"Кіт і миша" - читать интересную книгу автора (Ґрасс Ґюнтер)

Ґюнтер Ґрасс Кіт і миша

I

…і от одного разу, коли Мальке вже вмів плавати, ми лежали в траві біля майданчика для гри в гилки. Я повинен був іти до зубного лікаря, але вони мене не відпускали, бо не було ким мене замінити. Мій зуб болів. Кіт перетнув майданчик по діагоналі, але ніхто в нього нічим не кинув. Хлопці висмикували собі травинки, покусували їх. або зривали «півників» та «курочок». Кіт жив у сторожа майданчика і був чорним. Готтен Зоннтаґ тер свою гилку вовняною шкарпеткою. Мій зуб топтався на місці. Ми грали уже дві години, але шансів на перемогу не було. Кіт був ще молодим, але вже не кошеням. Гандболісти на стадіоні по черзі забивали одне одному м'ячі. Мій зуб затнувся і постійно повторював одне і те ж слово. На стометрівці бігуни тренували старт або просто нервувалися. Кіт намотував кола на майданчику. По небу повільно і голосно сунув тримоторний літак, але і йому не вдалося заглушити мій зуб. Чорний кіт сторожа час від часу виставляв із трави свій білий нашийник. Мальке спав. Крематорій поміж Об'єднаними кладовищами і Політехнікою працював, коли дув східний вітер. Учитель Маллєнбрандт свиснув:

— Команди міняються місцями: город — в поле! Поле — в город!

— Город продали!

— Город взяли!

Кіт тренувався. Мальке спав або тільки вдавав, що спить. Я мучився зі своїм зубом поряд із ним. Чорний кіт сторожа підбіг ближче і продовжив свої вправи. Він зауважив борлак Мальке — великий, він постійно рухався і відкидав тінь. Кіт приготувався до стрибка, влаштувавшись поміж мною і Мальке. Ми утворили трикутник. Мій зуб замовк і більше не давався чути: борлак Мальке став для кота мишею. Кіт був ще молодим, а кадик Мальке дуже рухливим, тож тварина не стрималася і вчепилася Мальке в горло; або хтось із нас взяв кота і посадив його Мальке на горло; можливо, що і я сам, із зубним болем, чи вже позбувшись його: тоді Йоахім Мальке закричав, хоча нічого крім кількох дрібних подряпин йому не загрожувало.

Але я, той, хто підсунув Твій борлак одному чи навіть багатьом котам, я мушу тепер писати. Навіть якби нас обох із Тобою просто хтось вигадав, я мав би це зробити. Той, хто через професійну необхідність вигадав нас, примушує мене знову і знову брати в руку Твій борлак і переносити у те місце, яке бачило як Твої перемоги, так і поразки. Тож для початку я дозволю миші пострибати трохи біля викрутки, випущу високо над акуратним проділом у волоссі Мальке зграю ненажерливих чайок у енергійний порив північно-східного вітру, назву погоду літньою і стабільною; висуну припущення, що уламки затонулого корабля були колись судном класу «Чайка», надам Балтійському морю густо-зеленого кольору пляшки з-під зельтерської води. І позбавлю гладкості шкіру Мальке, з якої все ще стікають водяні краплини, примушу її вкритися пухирцями «гусячої шкіри», стати шорсткою, але не від страху, а через звичайне переохолодження під час занадто довгого купання, бо вже вирішено, що місце дії буде в новому фарватері, південно-східніше причального буя.

Але ми, довгоногі і цибаті, сиділи навпочіпки на уламках капітанського містка, широко розставивши коліна, і ніхто з нас не вимагав від Мальке ще раз пірнати до носового відділення затонулого трала-міношукача, щоб за допомогою викрутки роздобути десь у глибинах машинного відділення ще одну додаткову гайку, коліщатко або і якусь цінну штуку, наприклад латунну табличку, рясно списану пунктами з інструкції обслуги котроїсь із машин польською або англійською мовами. Бо сиділи ми на уламках палубних конструкцій польського трала-міношукача класу «Чайка», який колись зійшов зі стапелів у Модліні і був устаткований у Ґдінґені, а рік тому затонув південно-східніше причального буя, тобто поза межами фарватера, і тому не заважав судноплавству. Окремі частини затонулого судна все ще виступали з води.

