікати?! Як його тікати?! Багато народу запропастимо: Турчин виріже. Ні, нехай хто заводив, той і виводе, а я не буду! Підождемо до Покрови, а там, як виберуть другого Кошового, то той нехай і робить се діло".

І справді, на Покрову 1827 року Незамаївський ні за-що не захотів оставатись Кошовим на далі, і довелося вибірати нового. На раді якийсь Улас із райї виступив із такою промовою: „Годі вже Запорожцям верховодити! Багато вже вони становили Кошових, - гайда, поставимо і ми, мужики, свого, от хочби й кума мого, Платнірівського Курінного отамана Йосипа Гладкого!" Райя перемогла на раді, і Гладкого обрано було Кошовим. Він зараз завів нові порядки. Щоб йому не заважали старі Запорожці, котрі були иньших думок, він зараз поназначав курінними отаманами молодих козаків. Старі Запорожці, як от і Василь Незамаївський, не мали охоти тікати з Туреччини, де жилося усім доволі добре, але райя - ті, що не дуже давно покинули свій рідний край, - не могли так скоро забути його і призвичаїтись до нового життя; вони поквапились на те, що усі їх провини забудуть та ще й обіцяють їм усякі вільготи, то й заманулося їм як найскоріще вернутись у свій край. З таких був і сам Гладкий. Син бідного козака з Полтавської губернії, Золотоношського повіту, з села Мельників, де батько його Михайло був сільським головою, Йосип оженився рано і, маючи вже четверо дітей, загуляв, покинув жінку і діти і пішов чумакувати. Але скоро ми бачимо його бондарем у Одесі; звідтіль він через щось мусів був тікати до Керчі, а далі ще кудись, аж поки не опинився за Дунаєм. Тут пощастило йому; його обрали у-перед Курінним, а далі й Кошовим отаманом.

Тим часом султан Турецький готувався до війни з Росією; він вислав своє військо до Дунаю і звелів, щоб до Сілістрії вийшло 13.000 Запорожців. Гладкий зібрав 2.000 козаків з тих, що иншого були духу, як він, повів їх до Сілістрії і там став як-раз на Великдень. Прийшовши до візіря, він сказав, що привів йому 2.000 чоловіка, а за останніми вернеться до-дому і скликатиме їх по плавнях, а тим часом переведе Січ і райю з Дунавця в Адріанополь, щоб, бува, як прийдуть Москалі, не поруйнували Січи і не вигубили багато народу. Візірь повірив йому і пустив його, а він, вернувшись до Січи, забрав церкву Січову, увесь скарб, клейноди і усякі фірмани (султанові укази) і грамоти, сів із своїми однодумцями - козаками на байдаки і поплив Георгієвським гирлом повз Катерлез у море. Усього з ним було чоловіка 500. Увійшовши у Кілійське гирло, вони пропливли ним до Ізмаілу. Там їх стрів комендант Тучков, котрий і привів Кошового та його товаришів, Задунайських козаків, до царя Миколи І. Гладкий поклав до ніг Цареві військові клейноди та грамоти і з товаришами своїми прохав царської ласки. - „Бог Вас простить, рідний край прощає і я прощаю", - промовив Царь.

Саме тоді московське військо шукало місця, де-б перебратись через Дунай. Гладкий, що добре знав усі плавні Дунайські, визвався показати місце, де переправа буде найлегша. Царь з охотою доручив йому сю справу. Коло Ісакчи через усі плавні, від Дунаю аж до берега, простягся невисокий горбочок; про нього не знали Турки, але добре знали козаки, бо там у плавнях вони постоянно рибальчили. До сього місця переїхало московське військо через Дунай човнами і, під проводом Запорожців, сим горбочком дійшло до Турецького берега. Як скінчилася переправа, Царь сів на запорожський байдак; на стерні на рулі сидів Гладкий, а на веслах пятеро Курінних отаманів та семеро старшин. Обдививши се місце, де перейшло військо, царь Микола, дуже задоволений, вернувся на тому-ж байдаці, подякував Гладкому і наградив його полковницьким чином; окрім того йому і усім старшинам дано було Георгієвські хрести.

