"Загадка старого клоуна" - читать интересную книгу автора (Нестайко Всеволод Зіновійович)

РОЗДIЛ X Подiл. Куренiвка. — Пригода в халупi старого Хихинi. — "Як там у вас, у вiсiмдесят другому?" — Я одержую цiпком по головi.

Бом!… Бом!… Бом!…

Малиновий передзвiн церковних дзвонiв линув, здається, звiдусюди.

Я стояв поряд з Чаком-гiмназистом на забрукованiй площi Богдана Хмельницького проти Присутствених мiсць.

— У Софiї дзвонять i в Михайлiвському Золотоверхому, — сказав Чак i кивнув у бiк фунiкулера, де, обгороджений таким же муром, як i Софiя, виблискував золоченими банями собор i стримiла триярусна дзвiниця з голубою банею, по якiй були розкиданi золотi зiрки.

— Ходiмо спустимося на Подiл, а там уже трамваєм на Куренiвку.

За Присутственими мiсцями, проти Першого Київського комерцiйного училища (тепер це середня школа № 6), оточений деревами, стояв пам'ятник.

— Пам'ятник княгинi Ользi, — сказав Чак. — Робота Iвана Петровича Кавалерiдзе, — вiдомого київського скульптора, кiнорежисера i драматурга, який, до речi, вчився у тiй же сьомiй гiмназiї, що i я, тiльки на кiлька рокiв ранiше.

На високому постаментi стояла княгиня, а обабiч неї на нижчих — з правого боку, як пояснив Чак, — першi слов'янськi просвiтителi Кирило i Мефодiй, який тримав рукопис-абетку, з лiвого — Андрiй Первозванний з патерицею, отой самий бiблiйний апостол, перший з дванадцяти, про якого згадує київський лiтописець Нестор у своїй "Повiстi временних лiт", що йому нiбито двi тисячi рокiв тому заманулося помандрувати з Херсонеса, або, як його ще називали, Корсуня (це де тепер Севастополь), у Рим, i посунув вiн чомусь угору по Днiпру (географiї не знав, чи що) i на мiсцi теперiшнього Києва вийшов спецiально на берег, тицьнув тут патерицею i сказав учням, що були з ним:

— Хлопцi! Ото, щоб ви знали, буде тут ве-ели-ике мiсто! Чесне слово! Я вам кажу!

I поїхав далi через Новгород на Рим.

А минуло ще рокiв п'ятсот, i Кий, Щек, Хорив i сестричка їхня Либiдь, хоча не були християнами i про апостола Андрiя Первозванного й гадки не мали, справдi заснували тут мiсто й назвали його на честь старшого брата Київ. Так пише Нестор.

Повз Михайлiвський Золотоверхий монастир, торохкочучи по вибоїстiй дорозi, їхала селянська пiдвода. З одного боку рядочком, звiсивши ноги i тримаючись обома руками за полудрабок, з напруженими обличчями, дивлячись прямо перед собою, сидiло троє вгодованих монахiв. Вiд тряски все в монахiв трусилося й пiдстрибувало: i бороди, i щоки, i червонi носи, i хрести на грудях, i запилюженi чоботи, що визирали з-пiд довгих чорних пiдрясникiв.

Поминувши Михайлiвський монастир, ми пiдiйшли до фунiкулера.

"Михайлiвський механiчний пiдйом. Iнженер А. А. Абрагамсон", прочитав я вивiску на верхньому павiльйонi.

Чак опустив монетку, турнiкет клацнув, пропускаючи його. Я невагомо пролинув услiд. Зайшли ми у вагончик i посунули вниз.

З вiконця "механiчного пiдйому" видно було Днiпро, по якому, плескаючи колесами по водi, пароплавчик з довгою трубою тягнув баржу.

Труханiв острiв з хатками й вулицями робiтничої слобiдки був якийсь незвичайний. I палива заднiпровська, без Воскресенських i Русанiвських бiлобудинчастих масивiв, без заводських труб, рiвна, лiсисто-зелена, теж була незвичайна.

Тiльки панорама Подолу з безлiччю дахiв наче знайомiша, хоча, звичайно, будинки були нижчi й бiльше стримiло хрестiв.

"Механiчний пiдйом" спустив нас не до самого низу, як це робиться тепер, а десь до пiвгори.