Відтоді на іржавому залізі завжди сохнув послід чайок. Чайки літали за будь-якої погоди, обважнілі, гладкі, зі скляними очима-перлинками, часом опускалися зовсім низько над нактоузом, так що їх можна було вхопити, а потім знову різко злітали догори, ніби виконуючи якийсь загадковий план, і уже в польоті вистрілювали своїм рідким послідом, який чомусь ніколи не потрапляв у м'які морські води, а завжди дуже точно вціляв у іржаві уламки судна. Ці виділення твердішали і застигали у жорсткі багатоярусні вапнисті купки, щільно приліплені одна до одної. Щоразу, коли ми сиділи на уламках цього судна, обов'язково знаходилася чиясь нога або рука, яка намагалася здерти цей затверділий послід. І саме від цього ламалися наші нігті, а не від того, що ми їх гризли, постійно гриз свої нігті тільки Шиллінґ, і у нього всі пальці були в задирках. Тільки у Мальке нігті були довгі, щоправда, від частого пірнання вони злегка пожовтіли, але він зберігав їхню довжину незмінною, бо не гриз нігті і не здряпував пташиного посліду. Він же був єдиним, хто не їв відшкрябаного посліду, тоді як ми знічев'я жували ці вапнисті грудки, як уламки мушель, а потім випльовували пінистий слиз у воду. Цей послід не мав смаку, лише трохи нагадував гіпс, точніше, рибне борошно, а ще точніше, все, що тільки спадало на думку, — щастя, дівчат, Господа Бога. Вінтер, який непогано співав, якось похвалився:

— Знаєте, а тенори щодня їдять послід чайок!

Переважно чайки ловили наші вапнисті плювки на льоту і, здається, нічого підозрілого не помічали.


Коли незадовго після початку війни Мальке виповнилося чотирнадцять, він не вмів ні плавати, ні їздити на велосипеді, був зовсім непомітним і ще не мав такого великого борлака, що на нього згодом полював кіт. Він був звільнений від гімнастики і плавання, бо вважався хворобливим, про що мав відповідні довідки. Ще до того, як Мальке навчився їздити на велосипеді і смішив усіх своїм напруженим і затятим виразом обличчя, побуряковілий і клаповухий, із колінами, які стирчали і смикалися то вгору, то донизу, якось взимку він записався на плавання до басейну у Брьозені, але його не пустили відразу у воду і спершу примусили пройти курс вправ на суші для восьми- і десятирічних. Те саме чекало на нього і наступного літа. Тренер басейну, типовий плавець, із впалим м'язистим животом і тонкими безволосими ногами та прикритим тканиною морським татуюванням спершу муштрував Мальке на піску, а потім під наглядом дозволив зайти у воду. Але коли ми щодня по обіді плавали собі до затонулого судна і потім розповідали про нього всілякі вигадки, Мальке відчув стимул до навчання і вже через два тижні чудово плавав.

Серйозно і старанно він снував у воді поміж сходами набережної, високим трампліном і купальнею, виявляв неабияку витривалість, а потім перейшов до пірнання, стрибав із хвилерізу, спершу витягав із води звичайні мушлі, потім підіймав із дна пляшку з-під пива, наповнену піском, яку перед тим закидав із берега якомога далі. Мабуть, уже незабаром йому вдавалося регулярно діставати пляшку з дна, бо коли він почав пірнати разом із нами, з човна, його ніхто вже не наважився б назвати новачком. Він попросився плавати з нами. Ми саме зібралися компанією вшістьох, чи всімох, вирішили повторити наш щоденний маршрут, а перед тим старанно відмокали на мілині сімейної купальні, і тут на помості чоловічої купальні з'явився Мальке зі словами:

— Візьміть мене з собою. Я зможу.

У нього на шиї висіла викрутка і відволікала увагу від його борлака.

— Ну, давай!

