"Повернення Короля" - читать интересную книгу автора (Толкін Джон Роналд Руел)

Розділ 4 ГОНДОР В ОБЛОЗІ

Піна розбудив Гандальф. У кімнаті горіли свічки - за вікнами ледь світилося. Повітря було важким, як перед грозою.

- Котра година? - тамуючи позіхання, запитав Пін.

- Третя, - відповів Гандальф. - Вставай і вдягайся, Намісник чекає. Настав час виконувати нові обов'язки. [64]

- А мене там нагодують?

- Ні, але я тобі дещо приготував, до полудня як-небудь перетерпиш. Віддано наказ заощаджувати провізію.

Пін сумно подивився на тонку скибочку хліба з мізерним, на його погляд, кружечком масла, приготовлену на красивій тарілці, поряд з кухлем збираного молока.

- І навіщо ти мене сюди привіз...

- Ти сам це добре знаєш, - сухо відповів маг. - Щоб уберегти від ще гірших халеп. А якщо тобі не подобається, пригадай, що ти сам напросився.

Пін відразу принишк і заходився їсти.

Незабаром вони вже крокували по знайомій холодній галереї до тронного залу Білої Вежі. Денетор сидів на колишньому місці, немов і не ворухнувся з учорашнього дня. Він вказав Гандальфу на крісло, а Піна начебто і не помітив. Тільки після довгої паузи Намісник запитав:

- Ну, пане мій Перегріне, сподіваюся, вчорашній день ти провів з користю? На жаль, харчування в Мінас-Тіріті нині скупеньке, не на твій апетит!

Пін промовчав: неприємно почувати, що за твоїми справами стежать і навіть читають думки!

- Чим би ти хотів займатися на моїй службі? - знову запитав Намісник.

- Я думав, ласкавий володарю, ти сам призначиш мені заняття.

- Спершу я маю довідатися, на що ти здатний. Для цього ти залишишся при мені. Мій зброєносець вчора вирушив на стіни, в оборону, і я можу взяти тебе на його місце. Будеш прислужувати, виконувати доручення і розважати мене бесідою, якщо видасться вільна хвилина. Ти вмієш співати?

- У своєму колі - так, - сказав Пін. - Але наші пісні не пасують до великих хором, та ще в такі часи. Ми співаємо заради сміху, про всякі веселі випадки, про страви і питво.

- Ну і чому ж гобітанським пісням не звучати тут і зараз? Ми охоче послухали б пісні країв, що не зазнали наших турбот. Ви співаєте для забави, бо ви в спокої та безпеці - виходить, ми тут працювали недарма, хоч ви й не знали, кому зобов'язані! [65]

Пін спохмурнів. Його не надихала думка виконувати перед правителем Мінас-Тіріту домашні пісеньки, особливо жартівливі, котрі йому краще вдавалися; занадто простацька це була розвага для такої компанії. Втім, Денетор і не зажадав співів зараз же; він став розпитувати Гандаль-фа про наміри роханців, про становище Еомера - племінника ярла. Піна вразило, які підробиці знав Денетор, вже багато років не залишаючи Гондору, про народ, що так далеко живе.

Серед розмови Денетор покликав гобіта, кивнувши головою:

- Йди до арсеналу, нехай тобі видадуть амуніцію і форму, яку носять гвардійці Цитаделі. Речі повинні бути вже готові, я вчора розпорядився. Переодягнись і повертайся до мене.

В арсеналі все дійсно було готове. Пін довго не міг звикнути до нового сріблясто-чорного вбрання. Кольчужка зі сталевих кілець була воронована, чорна, як агат; високий шолом прикрашало вороняче крило, а над переніссям блищала срібна зірка, емальована в коло. Поверх кольчуги вдягали короткий, теж чорний каптан з Білим Деревом, гаптованим на грудях срібною ниткою. Колишній одяг гобіта згорнули і віднесли на склад, залишили тільки лоріенський сірий плащ, але і його дозволялося носити лише поза службою. Тепер Пін вигляда» точнісінько як Ерніл-і-Періаннат, князь напівросликів, як його уявляли гондорці; але почував він себе дуже ніяково. На душі йому посутеніло, як і навколо. Весь день було хмарно, напівтемно; похмурі тіні стали насуватися задовго до вечора, дрож проймала тіло, а тривога - серце. З Мордору насувалася, неухильно розростаючись, величезна хмара. Повітря в долині Андуїну застигло в чеканні нищівного урагану.

Близько одинадцятої, звільнившись нарешті від елуж-би, Пін вийшов пошукати чого-небудь на обід - підживити дух, що помітно слабшав, і якось розважитись у ці важкі години чекання. Біля трапезної зали гвардійців він зустрів Берегонда; той їздив передавати накази по сторожових постах на стінах Пеленнору і щойно повернувся. Удвох вони вийшли - Піну було тісно і задушливо в просторих [66] залах Цитаделі, - і сіли на тому самому місці, де відпочивали напередодні.

Вечір тільки наближався, але запона тіні вже простяглася далеко, і сонце зуміло послати лише кілька прощальних променів, опускаючись у Море, - тих самих променів, що позолотили голову скинутого короля на Роздоріжжі, на очах у Фродо. Полям Пеленнору, схованим за Міндол-луїном, не дісталося і цього скороминущого вітання. Піну здавалося, начебто не вчора, а двадцять років тому він сидів тут уперше, легковажний гобіт, любитель мандрівок, якого лише краєчком зачепило все пережите. Тепер він - маленький солдат міста, готового до жахливого удару, у вишуканому і похмурому вбранні.

Іншим часом та в іншому місці Піна, можливо, і розважив би такий маскарад, але зараз він не міг забути, що зовсім не граючись втрутився у справи великі і дуже небезпечні. Кольчуга гнітила плечі, шолом стискав голову. Плащ Пін поклав поруч із собою на кам'яну лаву і, намагаючись не дивитися на притьмарені поля десь унизу, мимоволі зітхнув.

- Втомився сьогодні? - поспівчував Берегонд.

- Жахливо! Нічого немає гіршого за бездіяльне чекання. Оце так служба! Цілісінький день тинятися під замкненими дверима, поки володар радиться з Гандальфом, Імраелем та іншими вельможами. І ще: не звик я на порожній шлунок слугувати іншим за їжею. Для гобіта це справжня мука. Ти скажеш мені, що варто цінувати таку честь, тільки що мені з цієї честі? Та якби я й наївся, все одно ця хмара висить... Що за штука така? Так сьогодні парко в повітрі, ніби воно погустішало. Чи часто у вас такі тумани бувають, коли вітер зі сходу?

- Це не просто непогода, а злість підступного Володаря Тьми. Він насилає зі Згубної Гори отруйний дим, щоб бентежити серця і розум. І йому це вдається! Хоч би Фарамир скоріше повернувся!.. Цей не піддасться. Але пітьма може перешкодити і йому.

- Гандальф теж стурбований, - згадав Пін. - Мені здається, через відсутність Фарамира він дуже засмутився. До речі, де Гандальф? Він пішов з наради ще до полудня, і дуже стривожений.

Берегонд не встиг відповісти. Протяжливий крик, повний лютої злості, зірвався з неба. Пін скорчився на лаві, [67] заткнувши руками вуха, Берегонд завмер біля парапету, напружено підвівши голову. Точнісінько такий лемент Пін уже чув у лісах Гобітанії - з того часу крик набув нової сили та злості...

Берегонд із зусиллям струснув головою і промовив хрипко:

- Прилетіли... Наберися духу і глянь, які страховиська! Пін без особливого бажання перевісився через стіну.

