Розділ шостий ЕКЗАМЕН

Лабораторія взялася обробляти дані, одержані під час досліду. Сотні приладів стежили за поведінкою моделі мікросонця, і тепер слід було розібратися в матеріалах, систематизувати їх, порівняти, з’ясувати основні закономірності й кінець кінцем відповісти на запитання, яке хвилювало всіх: у чому причина невдачі?

Кожна людина в лабораторії була на обліку.

Мене навіть і не спитали, чи хочу я допомогти опрацьовувати одержані дані: нікому й на думку не спадало, що я можу відмовитись. Просто мене покликав Віктор Платонов і попросив допомогти йому на напівавтоматичному компараторі зміряти пульсації моделі мікросонця, зафіксовані кіноплівкою.

Удвох у нас діло пішло швидко. Коли через три години ми зробили перерву, перед нами лежало вже більш як півкілометра опрацьованої плівки, а на паперовій стрічці компаратора безперервно в’юнилася дванадцятигорба крива.

— Ого! Вже дванадцять пульсацій! — задоволено вигукнула Олена Миколаївна, роздивляючись паперову стрічку. — Гляньте, який стабільний спектральний склад випромінювання нашої моделі. Лінії йдуть паралельно до осі без жодних відхилень. Цікаво, що буде далі.

Наприкінці четвертого дня роботи ми з Віктором Платоновим продешифрували всю кіноплівку, включно по останній запис. Ми одержали паперову стрічку, на якій мільйонами крапок було зображено криву пульсації моделі мікросонця. До сто сорок другої пульсації модель стискувалась і розширювалась рівномірно, наче серце. Потім її пройняв дрібний дріж, і вона стала рости, поступово роздуваючись у вогняну кулю.

З’явилась якась непередбачена сила, що порушила нормальний перебіг експерименту. Що довше ми з Віктором Платоновим вивчали поведінку кривої пульсацій, то глибше переконувалися в тому, що не будь цієї загадкової сили, модель мікросонця існувала б у підземній камері й досі.

— Звичайно, наше мікросонце мусить бути стійке! — гарячкував Віктор. — Я певен цього.

— Одного вашого переконання ще не досить, — усміхнулась Олена Миколаївна. — Потрібні незаперечні докази. Мабуть, вам слід було б спуститися в шахту і ретельно оглянути її.

Попередній огляд стовбура шахти дещо розчарував нас. Вибух дуже пошкодив усі споруди. Великі бетонні кільця, що оточували вертикальний стовбур, позсувалися з місць. Перехилившись через поруччя, ми зазирнули вглиб чорного бездонного колодязя.

— Темно. Треба ввімкнути світло, — сказав Віктор, лапаючи рукою по стіні.

Він повернув вимикач, і одразу в чорному стовбурі шахти спалахнула гірлянда електричних ламп. Шахта була така глибока, що останніх лампочок у цій гірлянді ми не розгледіли.

Несподівано в глибині в усі боки бризнули золоті іскри і дощем сипнули вниз. Спалахнуло коротке яскраве полум’я, і світло в колодязі згасло.

— Замикання. Вибух пошкодив мережу. Перевіримо ліфти.

Обидва швидкісні ліфти не працювали. Нерухомі металеві напрямні погнулися від підземного поштовху. Кабіни перекосило і заклинило.

Віктор почухав потилицю, замислено дивлячись у бездонну темінь колодязя.

— Ви вмієте літати на орнітоптері?

— Ні, — признався я.

— Доведеться навчитись. Іншого виходу в нас нема. Будемо спускатись у колодязь на орнітоптерах.

Відділ орнітоптерів містився на верхньому поверсі спортивного магазину, просто під прозорим пластмасовим дахом. У великому довгастому залі стояло десятків зо три одномісних, двомісних і чотиримісних орнітоптерів. Крім нас, тут була молода, гарно зодягнена жінка. Вона швидко обійшла ряди машин і, не вибравши нічого, попрямувала до виходу. Біля дверей зупинилась і, висунувши з стіни маленьку скриньку, щось промовила чітко й виразно чи то по-іспанськи, чи то по-італійськи.

— Що вона робить?

— Мабуть, не знайшла потрібної моделі і зробила замовлення, — пояснив мені Віктор.

— Яку ж модель їй треба? Всі орнітоптери такі гарні…

— Не в красі річ, — заперечив Віктор. — Хіба мало для яких цілей буває потрібен орнітоптер.

— А мені який вибрати?

— Візьміть маленький, спортивний, з доброю маневровістю. От, скажімо, «Метелик». — Віктор підвів мене до ловкого орнітоптера, покритого блискучим темно-зеленим лаком.

Я відчинив дверцята кабіни і сів у м’яке шкіряне крісло. Крізь засклену кабіну відкривався прекрасний огляд на всі боки і навіть униз. Зверху стриміла невелика штирьова антена.