І Мальке поплив разом із нами і навіть обігнав нас поміж першою і другою мілиною, але ми не напружувалися, щоб наздогнати його:

— Хай собі старається.

Коли Мальке плив на животі, викрутку із дерев'яним руків'ям було помітно здалеку — вона теліпалася у нього між лопатками. А коли перевертався на спину, викрутка танцювала у нього на грудях, але ніколи не прикривала злощасного хряща поміж підборіддям і ключицями, який стирчав над водою як плавник і залишав за собою буруни.

І тоді Мальке показав нам, на що здатен. Кілька разів підряд він пірнав зі своєю викруткою і витягав нагору усе, що йому вдалося відкрутити під час перебування під водою: якусь накривку, шматки обшивки, деталь генератора, він знайшов під водою трос, причепив до нього гак і витягнув з води справжній вогнегасник «Мінімакс» німецького виробництва, який виявився ще навіть цілком придатним до вжитку. Останнє Мальке нам довів, розприскуючи довкола себе піну і показуючи нам, як це робиться — він гасив піною зелено-скляне море і з першого ж дня здобув над нами всіма величезну перевагу.

На морських брижах, які дихали рівно, острівцями і довгими смугами розташувалося шумовиння, на нього зліталися і відразу ж злякано тікали геть чайки, а потім уся ця неапетитна вершкова маса вирушила в напрямку до берега. І в цей момент Мальке теж вирішив відпочити, ще до того, як шумовиння дісталося мосту і там зупинилося, пересуваючись з місця на місце від кожного, навіть найлегшого пориву вітру, він влаштувався у затінку нактоуза, а його шкіра вкрилася, точніше, вже задовго до того була вкрита шорсткою «гусячою шкірою».

Мальке тремтів, його борлак швидко рухався, а викрутка у тому ж темпі танцювала над ключицями. Вкрилася пухирцями і його спина, яка також тремтіла, місцями бліда як сир, а вище плечей червона як рак, по обидва боки від хребта, схожого на пральну дошку, тут і там виднілися острівці облізлої шкіри. Краї побілілих губ посиніли, з-під них було видно зуби, які постукували в такт тремтінню. Великими руками із поморщеною від вологи шкірою він намагався притримати свої коліна, які стукали об вкриту мушлями перегородку, і таким чином намагався приборкати свої зуби.

Готтен Зоннтаґ, — чи це був я? — розтирав Мальке:

— Дивись, не захворій, нам ще назад плисти.

Викрутка трохи заспокоїлася.


На дорогу туди ми витрачали з молу двадцять п'ять, а з купальні — тридцять п'ять хвилин. Назад пливли вже добрих хвилин сорок п'ять. Попри свою повну виснаженість Мальке обігнав нас майже на хвилину і першим виліз на гранітний мол. І цією перевагою, здобутою над нами вже першого дня, він не поступився і в майбутньому. Щодня, поки ми допливали до баржі, як ми називали між собою затонуле судно, Мальке вже як мінімум раз устигав пірнути звідти і, поки ми поморщеними, як у праль, руками чіплялися за іржавий і вкритий рівномірним шаром посліду поміст, показував нам щойно здобуті шарніри чи інші дрібниці, що їх легко було відкрутити, він уже встигав добре промерзнути і тремтів, попри те, що, починаючи з другого чи третього запливу, щоразу перед тим густо і марнотратно намащувався кремом «Нівея» — це дозволяли йому щедрі кишенькові, які він отримував удома.

Мальке був єдиною дитиною у сім'ї.

Мальке був напівсиротою.

Батько Мальке загинув.

Зимою і влітку Мальке носив старомодні високі черевики, які залишилися йому в спадок від батька.

На шиї, на шнурку від високих чорних черевиків Мальке носив викрутку.

Зараз мені пригадується, крім викрутки на шиї у Мальке було ще щось, і це щось він носив не без причини, але викрутка значно більше впадала в очі.

Напевно ще задовго до того, як Мальке почав учитися плавати на суші басейну і в піску пляжу, він носив на шиї срібний ланцюжок із дуже католицьким символом, зображенням Діви Марії, але тоді ми не звертали на це уваги.

