"Білл - Герой Галактики" - читать интересную книгу автора (Гаррісон Гаррі)

РОЗДІЛ VII

Після героїчного знищення об’єкта 17КЛ-345 потяглися тижні, заповнені навчанням і муштрою, які мали на меті поновити бойову готовність нервово виснажених учасників бою. Одного дня з гучномовців залунав новий сигнал:

Білл ще не чув такого — немов у металеве барило, повне кульок, били ломами. Ні йому, ні іншим новачкам це нічого не говорило, але Тембо зірвався зі своєї койки, щоб виконати швидкий Танець Смерті, задля акомпанементу барабанячи по скриньці.

— Ти що, збожеволів? — запитав Білл зі своєї койки, де він лежав, читаючи пошарпаний примірник “Справжнього сексуального комікса” із вмонтованими звуковими ефектами.

Страшний стогін лунав із сторінки, на яку він дивився.

— Хіба ти не знаєш? — вигукнув Тембо. — Хіба ти не ЗНАЄШ! Це — сигнал пошти, мій хлопчику, найкращий сигнал у всесвіті.

Залишок вахти було згаяно в очікуванні, стоянні у черзі і таке інше. Доставка пошти проводилася максимально недбало, але, врешті, незважаючи на всі перепони, пошту роздали — Білл отримав рекомендований лист від своєї мами. З одного боку листівки було зображено нафтопереробний завод, розташований поруч із його рідним містечком. Самого цього вистачило, щоб клубок підступив йому до горла. А далі, крихітний квадратик, виділений для листа, був помережаний рядками нерозбірливого почерку його мами: “Поганий урожай, борги, у робомула can, сподіваюся, ти не змінився, з любов’ю, Ма”.

І все-таки це було послання з дому: він читав і перечитував його, .поки стояв у черзі за їжею. Тембо” який стояв просто перед ним, теж отримав листівку, повну ангелів і церков — а що ж іще можна було чекати, — і Білл був уражений, коли побачив, як Тембо востаннє перечитав картку і занурив її в свою чашку з обідом.

— Навіщо ти це робиш? — спитав він, приголомшений.

— А для чого іще годиться пошта? — пробурмотів Тембо і глибше занурив листівку. — Тепер дивись.

Перед здивованим Білловим поглядом, просто в нього на очах, листівка стала набухати. Біла поверхня розтріскалася й облетіла крихітними пластівцями, а натомість з’явилася коричнева начинка, яка росла і росла, поки заповнила чашку і стала з дюйм завтовшки. Тембо виловив плитку, з якої крапала волога, і відкусив з краю великий шматок.

— Зневожений шоколад, — промимрив він, жуючи. — Смачно! Спробуй свою.

Не встиг він договорити, а Білл уже всунув свою листівку в рідину й захоплено спостерігав, як та розбухає. Напис розтанув, але замість коричневої стало видно пухку білу масу.

— Іриска… а може, хліб, — мовив він, ковтаючи слину.

Біла маса зростала в обсязі, вперлася в стінки чашки, лізла через край. Білл ухопив її і підтримував, а вона все збільшувалася, виповзала й виповзала, аж поки у розпростертих Біллових руках опинилася низка товстих, з’єднаних між собою літер, близько двох метрів завдовжки. Вони складалися в напис: “Голосуйте за добропорядного Гіка — друга солдат”. Білл нахилився і відкусив добрячий шмат від “Г”. Він поперхнувся і виплюнув вологе шмаття на палубу.

— Картон, — спустошено мовив він. — Мама завжди економить. Навіть на зневодженому шоколаді…

Він потягся за чашкою, щоб змити з рота смак друкарської фарби, але чашка була порожня.

Десь у високих інстанціях можновладців було прийнято рішення і видано наказ. Все велике починається з малого; екскремент крихітної пташки падає на вкриту снігом вершину гори, котиться, облипає снігом, стає дедалі більшим і більшим, величезним і ще більшим, поки обертається на страшне громаддя снігу з льодом, лавину, усепожираючу масу стрімкої смерті, яка змітає ціле селище. Від незначної причини… Хто знає, що було причиною тут, може, доклали рук боги, але вони лише усміхаються. Може, якась пихата чванлива дама, дружина міністра, побачила якусь дрібничку, що їй припала до смаку і почала докучати своєму чоловікові, а той, щоб дати собі спокій, пообіцяв їй ту абищицю і став шукати гроші на її покупку. Можливо, він шепнув імператорові, що в квадраті 77/7, де вже кілька років триває затишшя, слід розпочати нову кампанію — переможна битва або навіть битва, яка закінчиться внічию, якщо в ній складуть голови чимало солдатів, могла забезпечити міністрові орден, нагороду, гроші. Так жіноча забаганка, немов екскремент крихітної пташки, зсунула лавину війни: збиралися могутні флоти, будувалися корабель за кораблем. Так камінь, упавши в ставок, пожмурює поверхню, і хвилі від нього розходяться й сягають найнижчих шарів…

— Ми йдемо в бій, — мовив Тембо, понюхавши свою чашку із сніданком. — Вони поклали в їжу стимулятори, знеболююче, селітру й антибіотики.