Поля Пеленнору тонули в сутінках. Річка вдалині ледве виднілася. Між рікою і Міндоллуїном кружляли, як тіні у вітряну ніч, мерзенні чудовиська, начебто кажани, але розмірами більші за орла. Вони то наближалися на політ стріли, то віддалялися.

- Чорні Вершники, - прошепотів Пін. - Чорні Вершники літають... Ой, дивись, Берегонде! Вони знижуються в одному й тому ж місці! Бачиш? Там щось рухається, якісь маленькі фігурки... Так-так, це люди на конях. Чотири... п'ять вершників! Ой, не можу... не стану дивитися... Гандальфе, Гандальфе, врятуй їх!

Знову пролунав протяжливий, несамовитий крик. Пін відсахнувся від парапету й скоцюрбився під ним, важко дихаючи. Поволі згасало виття назгула, і крізь нього стало чутно слабкий голос сигнального ріжка. Але наступної миті він обірвався високою дзвінкою нотою.

- Фарамир! - скрикнув Берегонд. - Наш Фарамир, це його сигнал! Ти бачиш - він не злякався! Але як же він проб'ється? Ці пекельні тварини його не пустять! Ні, наші не відступають... Дивись, дивись! їхні коні перелякані, задкують... Молодці, вони зістрибнули з коней - і бігцем! Тільки Фарамир утримався в сідлі, нашого капітана слухаються і люди, і коні... Чудовисько знижується, в нього цілить... Рятуйте! Рятуйте! Невже це кінець? Фа-ра-ми-ре!

Не перестаючи кричати, Берегонд помчав по стіні до найближчих вартових. Він боявся не за себе, за свого капітана... Піну стало соромно, і він змусив себе виглянути знов. На півночі затьмареної рівнини мигнула срібна зірочка й раптом стала наближатися, дедалі швидше, наганяючи чотирьох людей, що бігли наосліп. Вона випромінювала ясний, чистий вогонь, і чорні тіні розступалися перед нею.

- Гандальфе! - заволав Пін. - Ти почув! Поспішай, Білий Вершнику! Гандальфе, Гандальфе! - гарячково вигукував [68] він, немов глядач на змаганнях, коли потрібно підбадьорити своїх гравців. Але в цьому змаганні кожен і без того не беріг сил.

Крилаті потвори теж помітили нового супротивника. Одна завернула до нього, але Білий Вершник здійняв руку, і з долоні його зірвався сніп сліпучих сонячних променів - так здалося Піну. Назгул заскиглив і, завалюючись набік, ривками полетів геть; інші четверо, збентежені, швидко злетіли вгору і гвинтом врізалися в чорну хмару. Морок над Пеленнором трохи розвіявся.

Пін бачив, як врятований вершник наблизився до Гандальфа і обидва вони затрималися, очікуючи тих, що бігли позаду. Потім усі разом рушили до міста і зникли за зовнішньою стіною. Пін зрозумів, що вони підуть прямо до Намісника, і побіг до брами верхнього кола. Там уже зібралася юрба: не один лише гобіт стежив за подіями...

Звістка швидко розійшлася по місту, і уздовж вулиць, що вели до Цитаделі, стіною стояли люди. Усюди повторювали імена Фарамира і Мітрандіра. Нарешті з'явилися люди зі смолоскипами, і Пін побачив двох вершників, що їхали ступою; один у білому вбранні, але вже не сяючому, а матовому, ніби весь вогонь був витрачений у сутичці, другий - у темному плащі, з опущеною головою. Біля входу до Цитаделі вони зійшли з коней, віддали повідця конюхам. Гандальф крокував рішуче, відкинувши за плечі старий плащ, в очах його ще жеврів гнівний жар. Фарамир ішов важко, похитуючись від смертельної втоми.

Пін протиснувся ближче до світла, глянув в обличчя Фарамиру, і горло його перехопило: ця людина пережила нестерпний жах і стримувала біль зусиллям волі. Гордовитий і стійкий, він постояв кілька хвилин, розмовляючи з вартовими, і Пін устиг з подивом помітити, наскільки він схожий на Боромира. Старшого сина Денетора гобіт з першого ж дня походу міцно полюбив, хоч і дивувався його вдачі, де змішалися вельможна зарозумілість і шляхетна простота. Але в Фарамирі вражала особлива гідність, яка іноді проривалася також у Арагорна: це був син людського племені, народжений правити, але пройнятий мудрістю і сумом старших братів - ельфів. Пін зрозумів, чому Берегонд розповідав про свого капітана з такою любов'ю. За [69] Фарамиром содцати пішли б у вогонь; за ним і гобіт ступив би без вагань під тінь вражих крил.

- Фарамире! - закричав Пін разом з гондорцями. - Привіт, Фарамире!

Його голос, не схожий на інші, привернув увагу капітана; той обернувся і запитав здивовано:

- Напіврослик, у мундирі стража Вежі! Звідкіля ти тут узявся?

- Він прибув зі мною з країни гобітів, - пояснив Гандальф. - Не будемо затримуватися. Треба багато чого обговорити і зробити, а ти втомився. Гобіт піде з нами: йому слід постійно знаходитися при Наміснику. Ходімо, Піне!

Вони увійшли до покоїв, де відпочивав Денетор. У каміні палали дрова; перед ним поставили глибокі крісла, подали вино, але Пін, стоячи за спиною Денетора, навіть не помітив цього - так він боявся втратити хоч слово з цікавої розмови; втоми його наче й не було.

Фарамир з'їв скибку білого хліба, запив вином і відкинувся на спинку крісла, поставленого ліворуч від Денетора. Праворуч і трохи віддалік улаштувався Гандальф; спочатку Піну здавалося, начебто він дрімає. Фарамир повідомив про дії свого загону за минулі десять днів, про битву на Південному Тракті, про розгром харадримів і про жахливого звіра оліфанта, про рух війська Ворога і його союзників. Взагалі, Намісник не раз вислухував такі доповіді - прикордонні сутички траплялися часто і нікого вже не хвилювали.

Раптом Фарамир подивився на Піна:

- А зараз я розповім вам дещо незвичайне. Цей напіврослик - уже не перший, якого я зустрічаю.

Гандальф стрепенувся, випрямився і стиснув підлокітники крісла. Але не сказав нічого і поглядом звелів Піну мовчати теж. Денетор глянув на них обох і кивнув головою на знак того, що багато чого йому вже відомо. Тим часом Фарамир говорив, не спускаючи очей з Гандальфа, і тільки іноді кидав погляд на Піна, немов хотів освіжити в пам'яті образи гобітів, яких зустрів за Андуїном.

Коли він дійшов до ночівлі в Еннет-Аннун, Пін помітив, як тремтять руки Гандальфа, і з жахом зрозумів, що Гандальф - сам Гандальф! - дуже стривожений, а може, навіть зляканий. У кімнаті було задушливо і тихо. Коли [70] Фарамир описав прощання з мандрівниками і згадав Кіріт-Унгол, голос його перехопило. Він похитав головою і замовк. Гандальф підхопився:

- Кіріт-Унгол! Долина Моргулу! Коли це було, Фарамире? Пригадай точно! Коли вони могли дійти до цієї проклятої долини?

- Ми розійшлися позавчора ранком. Якщо вони пішли прямо на південь, то їм залишалося п'ятнадцять ліг до входу в долину і ще п'ять до Заклятої Вежі. Навіть найшвидшим маршем вони не дійшли б раніше, ніж сьогодні, а може, ще йдуть. Я розумію, чого ти побоюєшся. Але Тьма надходить не через них. Хмари з'явилися учора ввечері і за ніч затягли весь Ітіліен. Ворог, безперечно, призначив годину наступу задовго до нашої зустрічі.