Мальке ніколи не знімав ланцюжка з шиї, навіть на час уроків гімнастики, бо відразу ж після того, як він почав займатися сухим плаванням у басейні, він разом із нами тренувався і в спортзалі і не приносив більше жодних лікарських звільнень. Ланцюжок зникав у вирізі, або ж срібна Богоматір поблискувала понад червоною смужкою на грудях на білій тканині футболки.

Навіть на паралельних брусах Мальке не надто обливався потом. Більше того, він виконував вправи на коні, а на це були здатні лише троє-четверо хлопців із першої команди. Мальке відштовхувався від спеціального трампліна — дерев'яної дошки на пружинах, зігнутий в три погибелі і, ширококостий, перелітав через коня і приземлявся на мат, здіймаючи пилюку, його ланцюжок вилітав з-під футболки, а Богоматір зсувалася набік. А коли він виконував на турніку оберти із зависанням, то згодом йому навіть у найбільш незручному положенні вдавалося щоразу виконати на два оберти більше, ніж нашому найкращому гімнастові — Готтену Зоннтаґу, і коли Мальке перевертався тридцять сьомий раз, ланцюжок вивалювався з-під футболки, а срібна Богоматір тридцять сьомий раз випереджала темно-русяву чуприну Мальке у рухах довкола турніка, що поскрипував, але ніколи не злітала з його шиї і не виривалася на волю, бо крім борлака її стримувала ще опукла потилиця Мальке, на якій була виразна впадина під волоссям, і все це не давало ланцюжкові зіслизнути. Викрутка висіла вище Богоматері, а шнурок у деяких місцях прикривав ланцюжок. Але інструментові з дерев'яною ручкою не вдалося витіснити срібний амулет, уже хоча б тому, що викрутці була закрита дорога до спортзалу. Наш учитель на ім'я Малленбрандт, знаний у спортивних колах насамперед як автор посібника з гри у гилки, заборонив Мальке носити викрутку під час занять гімнастикою. Амулет на шиї Мальке не викликав у вчителя заперечень, бо крім спортивного виховання і географії Малленбрандт викладав ще Закон Божий і ще під час другого року війни якимось чином примудрявся збирати у шкільному спортзалі рештки робітничого товариства гімнастів для вправляння на турніку і паралельних брусах.

Так викрутка опинялася на гачку над одягом у перевдягальні і чекала там на господаря, а срібній злегка потертій Пречистій Діві у цей час дозволялося виконувати разом зі своїм господарем карколомні гімнастичні вправи.

Звичайна викрутка — міцна і дешева. Щоб принести нам невеличку табличку, прикріплену двома гайками, не набагато більшу за табличку з прізвищем на дверях його помешкання, Мальке часом доводилося пірнати п'ять або й шість разів, особливо, якщо табличка була прикріплена до металу, а гайки заіржавіли. Натомість великі і густо списані таблиці йому часто вдавалося добути лише за два пірнання, тоді йому часто доводилося використовувати свою викрутку як лом замість того, щоб вовтузитися, викручуючи гайки із зігнилого дерева обшивки, а потім він хвалився нам на палубі своєю здобиччю. Мальке не дуже дбайливо ставився до колекціонування цих табличок і багато з них подарував Вінтеру і Юрґенові Купці, які завзято збирали все, що тільки вдавалося десь відкрутити, навіть таблички з назвами вулиць або вивіски громадських убиралень, додому він забирав тільки вибране, те, що пасувало до його колекції.

