2

Вимушена тактика боїв мiж нiмецькою i французькою армiями пiд час першої свiтової вiйни: боячись бути обiйденою з флангу, i та i та армiя змушенi були розгортати фронт, поки вiн вперся в море. (Прим. автора).

Удома в нас перший день зими святкували. Мама спозаранку втискувала мене в стару «амунiцiю», i я вибiгав пробивати слiди. З хатнього сутiнку з-поза вiкон за мною стежили усмiхненi очi, i йшла напрочуд лагiдна розмова про те, наскiльки я вирiс, як змiнився. Розчервонiвшись на морозi, ховаючи в старезне дрантя закляклi пальцi, я волочив замети якомога довше, бо лиш цього дня батько з матiр'ю бесiдували так, нiби щойно побралися. Правда, вони в мене не їлись поїдом, як iншi. Ото пiднiме їх досвiток, i починається: того нема, i того нема, i те здалося б, i без того не обiйтися. А тодi мама з таким самим незаперечним правом, як на молитву, сiдала до вiкна плакати. Батько й собi раз по раз поглипував на вiкно, нiби вулицею повинен був пiдкотитися зi скарбами возище, що випадково десь забарився, нервово барабанив по скринi обрубком пальця (пам'ятаю з гуральнi дiдича Повча) i хмурився. Але, врештi-решт, нестаткам хоч трохи можна було зарадити роботою, i вона гнала їх iз хати. Мама зiтхала, мов важко їй було покидати свiй закуток скорботи, батько коротко лаявся: «Паршивий свiт! Видко, не проживеш, як не будеш кривдити!»

Мене обступала самотина. Вибравшись на горище, я цiлував надщерблену татарську шаблю, видобуту з Днiстра ще маминим дiдом, i з розгону встромляв у стрiху на страх ворогам…

Батько розмовляв зi мною мало. Та все, що. вiн при менi казав, чогось глибоко западала в пам'ять. Довго, примiром, мучили слова: «В українцiв гiрка доля, як у негрiв». Скiльки я не мiзкував, що те може означати, так i не дiйшов смислу. Проте, можливо, за цi дивнi реплiки я дуже любив батька. Я їх згадував i в гiмназiї (особливо пiсля того, як почув, що Атлантиду поглинула земля, а друїдiв – цивiлiзатори 3), i пiсля того, як мене вигнали, i я вчився майстерки у Львовi, i в окопах.