— Подобається? — спитав Віктор. — Швидкість до чотирьохсот кілометрів за годину. Звісно, не ракета, але цілком досить для пересування.

— Візьму.

— От і прекрасно.

Віктор підійшов до апарата, що був схожий на телефон і висів біля дверей, набрав на циферблаті номер з технічного паспорта «Метелика». Повідомлення про наш вибір пішло в центр обліку.

При світлі ввімкнених фар орнітоптера, яке розганяло темряву всього тільки на двадцять метрів, вертикальний стовбур шахти здавався нам безконечною безоднею. Все думалося, що орнітоптер ось-ось зачепиться крильми за труби та рвантя електричних кабелів, які стриміли звідусіль.

— Обережніше! — крикнув Віктор. — Тримайтеся ближче до центра стовбура.

У темному підземеллі з порунтаними стінами й рештками обірваних кабелів мені стало трохи моторошно. Здавалося, ось-ось придушить зверху брилою бетону.

— Далі дороги нема, — розчаровано сказав Віктор, роздивляючись стовбур шахти. — А тут ми навряд чи знайдемо щось цікаве. Хоча постривайте. Бачите он там, з самого низу, тріщина? Може, нею пощастить дістатись до камери?

Перед нами чорніла тріщина, яка йшла кудись глибоко в землю. Вона була достатньо широка, щоб одна людина вільно влетіла в неї на орнітоптері. Я зазирнув усередину і відсахнувся. Тріщина видалася мені пасткою, яка готова була зімкнутися будь-якої миті.

— Ви залишитесь тут, — сказав Віктор, — а я полечу туди.

— Ви збожеволіли! Адже це вірна загибель!

Та Віктор не дав мені договорити. Підлетівши до щілини боком, він сховався в ній.

Минуло кілька довгих хвилин, і я вирішив уже податися за Віктором, як раптом збагнув, що можу зв’язатися з ним по радіотелефону. Я набрав Вікторів номер. Він тут же відгукнувся, але голос його долинав глухо, а далі й зовсім затих.

Хвилин через сорок, коли я втратив уже будь-яку надію знову побачити Віктора, з радіотелефону долетів його голос. А там ми вже підіймались на поверхню.

Чотири дні підряд ми щоранку спускалися в цю напівзавалену шахту і дослідили її. Результати були цікаві.

— До речі, Олександре Олександровичу, — сказала мені Олена Миколаївна після того, як ми розповіли їй про наші дослідження, — вас дуже хотів бачити директор нашого інституту. Гасул. Ходімо, я проведу вас до нього.

Академік Гасул прийняв нас одразу. Це був літній негр, високий, огрядний, з чорним, аж синім, без найменших ознак сивини кучерявим чубом.

— Я можу тільки вітати ваше бажання працювати в групі Олени Миколаївни, — сказав він мені. — Ви наш «науковий дідусь», самі, як криголам у льодах, прокладали шлях атомній фізиці. От і рухайте її далі вперед. Я чув, що ви вже взялися до роботи? Здається, оглядали підземну лабораторію?

— Кілька днів попрацював там удвох з Віктором Платоновим.

— Знайшли щось цікаве?

— Так, дещо є. Нам удалося через тріщину в стіні вертикального стовбура шахти дістатись аж до підземної лабораторії. Зараз там царство криги. Труби, що підводили рідкий гелій для охолоджування камери, луснули від вибуху, рідкий гелій вилився і пройшов у землю, перетворивши її на крижану брилу. Саме це й навело нас на думку про причину невдачі досліду.

— Я не зовсім вас розумію.

— Нам здається, що ми зіткнулися з термоелектричними явищами. Внутрішні стіни камери і сама модель мікросонця були розпечені до температури, яка вимірювалася тисячами градусів, а зовнішні стіни камери і порода, що прилягала до них, охолоджувались трубами з рідким гелієм. Таким чином система гаряча камера — холодна порода утворювала велетенську термобатарею. Цікаве й те, що матеріал, з якого було зроблено жаростійке облицювання камери, виявився напівпровідником. Коли цей матеріал достатньо прогрівся від випромінювання моделі мікросонця, до холодного спаю пішов термострум. Навколо всієї камери виникло вихрове магнітне поле. Саме воно й зруйнувало модель. Воно розтягло її в усі боки до стін камери. Чим більше прогрівалося жаростійке облицювання камери, тим сильнішали термоструми, тим дужче вихорове поле розтягувало модель мікросонця. Ось наша гіпотеза про причини невдалого закінчення цього досліду. Зараз ми уточнюємо окремі деталі.

— Те, що розповів професор, дуже цікаве, — мовив Гасул, звертаючись до Олени Миколаївни. — Треба виділити ще декілька чоловік їм на допомогу. Вони повинні зібрати матеріал, який достеменно Підтвердив би, що розпад вашої моделі стався не через внутрішні процеси, а тільки через взаємодію з навколишнім середовищем.

