"Танки на мосту! Голка в сіні" - читать интересную книгу автора (Далекий Николай Александрович)

ЗАПИСИ, ЗРОБЛЕНІ В СЕКРЕТІ

Над лісом високо в небі летів голуб. Призахідне сонце золотило його правий бік, і здавалося, що крила в голуба різні — одне димчасто-сизе, а друге золотисто-вогненне.

Юрко Коломієць, на прізвисько “Художник”, провів птаха захопленим поглядом і, коли той зник за видноколом, штовхнв ліктем Селіверстова, що лежав поруч.

— Записати?

Селіверстов, зморений спекою, куняв, але, діставши штовхана, миттю прокинувся, закрутив головою.

— Де?.. Що?..

— Повітря. Голуб пролетів, — серйозно повідомив Коломієць. — О двадцятій тридцять шість…

Селіверстов, певно, подумав, що з нього кепкують, мовчки витер долонею спітніле обличчя і невдоволено глянув на товариша, але не розсердився. Вже сам вигляд Коломійця викликав усмішку: для маскування хлопець навтикав у благеньке сукно кепки кілька віточок чорниці, в дуло автомата засунув дві ромашки. Дивак! То квіточками милується, то паличкою на піску щось креслить, грубого слова від нього не вчуєш, очі замріяні, ледь що — червоніє. Одне слово, Художник.

— Записуй, коли не лінь, — позіхнувши, сказав Селіверстов і почав зосереджено чухати лівий бік. — Зозулю, що вранці кувала, мурахів, їжачка теж запиши. Давай усе підряд, як юні натуралісти…

Призначені в секрет бійці партизанського загону справді скидалися на завзятих натуралістів, що потай стежать за життям мешканців лісу. Вони лежали на невеликому пагорбі, біля кореневища старої сосни. Місце для секрету — кращого й не бажати: тут росли лохина впереміж із чорницею, невисокі кущі, обліплені темними сизуватими ягодами, служили надійним прикриттям. Сосновий ліс навколо був проріджений, досить злегка підвести голову, щоб побачити розбиту дорогу, густо встелену виїждженими вузлуватими корчами.

Партизани пильнували добре, проте за весь день так і не змогли помітити чогось такого, що слід було б занести до щоденника спостережень. Час тягся повільно, лісова духмяна теплінь п’янила, розслабляла, і коли б не великі жовті мурахи, бійцям важко було б боротися з дрімотою. Мурахи допікали щохвилини, вони діловито, наче по дерев’яних колодах, снували сюди-туди по тілах партизанів, умудряючись заповзти під одяг. Отоді-то й почалися тортури.

Хлопці помирали з нудьги. Єдиною розвагою для них була поява їжака, що волік мертву гадюку. Сталося це години півтори тому. Побачивши перед собою людей, звірок зафиркав, потім завмер на мить, оцінюючи обстановку, й, видно, вирішивши, що зв’язуватися з незнайомцями не слід, шмигнув у кущі, не випускаючи з зубів своєї здобичі.

Юрко задля жарту зафіксував цю сценку на папері, зобразивши гадюку в зубах їжака у вигляді свастики. А під малюнком вивів чітким каліграфічним почерком: “18.35. Земля. В двох метрах від поста був помічений цей колючий звір. Забачивши нас, він кинувся навтікача і зник у невідомому напрямі…”

— І знав же Ковалишин, де вибрати для нас місце, — продовжуючи чухатися, бурчав Селіверстов. — Ці стоногі чорти спати не дадуть. От, холера, куди лізе… Ну, що ти йому скажеш, негідникові!

— Вночі теж поспати не доведеться, — зауважив Юрко, що домальовував на лобі їжачка п’ятикутну зірку.

— От тобі й на! — здивувався Селіверстов. — Це ж чому?

— Військова таємниця…

Селіверстов позіхнув, зірвав кілька ягід лохини, вкинув їх у рот.

— Вічно ти щось вигадуєш, Художнику.

— Не вигадую, а метикую. Споримо! Ставлю годинник проти твого компаса й ножика. Гаразд?

— Програєш.

— Звичайно, годинник буде твоїм. Тільки й всього.

— Не спати можна з різних причин, — лінькувато мовив Селіверстов. — От мурахи шкіру погризли: цілу ніч чухатися буду. Ти теж навряд чи заснеш.

— Весь загін не спатиме… — стояв на своєму Юра. — Ну, споримо?

— Звідки тобі це відомо? Може, приснилось? — насмішкувато допитувався Селіверстов.

Коломієць уже заходився малювати в блокноті голуба з розпростертими крилами. Він навмисне помовчав, щоб розпалити цікавість товариша, і сказав удавано байдуже:

— Літаки з Великої землі подарунки скинуть.