— Чи не тому весь час передають патріотичну музику? — вигукнув Білл, щоб перекрити нескінченний туркіт барабанів і сурм, який лився з гучномовців. Тембо кивнув головою.

— Залишилося мало часу для врятування, щоб забезпечити собі місце в легіонах Самеді…

— Чому б тобі не поговорити з Брудотою Брауном, — скрикнув Білл. — У мене вже голова гуде від тамтамів! Варто мені глянути на стіну, як з’являються сонми ангелів, що ширяють на хмарах. Не займай мене. Займись Брудотою — будь-хто, спробувавши зробити те, що він чинить з гозами, напевне з радістю Миттю приєднається до твого шамаиістського гурту.

— Я говорив з Брауном про його душу, але результат сумнівний. Він жодного разу не відповів мені, і я не певен, чув він мене взагалі чи ні. З тобою, сину мій, все інакше: ти виявляєш гнів, отже — сумніваєшся, а сумнів — то перший крок до віри…

Музика урвалася на півноті, і протягом трьох секунд лунко звучала тиша, що так само раптово скінчилася.

— Слухайте. До відома усіх… увага… за кілька секунд ми розпочнемо прямий репортаж з флагманського корабля… увага… повідомлення адмірала…

Голос замовк, перекритий сигналом з командного пункту, але заговорив знову, коли бридкий звук ущух.

— …ми перебуваємо на командному містку цього велетенського конкістадора космічних просторів: двадцять миль завдовжки, убраний у важкий панцер, з могутньою артилерією — лінкор “Фейрі Квін”… ось вахтові відступають, і до мене підходить у простому мундирі, затканому платиною, Грос-Адмірал Флоту Справжній Почесний Лорд Археоптерикс… Дозвольте затримати Ваше Лордство на одну мить? Чудово! Голос, який ви зараз почуєте, належить…

Замість голосу зазвучала музика: поки вона тривала, запобіжникові пильнували пояски, потім пролунав голос з багатою гамою аденоїдальних тонів, притаманної голосам перів імперії.

— Хлопці, ми йдемо в бій! Цей наймогутніший з усіх флотів, що будь-коли виходили у всесвіт, прямує просто в лігво ворога, щоб завдати йому нищівного удару, яким ми зможемо виграти війну. У моєму оперативному танку я бачу перед собою міріади світлих крапок, що розкинулися наскільки сягає око, і кожна крапка, а мушу сказати — їх немов дірок у ковдрі, це не корабель, навіть не ескадра, а цілий флот! Ми мчимо вперед, наближаємося…

Повітря сповнилося звуками тамтамів і на пояску запобіжника перед Білловими очима виник ряд золотих розчахнутих воріт.

— Тембо! — вигукнув Білл. — Негайно вимкни! Я хочу почути про битву…

— Це старий запис, — чмихнув Тембо. — Краще використати кілька миттєвостей, які залишилися тобі в цьому житті, для пошуку спасіння. Це не адмірал, це — плівка. Я чув її вже п’ять разів: її програють, щоб підняти бойовий дух, коли певні, що буде битва з важкими втратами. І взагалі, він ніколи не був адміралом, це — уривок із давньої телевізійної передачі.

— Ой, ой! — закричав Білл і стрибнув уперед. Запобіжник, на який він дивився, затріщав яскравими розрядами, і тої ж миті поясок на ньому обвуглився, ставши із червоного чорним. — Ох! — простогнав він, а потім: — Ох! Ох! 0х! — обпікши долоні об іще гарячий запобіжник, упустивши його собі на ногу і, врешті, скинувши у запобіжниковий люк.

Коли він повернувся, Тембо вже вставив новий запобіжник у порожній затискувач.

— То був мій запобіжник — ти не повинен… — в очах у Білла бриніли сльози.

— Вибач. Але згідно статуту, я маю допомагати, якщо вільний.

— Що ж, принаймні ми вступили в бій, — мовив Білл, знову ставши на пост і погладжуючи забиту ногу.