— Так і зробимо, — погодилась Олена Миколаївна.

— А вас, Олександре Олександровичу, час уже зарахувати співробітником нашого інституту. Яку посаду ви хочете зайняти?

— Для мене, власне кажучи, не так уже важливо, як вона називатиметься. Мені хотілося б працювати над створенням мікросонця.

— Ви мене не так зрозуміли. Річ у тім, що в нас існують деякі формальності. Кожен, хто заступає на роботу, мусить, незалежно від ученого звання, скласти екзамен з тієї галузі науки, до якої він хоче братися. Такий розподіл посад залежно від знань існує тепер скрізь. Щоправда, з вами випадок особливий, і, я гадаю, можна зробити виняток, зарахувавши вас без екзамену.

Я рішуче запротестував проти будь-яких винятків і потурань. Для всіх, так для всіх. Раз усі повинні складати вступний екзамен, мушу скласти його і я.

— Дуже добре, — всміхнувся Гасул. — Коли ж ви зможете?

— Можна наступного понеділка, — запропонувала Олена Миколаївна.

Екзаменували мене п’ять чоловік: Гасул, Олена Миколаївна, Джеме Конт і два старші наукові співробітники.

Ми сиділи в кабінеті Гасула. Поки я готувався відповідати на запитання, вони впівголоса розмовляли. З окремих слів, які долинали до мене, я зрозумів, що йдеться все про той же невдалий експеримент. Тільки Джемс Конт не брав участі в розмові. Він зразу відійшов до вікна і стояв там, тихенько вистукуючи пальцями об шибку.

Недарма просидів я над підручниками декілька місяців: матеріал був мені добре знайомий, і я писав відповіді не задумуючись, так мов переді мною лежала розгорнута книга.

— Вже готові? — здивувався Гасул, коли я простяг йому аркушики паперу, геть списані формулами.

Мої аркушики з записами переходили з рук у руки. Я бачив, що комісія цілком задоволена моїми відповідями. Екзамен непомітно перетворився на бесіду. Зі мною розмовляли вже як з колегою.

— Ну що ж, — мовив наприкінці Гасул. — Думаю, що висловлю загальне міркування, коли скажу, що ви цілком готові для роботи в нашому інституті. Ви зараховуєтесь старшим науковим співробітником у групу Олени Миколаївни. Більше ні в кого не буде запитань?

— Дозвольте мені, — сказав Джемс Конт, який досі мовчав.

— Так, так, будь ласка.

— Скажіть, професоре, ви твердо вирішили займатися проблемою мікросонця?

— Звичайно! — здивувався я з його запитання.

— Але ж є й інші, не менш цікаві проблеми, над якими працюють у нас. Може, перш ніж вирішити остаточно, ви познайомитесь, у загальних рисах, звичайно, хоч би з деякими?

Я здивовано глянув на нього і знизав плечима.

— Ну, а коли б я запропонував вам взятися за проблему плавучого дзеркала?

— Плавуче дзеркало? — перепитав я, все ще не розуміючи, навіщо Джемс Конт повів зі мною таку розмову. — Я нічого не чув про це.

— До речі, і я також, — додала Олена Миколаївна, з подивом глянувши на Джемса Конта.

— Оригінальна ідея, — вставив Гасул. — Розкажіть-но про неї коротенько, Конте. Я гадаю, це всім буде цікаво.

Джемс Конт узяв чистий аркуш паперу і в центрі поставив олівцем крапку.

— Це Сонце, — пояснив він і, щоб було переконливіше, намалював довкіл крапки промені. — Навколо Сонця обертаються по своїх орбітах Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер і так далі. — Конт поставив на паперовому аркуші ще декілька крапок. — Сонце шле своє проміння в усі боки. Тільки частина його потрапляє на планети. Ви. знаєте, що на Марс попадає приблизно півтора процента від однієї мільярдної частини енергії, яку випромінює Сонце. Тобто, як кажуть, мізерно мала величина. Трохи більше енергії одержує наша Земля. А скільки сонячної енергії розсіюється в космічному просторі? Страхітлива кількість! її стало б на те, щоб забезпечити життя ще на двох мільярдах таких планет, як наша Земля…

Він зробив паузу і пильно подивився на нас, аби переконатися, що ми зрозуміли, яке серйозне порушене ним питання.

— Ну то й що? — нетерпляче спитала Олена Миколаївна. — Про це люди знають уже сотні років.

— От-от. Знають сотні років. Наші пращури знали це, але мирилися з таким станом речей, бо нічого не могли змінити. Ми у нашу епоху здатні використати бодай частково цей невичерпний запас енергії.

— Але в який же спосіб? — спитав я, зацікавившись словами Конта.