Мальке не шукав легких шляхів, і поки ми ніжилися під сонцем на палубі затонулої баржі, він працював під водою. Ми зшкрябували послід чайок, засмагали до кольору сигар, із русявих перетворювалися на солом'яно-жовтих, а Мальке заробляв собі тільки чергові сонячні опіки. Поки ми стежили за пересуванням кораблів північніше причального буя, він дивився тільки вниз, його повіки переважно були червонуватими, трохи опухлими, вії рідкими, очі, здається, світло-голубими, і лише під водою у них запалювався вогник цікавості. Часто Мальке повертався без табличок, без здобичі, але з безнадійно зігнутою або надламаною викруткою. Тоді він показував викрутку і справляв на нас не менш сильне враження. Жест, яким він з-за плеча пожбурював викрутку в море, стривожуючи чайок, не мав нічого спільного ні з слабодухим розчаруванням, ні з беззмістовною люттю. Він ніколи не робив вигляд, що йому цілком байдуже, коли викидав зламаний інструмент, ніколи не відчував і справжньої байдужості. Навіть жест викидання мав символізувати: скоро я покажу вам ще й не таке!


…і от одного разу, коли до гавані зайшло госпітальне судно з двома димарями, у якому ми після коротких вагань упізнали «Кайзера» із Східно-Прусського військово-морського флоту, Йоахім Мальке без викрутки пірнув до носового відділення і зникнув спершу головою з прилиплим до неї волоссям, яке від постійного пірнання розпадалося на проділ посередині, а потім і всім корпусом у відчиненому зеленому люкові, закрив пальцями ніс і різко відштовхнувся обома ногами від краю люка донизу, випустив повітря ліворуч від себе і опустився ще нижче в сутінки прохолодного акваріума, куди пробивалося лише тьмяне світло відчинених ілюмінаторів, нервові колючки, нерухома зграйка міног, запліснявілі і вкриті водоростями, але все ще міцно прикріплені підвісні матроські лежаки, у яких салаки влаштовували житло для своїх мальків. Зрідка сюди потрапляла якась заблукала тріска. Про вугрів самі лише чутки. І жодної камбали.

Ми все ще притримували руками наші тремтячі коліна, перемелювали зубами послід чайок на піну, відчували захоплення, втому і цікавість, рахували військові катери у складі ескадри, не зводили очей із димарів госпітального судна, які все ще випускали в небо прямовисні цівки диму, час від часу переглядалися, — щось довго його немає, — довкола нас літали чайки, пінилася вода біля носової частини баржі і розбивалася об залишки її захисної обшивки, плюскотіла за мостиком, де поміж витяжками міняла напрямок руху і вперто облизувала одні і ті ж заклепки, вапно під нігтями, свербіння пересохлої шкіри, мерехтіння води, стук мотора, принесений вітром, збудження, легка набряклість у пахвині, сімнадцять тополь поміж Брьозеном і Ґлетткау — і ось нарешті він з'явився: довкола підборіддя синьо-червоний, пожовтілі вилиці, витіснив воду з люка головою із проділом посередині, хитаючись, по коліна у воді, схопився за поручні, вибалушив очі, нам довелося втягнути його на місток. Але поки вода все ще витікала у нього з носа і з рота, він уже показував нам свій новий здобуток, викрутку, зроблену з суцільного шматка сталі. Англійське виробництво. Із написом: «Шеффілд». Жодної іржавої плямки, жодної зазубрини, ще з масним фірмовим покриттям, з якого дрібними краплями скочувалася вода.