Гандальф нервово заходив по кімнаті.

- Позавчора вранці, близько трьох днів ходу! Скільки ліг звідси до місця, де ви розпрощалися?

- По прямій десь ліг двадцять п'ять, - відповів Фарамир. - Але прийти раніше я не міг. Учора ми затрималися на Кайр-Андросі: це острів посередині Ріки, там чатує постійна сторожа. Коней ми залишили на тім березі. Коли стала наповзати пітьма, я зрозумів, що потрібно поспішати, і виїхав з чотирма вершниками. Іншим велів іти на південь, на допомогу гарнізону Осгіліату. Сподіваюся, це не буде визнано за помилку? - звернувся він до батька.

- Ти ще питаєш? - вигукнув Денетор, і очі його дивно спалахнули. - Ти - капітан, загін підлеглий тобі. Але якщо хочеш знати мою думку - слухай! У живі очі мені ти удаєш слухняність, але давно вже не питаєш поради. Ти і зараз говорив дуже гарно. Сину мій, я старий, однак розум досі не зраджував мені! Ані зір мій, ані слух не притупилися. По обличчю Мітрандіра бажав ти впевнитися, що зображуєш усе як потрібно і не сказав зайвого! Мітрандір заволодів твоїм серцем, і вже давно. Я не забув жодного разу, коли ти щось недоговорював або замовчував. Але в мене є ключ до твоїх загадок. О горе, горе мені! Навіщо доля забрала Боромира!

- Чим я прогнівив тебе, батьку? - тихо запитав Фарамир. - Я шкодую, що не зміг звернутися до тебе за порадою, перш ніж брати на себе таку відповідальність...

- Невже ти зробив би інакше на догоду мені? - уїдливо мовив Денетор. - О ні! Я бачу тебе наскрізь! Ти мрієш [71] уподобитися королям минулих часів, граєш у великодушність і мудрість. Може, за мирних часів це й непогано для нащадка знатного роду, але в лиху годину за м'якотілість і базікання часто накладають головою!

- Я готовий заплатити, - сказав Фарамир.

- Ось як? - вигукнув Денетор. - Але ти поставив на карту життя не тільки своє, але і батька свого, і всього народу, охороняти який ти зобов'язаний - тепер, коли з нами немає Боромира!

- Ти волів би радше втратити мене?

- Боромир був вірним сином, а не вихованцем чарівника. Він пам'ятав, як важко його країні і його батькові! Скарб сам ішов до рук - він зберіг би для батька цей рятівний дарунок долі!

На мить витримка зрадила Фарамирові.

- Спробуй пригадати, батьку, - кинув він різко, - чому саме я опинився в Етеріені! Намісник Мінас-Тіріту сам обрав Боромира!

- Так, цей трунок я сам собі приготував, - зітхнув Денетор.

- Гіркота його на вустах моїх уже багато днів, і чи не виявиться ще гіршим осад на дні. Мої побоювання справджуються... Навіщо все так безглуздо вийшло! Чому безцінний дарунок вислизнув від мене!

- Втішся, - сказав раптом Гандальф. - Боромир загинув, і загинув з честю - хай спочиває в спокої! А якби він захопив скарб, то згубив би і тебе, і себе. Він не зміг би розлучитися зі знахідкою, і якби повернувся з нею сюди, ти не впізнав би власного сина.

Денетор холодно перервав:

- Шкодуєш, що не спромігся приборкати Боромира, чи не так? Я, його батько, стверджую: Боромир віддав би... Ти, безперечно, мудрий, але неглибокий. Є способи різні: від мережі інтриг, що плетуть маги, до безглуздих витівок дурнів. Я обізнаний краще, ніж ти вважаєш!

- Та чи багато ти знаєш?

- Досить, щоб зрозуміти, яких помилок належало уникати. Користуватися скарбом небезпечно. Однак послати його в чорну годину під опікою нетями до володінь Ворога, як це зробив ти, Мітрандіре, вкупі з моїм сином, - це верх нерозсудливості!

- А як вчинив би премудрий Денетор? [72]

- Насамперед я не дав би себе втягти в безнадійну справу. На успіх її може сподіватися лише божевільний. Скінчиться тим, що Ворог поверне собі те, що втратив, і це буде наша остаточна загибель! Дарунок належало принести сюди і помістити в найнадійніше, найтаємніше сховище. Не користатися ним без крайньої потреби, але й охороняти, щоб Ворог не дотягся до нього. Хіба що після нашого повного розгрому, але тоді нам, мертвим, вже було б усе одно...

- Правителю Гондору личить піклуватися про долю своєї країни, - сказав Гандальф. - Але є інші племена, інші землі, і життя не кінчається сьогоднішнім днем. Я бажаю допомогти усім, навіть тим, хто несвідомо став пособником Ворога...

- А до кого звернуться по допомогу ці «інші», якщо Гондор буде втрачено? Якби цей предмет був схований у глибоких підвалах моєї Цитаделі, ми могли б діяти спокійно, помірковано, не тремтячи від страху перед Тінню. А якщо ти не віриш, що я витримав би цей іспит, - ти не знаєш мене, Гандальфе!

- І все ж таки я не вірю, Денеторе. Інакше давно передав би скарб тобі на збереження, заощадивши і собі, й іншим багато марної праці. Що довше я слухаю тебе, то менше довіряю, як не міг довіряти і Боромирові. Не гнівайся! У цій справі я не довіряю навіть собі самому: мені пропонували стати охоронцем скарбу, але я відмовився. Ти, безперечно, сильний, Денеторе, але скарб швидко заволодів би тобою. Навіть закопаний під п'ятою Міндол-луїну, він палив би твоє серце, і тим сильніше, чим більше лиховісних подій відбувалося б навколо...

Очі Денетора знову зблиснули, два мудреці подивилися один на одного, і Пін відчув, як зіштовхнулися їхня воля і сила. От-от трапиться щось жахливе! Але Денетор раптом охолов, обличчя його немов зашерхло кригою. Він знизав плечима:

- Коли б я заволодів... Коли б тобі пощастило... Коли б, якщо! Порожні слова. ВІН у володіннях Ворога, і тільки час покаже, що призначено йому і нам. Чекати вже недовго. А поки що нехай кожен, хто бореться зі спільним Ворогом, зберігає надію; коли надія згине - нехай у нас забракне мужності вмерти, як належить вільним людям...

Денетор повернувся до Фарамира: [73]

- Що скажеш про справи в Осгіліаті?

- Там не вистачає людей. Тому я і послав своїх.

- Як на мене, цього все одно недостатньо. Але ж Осгіліату доведеться витримати перший натиск. Там потрібен досвідчений командир!

- Так само, як і в багатьох інших місцях, - додав Фарамир. - На жаль, брата вже немає з нами!

Він підвівся, тримаючись за спинку крісла, - так його трусило.

- Ти дозволиш мені піти, батьку?

- Ти дуже стомлений, - помітив Денетор. - Занадто швидко їхав і занадто довго пробув на затемнених землях, під владою Тіні.

- Не варто зараз говорити про це...

- Як хочеш. Поки що йди спочинь. Вранці на тебе чекають випробування важчі за нинішні.