— Йдеться про те, щоб Перехопити частину сонячної енергії, яка розсіюється в космічному просторі, і скерувати її туди, де тепла не вистачає. Цю енергію можна використати, зокрема, в Антарктиді. Цією енергією можна зігріти й інші планети. Візьміть, наприклад, Марс. Здавалося б, усім хороша планета: і недалеко від Землі, і атмосфера непогана, і багато корисних копалин, є й рослинність, а людині там жити незручно. Мало кисню, ходиш увесь час у скафандрі, ніби водолаз. Узимку люті морози до вісімдесяти градусів з вітрами, завірюхи, хуртовина, і все це триває мало не рік за земним часом. Улітку теж не краще. На екваторі вдень у безводних пустелях спека доходить до тридцяти градусів, дощів майже не буває, повітря сухе й задушливе, а вітер жене смерчі з пилюки й піску. Це вдень, а вночі — влітку! — мороз до п’ятдесяти градусів. Води не вистачає, а вона ж там є. На полюсах видно великі крижані шапки, мов на нашій планеті. Якби той лід розтопити та клімат зробити теплішим, то планета б ожила, вкрилася квітучою рослинністю, повітря стало б вологіше і збагатилося б киснем, пустелі б зникли, з’явились би озера і зелені масиви. Ось тоді Марс дійсно став би придатною для людини планетою. А для цього треба ось що зробити.

Він присунув до себе аркуш паперу і над Сонцем, дещо під кутом до нього, накреслив невелику криву лінію та написав поряд з нею: «Плавуче дзеркало». Потім провів промені від Сонця до дзеркала, а від нього до тієї точки, що на малюнку зображувала Марс.

— Якщо це плавуче дзеркало матиме діаметр кілометрів з чотириста і відстоятиме на тринадцять з половиною мільйонів кілометрів від Сонця, то таке дзеркало пошле на Марс додатково ще стільки тепла і світла, скільки він одержує нині. На Марсі стане вдвічі тепліше. Двоє чи троє таких дзеркал пошлють на Марс стільки енергії, що клімат цієї планети невпізнанно зміниться…

Я мов зачарований дивився на цей маленький аркуш паперу. Невже це реально? У наш час нікому б і на думку не спало виступати з подібною ідеєю. Та ось минуло тільки півтораста літ, і люди обговорюють цю грандіозну проблему серйозно й по-діловому, як у наші дні обговорювали б проект нового автомобіля або тепловоза.

— Але ж для того, щоб ці плавучі дзеркала давали ефект, вони мають бути розташовані дуже близько до Сонця, ближче, ніж Меркурій, — заперечила Олена Миколаївна. — А там проміння Сонця таке жарке, що жоден матеріал не витримає, згорить.

— Ви забуваєте, що тіньовий бік дзеркала матиме температуру космічного простору, — поправив її Джемс Конт. — За попередніми розрахунками температура всього дзеркала становитиме приблизно мінус п’ятдесят градусів.

— А чому дзеркало названо плавучим? — поцікавився я.

— Воно буде повільно обертатись навколо Сонця, мовби плавати довкола нього, постійно посилаючи промені на визначену ціль. Я вже не кажу про те, що на його каркасі буде встановлено атомні реактивні двигуни, які зможуть тримати його на потрібній відстані від Сонця та керувати його рухом. Само собою зрозуміло, що їхня робота контролюватиметься і скеровуватиметься відповідним чином, — це, я гадаю, ясно.

— Я уявляю собі вагу цієї споруди! — скептично посміхнувся один старший науковий співробітник. — Сам тільки відсвітний шар металу на дзеркалі важитиме декілька мільйонів тонн…

— Навіщо ж метал? — палко заперечив йому Джемс Конт. — Невже ви нічого не чули про дзеркальну плівку Марти Аугустінас? Подивіться!

Він вийняв з кишені невеликий, завбільшки з сірникову коробку, металевий футляр і, відчинивши кришку, витяг звідти смужку білого, мов дзеркало, матеріалу. Махнув рукою, і м’який блискучий шар, наче срібна скатертина, накрив увесь стіл. У складках непрозорого матеріалу, мов у викривленому дзеркалі, відбивалися вікна, стільці і наші спотворені до неможливого обличчя.

З коробочки падали все нові її нові метри цього тонісінького гнучкого дзеркала. Плівка вкрила вже в кілька шарів увесь стіл пишними складками і, виблискуючи, мов живе срібло, впала на підлогу. Здавалося неймовірним, що така кількість плівки вміщувалась у маленькій коробочці.

Але це не був цирковий трюк фокусника. Плівка насправді була там.

— Гадаю, досить, — сказав Конт. — Якщо я витягну все, що є в коробочці, то плівка заповнить усю кімнату. Спробуйте, яка легка вона і міцна. Візьміть розірвіть її!