— Вночі? Сьогодні вночі? — Селіверстов протяжно свиснув. — Тобі що, сам Бородань про це сказав?

— Не обов’язково. Голову на в’язах треба мати.

— Штукар ти, Художнику, — Селіверстов засовався, намагаючись влягтися зручніше. — Гаразд… Може, я все ж покуняю хоч одним оком. Секунд так на дев’ятсот. А ти, дивись, не засни. Тільки що — розбудиш.

Намалювавши голуба, Юрко написав унизу: “20.28. Повітря. Пролетів голуб”. Щоб надати записові жартівливої поважності, хлопець вирішив доповнити його: вказати висоту, напрям і швидкість польоту голуба, описати барви оперення. Проте зробити цього не встиг — від дороги долинули голоси.

Селіверстов наче й не дрімав, одразу ж підняв голову. Обидва завмерли, прислухаючись. Ішло п’ятеро: високий старий з пишними сивими вусами, три жінки в святкових квітчастих хустках і дівчина-підліток, одягнена в червоне плаття й синю оксамитову корсетку, вишиту на грудях блискітками, що раз у раз іскрилися на сонці. За спинами у всіх висіли на широких шлейках плетені з лика кошелі. Коли ці люди пройшли і їх голоси стихли, Селіверстов сказав:

— Старого знаю. Це пан Кухальський з Люб’язької Волі. Жінки, мабуть, теж звідти. Пиши… Скільки на твоєму трофейному? От і пиши: двадцять сорок три, дорогою з Кружно пройшли мешканці хутора Люб’язька Воля — старий Кухальський і чотири жінки. Судячи з вигляду, вони були на базарі в Кружно. Ішли не криючись, голосно розмовляли. Так і пиїии.

Селіверстов зазирнув у блокнот. Малюнки йому сподобались, але вій буркнув:

— Даремно все те намалював. Ковалишин ще лаятиме. Знаєш, який наш взводний.

Селіверстов ще хотів щось сказати, але Юра застережливо підніс руку, й обидва знову завмерли. Хтось біг лісом. Спершу тріск сухих гілок чувся позаду, потім праворуч. Юрко підвів голову й побачив, як серед рідких стовбурів промайнула жіноча постать і тут же зникла в гущавині. За хвилину — півтори жінка з’явилася далеко попереду, і на цей раз її побачив і Селіверстов.

— Що за дідько, куди ця баба ділася? — стурбовано промовив Селіверстов, коли жіноча постать знову зникла.

— Молода… — сказав Юрко. — Бігає швидко.

— Так, бігла прудко, ніби за нею гналися. І, головне, не дорогою, хоч дорога поруч…

— Часто крутила головою, начеб оглядалася.

— От заковика… А запам’ятав, як була одягнена?

— Звичайно: запнута білою хусткою, сіра кофтинка, спідниця темна…

— Правильно. Тоді пиши. Обов’язково вкажи, що бігла поряд з дорогою, напрям — південно-західний. Одне слово, в бік Кружно.

У блокноті з’явився ще один запис: “21.06. Земля. В ста п’ятдесяти метрах від поста і в двохстах від дороги помічено жіночу постать у білій хустинці, сірій кофтині й темній спідниці. Жінка бігла лісом вздовж дороги Люб’язька Воля — Кружно і часто озиралась на всі боки. З того, як швидко вона бігла, можна гадати, що молода…”

Ковалишин прийшов знімати хлопців з секрету ще завидна. Це був молодий, підібраний, навіть чепуристий командир у перехопленому широким поясом трофейному офіцерському мундирі, що бездоганно сидів на ньому, в коричневих, домашнього сукна, бриджах зі шнурівкою вище колін і начищених до блиску чоботях.

Селіверстова завжди захоплювало вміння Ковалишина стежити за своїм одягом, підганяти його до постави так, начебто приготувався до параду або фотографування. І зараз він із задоволенням оглядав командира, що опустився поряд на коліна й простяг руку за блокнотом Художника. На рукаві мундира Ковалишина, біля самого ліктя, білів чи то жмуточок пуху, чи павутинка, і Селіверстов вирішив зняти цю пушинку.

— Що там? — здивовано запитав Ковалишин.

— Пір’їнка, — відповів Селіверстов, розглядаючи те, що було затиснене в його пальцях. — Маленька пір’їнка.

— У лісі всього наберешся… — взводний, гидливо скривившись, оглянув рукав, старанно обтрусив поли мундира й узявся читати записи в блокноті.