Що-ж сталося із тими Запорожцями, що їх покинув Кошовий Гладкий у Туреччині? Довідавшись про те, що Кошовий і кілька сот Запорожців утікли і передалися Москалеві, візірь звелів зараз арештувати тих 2.000 козаків, котрі були у Сілістрії; од них одібрали зброю і одпровадили у-перед до Адріанополя і там хотіли були покарати на смерть, але потім посадовили у тюрму і що-дня по триста чоловіка посилали на кріпосну роботу. Про те содержували їх добре і роботою не обтяжали; з Адріанополя перевели їх до Константинополя на такі-ж самі роботи. Як скінчилася війна, почали міркувати про нову Січ. На Дунаї Турецький уряд не хотів зоставляти Запорожців і радив оселити їх у Салониках. Але вони не приставали на те, бо там, хоч і земля і рибальство були гарні, так було-ж далеко од України, котра своїми збігцями постачала їм народу. Запорожці прохали, щоб дано було їм землю хоч коло Ядерного (Адріанополя), хоч у Малій Азії. Але сього чогось не було зроблено, і Запорожці, повернувшись на Дунай, оселилися у Дунайських гирлах разом з тими, що осталися були дома, але вже як прості рибалки та хлібороби, а не козаки. Не добром згадували вони Гладкого; та й ті, що пішли були з ним, по-троху стали вертатися на Дунай, селитися тут, кленучи свого Кошового за те, що послухали його і через те на-віки втеряли свою Січ. „Занапастив, - казали Запорожці, - козацтво, обдурив нас Гладкий". І досі у Добруджі є чимало потомків наших Українців, котрі не перемінили а-ні своїх звичаїв, а-ні своєї рідної мови, і живуть у Тульчі, Ісакчі, Суліні і навіть трапляються у Галаці.

З початку сієї війни, ще у 1828 році, з останків Усть-Дунайського козацтва і з усяких людей, котрі приставали до його, а найбільш із збігців та бурлаків і навіть циган, складено було нове військо козацьке і найменовано його „Дунайське". Після війни йому дали були землі у Буджаці (Акерманському повіті). Князь Воронцов, котрий був в той час Новоросійським генерал-губернатором, чимало клопотався про козаків. Кіш, або головна кватиря того війська, був у Акермані. У 1855 році Дунайське військо перейменоване було у „Новоросійське", а у 1868 р. зовсім його скасовано.

Гладкий із тими козаками, що їх вивів з-за Дунаю, увесь час допомагав Москалям на війні і, як ми бачили, став їм у великій пригоді. Як же Російське військо зайняло Дунайську дельту (гирла і плавні), то він разом з Москалями прийшов у Січ на Дунавці і знов почав скликати до себе козаків. Чи багато пристало до нього людей, не знаємо, але у 1830 році усі козаки Гладкого вийшли з-за Дунаю і оселені були коло Азовського моря між Бердянськом Маріумполем; прозивалися вони „Азовське військо". Гладкий, вже з чином генерал-майора, настановлений був Наказним отаманом того війська. У 1849 році він покинув службу, бо у війську його не дуже любили, хоч він і отаманував там коло 20 літ. Пішовши в одставку, він оселився на свойому хуторі в Катеринославщині, і у 1866 році там і помер, маючи 79 літ життя.

Як Російське військо зайняло Кавказські береги, то найстарший командір Чорноморського флоту адмирал Лазарев порадив, щоб Запорожська флотілія (судна) стерегли Кавказські береги од турецьких контрабандистів (перевозчиків), котрі підвозили Черкесам усе, що треба їм для війни з Руськими. Ся служба випала на долю Азовцям; з них зроблено „баркасну команду", котра на своїх баркасах стерегла береги Кавказу од Сухуму до Анапи. Окрім того, на суходолі се військо брало участь у Кримській війні в роках 1853-1856, але через те, що воно не було справжнє велике козацьке військо, а тільки невелика жменя козаків, то у 1865 році його скасовано, клейноди і скарб передано у Чорноморське військо, частину козаків оселено на північному Кавказі, коло Анапи, а другу - повернено у простих селян.