Я не міг стриматися і, взявши цей ледве відчутний на вагу матеріал, щосили шарпнув його в різні боки. Я чекав, що тут же почується тріск розірваної тканини, але де там: вона навіть не розтяглася. Тонесенька, тонша за павутину, плівка виявилась надзвичайно міцною.

— Оцією чудовою плівкою, а не металом і буде вкрите плавуче дзеркало, — додав Конт.

— Ідея цікава, — сказала Олена Миколаївна, — хоч зараз, звичайно, важко передбачити, чи дадуть плавучі дзеркала особливий ефект. Як на мене, то навряд. Ну, а хто ж автор цього проекту?

— Я, — сказав Конт.

— Он як! То ви, виходить, хочете залишити нашу лабораторію?

— Так, якщо вчена рада інституту затвердить мою тему.

— А мікросонце?

— Мікросонце?.. Бачите, Олено Миколаївно, можливо, звичайно, я і не правий, та я не вірю, що мікросонце можна створити практично.

По цих словах Конта у кімнаті запанувало мовчання. Хоч усі розуміли, що в таку хвилину не можна бути щирим наполовину, усім стало якось ніяково. Конт відчув це і заговорив знову:

— Олено Миколаївно, адже я не наполягаю на тому, щоб негайно піти з групи. Я можу зачекати.

Олена Миколаївна нічого не відповіла. Я бачив — вона пригнічена тим, що сталося: її залишав один з найдосвідченіших співробітників, з яким вони багато років працювали пліч-о-пліч.

— Ну що ж, Джемсе, — врешті обірвала вона мовчання, — не приховаю, мені дуже прикро. Але затримувати вас безглуздо. Не можу ж я силоміць примусити людину робити те, у що вона не вірить.

— Ясна річ, — втрутився Гасул. — Та головне не це. Конт пропонує інший, цікавий шлях вирішення, по суті, тієї ж проблеми, і якщо вдасться реалізувати його ідею, ми матимемо колосальну кількість дешевої теплової енергії. Працюйте паралельно, це не зашкодить справі. Ну, а чия ідея перспективніша, хто з вас буде правий у науковій суперечці — про це можна буде судити тільки з наслідків вашої роботи.

Додому я повертався сам. Я йшов і думав про те, що ось у людей двадцять другого століття не все так уже й гаразд, як здається з першого погляду. І в них теж бувають суперечки й сутички, неприємності й труднощі. Просто це було справжнісіньке життя, яке завжди сповнене внутрішньої незлагоди і підносить людині не лише троянди.

Через кілька днів учена рада інституту затвердила тему, яку запропонував Джемс Конт. Він пішов працювати в нову лабораторію, а я заступив його місце в групі, яка досліджувала проблему мікросонця.

Потяглися дні за днями. Вони були схожі і несхожі один на одного. Схожі тому, що це були звичайні трудові будні. Несхожі тому, що не можуть бути однаковими дні, сповнені цікавої, захоплюючої праці.

…Я пам’ятаю, ще давно, у дні моєї юності, коли я вчився на робфаці при Московському університеті, серед моїх друзів спалахнула суперечка про те, як житимуть люди за комунізму. Ми лежали на тапчанах у нетопленому бараці, накрившись поношеними шинелями, які позоставалися ще з громадянської війни. Змучені голодом, холодом і постійним недосипанням, ми уявляли собі райське життя у вигляді шматка житнього хліба і теплої кімнати. І ось тоді хтось із нас спитав: що, коли дати людині все необхідне, чи тоді захоче вона працювати? Ми довго сперечались того вечора. Не все було правильне й логічне у наших словах, та головне ми зрозуміли вже тоді: ніколи людина не перестане трудитись, бо будувати й творити, пізнавати й підкорювати Всесвіт силою свого розуму — це її природна потреба.

Я шкодував, що зі мною не було моїх давніх товаришів. Я сказав би їм: «Подивіться, яке цікаве, захоплююче життя у наших нащадків! Які грандіозні їхні діла, які великі їхні цілі і як багато, безмежно багато їм ще треба зробити! Та хто ж забажає бути осторонь усього цього? Іди вибирай собі яке хочеш діло, до якого тільки лежить душа, і твори, вигадуй, пробуй…»

Правда, спершу мене пантеличив незвично короткий робочий день. Через це ми навіть посперечалися з Оленою Миколаївною. Якось по обіді я хотів було повернутись до лабораторії. Вона мене не пустила.

— Навіщо? Ніякої термінової роботи нема.

— А що ж робити? Я зовсім не стомився і з задоволенням попрацюю.

— Ви, очевидно, вважаєте втомою лише стан повного отупіння.