Надворі вже стояла чорна, беззоряна ніч, коли Гандальф з Піном, що ніс смолоскип, повернулися до себе на квартиру. Ледве дочекавшись, поки зачиняться двері спальні, гобіт схопив Гандальфа за руку:

- Скажи: можна сподіватися, що Фродо врятується? Маг задумливо погладив його по голові:

- Особливих надій не було і з самого початку. Правий Денетор: тільки божевільний міг сподіватися на удачу. Але Кіріт-Унгол...

Він обірвав на півслові і підійшов до вікна, немов бажаючи простромити ніч поглядом.

- Кіріт-Унгол... - повторив він пошепки. - Жахливий вибір! Навіщо? Знаєш, Піне, коли я почув цю назву, у мене на серці похолонуло. І все ж таки дещо втішає: виходить, Ворог ступив на шлях війни, коли Фродо, безперечно, був живий і вільний. Отже, на кілька днів Око відвернеться. Я добре відчуваю тривогу і поспіх, які охопили Ворога. Він почав раніше, ніж збирався. Щось змусило його поспішати...

Хвилину Гандальф помовчав, міркуючи.

- А може... Може, допомогла твоя дурна витівка, Піне. Днів п'ять тому він з'ясував точно, що ми розгромили Сарумана і забрали палантір з Ортханку. Але ми не могли б ним користуватися потай від Ворога. Отже... Арагорн? Надходить [74] його час. Він сильний, сміливий, суворий і справедливий, він вміє вирішувати і ризикувати, коли необхідно. Так, це цілком можливо... Арагорн міг заглянути в палантір і кинути виклик ворогу. Цікаво! Ну а точно ми дізнаємося, коли прибудуть роханці - якщо не запізняться. Нас чекають важкі дні. Давай, доки є час, ляжемо спати.

- Але... - почав був Пін.

- Що? Запитуй - сьогодні можна.

- Але Горлум! Горлум за провідника у Фродо і Сема! Обраний ними шлях лякає і тебе, і Фарамира - чому?

- Цього я тобі нині не скажу. Але я давно передчував, що Фродо повинен зіткнутися з Горлумом. На щастя чи на лихо. Про Кіріт-Унгол я говорити не хочу. Та це жалюгідне створіння ще й здатне зрадити... Але подітися нікуди. Часто зрадник сам себе губить і проти волі служить добру. Буває, все буває. На добраніч, Перегріне!

Ранком місто прокинулося в сірій півімлі: замість світання настало смеркання. Бадьорість, що ожила було з поверненням Фарамира, згасла. Крилаті Примари не з'являлися, але городяни кілька разів чули, долинали з високості приглушені крики, від яких болісно стискалися серця сильних, а слабкі відкрито стогнали і плакали. Фарамир знову залишив столицю. «Відпочити не дають капітану, - перешіптувалися люди. - Намісник занадто багато жадає від молодшого сина, удвічі навантажує після загибелі старшого». І усі поглядали на північ: де ж роханська кіннота?

Фарамир виїхав не зі своєї волі. Намісник умів нав'язувати свою думку Раді, і в ці дні менш, ніж будь-коли, схильний був прислухатися до чужих думок. Рано-вранці він скликав Раду, і всі радники погодилися, що з такими незначними силами ніяких дій до приходу роханців починати не слід, а потрібно розставити воїнів по стінах і чекати.

- Проте, - казав Денетор, - не можна легковажно залишати форпости і стіну Раммас-Ехор, зведену тяжкою працею. Ворог повинен дорого заплатити за переправу через Андуїн. Він не може переправитися всією силою ні на півночі, де драговини захищають Кайр-Андрос, ні на півдні, в Лебенніні: там Ріка вже занадто широка. Виходить, ворог піде на Осгіліат, як і минулого разу, коли Боромиру пощастило перетнути їм дорогу. [75]

- То була тільки спроба, - нагадав Фарамир. - Тепер, якщо навіть втрати ворога будуть удесятеро більші за наші, це його не втримає. Йому не так страшно втратити цілу армію, як нам - одну роту. А вартові на далеких ділянках будуть відрізані, коли вороже військо прорветься до Пеленнору.

- А що буде з Кайр-Андросом? - запитав Імраель, правитель Дол-Амроту. - Його потрібно неодмінно утримати, якщо ми бажаємо захистити Осгіліат. Не можна забувати про ліве крило. Роханці можуть і не з'явитися. Фарамир повідомив, які величезні сили зібралися за Чорною Брамою. Не одна рать вийде звідтіля, і не в одному місці спробують вони подолати Ріку.

- На війні завжди ризикують, - заперечив Денетор. - Гарнізон Кайр-Андросу збільшити ми не можемо. Але берег Ріки і Пеленнор я не віддам без бою, якщо знайдеться воєначальник, здатний виконати наказ свого володаря!

Радники перезирнулися. Фарамир подивився прямо в обличчя Денетора:

- Я не стану супроти твоєї волі, батьку. Якщо доля взяла в нас Боромира, я піду куди скажеш і зроблю все, що зможу - замість нього. Чи правильно я тебе зрозумів?

- Так, - відповів Денетор.

- Тоді прощавай, батьку. Якщо повернуся, ти, мабуть, будеш ласкавіше ставитись до мене...

- Залежить від того, з чим повернешся. Ти будеш потрібен тут не тільки для військових завдань.

Останнім, хто розмовляв з Фарамиром перед його від'їздом на схід, був Гандальф.

- Не лізь у пазурі смерті, - попросив він. - Навіть у тяжкій сердечній скруті. Батько любить тебе, Фарамире, і доостанньої миті зберігатиме цю любов. Йди з миром!

По годині Фарамир залишив Мінас-Тіріт із купкою добровольців - захисників міста, яких йому можна було виділити; стоячи на стінах, люди марно намагалися зрозуміти, що діється в півмороці на руїнах Осгіліату. Інші з надією поглядали на північ, підраховуючи, скільки ліг відокремлює Гондор від Рохану.

- Чи Теоден прибуде? Він не забув про стародавній союз? - раз по раз запитували Гандальфа. [76]

- Прибуде, - відповідав маг. - Навіть якщо спізниться. Не забувайте: Червону стрілу він міг одержати в кращому разі два дні тому, а від Едорасу шлях неблизький...

Вночі дочекалися звісток. З берега Андуїну примчав вершник і повідомив, що з Мінас-Моргулу до бродів Осгіліату рухається військо; до нього приєдналися полки відомих своєю жорстокістю харадримів.

- Веде їх сам Вождь Дев'ятки, - сказав гонець, - і його ім'я наводить жах на усе по берегах Ріки.

Цими невеселими словами закінчився третій день Перегріна Тука в Мінас-Тіріті. Мало хто спав тієї ночі. Усі розуміли: надії на порятунок незначні, і навіть Фарамиру не втримати бродів на Андуїні.

Назавтра темрява не погустішала - далі було нікуди, - але вщерть наповнила душі. Знову сталі відомі безрадісні новини. Ворог перейшов Андуїн. Фарамир відступав, збираючи всі сили для зміцнення Раммас-Ехору, але військо супротивника було вдесятеро більше.

- Якщо Фарамир відступить до Пеленнору, - сказав черговий гонець, - ворог піде за ним по п'ятах. Переправа обійшлася ворогу не так дорого, як ми сподівалися. План нападу був докладно продуманий. На схід від Осгіліату потайки готувалася ціла флотилія човнів та плотів. Вони попливли через ріку усі разом. Але найстрашніше - це Чорний Вождь. Мало хто ризикує заступати йому шлях, а більшість втрачає мужність вже від його імені. Підлеглі ж слухаються його беззаперечно, кожен готовий горло собі перерізати за першим наказом.

Вислухавши гінця, Гандальф спохмурнів:

- Мабуть, мені варто бути не тут, а там!