— Ще не вступили: занадто прохолодно. Просто перегорів запобіжник, таке іноді трапляється, коли вони зношуються.

— …згуртовані армади з героїчними екіпажами…

— А може, ми вже в бою, — не здавався Білл.

— …грім атомних гармат і яскраве полум’я стрімких торпед…

— Так, мабуть, уже вступили. Здається, тепліше, відчуваєш, Білле? Давай роздягнемося — якщо почнеться справжня битва, у нас не буде часу.

— Ану, по місцях, — ревнув першого класу Сплін, підскочивши, немов газель, до ряду запобіжників: на ньому були лише брудні шкарпетки і татуїровані відзнаки, його звання.

Раптом щось десь затріщало і Білл відчув, як заворушилося коріння його коротко обстриженого волосся.

— Що це? — зойкнув він.

— Вторинний розряд з цього пакета запобіжників, — показав Тембо. — Усе, пов’язане з цим розрядом, засекречено, але я чув, що так буває, коли один з екранів піддається радіаційній атаці: мірою перевантаження він змінює кольори спектра від зеленого до синього, потім до ультрафіолетового, поки врешті стає чорним — і екран проривається.

— Звучить не дуже приємно.

— Я ж казав тобі, що то тільки чутки. Матеріали засекречено…

— ОСЬ ВОНО!!!

Тріскучий удар розколов вологе повітря запобіжникового відсіку, і пакет запобіжників запалав, задимів, обвуглився. Один з них тріснув навпіл, сипонувши в різні боки скалками, немов шрапнеллю. Запобіжникові стрибали, хапали запобіжники, міняли їх спітнілими руками, ледве видимі один одному в пасмах диму. Запобіжники було поставлено на місця, й на мить запала тиша, яку порушували тільки пискливі сигнали з екрана зв’язку.

— Сучий син! — пробурмотів першого класу Сплін, відпихнувши з дороги запобіжник, і рвонувся до екрана.

Його мундир висів на гачку поруч, і він вліз в нього, перш ніж ударити по перемикачу. Сплін саме застібав останній ґудзик, коли екран просвітлів. Він віддав честь — отже на зв’язку, певно, офіцер. Білл не бачив екрана, тож не міг твердити напевне, але голос мав той безпідборідно-зубатий тон, який у нього став асоціюватися з офіцерами.

— Ви забарилися з відповіддю, першого класу Сплін… Можливо, другого класу Сплін буде меткішим?

— Зжальтеся, сер… Я літня людина, — він упав навколішки, благаючи, але завдяки цьому зник з поля зору екрана.

— Встань, ідіоте! Ви відремонтували запобіжники після останнього перевантаження?

— Ми замінюємо, сер, не ремонтуємо…

— Мене не цікавить твоя технічна абракадабра, свинюко! Відповідай прямо!

— Усе в порядку, сер. Діємо без затримок. Жодних скарг, ваша милість.

— Чому ви не в формі?

— Я у формі, сер, — проскиглив Сплін, наближаючись до екрана, так щоб не було видно його голий зад і тремтячі нижні кінцівки.

— Не сміти брехати мені! У вас на чолі піт. Вам не дозволяється пітніти у формі. Хіба ви бачите на мені піт? До того ж на мені кашкет — і під правильним кутом. На цей раз вибачаю тебе, бо маю золоте серце. Вільно.

— Брудний мотлох! — вилаявся Сплін, зриваючи мундир зі свого тіла, що задихалося. Температура перевищила 120º і зростала далі. — Піт! У них на містку кондиціоноване повітря, а куди ж вони, по-вашому, дівають тепло? Сюди! У-у-уі!

Два пакети перегоріли водночас, три запобіжники вибухнули, мов бомби. У ту саму мить підлога відчутно здригнулася в них під ногами.

— Оце-то вибух! — вигукнув Тембо. — Якщо він такий сильний, що відчувається крізь силове поле, то може розплескати цей корабель, мов корж. Ось іще! — він кинувся до пакета, вибив запобіжник і вставив новий.