— Ні, чому ж…

— Не сперечайтесь. Я вже переконалася, що працювати ви вмієте, а ось відпочивати, даруйте, ні. Любий мій прадідусю, я зовсім не хочу, щоб через п’ять-десять років ви перетворились на інваліда. Я знаю, що у ваш час вважалося нормальним, коли люди до шістдесяти років наживали купу різних хвороб і ставали напівпрацездатними або й зовсім вибували з ладу. Подумайте самі, хіба ж це не безглуздя: людина в шістдесят років набуває силу-силенну корисних знань, нагромаджує багатий життєвий досвід, тут би їй тільки й творити, а вона вже зносилася, і ні до чого її знання та досвід.

— Ну що ж, навчіть мене відпочивати.

— Та вже повчу, обов’язково. А коли ви звикнетеся з нашими порядками, то й самі відчуєте, що значить працювати завжди з ясною головою і свіжими м’язами.

Проте моє «навчання» під керівництвом Олени Миколаївни було, далебі, недовге. Дуже швидко я знайшов собі іншого «наставника».

Ми з Віктором Платоновим продовжували час од часу відвідувати зруйновану підземну лабораторію. Якось, повернувшись звідти, Віктор спитав мене, чим я збираюсь зайнятись після роботи.

— Не знаю, — відповів я. — Олена Миколаївна щось придумає. Сьогодні в парку на ковзанці відбудеться змагання найстаріших ковзанярів, так моя праправнучка хоче, щоб я взяв у ньому участь. Вона, здається, задумала зробити з мене справжнього спортсмена.

— А вечорами що ви робите?

— Переважно читаю. Адже досі я тільки з атомної фізики ліквідував свою відсталість. А в інших галузях у мене ще стільки-прогалин!

— Нічого, прогалини поступово заповняться, ви й не помітите як. З цим поспішати не треба. Краще приходьте сьогодні ввечері у міський Палац культури. Там можна побачити багато цікавого. Може, й вас що-небудь привабить.

— А у вас є там якесь діло?

— Еге ж. Приходьте, я вам покажу.

Того ж вечора я розшукав Віктора Платанова в кімнаті аматорів кібернетичної радіотехніки.

В кімнаті було досить багато люду. Пахло розтопленою каніфоллю і горілою ізоляцією.

Тут зібрались аматори, які паяли свої схеми. До їхніх послуг було все: і деталі, і столи, і невеликі верстати, і типові схеми неодноразово перевірених у роботі окремих радіопристроїв. Консультував відвідувачів дідусь, професор, як я згодом довідався.

За столиком у кутку працював Віктор. Він складав якусь схему. Від його паяльника до стелі струмував каніфольний дим.

— Ніяк не можу навчити його правильно паяти, — поскаржився мені на Віктора старий консультант. — Він гадає, що коли більше набирає каніфолі, то краще.

Віктор радо привітав мене.

— Я думав, що ви не прийдете! — вигукнув він, підсовуючи мені стілець. — Сідайте.

Він не поспішаючи став розповідати про прилад, над створенням якого працював отут. Виявилося, що Віктор поклав собі за мету створити автоматичного художника — апарат, який міг абсолютно точно копіювати картини.

— Там, де здригнулася рука в художника, який писав картину сотні років тому, здригнеться пензель і в мого приладу, — пояснював мені Віктор. — Барви й відтінки будуть передаватися з математичною строгістю. Я вже не кажу про розміри і масштаби. Тут гарантується точність у межах кількох мікронів.

— Прийдете на виставку, — казав він далі, — сподобалася вам картина. Натягуєте полотно, ставите прилад, вмикаєте його, а самі йдете далі оглядати виставку. За півгодини повертаєтесь до залу, а для вас готова точна копія якого хочете масштабу.

— А з натури ваш прилад зможе писати картини?

— З нерухомої натури зможе. Скажімо, натюрморти, портрети. За моїми розрахунками, будь-яку картину прилад напише за півгодини.

Віктор детально пояснив мені схему свого приладу. В ньому були і фотоелементи, і призми спектрографів, і об’єктиви, і моторчики, щоб приводити в дію механічні руки приладу, і відділення з усякими фарбами, і палітра, щоб їх змішувати та підбирати.

— Ідея мені подобається, — сказав я Вікторові.

— Правда? — зрадів він. — Олександре Олександровичу, в мене до вас прохання. Чи не могли б ви… — Віктор не договорив.

Його обірвав тихий, мелодійний дзвінок, який пролунав з мого наручного годинника: у звичайний годинник було вмонтовано приймач-передавач, який працював на ультракоротких хвилях. Люди, що мали при собі такі годинники, могли вільно перемовлятися одне з одним, якщо їх розмежовувала відстань не більше двадцяти кілометрів.

З годинника долетів голос Олени Миколаївни:

— Олександре Олександровичу, куди вас вітром занесло? Де вас шукати?

— Я в Палаці культури, у Віктора.

— Ондечки ви! А я вам дзвоню з театру. Аргентінці привезли до нас свій національний балет.

