"Загадка старого клоуна" - читать интересную книгу автора (Нестайко Всеволод Зіновійович)
РОЗДIЛ XI Їдемо в музей. — "А ти мiг би вчинити подвиг?… По-моєму, мiг би". — Сiчневе збройне повстання арсенальцiв. — Останнi слова старого Хихинi. — "Завтра о четвертiй!"
Я стояв поряд iз старим Чаком у скверику на площi Богдана Хмельницького. Голова в мене трохи болiла вiд удару цiпком, але гулi не було. — Ти на молодицю не ображайся, — усмiхнувся Чак. — Вона ж думала, що ми кепкуємо з Хихинi, захищала його вiд хлоп'ячих глузувань.
— Та я не ображаюсь. Я все розумiю, — усмiхнувсь я, чухаючи забите мiсце. — А той Хихиня симпатичний. Сподобався менi.
-. I менi теж. Гарний дiд.
— А що це вiн про свого предка говорив?
— Ти ж чув: "Поганяйте у тисяча шiстсот сорок восьмий, дiзнаєтеся секрет весел-зiлля".
— Це вiн серйозно?
— Хто його зна.
— То, може… Га? — з надiєю глянув я на старого Чака.
Менi так сподобалися цi подорожi в минуле. I так невтримно хотiлося дiзнатися секрет смiх-трави, весел-зiлля, яка робить людей веселими й безжурними, добрими й дотепними на все життя. А отже, щасливими. Може ж, справдi iснує цей секрет i росте десь у лiсi чи в полi смiх-трава, тiльки люди не знають про неї.
Ех! Як би воно менi зараз згодилося, оте весел-зiлля!
Начувайся тодi, клятий Дмитрухо! Байдужi менi були б твої глузування, кпини твої, дзижчання твоє огидне!
I ваше хихикання пiдле, Монькiн, Галушкинський, Спасокукоцький та Кукуєвицький!
Ех! Я б тодi…
Чак якось загадково усмiхнувся й сказав:
— Ну, гаразд… Бувай здоров, Стьопо! Менi вже час.
— До побачення. А коли ми побачимося? — несмiливо спитав я, порушуючи нашу домовленiсть.
— Не знаю, не знаю… — непевно вiдповiв Чак. — Якщо треба буде, я тебе розшукаю.
I знову, тiльки-но вiн вiдiйшов вiд мене, як я вiдразу втратив його з очей.
На вiдмiну вiд нашої школи, де всi уроки в нас були в одному класi, тут, у Києвi, запровадили так звану кабiнетну систему. Це значить, що один урок в одному класi, другий — уже в iншому, третiй — ще в iншому i так далi. Тiльки продзвенiв дзвоник, збирай похапки речi i гайда, щоб не запiзнитися. Бо й поснiдати треба, i збiгати, може, кудись абощо. Воно, звiсно, цiкаво (у кожному кабiнетi своя обстановка, свої наочнi прилади, своя апаратура), але так же весь час пильнувати треба, щоб не розгубити свiй реманент.
Раз у раз чути:
— А де моя зоологiя?
— Ой, я кеди загубив!
— Люди! Зошита мого нiхто не бачив?
Найулюбленiшi мої уроки — це фiзкультура i праця. Крiм того, що вони просто менi подобаються, люблю я їх ще й тому, що на них я нiколи не пасу заднiх. Навiть навпаки. I фiзкультурник Микола Яремович, i викладач працi Олександр Iванович часто кажуть:
— От берiть приклад з Наливайка! Молодець, Стьопо!
Iгоря Дмитруху аж пересмикує всього вiд цих слiв. Але зробити вiн нiчого не може. Незважаючи на те, що його брат вiдомий спортсмен, по закордонах роз'їжджає, я i бiгаю, i стрибаю краще за Iгоря. А про уроки працi й говорити нiчого.