Не встиг ніхто і слова вимовити - маг свистом підкликав Тінебора, блискавкою промайнув за ворітьми і зник. А Пін цілу ніч самотньо вештався по стінах, пильно вдивляючись у чорну пітьму на сході.

Знову лише по калатанню дзвонів можна було відрізнити початок дня: брунатна пітьма ущільнилася, як перед ураганом. Ще не замовк передзвін, як Пін помітив удалині вогні; вони спалахували подекуди уздовж лінії, що позначала укріплення майже невидимого в сутінках Раммас-Ехору. Вартові голосно загукали, солдати розійшлися по [77] бойових місцях. Червоні вогні множилися на обрії, і звідтіля вже долітав глухий гуркіт вибухів.

- Раммас-Ехор втрачено! - кричали люди. - Вони зруйнували стіну! Вони вже близько!

- Де ж Фарамир? - кусаючи губи, у розпачі вигукував Берегонд. - Невже загинув?

Перші правдиві повідомлення привіз Гандальф. Він з'явився близько полудня з кількома вершниками, супроводжуючи обоз фургонів. Під полотняними навісами лежали поранені, жертви жахливої сутички на Раммас-Ехорі. Гандальф негайно попрямував до Денетора. Намісник сидів у кімнаті на самому верху Білої вежі, Пін стояв поруч. Вікна були затягнуті каламуттю, начебто вежа занурилася у збаламучену воду. Денетор напружено дивився в північне вікно, немов сподіваючись почути далекий стукіт копит.

- Фарамир повернувся? - не обертаючись, запитав він.

- Ні, - відповів Гандальф, - але кілька годин тому він ще був живий. Він вирішив залишитися в ар'єргарді, щоб відступ не перетворився на втечу. Можливо, на якийсь час йому ще вдасться підтримати дух солдатів. У ворога нищівна перевага, тим паче, що їх веде той, кого я найбільше побоювався...

- Не... невже сам Володар Тьми? - ойкнув Пін, від переляку забувши про чемне поводження.

Денетор гірко посміхнувся.

- Ні, поки що ні, пане мій Перегріне. Він з'явиться після перемоги, коли настане година торжества. В бій за нього йдуть інші. Так чинять усі великі володарі, хай буде це тобі відомо. Якби не так, хіба сидів би я тут, міркуючи та очікуючи, віддавши на волю випадку навіть власних синів? Адже я і сам умію володіти зброєю!

Він встав і розгорнув свій чорний плащ - під ним блиснули панцир і гарда меча в чорно-срібних піхвах:

- Я не знімаю цього ні вдень, ні вночі, щоб тіло не старіло і зберегло силу.

- Проте, - втрутився Гандальф, - зараз твоєю країною намагається заволодіти від імені володаря Барад-Дуру найнебезпечніший з його прислужників, колишній Чорнокнижник, король Ангмару, а нині - проводир назгулів, бич страху в руці Саурона, сівач розпачу.

- У такому разі, ти маєш нарешті гідного суперника, Мітрандіре. Я давно знаю, хто розпоряджається воїнством [78] Чорного Замку. Хіба ти прийшов лише для того, щоб розповісти мені це, чи ти вирвався з бою, боячись зазнати поразки?

Пін стурбовано відвів очі: ці презирливі слова могли розгнівати Гандальфа. Але маг залишався незворушним:

- Ми з ним зустрінемось, і вже незабаром. Однак, якщо давні пророцтва справедливі, мій суперник від руки чоловіка не загине, а в який спосіб він загине, жоден мудрець не передбачає. Досі Чорний Вождь не виходить до першого ряду. Він дотримується тих же правил, що і ти, Денето-ре, - керує військом з безпечної відстані. Я ж повернувся сюди насамперед для того, щоб зберегти поранених; їх ще можна вилікувати. У стінах Пеленнору зяють тепер величезні проломи, незабаром армія Моргулу потече крізь них відразу в багатьох місцях. Я хотів би дати тобі одну пораду: треба приготуватися до вилазки. Найкраще пустити кінноту - це єдине, в чому супротивник нам поступається.

- Та й у нас її небагато, - заперечив Денетор. -Я вже лічу години до появи роханців.

- Інших гостей ми напевно дочекаємося раніше. Усі захисники Кайр-Андросу вже тут. Острів у руках ворога. Друга армія вийшла з Мордору слідом за першою і оточує нас з північного сходу.

- Тобі часто дорікають за погані новини, - посміхнувся Денетор. - Але я все це знав ще вчора звечора. Що стосується збройної вилазки, я про неї теж думав. Спустімось же до нижнього поверху і приготуймось!

Час летів. Незабаром зі стіни побачили відступаючих. Спершу з'явилися безладні купки змучених, часто поранених, солдатів; багато людей бігло наосліп. Вогні розповзалися по рівнині. Палали будинки і комори, сади; дві багряні смуги позначили лінію широкого Осгіліатського тракту.

- Ворог наближається, - шепотіли люди. - Зі смолоскипами... Де ж наші?

Годинник показував ранній вечір, але вже зовсім споночіло. Вогняні смуги все ближче підповзали до воріт. Аж ось приблизно за милю від міста з'явився великий загін, що рухався щільною лавою, швидко, але спокійним кроком. Спостерігачі з веж закричали:

- Це Фарамир! Це він веде загін! [79]

Відступаючі мали ще пройти чверть милі до брами. Тепер з темряви виринуло півколо вершників - решта ар'єргарду, остання перешкода, об яку розбивалася вогняна хвиля. Раптом пролунали дикі вигуки - гондорців наздоганяла ворожа кіннота. Вогняні смуги злилися в єдиний потік. Ряд за рядом лізли орки з палаючими головешками, озвірілі харадрими під червоно-золотими прапорцями; юрба розбухала на очах, обтікала гондорців з флангів. У цей час зверху почулося пронизливе виття: крилаті назгули ширяли над полем, сіючи жах і смерть.

Ряди відступаючих змішалися. Люди розбігалися мов навіжені, кидаючи зброю, або падали долілиць на землю. Тоді на стінах Мінас-Тіріту заграла сурма: Денетор послав свою кінноту на допомогу. Під стінами та брамою, скориставшись сутінками, зібралися усі вершники, скільки їх знайшлося в місті. Із бойовим кличем вони кинулися на ворога; попереду, під блакитним прапором Срібного Лебедя, мчав правитель Дол-Амроту. Зі стін їх підбадьорювали вигуками:

- Амрот і Гондор! Амрот і Фарамир!

Лава натисла на обидва ворожих фланги. Один вершник випередив усіх - його сріблястий кінь летів швидше, ніж степовий вітер. Шати Гандальфові сяяли, блискавки били з піднесеної руки. Назгули з виттям відлетіли на схід: їхній вождь ще не з'явився помірятися силами з магом. Банди Мінас-Моргулу, захоплені зненацька, розсипалися, як солома по вітру. Гондорці помчали в погоню: дичина перетворилася на мисливця. Трупи людей і орків вкрили землю, кинуті на землю смолоскипи пускали у повітря їдкий дим. Вершники Імраеля стрімголов гналися за ворогом. Однак Денетор заборонив їм занадто віддалятися. Перший напад було відбито, але зі сходу підтягувалися нові полки. Знову заграла сурма; під прикриттям кінноти піхотинці, що вже отямились, зібралися і рушили до міста, вишикувавшись як слід. Вони увійшли до брами Мінас-Тіріту з гордо піднесеними головами, і городяни дивилися на них з гордістю, але серця їхні щеміли від суму, бо ряди помітно порідшали. Фарамир утратив третину загону. Та де ж сам Фарамир?