Цю важку, назвемо її вічною, викрутку Йоахім Мальке носив із собою більше року, навіть коли ми вже майже не плавали до баржі, або лише зрідка, він щодня одягав на шию шнурок із викруткою, і це перетворилося у нього майже на культ, попри те, або й саме тому, що він був католиком, наприклад, перед гімнастикою він довіряв викрутку на зберігання тільки особисто вчителеві Маллєнбрандту, бо боявся, щоб її не вкрали, брав її з собою навіть на службу Божу до Марийського костелу, куди ходив не лише у неділю, а й день у день, вранці перед школою; костел стояв на Маріневеґ, у робітничому поселенні Нойшотланд. їм з англійською викруткою недалеко було до Марийського костелу: треба було вийти із Остерцайлє і спуститися по Беренвеґ. Багато двоповерхових будиночків, серед них вілли із двосхилими дахами, колони і живопліт. А потім дві вулиці поселення із нетинькованими будинками або зі стінами, з яких тиньк пооблітав і проступила волога. Трамвай повертав праворуч, а слідом за ним і дроти, протягнуті під вічно похмурим небом. Ліворуч розташувалися бідненькі піщані городики залізничників: дачні будиночки і клітки для кролів із чорно-червоного дерева списаних товарних вагонів. Ззаду — семафори на колії, що веде до відкритої гавані. Силосні башти, крани, які рухаються або застигли. І раптом — несподівано яскраві палубні конструкції вантажних суден. А поряд два сірі лінійні кораблі зі старомодними баштами, плавучий док, хлібозавод «Германія», а трохи вище кілька прив'язаних аеростатів зі сріблястими надутими животами. Праворуч, біля колишньої школи імені Гелени Ланґе, потім імені Ґудрун, яка майже затулила залізний хаос корабелень, видно тільки велетенський кран, доглянуті криті спортмайданчики, свіжопофарбовані ворота, на вистриженому газоні футбольного поля білі лінії штрафмайданчиків: у неділю синьо-жовті грають проти «Шеллмюль-98» — ніяких трибун, зате надсучасний спортзал із великими вікнами, світлими стінами, на новенькому червоному даху якого чомусь опинився просмолений дерев'яний хрест, який виглядав тут досить дивно. Так трапилося через те, що Марийський костел змушені були спорудити у колишньому гімнастичному залі спортивного товариства «Нойшотланд», бо церква Серця Христового була розташована занадто далеко від Нойшотланд, Шеллмюль та поселень поміж Остерцайлє і Вестерцайлє, де жили переважно працівники корабельні, пошти та залізниці; вони багато років поспіль надсилали клопотання до Оліви, де була садиба єпископа, поки там, ще за часів вільного міста, не вирішили купити спортзал, перебудувати його і посвятити.

Попри велику кількість ікон та пишних прикрас, зібраних для Марийського костелу в підвалах усіх довколишніх церков, а також із приватних збірок, приміщення продовжувало зберігати свій спортивний характер, і навіть запах ладану та воскових свічок часто не міг перебити сконденсований тут за роки сморід крейди, шкіри, поту гімнастів та гандболістів, що додавало якоїсь протестантської аскетичності та фанатичної тверезості молільного дому.

У новоготичній церкві Серця Христового, побудованій у кінці дев'ятнадцятого століття з червоної цегли трохи осторонь від поселень поблизу приміського вокзалу, блискуча викрутка Йоахіма Мальке здавалася б чимось дивним, безглуздим і потворним. Але до Марийського костелу він спокійно міг ходити з цим англійським інструментом: на чисто виметеному лінолеумі, поміж квадратними матовими шибами вікон під самим дахом, із надійними кріпленнями у підлозі, які колись були опорами для турніка, із залізними, хоча і пофарбованими балками під обшитою грубими дошками бетонною стелею, на цих балках колись були кріплення для кілець, трапеції і півдюжини канатів. І хоча в кожному куті тепер стояли позолочені розмальовані гіпсові статуї, це не змінювало модерного і холодно-практичного характеру церкви, тому блискуча, сталева, нічим не прикрита викрутка, яка теліпалася на шиї у гімназиста, поки той молився і причащався, і яку він вважав доречною у такому місці, не заважала і не впадала в очі ні нечисленним парафіянам, які з'явилися на заутреню, ні пастору Ґузевскі, ані його заспаному служці, яким досить часто був я.

Дурниці! Я точно повинен був зауважити таку деталь. Щоразу, коли я слугував при вівтарі, з різних причин намагався не випускати Тебе з поля зору, навіть на самому початку, під час молитви священика зі служками на сходах вівтаря, але Ти не звертав на це уваги, викрутка висіла на шнурку у Тебе під сорочкою, і на тканині проступали не лише нечіткі контури інструмента, а й плями від мастила. Мальке ставав на коліна у другому ряду зліва, якщо дивитися від вівтаря, і скеровував свою молитву в широко розплющених, здається світло-сірих, переважно злегка запалених від пірнання очах, до Діви Марії.