Звiдти ми вже пiшки дiйшли до метушливого, гамiрного Подолу. Тут стояв неймовiрний галас. Рипiли вози, вйокали вiзники, iржали конi, i гала-галала-галала — на сотнi голосiв вигукували, кричали, торгувалися, смiялися i лаялися…

Куди там навiть тому Євбазу!

Весь Подiл був запруджений возами, заставлений нескiнченними лавками й рундуками, над ними напнутi бруднi брезентовi тенти i чорнi парасольки.

Посерединi Подiльської площi випиналася кам'яна халабуда з колонами i з архангелом нагорi.

Пiд тою халабудою (або ротондою, як її називають архiтектори) був фонтан, де якийсь дядечко змагався з левом.

— Знаменитий подiльський фонтан «Самсон», або "Фiлiцiал", — шепнув менi Чак тихо, щоб не привертати нiчиєї уваги. — Вiсiмнадцяте сторiччя. Автор вiдомий київський архiтектор Григорович-Барський, який i народився на Подолi. Цей фонтан нещодавно пiдбудували спецiально до 1500-рiччя Києва.

Бiля фонтана юрмилися, штовхаючись, люди, здебiльшого калiчнi, хлюпаючи на себе водою, яка вважалася, мабуть, цiлющою.

Сiли ми на маленький деренчливий трамвайчик, i потарабанив вiн нас через увесь Подiл на Куренiвку, повз бруднi немощенi подiльськi вулички з розбитими вибоїстими колiями, мимо дерев'яних скособочених будиночкiв, критих бляхою, з iаночками пiд дашками, з вiконницями, з бiлими вишиваними фiранками на вiкнах.

За Кирилiвською церквою заряснiли сади. Почалась Куренiвка.

Ми зiйшли з трамвая i попрямували тихими вуличками повз знаменитi куренiвськi сади й городи, що постачали перекупок усiх київських базарiв фруктами й овочами.

Адреси старого Хихинi ми не знали. Треба було напитувати.

Але тодiшня Куренiвка не вiдрiзнялася вiд звичайного села.

Тут усi один одного добре знали. I перша ж зустрiчна молодиця з наче акуратно випиляною трикутною щербиною у передньому зубi, в якої Чак спитав, одразу й вказала нам дорогу.

Хихиня жив на порослому дерезою горбi над яром у благенькiй, критiй очеретом хатинцi-куренi, може, в одному з останнiх козацьких куренiв, якi дали колись назву Куренiвцi.

Впритул бiля хатки росла старезна висока розложиста груша, яка вже майже не родила. Тiльки одна гiлка була рясно всiяна дрiбними жовтенькими "лимонками".

Бiльше дерев у садибi не було. За хатою — невеликий город. Зате весь двiр засаджено квiтами. I рожi, i айстри, i флокси, i чорнобривцi… Чого тiльки не було, як на пiзнiй осiннiй час.

Молодиця, якiй було по дорозi, поки йшли, встигла розказати Чаковi, що старий Хихиня — дивак-одинак, живе сам, бiдує, перебивається, як то кажуть, з хлiба на воду, але завжди веселий, завжди спiває, вирощує квiти i роздає людям. Особливо якщо побачить, що хтось сумний. Люди вважають його несповна розуму, але люблять. Звати його Федот, але всi на Куренiвцi називають його Хихиня (за те, що весь час хихикає).

Показавши курiнь Хихинi, молодиця попрощалася й пiшла собi вулицею далi, навiть не спитавши, нащо гiмназистовi раптом знадобився старий куренiвський дивак.

Ми ще не знали, що ми робитимемо. Точного плану не було. Та й справдi — не прийдеш же просто так i не спитаєш: "А скажiть-но, дiду, будь ласка, де росте весел-зiлля, смiх-трава, яка робить людей веселими й дотепними, гараздими радiсно смiятися i всiх веселити?"

Якби можна було — давно б уже люди знали таємницю отого весел-зiлля.

Спершу треба хоч просто глянути на старого, який нiбито знає ту дивну таємницю. Чи дома вiн зараз? Може, пiшов десь блукати по лiсах, по ярах, долинах, без мети й потреби, просто так мiряючи ногами землю.

У дворi бiля хати не було нiкого. I не чути нiчого. Безлюддя.

I раптом…

— Пильнуйте! — стиха (хоч нiхто й не мiг мене почути) гукнув я до Чака. — Там хтось крадеться!

Чак присiв за кущем дерези.

Рiч у тiм, що я злетiв трохи вгору, щоб роздивитися, i побачив, як вiд яру, злодiйкувато озираючись, пригинцем пiдкрадався до куреня якийсь панок у котелку. На старого Хихиню вiн був не схожий — молодий, чепурненький, добре одягнений.