Уроки працi у нас з дiвчатками окремi. Дiвчатка собi в класi з Iриною Володимирiвною фартушки та «нiчнушки» (нiчнi сорочки) шиють, а ми у майстернi з Олександром Iвановичем слюсарюємо. I Дмитруха, прямо скажемо, у цьому дiлi пасе заднiх. Видно, дома вiн нiколи молотка в руках не тримав. I Валера Галушкинський не дуже великий мастак, i Спасокукоцький та Кукуєвицький, та й Льоня Монькiн (хоч цей трохи кращий). А мене тато змалечку привчав. I в майстернi я почуваю себе як риба у водi. I оте Iгорове «Муха» в майстернi звучить якось не дуже чутно i навiть необразливо.
Коли Сурен уперше прийшов на урок працi, я вже так старався, так старався, як нiколи. Але бажаного ефекту не вийшло. Сурен чи то вiд невмiння, чи то ненароком ударив себе молотком по пальцю, аж пiд нiгтем почорнiло, страшенно знiяковiв i вже реагувати на мої трудовi подвиги не мiг.
Iгор Дмитруха негайно скористався з цього:
— А Муха, диви, старається! Ич! Аж капка пiд носом. От не люблю таких вискочок. Пилип з конопель!
Спасокукоцький i Кукуєвицький захихикали.
Не вийшло в мене бажаного ефекту. Не вийшло. Знову Iгорове було зверху.
Минуло три днi пiсля того, як попрощався я з Чаком. Вiн не з'являвся. Менi вже навiть почало здаватися, що все це менi наснилося, що нiяких зустрiчей з Чаком, нiяких мандрiвок у минуле не було.
Сьогоднi зранку на першому уроцi Лiна Митрофанiвна сказала:
— Дiти! Ми з вами повиннi показати нашому вiрменському друговi Сурену наше славне мiсто, повиннi познайомити його а славною iсторiєю древнього Києва. Згоднi?
— Згоднi! — хором вiдповiли ми.
— Почнемо сьогоднi. Сьогоднi у Сурена якраз немає зйомок. I почнемо ми з заводу «Арсенал», який вписав в iсторiю нашого мiста славнi революцiйнi сторiнки. Пiсля урокiв ми з вами йдемо на екскурсiю в Музей бойової i революцiйної слави заводу "Арсенал".
Останнi слова Лiна Митрофанiвна виголосила особливо урочисто. Вона взагалi була трохи артисткою, наша Лiна Митрофанiвна. Висока, струнка, гарна, вона одкидала назад голову, коли говорила щось значне, i голос її при цьому дзвенiв, як на сценi.
Я зрадiв.
Я взагалi люблю рiзнi екскурсiї, люблю дивитися щось нове, особливо iсторичне. Наша Марiя Степанiвна, вчителька у селi, теж часто влаштовувала нам екскурсiї — i на цукровий завод, i по мiсцях партизанських боїв, i до Києва ми їздили, у Лаврi були, на Виставцi передового досвiду. Але в музеї заводу «Арсенал» я не був нiколи.
їхали ми шiстдесят другим автобусом. Людей було повен автобус. Наш клас увесь збився на заднiй площадцi. Нас з Тусею Мороз притисли до вiкна. Я обома руками тримався за поручень i, коли автобус пiдкидало (а ви знаєте, як пiдкидає на заднiй площадцi), напружував усi сили, щоб спиною втримати людей i щоб не придушило Тусю. Правда, зусилля мої мало що давали. Туся раз у раз ойкала й кривилася.
— Скажи, а ти мiг би звершити подвиг? Якби вiйна була, революцiя чи щось таке? — несподiвано спитала вона мене тихо, почервонiла i, не чекаючи моєї вiдповiдi, сама за мене одразу сказала: — По-моєму, мiг би… А от я, мабуть, нi… Я така боягузка. I так болю боюся. Ой! Коли болить, плачу завжди.
Я знiтився. I ще з бiльшою силою вперся руками. Але автобус знову пiдкинуло, i Туся знову ойкнула.
Iгор Дмитруха i Валера Галушкинський при кожному струсi, навпаки, весело верещали, реготали й що-небудь вигукували:
— Космiчний корабель «Iкарус-62» вийшов на орбiту!