На відміну від Селіверстова Юрко Коломієць недолюблював свого взводного, вважаючи його формалістом, здатним чіплятися до кожної дрібнички. На виду Ковалишина майже назавжди закарбувався вираз сухої діловитості, заклопотаності й навіть зарозумілості. Проте Коломієць мусив визнати: службу свою взводний виконує бездоганно, всі його вимоги до підлеглих обгрунтовані й справедливі.

Ковалишин, невдоволено відкопиливши губу, довго розглядав записи в блокноті й раптом ошелешив бійців таким запитанням:

— Тут написано: жіноча постать… А ви впевнені, що жіноча?

— А чия ж? — здивувався Селіверстов.

— Я питаю: ви впевнені, що це була жінка, а не чоловік у жіночій одежі?

Селіверстов і Коломієць мовчали. Припущення взводного здалося їм фантастичним, але ніхто з них не зважився зовсім відкинути його.

— Ага, не впевнені… — резюмував Ковалишин. — Отже, й писати треба точно: не жіноча постать, а постать, одягнена в жіночу одежу. Ясно? Це ж найважливіше, що ви помітили за цілий день. Що то за людина, куди і чого бігла?

“А він дійсно має рацію”, — подумав Юрко.

Ковалишин знову глянув на сторінку блокнота. На цей раз увагу його, очевидно, привернули малюнки, він скупо посміхнувся.

— Так, їжака намальовано натурально! А це що? Орел? Літак?

— Голуб… — сказав Юрко зніяковіло. — Зараз перемалюю.

— Піде й так, — після короткого роздуму махнув рукою Ковалишин. — Не варто паперу псувати. Але надалі треба серйозніше ставитися до обов’язків. Повітря — це що? Літаки. Можливо, кружляв над лісом розвідник, фотографував… Це важливо.

— Навіть звуку літака не чули.

— Ну, й слава богу. — Ковалишин подивився на вирваний із блокнота аркуш, склав учетверо, сховав його до нагрудної кишені мундира. — Значить, так: зараз підемо в роту. Повечеряєте й нікуди, чуєте — нікуди не відлучатися, спати не лягати.

На обличчі Юрка затріпотіла самовдоволена усмішка.

— А що я тобі казав, Селіверстов? Бач, по-моєму виходить, — сказав юнак, коли вони рушили до шляху.

— Про що це ви? — поцікавився взводний.

Відповів не Коломієць, а Селіверстов.

— Та це він каже, ніби вночі літаки прилетять, гостинці будуть скидати. Правда?

Ковалишин різко обернувся:

— Звідки ти знаєш? — якось злякано спитав Юрка. — Хто тобі сказав?

— Ніхто не казав, — стенув плечима Юрко. — Сам здогадався.

— Як це: здогадався? — не відставав взводний. Він зупинився й суворо дивився на бійця.

— Що ж тут хитрого? — здвигнув плечима Коломієць. — По-перше, багато секретів виставили для спостереження. Це неспроста. Значить, до чогось готуються, чогось остерігаються. Крім того, перша рота вже три дні на Чорне болото ходить, майданчик там розчищає, хмиз для вогнищ заготовляє. А тепер наказ — повечеряти, не спати, бути на місці.

Схоже було на те, що у взводного дух перехопило від таких міркувань. Адже все, що стосувалося прибуття літаків з Великої землі, а також місця, де мали бути скинуті доставлені ними вантажі, командування загону тримало в суворій таємниці. І ось на тобі — цей шмаркач, якому ніхто нічого не повідомляв, просторікує, що і де має статися цієї ночі.

— Ось що, Художнику, надто вже ти розпустив язика, холера твоїй мамі! Яке тобі діло, куди й чого ходить перша рота? Тобі дали завдання — виконуй! Так ні, він мудрує, філософствує… От доповім Третьому, тоді побачиш!

Юрко мовчав. Він почував себе винним і тому не ображався на догану взводного. Дійсно, йому слід було б тримати язик за зубами й не висловлювати своїх припущень. Та в глибині душі юнак торжествував: догана від взводного тільки підтверджувала його здогадку. Тепер він не мав сумніву, що цієї ночі прилетять із Великої землі літаки й скинуть біля Чорного болота вантажі зі зброєю, боєприпасами, обмундируванням і, звичайно, поштою. Чудово! Для Юрка, як і для кожного партизана, така подія, як приліт літаків з Великої землі, була найбільшим, найрадіснішим святом.

Майже біля хутора вони побачили жінку, яка гнала дорогою теля, сердито покрикуючи на нього. Обидва бійці одразу ж упізнали ту селянку, котра кілька годин тому пробігла мимо їхнього посту. Все пояснювалося просто — жінка бігала лісом, розшукуючи теля.