Фарамир з'явився останнім. Позаду колони їхали верхівці, і серед них - правитель Дол-Амроту; він підтримував [80] на сідлі перед собою тіло свого родича, Фарамира, сина Денетора, знайдене на полі бою.

Ридаючи, волали до нього городяни - він не чув, не відгукувався. Юрба проводжала його до самої Цитаделі. Усі вже знали, що смертоносна стріла наздогнала Фарамира перш, ніж Білий Вершник розігнав назгулів. Син Денетора бився з могутнім харадримом і не помітив небезпеки зверху. Якби не кіннотники Дол-Амроту, воїни півдня неминуче добили б його. Імраель на руках приніс Фарамира під склепіння Білої Вежі.

- Син твій повернувся, Денеторе, - мовив він. - Прийми його як справжнього героя!

Він розповів усе, чому був очевидцем. Денетор повільно підвівся, подивився в обличчя синові і, по хвилі мовчання, звелів покласти Фарамира в своїй спальні, потім відіслав усіх і попрямував до потайної комірчини під дахом, куди не було доступу нікому. Хто дивився в цей час на вежу, міг бачити слабке мерехтіння у вузьких віконцях, потім щось яскраво спалахнуло, і світло згасло. Денетор спустився до спальні, сів у головах сина, і його посіріле обличчя було позначене печаттю смерті виразніше, ніж обличчя Фарамира.

Кільце облоги замкнулося. Весь Пеленнор був у руках ворога. Останні новини перед тим, як браму остаточно зачинили, принесли втікачі з півночі. Невеличкий загін тих, хто врятувався при розгромі форту, що стереже дорогу з Аноріену і Рохану, привів Інгольд - той самий, що лише п'ять днів тому, коли сонце ще світило, пропустив Гандальфа і Піна до Пеленнору.

- Про роханців ані чутки, - мовив він. - Чекати безглуздо; ворожа армія наповнила береги Андуїну і Кайр-Андрос. Ми бачили орків Кривавого Ока і людей невідомого племені. Вони низькі на зріст, бородаті, як гноми, озброєні важкими сокирами і не знають милосердя. Вони перетнули шляхи на північ і вдерлися до Аноріену. Роханцям не пробитися...

Ворота Мінас-Тіріту заклали міцним засувом. Варта на стінах слухала всю ніч, як скаженіють на рівнині вороги. Горіли сади і поля. Ранком, коли ледве розвиднілося, стало зрозуміло, що нічні побоювання навряд чи поступаються грізній істині ранку: вся рівнина була тісно заставлена [81] чорними та бурими наметами, немов за ніч поросла кільцями гидких грибів.

Діловиті, як мурахи, орки снували між наметами, рили глибокі рови на відстані польоту стріли від стін; коли рови досягли потрібної довжини, у них якимось дивом спалахнув вогонь - дивом, оскільки ні хмизу, ані вугілля туди ніхто не кидав. Весь день кипів цей заколот, а гондорці безсило стежили за ним зі стін. Пізніше під'їхали величезні криті вози, і орки заходилися збирати і встановлювати під прикриттям палаючих ровів великі машини для метання каміння. У місті такі машини теж були, але менші, їхні снаряди летіли недалеко і не могли перешкодити ворогові.

Спочатку люди посміювалися над цими хитрими вигадками. Головна стіна міста, побудована нуменорцями, коли вони ще не втратили у вигнанні притаманних їм сил і вмінь, була високою і міцною, внутрішні стіни, чорні і гладкі, як Ортханк, не піддавалися ні сталі, ні вогню. Щоб повалити їх, потрібно було, напевно, зрушити підвалини землі.

- Не здолати ворогу наших стін, доки ми живі, - казали в місті. - Хоч би і сам Безіменний з'явився...

- Та чи довго ми проживемо? - заперечували інші. - У ворога є зброя, не одну найпотужнішу твердиню змушував скоритися голод.

Усі шляхи відрізано. Роханці не прийдуть!

Але Саурон довірив свої головні війська не простому служці, не дикому орку: мудрість їхнього вождя дорівнювала злості. Він не став дарма бити по незламних стінах. Коли під супровід лементу, скрипу мотузок і блоків були встановлені катапульти, вони почали кидати снаряди так високо, що ті перелітали через стіни, на льоту спалахуючи жовтим вогнем, і падали на дахи першого кола. Почалися пожежі, усім, хто міг відірватися від справ, довелося їх гасити; потім посипалися інші снаряди, менші за розміром... Вони не вбивали, але люди, що підбігали до них, відсаху-валися зі стогоном: то були голови гондорців, що загинули в Осгіліаті, під Раммас-Ехором і на рівнині. Багато було голів порубаних, потрощених, але багатьох можна було впізнати; на усіх був випалений лиховісний знак Кривавого Ока, риси були спотворені передсмертним стражданням. [82]

Страшно було впізнавати в покалічених і сплюндрованих останках обличчя друзів і родичів, що ще недавно готували зброю до битви, чи орали землю, чи приїжджали на свята повеселитися з околишніх зелених долин...

Люди в безсилому гніві стискали кулаки; вороги не чули їхніх прокльонів, та й не зрозуміли б: мова заходу була їм невідома, а між собою вони спілкувалися невиразними словами, як дикі звірі чи стерв'ятники, що пожирають падло. Але незабаром у Мінас-Тіріті забракло сміливців, що ризикували показатися на стінах і викликати ворога на бій. У володаря Чорного Замку була зброя страшніша за голод: страх і розпач. Знову над містом кружляли назгули; сила і міць Чорного Володаря зросли, і голос крилатих чудовиськ теж набрав сили і люті. Вони кружляли високо, невидимі і недосяжні для стріл, але їхні вбивчі вигуки раз у раз розтинали повітря. Звикнути було неможливо, кожен крик вражав, мов перший. Найсміливіші падали додолу, прикриваючи голову руками, коли над ними пролітав невидимий убивця; інші застигали, випускаючи з ослаблих рук зброю, і воля їхня гаснула, поступаючись місцем жалюгідним думкам про притулок, про покірне повзання на колінах, про смерть.

Весь цей похмурий день Фарамир лежав у спальному покої Білої Вежі, страждаючи від сильної гарячки. Хтось сказав: «Умирає», - і незабаром по вулицях і на стінах передавали з вуст у вуста: «Вмирає, вмирає...» Батько сидів у головах, скорботно німуючи. Оборона міста його більше не хвилювала. Гіршого часу не довелося Пінові зазнати навіть у лапах Урук-хаїв. Присяга зобов'язувала його залишатися при Намісникові, але той і думати про нього забув; і гобіт мовчки стояв біля дверей напівтемної кімнати, марно намагаючись перебороти страх. Йому здавалося, немов правитель Мінас-Тіріту старіє з кожною хвилиною, ніби раптово зламалися в його душі пружини гордої волі і розуму. Денетор не міг приховати ані скорботи своєї, ані мук совісті. Гобіт помітив навіть сльози на цьому завжди холодному обличчі, і це злякало його більше, ніж вчорашні прояви гніву.

- Не плач, володарю, - шепнув він. - Може, ще минеться. Чи не порадитися тобі з Гандальфом? [83]

- Його ім'ям мене не втішай, - відповів Денетор. - Божевільні надії не виправдалися. Ворог заволодів скарбом, міць його зростає, він навіть думки наші читає й усе, що б ми не почали робити, повертає нам на зло. Я послав сина в бій без доброго слова, без благословіння, незаслу-жено скривдив - і ось він лежить переді мною, і кров у його жилах отруєна Ворогом! Ні, хоч би який був результат війни, мені вже ясно: мій рід згасає, династії Намісників приходить кінець. Відтепер уцілілими гондорцями будуть правити самозванці, і буде мій народ ховатися в горах, поки ворог не виб'є усіх до єдиного...