Так само злодiйкувато озираючись, панок зайшов на подвiр'я, зупинився, завмер, прислухаючись, — зробив стойку, наче мисливський пес, навiть ногу одну пiдняв. Потiм навшпиньках пiдiйшов до дверей. Дверi були незамкненi. Вони стиха рипнули, коли панок, прочинивши їх, зайшов усередину. Дiї панка були явно пiдозрiлi. "Невже шпик?" — подумав я.

Нiколи не бачив я живих полiцейських шпикiв.

Користуючись своєю невидимiстю, я посунув за панком у хату.

Нервуючи, панок хапливо нишпорив по хатi, щось шукав: зазирав у всi кутки, в запiчок, у пiдпiл, тремтячими руками одчинив незамкнену скриню, старезну, почорнiлу, в якiй лежало якесь шмаття, довго рився у тому шматтi.

Образiв у хатi не було. Замiсть них у кутку висiла невелика картина козак Мамай, схрестивши ноги, грав на кобзi, сидячи пiд дубом. Поруч стояв кiнь.

Пайок полiз рукою за картину.

I раптом хтось заграв на сопiлцi i почувся смiх:

— Хи-хи-хи-хи-хи…

Панок так i вклякнув перед картиною. Смiх линув невiдомо звiдки.

Аж я рота роззявив. Здавалося, що смiється козак Мамай з картини.

Панок панiчно закрутив на всi боки головою, роззираючись.

I нарештi побачив: зi стелi, з квадратного отвору, що вiв на горище, визирала голова — велика, сива, з великим носом, з товстими губами, якi розтягалися в усмiшцi.

— Хи-хи-хи-хи-хи!… Здрастуйте, пане! Хи-хи-хи-хи!

Голова зникла, замiсть неї з горища звiсилися великi порепанi босi ноги, i в хату легко навiть не стрибнув, а просто злiз без усякої драбини високий кощавий дiд у домотканих штанях i сорочцi. У руках вiн тримав сопiлку.

Сива коротка борода в дiда Хихинi росла не всуцiль, а наче на узлiссi, окремими кущиками, i це робило його обличчя зовсiм кумедним.

— Дiду! Це… ви? — розгублено пробелькотiв панок. — А ви ж… ви…

То був Рудий Август. Я впiзнав його, тiльки коли вiн заговорив, — по голосу. Я бачив його двiчi — один раз у гримi клоуна, тодi, в цирку, i вдруге пiд час окупацiї, коли обличчя його було спотворене шрамом. I нiколи б не подумав, що оцей чистенький панок — то вiн.

Але то був вiн.

— Не поїхав я, хи-хи-хи-хи… Не поїхав, — торжествуюче смiявся Хихиня. — Лишився. Хи-хи-хи-хи. Ти думав, що обдурив мене, одiслав старого по насiння, — знаєш, що я квiти люблю, а сам, бач… Ех ти! Нишпорка! Ну що, знайшов що-небудь? Хи-хи-хи-хи!

Рудий Август пiдповз на колiнах до старого i заскиглив, як цуценя.

— Дiду! Не губiть! Не губiть мене! Дайте менi весел-зiлля! Дайте, благаю! У вас же е. Є! Я знаю. Нi в кого нема, а у вас є. Недарма ж люди кажуть. Недарма. Ви єдиний знаєте, яке воно, де росте, де його збирати. Одкрийте менi, дiду, цю таємницю, благаю, Христом-богом молю! Не для себе, для публiки.

— Дурень ти, чоловiче! Дурень i грошолюб. Нема з тебе вигоди, як з гнилої колоди. А на сухе дерево й ворона не сяде. Ти й артистом став, циркачем, не тому, до людей веселити любиш, а щоб грошi загребти.

— Якi грошi? Публiка мене не любить. Управляючий цирком вигнати хоче. Врятуйте мене! Благаю!

— Та нема в мене нiякого весел-зiлля. Казав же.

— А чого ж ви такий веселий завжди? Чого? Просто так не буває.

— Вдача така, дурню. Легка вдача. Легко менi вiд тiєї моєї вдачi й важко водночас. Бачиш, живу, як злидень.

— А чого ж люди балакають? Даремно нiколи не стануть балакати!