…і от одного разу, вже не пригадую, коли саме це було, під час тих перших великих канікул на баржі, відразу ж після французьких подій, чи наступного літа, котрогось спекотного дня, коли у сімейних купальнях було повно народу, прапорці обвисли, тіла виснажилися від спеки, а кіоски із прохолодними напоями зробили непогану виручку, підошви пекло від розпеченого піску навіть на половинках від кокосових горіхів, перед зачиненими пляжними кабінками, з яких чулося хихотіння, посеред пустотливих дітей, які вічно валялися в піску і вимащувалися з голови до ніг, — котресь обов'язково мало порізати собі ногу, серед племені сьогоднішніх двадцятитрирічних, поміж дорослих, які стурбовано схилялися над дітьми, якийсь трирічний шибеник без перестанку монотонно гамселив по дитячому бляшаному барабані, від чого вся атмосфера того пообіддя ставала схожою на кузню диявола. І тут ми зникли, попливли до своєї баржі, з пляжу в морський бінокль тренера могло бути видно хіба що шість голів, які постійно зменшувалися, а один плив попереду всіх і першим досягав мети.

Ми опустилися на охолоджену вітром, але попри те все одно досить гарячу іржу, вкриту послідом чайок, і знерухоміли, а Мальке за цей час двічі побував під водою. Він піднявся догори, тримаючи в лівій руці свою здобич — у матроському кубрику, посеред напівзогнилих лежаків, які або слабо похитувалися, або все ще міцно трималися на своїх місцях, посеред косяків миготливих колючок, поміж водоростями і рухливими міногами він довго шукав і нарешті знайшов речовий мішок матроса Вітольда Душинського або Лішинського, а в ньому бронзову пластинку завбільшки з долоню, на одному боці якої під невеличким вигравійованим гордим польським орлом були записані ім'я власника і дата вручення відзнаки, а на іншому боці — рельєфне зображення вусатого генерала. Ми добре протерли пластинку піском та розтертим у порошок послідом чайок і з'ясували, що Мальке витягнув на світ божий портрет маршала Пілсудського.

Після цього протягом чотирнадцяти днів Мальке полював тільки за такими пластинками, знайшов схожу на цинову тарілку пам'ятку якоїсь парусної регати тридцять четвертого року, яка відбулася під час Ґдінґенського рейду, а всередині баржі, перед самим машинним відділенням, куди особливо складно було потрапити, в офіцерській кают-компанії, йому трапилася невеличка срібна медаль із дірочкою для ланцюжка, одна сторона якої була безіменною і гладкою, а інша — вишукано оздобленою, із рельєфним зображенням Діви Марії з немовлям.

Це було зображення знаменитої Ченстоховської Богоматері, як можна було довідатися із напису тут же, на медалі. Коли він витягнув свою знахідку нагору і показав нам, ми відразу ж знову запропонували свої полірувальні послуги, але Мальке вирішив не чіпати срібло, залишив на ньому темну патину.

Поки ми продовжували сваритися і вимагати від нього дати нам можливість побачити срібло у всьому блиску, він уже став на коліна в тіні нактоуза і намагався знайти для своєї знахідки найзручніше положення, так, щоб вона опинилася у нього перед очима. Ми сміялися, поки він хрестився, не перестаючи тремтіти від холоду, посинілими і поморщеними від води пальцями, намагався ворушити неслухняними губами і бурмотів до задньої стінки нактоуза молитву латиною. Я досі переконаний, що це була одна з його улюблених молитов, яку згадують лише у п'ятницю за тиждень перед Великодньою неділею:

Virgo virginum praeclara, — Mihi iam non sis amara…[1]


Згодом, коли наш директор і вчитель вищої категорії Клозе заборонив Мальке відкрито носити польський амулет на уроках, — Клозе займався насамперед політикою, а викладав тільки час від часу, — Мальке знову почав одягати колишній амулет і блискучу викрутку під своїм велетенським борлаком, який один кіт якось переплутав із мишею.

Мальке повісив почорнілу срібну Пречисту поміж бронзовим профілем Пілсудського і світлиною командора Бонте, героя битви під Нарвіком.