Раз у раз до дверей спальні підбігали люди, вимагаючи, щоб Денетор вийшов і дав розпорядження.

- Не вийду, - відповідав Денетор. - Мені не можна відходити від сина. Я не хочу пропустити його останні передсмертні слова. А смерть його вже близько. Слухайте кого хочете, хоч би і божевільного мага. Я залишуся тут.

Так Гандальфові довелося взяти у свої руки оборону столиці Гондору. Де б він не з'являвся, серця людей відігрівалися, і вони забували про Крилатих. Маг невтомно носився від Цитаделі до брами, з півночі на південь уздовж стін; його всюди супроводжував Імраель: ні він сам, ні його воїни чарам Ворога не піддавалися. Побачивши його, люди казали один одному: «Правду кажуть старі легенди, кров ельфів тече в жилах цього племені. Недарма нащадки Німроделі довго жили в тих краях!» І пригадувалися їм у півмороку війни балади про Німродель, складені на берегах Ріки за незапам'ятних часів. Але маг з Імраелем відходили, і тінь знову обволікала людей; мужність Гондору розвіювалася, мов порох. Нестерпно довго тягся день тривог, і наставала чорна ніч розпачу. У нижньому колі міста більше не гасили пожеж; його захисники в багатьох місцях, відрізані вогнем, не могли нікуди пробитися. Щоправда, їх там залишилося небагато: більшість давно відступила за браму другого кола.

Тим часом у тилу ворожої армії спішно наводили мости через Андуїн, і по них без перешкод переправлялися свіжі полки і спорядження. До півночі все було готове, і ворог пішов на приступ. Передові шеренги перетнули вогняні рови по навмисне залишених проходах. Солдати [84] Мордору йшли нахабно, не криючись, без усякого ладу, добре освітлені полум'ям. Вони вже наблизилися на політ стріли, але на стінах мало залишилося стрільців, здатних завдати ворогу помітних втрат, хоча колись Гондор був уславлений спритністю своїх лучників.

Упевнившись, що дух захисників надломився, невидимий полководець кинув на штурм свої головні сили. Величезні облогові вежі, зібрані в Осгіліаті, повільно рушили в пітьмі до стін Мінас-Тіріту.

Знову гінці стукали в двері покою Денетора так наполегливо, що Пін пропустив їх. Денетор мовчки глянув на солдатів, не випускаючи з рук вогку долоню Фарамира.

- Перше коло горить, - доповідали вони. - Що накажеш робити? Адже ти - наш правитель. Не всі згодні підкорятися Мітрандіру. Люди біжать, залишаючи стіни без захисту!

- Навіщо? - поморщився Денетор. - Якщо вже нам судилося згоріти, чи не краще згоріти відразу? Повертайтеся у вогонь! А я сам складу собі багаття. Денетору і його сину не знадобиться гробниця. Я не хочу повільно зотлівати в склепі. Ми згоримо удвох, як язичницькі вожді давніх часів, ще до перших кораблів із заходу. Захід нині гине. Повертайтеся у вогонь!

Гінці безмовно, не вклонившись, відійшли.

- Він уже горить, - сумно сказав Денетор, відпустивши руку сина. - Його дім уже валиться...

Намісник підвівся, підійшов до Піна:

- Прощавай, Перегріне, син Паладіна. Недовго довелося тобі служити. Відпускаю тебе на той короткий час, що тобі ще залишається. Йди і умри так, як вважатимеш за найлегше. Йди до кого хочеш, хоч би й до того, за чиє божевілля поплатишся своїм життям. Поклич моїх слуг і йди куди побажаєш. Прощавай...

- Я не залишу тебе, володарю! - вигукнув Пін, опускаючись на коліна. Але в цю мить в його гобітанській душі закипіла запальність, він випростався і сміливо глянув в обличчя старому правителю. - Я піду зараз, бо мені конче потрібно переговорити з Гандальфом; він не божевільний, і я не стану думати про смерть, поки жива ще надія! Я також не вважатиму себе вільним від слова та служби, поки ти живий. Якщо ворог вторгнеться сюди, у вежу, я буду поруч [85] з тобою і, можливо, зумію не осоромити звання стража!

- Роби, як знаєш, пане мій, - стомлено відповів Денетор. - Але моє життя зламане. Та поклич же сюди служників!

Намісник повернувся до узголів'я Фарамира. Пін вибіг, розшукав слуг і передав наказ. їх було шестеро, усі високі та кремезні, але й вони злякалися, очікуючи на щось жахливе. Однак Денетор просто велів їм тепло укрити Фарамира і прямо на ложі винести надворі. Слуги намагалися рухатися обережно, щоб не розтрясти пораненого; за ними, згорбившись, спираючись на ціпок, йшов Денетор, а слідом - Пін. Так вони вийшли з Білої Вежі в темну ніч, під низькі хмари, подекуди пламенисті, мов гаряче вугілля, від заграви пожеж. Біля мертвого Білого Дерева Денетор знаком велів усім зупинитися. Бій у нижніх ярусах не вщухав, але в Цитаделі стояла така тиша, що можна було почути шурхіт крапель, що котились по висохлих гілках до чорної води басейну. За знаком Денетора рушили далі, пройшли крізь браму; вартові подивились їм услід здивовано і сумно. Завернули на захід і наблизилися до хвіртки Тен-Холлен у зовнішній стіні шостого кола. Хвіртка відчинялася тільки в ті дні, коли хтось вмирав; у інший час ходити тут мали право лише правителі, охорона й обслуга Дому Померлих. За хвірткою широка стежка крутою спіраллю спускалася в долину під Міндоллуїном, де здавна споруджувалися гробниці королів і Намісників Гондору.

Брамник, що сидів на порозі сторожки, підхопився, побачивши дивну процесію, і підняв ліхтар вище. Денетор велів йому відімкнути; брамник поспішно одхилив хвіртку і віддав ліхтар слугам - на стежці поміж стін було темно. Коло світла погойдувалося, вихоплюючи з мороку то ліворуч, то праворуч точені стовпчики поруччя. Повільні кроки луною відбивалися від кам'яних стін. Нарешті вони спустилися на Рат-Дінен, вулицю Мовчання. Обабіч ледь помітно біліли куполи і статуї. Денетор привів їх до родового склепу Намісників і звелів поставити ложе з Фарами-ром у порожній лункій залі.

Пін неспокійно озирнувся. У непевному світлі ліхтаря розпливалися обриси мармурових саркофагів з фігурами людей, що ніби спали на кришках: голови на кам'яних [86]подушках, руки складені на грудях. Тільки один саркофаг, найбільший, був порожній. Денетор велів перекласти Фарамира на гладку мармурову кришку і сам ліг поряд. Слуги укрили їх похоронним покривалом і стали навколо, схиливши голови, як на погребі. Денетор вимовив напівголосно:

- Тут ми зачекаємо. Бальзамувальників не кличте. Принесіть добре просушених дров, складіть і полийте олією. Коли я подам знак, кинете сюди палаючий смолоскип. Такий мій останній наказ. Не заперечуйте! Прощавайте.