— Чого балакають? Гаразд, скажу. Предок мiй, кажуть (е така сiмейна легенда), який жив отут на Куренiвцi, запорiзький козак Тимоха Смiян, нiбито справдi знав секрет весел-зiлля, смiх-трави. Недарма й прiзвище, мовляв, таке було — Смiян. Може, не без нього i той знаменитий лист запорожцiв турецькому султану писався. Та жив вiн за часiв Богдана Хмельницького й Iвана Сiрка. У сiмнадцятому сторiччi. Може, збiгаєш до нього, поспитаєш? Хи-хи-хи-хи…

— Дурите ви мене, дiду… Просто не хочете вiдкрити секрет. Я вам заплачу. Нате ось. — Рудий Август шарпнув з кишенi папушу асигнацiй. Заплачу! Скiльки хочете?

— От бачиш, — засмiявся старий. — А ти казав: "Якi грошi?" Ну от що. Забирай оте паскудство i сам забирайся. Через тебе в хатi дихати нiчим стало. Ху!…

Дiд Хихиня нахилився, бридливо узяв Рудого Августа, як погане цуценя, пiдняв i понiс на витягнутих руках до дверей. Штовхнув ним дверi, перенiс через порiг i обережно поклав на землю.

Стрiпнув бридливо руками i весело засмiявся.

Я глянув на Рудого Августа — до чого жалюгiдний: котелок в'їхав на очi, холошi штанiв закотилися, i з-пiд них визирали худi, бiлi, помережанi синiми жилками ноги.

Стоячи навкарачки, вiн i справдi був як побитий пес.

Раптом вiн схлипнув:

— Я… за цi грошi вбивцею, може, став, а ви…

I враз, мов па пружинах, пiдхопився з землi (все-таки вiн був циркач!) i кинувсь до дiда. В руках у нього блиснув нiж.

Та дiд з несподiваною для свого вiку спритнiстю перехопив його руку, скрутив так, що аж хруснуло, — нiж випав на землю.

I знову Рудий Август стояв навколiшки перед дiдом, скривлений, перекособочений вiд болю й страху.

А дiд спокiйно дивився па нього й зневажливо смiявся:

— А ти й справдi вбивця. Тiльки жалюгiдний. Убивця-невдаха. Треба б менi було тебе розчавити, як блощицю. Бо ти ж мене вбити хотiв. Але я гидую. Одне тiльки скажу, — усмiшка враз зiйшла з його носатого й губатого обличчя, i воно стало страшним, — геть з Києва! Щоб i духу твого смердючого не було! Ото тебе вiдпускаю i даю пiвгодини. Наймай конi й скачи свiт за очi! Я нащадок запорожцiв. А козаки слiв на вiтер не кидали. Киш!

Вiн повернув Рудого Августа до себе спиною i хвицнув його своєю здоровенною босою ногою у спину. Рудий Август одразу кинувся бiгти.

А вслiд йому котилося дiдове веселе:

— Хи-хи-хи-хи!…

Я чогось подумав, що це, може, була остання реприза Рудого Августа, останнiй смiх, який вiн викликав у глядача.

Тепер зрозумiло, чого так несподiвано й загадково зник Рудий Август, не сказавши нiчого нiкому, навiть речей своїх не забравши.

Страх перед дiдовою помстою погнав його з Києва. Грошi вiн мав, i це його врятувало. В цирку вiн уже не виступав. Зайнявся комерцiєю аж у Сибiру. Став власником ювелiрних магазинiв, а потiм… Та хiба мiг знати Хихиня, ким стане Рудий Август потiм?

Старий Хихиня пересмiявся, сплюнув i почав поратися бiля квiтiв, високий, кощавий, могутнiй, як та стара груша, що пiдносилася над його куренем.

I, поливаючи квiти, дiд весело наспiвував:

Ой вже чумак дочумакувався, Продав штани та й у боки взявся.

Ще й награвав собi на сопiлцi, яку тримав однiєю рукою.

Вiн менi дуже подобався, цей старий Хихиня.

I хоч був вiн зовнi зовсiм не схожий на мого дiда Грицька, щось у них було спiльне — однiєї вони були вдачi. I усмiшка в них однаково промiнилася зморшками вiд очей.

Я з нiжнiстю дивився на старого Хихиню, розумiючи, що зараз, мабуть, доведеться розлучитися з ним i нiколи я його бiльше не побачу. Так менi не хотiлося розлучатися! Так хотiлося хоч словом перекинутися з ним.