Почалося справжнісіньке пекло. Запобіжники вибухали, як авіабомби, стріляючи уламками керамічної смерті, що із свистом проносилася в повітрі. Сяйнула блискавка — закоротило контакти на металеву підлогу; пролунав жахливий зойк, на щастя короткий: стріла блискавки простромила тіло запобіжникового. Масний дим клубочився і стелився шарами, заважаючи бачити. Білл звільнив уламки перегорілого запобіжника із потемнілого затискувача і стрибнув до стелажа. Він ухопив сорокакілограмовий запобіжник зболеними руками і тільки обернувся до контактів, як всесвіт вибухнув. Здавалось, ураз закоротило усі запобіжники, і удар блискавки електричного розряду пронизав відсік з кінця в кінець. В її сліпучому світлі, протягом одної нескінченної миті Білл побачив, як полум’я лизнуло ряди запобіжникових, розкидавши їх і спалюючи, немов порошинки на вогнищі. Тембо зсудомився і упав: шмат обпаленої плоті; пролітаючий уламок заліза розпанахав першого класу Спліна від шиї до паху в єдину огидну рану.

— Гляньте на цю діру в Сплінові, — вигукнув Брудота й зойкнув — куля вогню прокотилася по ньому і за долю секунди обернула на почорніле шмаття.

Волею долі, чисто випадково, коли шугонуло полум’я, Білл тримав перед собою масивний запобіжник. Полум’я обпалило його ліву руку, яка була із зовнішнього боку запобіжника, але тіло захистив товстий циліндр. Вибухова хвиля збила його з ніг, шпурнула до стелажів із запасними запобіжниками, прокотила по підлозі, поки смертоносний язик полум’я метлявся над його головою. Полум’я згасло так само раптово, як і з’явилося, залишивши по собі лише дим, жар, сморід паленої плоті, руйнування і смерть, смерть, смерть. Білл поповз до люка: окрім нього, нічого не рухалося в почорнілому й пожолобленому запобіжниковому відсілі.

Приміщення під ним було так само розпечене, легеням тут так само бракувало живлючого повітря, як і там, звідки він щойно вихопився. Білл повз далі, майже не усвідомлюючи, що коліна в нього — суцільна рана, що одна рука скривавлена. Друга висіла безживно: покручена, почорніла й потрощена, — тільки благословенний глибокий шок не давав йому відчути нестерпний біль.

Він повз, через поріг, по коридору. Повітря тут було чистіше і набагато прохолодніше, він сів і вдихнув його блаженну свіжість. Цей відсік був йому знайомий і водночас незнайомий. Він обвів його очима, намагаючись збагнути чому. Довгий і вузький, з опуклою стіною, з якої виступали казенні частини велетенських гармат. Звичайно ж, це головна батарея, гармати, які фотографував чінгсрівський шпигун Трудяга Бігер. Зараз вона змінилася, стеля провисла й пом’ялася, немов іззовні по ній молотили величезною довбешкою. Перед найближчою гарматою у кріслі наводчика скоцюрбився чоловік.

— Що сталося? — спитав Білл, підповзаючи до чоловіка і беручи його за плече.

На превеликий подив, канонір важив усього кілька кілограмів і звалився з крісла: легкий, немов лушпиння, із зморщеним пергаментним обличчям; здавалося, жодної краплі вологи не залишилося в його тілі.

— Дегідраторів промені, — промимрив Білл. — Я гадав, що вони існують тільки в кіно.

Крісло каноніра було м’яке і виглядало набагато зручнішим від пожолобленої металевої палуби. Білл сів на щойно звільнене місце й уп’явся незрячими очима в екран перед собою. Там рухалися маленькі цятки світла.

Просто над екраном великими літерами було написано: “Зелені вогні — наші кораблі, червоні — ворог. Забути це — злочинне порушення військового статуту”.

— Я не забуду, — пробурмотів Білл і став сповзати з крісла.

Щоб утриматись, він ухопився за велику рукоять, що стирчала перед ним, і одразу на екрані зарухалося світне коло з перехрестям всередині. Це його зацікавило. Він навів його на один із зелених вогників, але пригадав про порушення статуту; трохи зсунув рукоять, і коло перемістилося до червоної цятки, яка опинилася якраз у перехресті. На рукояті була червона кнопка, і він натис її, бо вона виглядала так, що не натиснути було неможливо. Гармата перед ним бухнула… дуже тихо, і червоний вогник згас. Не дуже цікаво; він випустив рукоять.

— Та ти справжній боєць! — пролунав голос, і Білл із зусиллям обернувся.

Позаду стояв чоловік у золотих позументах.

— Я бачив! — вигукнув він. — До свого смертного дня не забуду про це. Боєць! Яка мужність! Безстрашність! Вперед на ворога, ніщо нас не втримає, не здавати корабель…

— Що ти верзеш? — втомлено спитав Білл.

— Герой! — мовив офіцер, плескаючи Білла по спині, від чого його пройняв гострий біль.

Це стало останньою краплею. Білл знепритомнів.