- Ласкавий пане, я повинен піти! - скрикнув Пін і в паніці кинувся геть з Оселі Смерті. «Бідолашний Фарамир! Скоріше до Гандальфа, скоріше! - пронеслося в нього в думках. - Бідолаха, йому б зілля якогось, а не сліз... Ох, а де ж Гандальфа шукати? Напевно, де бій найгарячіший, там і він. Та, мабуть, йому ніколи рятувати вмираючих і божевільних...»

На порозі склепу Пін налетів на слугу, якого залишили зовні для охорони, і вигукнув:

- Твій пан не відає, що діє! Не поспішайте виконувати його накази. Не підпалюйте багаття, поки Фарамир живий! Взагалі нічого не робіть, чекайте Гандальфа!

- Цікаво, хто ж саме править у Мінас-Тіріті: наш пан Денетор чи Сірий Бурлака? - запитав слуга.

- Крім Сірого Бурлаки, ніхто про вас не піклується, - відповів Пін і побіг нагору, повз брамника, який оторопів з подиву, і мчав, не зупиняючись, доки не досяг воріт Цитаделі. Вартовий гукнув його; Пін упізнав голос Бере-гонда.

- Куди так хутко поспішаєш, пане Перегріне?

- Шукаю Мітрандіра!

- Мабуть, справа спішна? Я не хотів би тебе затримувати, але, заради дружби, поясни хоч двома словами: куди подався Намісник? Я тільки-но заступив на варту, і мені передали, начебто він пішов до Замкненої Хвіртки і перед ним несли Фарамира?

- Так, - кивнув Пін, - вони рушили на Вулицю Мовчання.

Берегонд опустив голову, щоб сховати сльози.

- Казали люди - помирає. Виходить, правду казали... [87]

- Ні, він живий, і, як мені здається, його ще можна вилікувати. Але ваш правитель, Берегонде, відчув себе переможеним раніш, ніж ворог переміг! Він у нестямі!

Пін нашвидку розповів Берегондові про дивні слова і вчинки Денетора.

- Ось чому я шукаю Гандальфа, - закінчив він.

- Тоді йди вниз - там зараз саме пекло.

- Вже йду. Денетор звільнив мене від служби. А ти, Берегонде, благаю, не дай цій жахливій справі відбутися, поки не пізно!

- Тим, хто носить чорне зі сріблом, не можна залишати своє місце ні в якому разі без наказу Намісника!

- Тоді вибирай: вірність наказу - чи життя Фарамира. Прошу тебе, візьми до тями, Денетор уже не правитель, а збожеволілий від горя старий! Зрозумій! Мені треба бігти - повернуся, якщо зможу!

Він помчав до нижнього міста. Назустріч бігли люди з палаючих кварталів. Деякі, побачивши, що Пін вдягнений у форму Білої Вежі, обсипали його прокльонами, але гобіту були байдужі образи. Ось він уже пробіг Другу браму; крізь неї рвалися до неба язики полум'я. Там, за стіною другого кола, було напрочуд тихо: ані вигуків боротьби, ані брязкоту зброї. Раптом вдарив грім, земля здригнулась, у повітрі прокбтився глухий гуркіт. Перемагаючи страх - а як кортіло зігнутися і заповзти в яку-небудь щілину! - Пін вискочив з-за рогу і опинився на площі біля Головної брами. Посеред площі Пін побачив Гандальфа, але відразу, зойкнувши, відступив до тіні і скорчився там.

Штурм тривав без перерви з пізнього вечора. Гриміли барабани. З півночі та з півдня дедалі нові й нові полки кидав Ворог на стіни. Величезні звірі з Хараду, оліфанти, немов живі будинки, облиті червоним мерехтливим світлом, рухалися між облоговими вежами і катапультами. Володарю Мордору було байдуже, як воюють його солдати і скільки їх гине. Він слав їх у бій лише для того, щоб випробувати силу захисників і змусити їх розосередитися по всій довжині стін. Вирішальний удар готувався біля Головної брами. Могутня, з булатної криці, захищена бастіонами і барбаканом з нуменорського каменю, вона все ж таки була найбільш слабкою ланкою в непробивному колі стін. [88]

Барабани заторохтіли голосніше. Завирувало полум'я. Важке спорудження поповзло через полум'я. На товстих ланцюгах погойдувався таран завдовжки сто футів. Його заздалегідь кували в підземних кузнях Мордору; вістря було відлите у формі вискаленої вовчої морди, а навколо - вибиті чорні руни заклять. Тягли таран оліфанти, по боках бігли орки, а позаду - гірські тролі, тупі силачі, навчені працювати з тараном, що звався Гронд.

Гронд неухильно повз уперед. Вогонь його не брав. Оліфанти, що його тягли, скаженіли від опіків і толочили орків десятками; це нікого не бентежило. Розчавлених відтягали, і на їхнє місце ставали нові бійці.

Гронд повз та повз. Барабани гуркотіли, відбиваючи ритм. Над завалами з мертвих тіл позначилася жахлива фігура: високий вершник, закутаний у чорний плащ, з обличчям, схованим у тіні каптура. Не поспішаючи, під градом стріл, спокійно давлячи тіла копитами коня, він наближався до брами. Ось він притримав коня і здійняв догори меч; його клинок виблиснув у пітьмі синюватою іскрою. Страх вразив усіх: і нападаючих, і захисників. Люди на стінах знесилено випускали зброю з рук. На якусь мить запанувала мертва тиша.

Барабани вибили частий дріб. Тролі розхитали таран і штовхнули вперед. Гуркіт прокотився містом, як грім віддаленої грози. Але стовпи та опори витримали. Тоді Чорний Вождь підвівся в стременах і страшним голосом вигукнув кілька слів забутою мовою, владних і грізних - закляття, що знищує і серця, і сталь.

Тричі повторив він це закляття. Тричі вдарив таран. І з третім ударом Головні ворота Мінас-Тіріту тріснули, начебто розрубані невидимим мечем. У повітря злетіли іскри та уламки, і ворота впали на міську площу безладною купою залізного брухту.

Вождь назгулів в'їхав до Мінас-Тіріту. Чорною тінню на заграві пожеж застиг він, моторошний символ розгрому і падіння, під склепінням брами, яку ще ніколи не переступала нога ворога. Вождь назгулів вступив до міста, і все живе розбігалося або падало долілиць. Але посередині спустошеної площі за ворітьми на нього чекав Гандальф верхи на Тінеборі; з усіх коней лише Тінебор не піддавався страху - він стояв гордий, незворушний, немов статуя. [89]

- Ти не ввійдеш! - мовив Гандальф. Чорна примара зупинилася.

- Повертайся до свого пекла. Розвійтесь порохом, ти і твій господар. Геть звідси!

Чорний Вершник відкинув каптур; показалася королівська корона. Між короною і плечима, покритими плащем, ворушилося багряне полум'я. З невидимих вуст вирвався крижаний, глумливий сміх:

- Старий дурень! Дурень із сивою бородою! Сьогодні настав мій час. Чи ти, дивлячись у обличчя смерті, не впізнаєш її? Прокльони твої марні. Зараз ти помреш!

Він підняв свій довгий меч, клинок спалахнув синім вогнем. Гандальф не похитнувся. І в цю ж мить десь далеко, на невідомому сільському дворі, заспівав півень. Лунко, заливисто голосив птах, не відаючи нічого про чари Пітьми, вітаючи сонце, що встає над світом, високо за пологом похмурих хмар. І, немов відповідаючи півню, здалека почулися ріжки. Луна рознесла їхній задерикуватий перегук темними схилами Міндоллуїну. Бойові ріжки витязів півночі грали сигнал до атаки. Рохан нарешті прийшов на допомогу Гондору.