Я пiдлетiв до Чака, який усе ще ховався за кущем дерези, i розказав йому те, що вiдбулося в хатi, що говорив дiд про свого предка Тимоху Смiяна.

Чак уважно вислухав, задумався.

— Скажiть, а можна, я трохи побалакаю з дiдом Хихинею? — спитав я. Однак доведеться, мабуть, повертатися нам зараз назад у свiй час. Можна?

— Ну що ж… Давай. Ходiмо, — рiшуче сказав Чак.

Я вiдчув, як налилося вагою моє тiло, вiдчув ногами земну твердь i одразу ж дряпонувся об дерезу.

В очах старого Хихинi вiдбилося здивування, коли вiн побачив нас.

— Здрастуйте, дiду! — хрипким вiд хвилювання голосом сказав я. Здорово ви отого Рудого Августа… Так йому й треба.

— А!… Здоров, хлопцi! — кумедно роззявив губатого рота дiд. — Ви що з неба впали? Як це я вас не вгледiв?

— Майже, — весело сказав я.- 3 тисяча дев'ятсот вiсiмдесят другого року ми.

— А-а… ясно, — усмiхнувся дiд. — А чого це вам аж на сiмдесят рокiв назад скаконути закортiло?

— Так отож та сама смiх-трава нас цiкавить. Весел-зiлля.

— I вас теж. Ага.

— Скажiть, а ви правду говорили Рудому Августу чи тiльки так, щоб одчепитися?

— Про що?

— Ну, про те, що не знаєте секрету смiх-трави, про предка свого Тимоху Смiяна, який нiбито знав той секрет.

— А ви чули?

— Я — нi, — сказав Чак. — А вiн чув. Вiн невидимий був.

— Ага. Ясно. Якщо невидимий, тодi мiг.

— Так що? Правду ви говорили чи…

— Правду. Я взагалi не брешу нiколи i брехунiв не люблю. Тому й вам повiрив. Бо вiдчуваю чогось, що не брешете.

— Не брешемо, — якомога серйознiше Сказав я.

— То тепер ви скажiть, як там у вас у вiсiмдесят другому?

— Гарно. Тiльки… урокiв багато задають.

— Ясно. Урокiв у всi часи багато задають. А цар який? Ян зветься?

— Нема нiякого царя. Микола Другий — то ж останнiй росiйський цар.

— Та ну!

— Точно! Через п'ять же рокiв, у сiмнадцятому, революцiя гряне. I царя скинуть. А потiм i помiщикiв та капiталiстiв. Народна влада буде, радянська.

— Ех! Хотiлося б хоч одним оком глянути! — То глянете обома. П'ять рокiв не так уже й довго.

— Та старий я, все-таки шiстдесят сьомий уже.

— Ну то й що? — озвався Чак. — Менi оно вiсiмдесят два.

— Диви, як сохранилися, — уїдливо примружився Хихиня, оглядаючи хлоп'ячу Чанову статуру у гiмназичнiй формi.

— Та ви не дивiться на них зараз, — вступивсь я. — Зараз їм дванадцять, як i менi. Бо це ж сiмдесят рокiв тому. А мене зовсiм нема. Тому я й невидимий був. А це я матерiалiзувався, щоб з вами побалакати. Спецiально. От iще трошечки побалакаєм i зникнемо.

Товстi губи Хихинi округлилися бубликом.

— 0-он воно що! Ясно.

Вiн усе-таки був надзвичайний дiд, цей Хихиня. Його нiщо не дивувало. Навiть така дивовижна рiч, як люди з майбутнього. Дивакiв нiщо не дивує.

— Слухайте! — раптом прояснiв вiн. — Не знаю, як ви це робите, але раз так, то поганяйте, хлопцi, до мого предка Тимохи Смiяна, у тисяча шiстсот сорок восьмий рiк, I дiзнаєтеся в нього секрет весел-зiлля. Я б i сам…

Вiн не доказав, бо в цей час його перебив дзвiнкий жiночий голос:

— Ой, глядiть, щоб самi ви в Кирилiвку не втрапили! Ми обернулися.

З-за хати, розчервонiла, з цiпком у руках, вигулькнула та сама молодиця, яка привела Чака сюди.

— Ах ви безсовiснi! — накинулася вона на нас. — Глузуєте з дiда! Насмiхаєтеся! Я все-все чула! Ах ви! От я вас! Вона махнула цiпком.

Я не встиг ухилитися, i цiпок луснув мене по головi. Бомм!… В очах у мене потемнiло.