— Олено Миколаївно, — втрутився Віктор, — давайте завтра сходимо всі гуртом. А сьогодні мені дуже потрібний Олександр Олександрович.

— Ну гаразд, тоді я до вас приїду. Я вимкнув приймач годинника.

— Вікторе, а навіщо я вам?

— Я хотів би сьогодні випробувати свій прилад у дії. В основному він уже готовий. Я його спробував на натюрморті. Вийшло непогано. Тепер я хочу зробити ваш портрет.

Я дав згоду і сів, позувати.

— Тільки сидіть зовсім нерухомо, бо на портреті будуть викривлення, — попередив Віктор.

Позувати виявилось не так-то просто. Тільки-но Віктор увімкнув прилад, як мені захотілось почухати перенісся, потім десь над бровою. Відтак мені раптом почав муляти комір сорочки, і захотілося розстебнути його. Неприємне відчуття все сильнішало, ставало нестерпним, а наприкінці мені вже здавалося, що я ось-ось задихнуся. Крім того, довкола ходили й розмовляли люди, і я ледве стримувався, щоб не дивитись на них.

На довершення моїх мук наприкінці сеансу прийшла Олена Миколаївна і зразу ж стала критикувати нашу роботу. Вона сказала, що Віктор неправильно посадив мене, що поза в мене напружена, що світло падає недобре. На щастя, відведені півгодини минули, і Віктор вимкнув прилад. Я тут же скочив, рвонув комір сорочки, замахав руками, ногами, головою, витер спітніле від натуги лице і жадібно, глибоко зітхнув кілька разів. Олена Миколаївна і Віктор, усміхаючись, мовчки спостерігали за мною.

— Підійдіть оцініть працю художника, — сказав Віктор.

Я подивився на полотно: там уже був готовий мій портрет, написаний олійними фарбами. Зображення повторювало оригінал навдивовижу скрупульозно: кожну зморшку, кожну волосинку на обличчі. Тільки очі були затуманені і вийшли трохи тьмяно.

— Ви кліпали, — сказав Віктор. — Що вдієш, півгодини не кліпаючи жодна людина не просидить.

— Еге ж, очі вийшли гірше. Зате решта точнісінька копія, — сказав я. — Ваш прилад — справжній художник, треба. тільки для нього підібрати відповідну натуру.

— Художник, кажете? — раптом втрутилась в розмову Олена Миколаївна. — Ану лишень, Вікторе, дайте мені аркуш паперу і олівець.

Вона сіла, взяла папір і олівець і, зрідка поглядаючи на мене, за п’ять хвилин накидала мій портрет та подала нам.

— Ну, як, тепер бачите різницю між машиною і людиною?

Я подивився і зразу зрозумів, що хотіла цим сказати Олена Миколаївна. Машина й вона малювали портрет однієї людини, та які різні вийшли зображення! І зовсім не тому, що одне було написане олійними фарбами, а друге — олівцем. Ескіз не мав такої точності деталей, як на полотні, він був дещо схематичний, зроблений великими штрихами, у досить різкій манері, та тим паче на ньому я був більше схожий на себе, ніж на полотні. Олена Миколаївна зуміла дуже тонко спіймати характерний вираз мого обличчя, мою манеру підбирати нижню губу і злегка хмурити брови, а на полотні це зовсім губилося через велику кількість зайвих деталей. Так, людина не просто копіює, а думає, відбирає і передає не тільки предмет, але й своє враження від предмета. Вона творить.

— А ви, виявляється, чудово малюєте, — звернувся я до Олени Миколаївни.

— О, Олена Миколаївна — прекрасний графік, — сказав Віктор Платонов. — Вийшло декілька книжок з її ілюстраціями.

Незважаючи на те, що Вікторів прилад не був справді художником, він чудово відповідав своєму призначенню копіювальника, і я зацікавився ним і з того вечора взявся допомагати Вікторові.

Непомітно пролетіло ще кілька місяців. Я остаточно звик до нового світу, до нових звичаїв життя, навчився керувати новою технікою і, зрештою, перестав бути схожим на допитливу дитину, яка приїхала з глухого села у велике індустріальне місто. Звик я і до мішаної мови, якою спілкувались мої нові друзі, і вже непомітно сам вживав слова та вирази не тільки з англійської, яку я знав раніше, а й з інших мов.

Після невдалого досліду в підземній лабораторії вся наша подальша робота залежала від наслідків розрахунку четвертої пульсації. Для нас важливо було з’ясувати, співпадуть чи ні експериментальні дані з теоретичними. Розрахунки робив Чжу Фан-ші у Філадельфії, де щойно встановили нову обчислювальну машину. Ми нетерпляче ждали від неї повідомлень.

Та Чжу Фан-ші щось довго зволікав, хоч, на нашу думку, результат уже давно мав би бути готовий. І ось врешті-решт на столі в Олени Миколаївни задзвонив телефон. На екрані з’явилось обличчя Чжу Фан-ші.