— Проходимо верхнi шари атмосфери!
— Перевантаження зростають.
— Братцi, я вiдчуваю невагомiсть! Мої ноги не торкаються пiдлоги!
— Не торкаються пiдлоги мої ноги! — пiдхопив Валера Галушкiгаський.
Нарештi в динамiку почувся голос водiя:
— Площа Героїв «Арсеналу»! Шостий «Б», виходьте швидше! Не затримуйте автобус.
Ми висипали, як горох з мiшка.
Я не раз проїздив i проходив цiєю площею, але тепер якось по-особливому дивився i на станцiю метро «Арсенальна», i на пам'ятник-гармату на постаментi, i на самий «Арсенал» — на отi назавжди залишенi для iсторiї побитi кулями два нижнiх поверхи, а над ними, з такої ж червоної цегли, два верхнiх, недавно надбудованих. Над входом у музей барельєф: б'ються бiля заводських мурiв арсенальцi. I меморiальнi дошки.
— Заходимо, заходимо! Органiзовано! Парами! I не кричати, не бiгати, поводитись, як личить пiонерам! Заходимо! — командує Лiна Митрофанiвна.
Бiля маленького столика при входi, на якому лежить товстелезна книга вiдгукiв, нас зустрiчає екскурсовод — привiтна чорнява жiнка.
— Верстат, — усмiхнулась екскурсовод. — Нагорi над нами цех. Це ж завод.
— Та я просто так спитав. Я й сам знаю, що то верстат, — сказав Дмитруха, але видно було, що, звичайно, вiн одразу не здогадався. Та й справдi, важко було здогадатися. У цiй абсолютно музейнiй обстановцi, серед експонатiв, серед старовинних речей, документiв, стендiв якось не уявлялось зразу, що над нами сучасний цех заводу, де бiля верстатiв стоять робiтники, такi, як мiй тато, який у що мить теж стоїть у себе в експериментальнiй майстернi бiля верстата.
Екскурсовод почала з далекого 1764 року, — коли був заснований київський "Арсенал".
Я слухав i розглядав експонати. Он на першому стендi цвяхи, якi застосовувалися при будiвництвi «Арсеналу», Здоровеннi, "ручного кування" (кожен цвях викувати треба було!). Цегла. На кожнiй цеглинi клеймо «Снiжко» (ич, пробився в iсторiю фабрикант!).
В'ючне сiдло системи Грум-Гржимайла для перевезення гiрської артилерiї. Гарне сiдло!
А далi iнша продукцiя заводу — багнети, кинджали, шаблi.
Самовар, з якого пили чай робiтники-арсенальцi.
Другий зал. Зброя! Аж очi розбiгаються. Рушницi, гвинтiвки, кулемети, пiстолети.
А екскурсовод розповiдає вже про Жовтневе збройне повстання арсенальцiв.
— Увечерi 27 жовтня 1917 року в примiщеннi театру Бергонье (тепер там театр iменi Лесi Українки) вiдбувся об'єднаний пленум Київської Ради робiтничих i солдатських депутатiв за участю представникiв вiд частин гарнiзону, профспiлок та фабзавкомiв. З величезною радiстю була вислухана доповiдь про перемогу Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї в Петроградi. I 27 жовтня Київський комiтет РСДРП(б) звернувся з вiдозвою до робiтникiв i солдатiв Києва, в якiй закликав їх пiдтримати Жовтневий переворот у Петроградi…
Я слухав i думав: "Ну хто, хто менi повiрить, що я сам, на власнi очi бачив той театр Бергоньє,- двоповерховий, з довгим, на весь тротуар, дашком над входом, такий несхожий на теперiшнiй театр iменi Лесi Українки?! Нiхто менi не повiрить!"