— Нарешті, Чжу! Кажіть мерщій, що там у вас вийшло! — стала підганяти його Олена Миколаївна.

Чжу Фан-ші всміхнувся і, трохи перекручуючи російські слова, сказав:

— Добридень, Олено Миколаївно! Як ваші справи?

— Все, як і раніше. Здорові будьте! Що це у вас сьогодні за нестерпна ввічливість?

— Ні, Олено Миколаївно, я завжди такий.

— Чжу! — з благанням вигукнула Олена Миколаївна. — Бога ради, кажіть, маєте результат? Скінчили обчислення?

Чжу Фан-ші відповів не зразу:

— Обчислення-то скінчили. Машина чудова. Працює, мов блискавка. Дуже добра машина.

— Ну, а результати?

— Зараз покажу.

Він підніс до екрана аркуш паперу, на якому було виведено криву, що нагадувала зуби у пилки. Кожен наступний зуб був більший за попередній. Це були пульсації мікросонця. Четвертий зуб, який зображував давно очікувану пульсацію, був нанесений лише наполовину: йому бракувало гостряка. Тут крива пульсації робила декілька зигзагів і обривалася.

— Нічого не розумію. Ви ж казали, що скінчили обчислення. Де ж кінець четвертої пульсації? Чому ж ви мовчите? Чому? Що з вами сьогодні?

— Олено Миколаївно, — повільно промовив Чжу Фан-ші, — я з’ясував, що шляхом розрахунку одержати четверту пульсацію мікросонця неможливо.

— Як це?

— При обчисленні четвертої пульсації виходить математична невизначеність типу нуль, поділений на нуль…

— А ви не пробували розкрити цю невизначеність?

— Пробував, разом з математиками тутешнього інституту. Нічого не виходить.

— Що ж тепер робити? Може, машина несправна? Ви перевіряли розрахунки?

— Звичайно. Тричі. Розрахунки збігаються цифра в цифру.

— Що ж ви пропонуєте, Чжу?

— Давайте разом подумаємо, — запропонував Чжу Фан-ші. — Чи можемо ми найближчим часом повторити дослід у підземній лабораторії?

— Ні, — рішуче заперечила Олена Миколаївна. — На це треба рік, а може, й більше. Хтозна, з якими ще труднощами можемо зустрітися на цьому шляху…

— Отже, експериментальний шлях відпадає, — підбив підсумок Чжу Фан-ші. — Тепер про теорію. Тут я скажу. Трудність суто математичного характеру. Детермінант нашої складної системи досить близький до нуля. З такими системами дуже неприємно мати справу. Від них завжди можна чекати усяких курйозів. А обминути трудність досі не вдалося ні мені, ні тим фахівцям-математикам, з якими я радився.

— Значить, ви вважаєте… — почала Олена Миколаївна.

— Я вважаю, — обірвав її Чжу Фан-ші, — що й на цей теоретичний метод дослідження не можна покладатися в нашій подальшій роботі.

По його словах запанувала довга пауза. Всі з надією дивились на Олену Миколаївну, чекаючи її рішення.

— Тепер я розумію і навіть у певній мірі виправдовую Джемса Конта, який залишив нашу лабораторію, — задумливо сказала вона. — Ми всі знали про ці труднощі, але вірили, що їх вдасться обминути. І ось ми зайшли в безвихідь, як в експериментальних, так і в теоретичних дослідженнях. Іншого шляху, крім здійснити випробування справжнього мікросонця, я не бачу.

— Правильно, — підтримав її Чжу Фан-ші. — Треба створити справжнє мікросонце і випробувати його.

— Так, але на це потрібен спеціальний дозвіл президії Всесвітньої Академії наук, бо дослід наш буде дуже небезпечний.

— Треба переконати президію, щоб дала такий дозвіл, — сказав Віктор Платонов.

— Ну, а якщо президія відмовить?

— Спробуємо ще раз проаналізувати теоретично, звернемось до всіх математиків світу, щоб допомогли, і прохатимемо дозволу на експериментальний вибух! — палко вимовив Чжу Фан-ші.

— А якщо знову відмовлять?

— Якщо, якщо, якщо… — посміхнувся він.

— А все-таки коли й тоді відмовлять? — наполягала Олена Миколаївна.

— Тоді доведеться облишити роботу. Видамо хорошу книгу, в якій наведемо весь наш матеріал, опишемо всі труднощі, з якими довелося зустрітися, і заповімо її нащадкам. Вони матимуть досконалішу техніку і, можливо, це завдання розв’яжуть і теоретично, й практично за якихось кілька днів.

Зійшлись на тому, що вся наша група збереться в інституті і готуватиме детальну доповідь для президії Всесвітньої Академії наук.