А екскурсовод розповiдала далi. Як героїчно боролися арсенальцi у жовтнi сiмнадцятого за владу Рад. Але перемогою робiтникiв i солдатiв скористалася буржуазно-нацiоналiстична Центральна рада, яка взяла курс на вiдрив України вiд Радянської Росiї, на розпалювання братовбивчої вiйни. Завдавши повстанню зрадницького удару в спину, Центральна рада встановила режим кривавої диктатури. Та пiд керiвництвом бiльшовицької партiї в Києвi з новою силою розгорнулася боротьба проти контрреволюцiї.
У Харковi вiдбувся Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робiтничих i солдатських депутатiв, який проголосив Україну Радянською Республiкою. Революцiйнi вiйська рушили на Київ, де засiла Центральна рада. Наступ розвивався успiшно, i в серединi сiчня вiйська наближалися до Києва.
15 сiчня пiд керiвництвом ревкому, очолюваного Андрiєм Iвановичем, у Києвi почалося збройне повстання, центром якого знову став завод "Арсенал".
— А тепер подивiться дiораму "Сiчневе повстання 1918 року".Екскурсовод натиснула кнопку, i в глибинi за другим залом спалахнуло свiтло.
Ми аж роти роззявили. Все було як живе.
На передньому планi справжня брукiвка, мiшки, бочки, колеса, перевернутий поламаний рундук з вивiскою "Иконная лавка Киево-Никольского собора", чавуннi люки, деревце у загорожi. I весь цей живий предметний план переходить непомiтно у величезну, на всю стiну, пiвколом картину. I на тiй картинi — панорама повстання.
У центрi — барикада, трамвайна платформа, на нiй повстанцi. Лiворуч церква, отой самий Микiльський собор (так званий "Малий Микола"), а за ним височiла дзвiниця "Великого Миколи" — Вiйськово-Микiльського собору, що стояв на мiсцi теперiшнього мiського Палацу пiонерiв.
Перед собором афiшна тумба, розпряжена прольотка з одкинутим верхом, поряд на конi повстанець. Бiля нього зовсiм малий хлопчик з корзиною.
За барикадою в глибинi — отой самий славнозвiсний. побитий кулями двоповерховий нарiжний корпус «Арсеналу», де й мiститься зараз музей. Весь у диму, в полум'ї.
Праворуч — розвалена стiна з амбразурою. На стiнi порвана афiша "Енеїди". У проломi стiни прилаштовано кулемет, бiля нього двоє солдатiв, один з Георгiївським хрестом на грудях. Стрiляють з кулемета по броньовику, по козаках, що, вимахуючи шаблюками, рвуться на конях до барикади.
За барикадою бабуся у хустцi перев'язує пораненого. Жiнки б'ються поряд з чоловiками. I юнi повстанцi тут же…
Бомм!
Чи то з дзвiницi "Великого Миколи" дзвiн ударив, чи…
На мить потемнiло у мене в очах… I враз зник музей, екскурсовод, Лiна Митрофанiвна, весь наш клас. Зарухалося все на барикадi й навколо неї. Забахкали пострiли, зататакав кулемет. Цокають козачi конi по брукiвцi. Завирував бiй…
Я встиг побачити на барикадi свого знайомого — колишнього арсенальця, а згодом пiротехнiка Федора Iвановича Смирнова, сивоголового, з чорними бровами й чорними, по-молодецьки закрученими догори вусиками. З-пiд розстебнутого пальта з бархатним комiрцем визирала бiла накрохмалена сорочка. Федiр Iванович розмахнувся i ловко кинув пiд колеса броньовика гранату. Броньовик зупинився.
Несподiвано на барикадi виросла висока кощава постать дiда Хихинi.
Без зброї, голiруч, переступивши через барикаду, рушив дiд назустрiч козакам.
От уже один з козакiв змахнув шаблею. Та старий Хихиня спритно перехопив своєю величезною рукою його руку, смикнув — шабля з дзвоном упала на брукiвку, а сам козак, стягнутий дiдом з коня, звалився на брукiвку.
— Ех ти! — засмiявся дiд, наступаючи ногою на подоланого ворога, Козак! Кiзяк ти, а не козак! Тiльки звання козаче паскудиш! Проти народу воюєте, запроданцi панськi. Посiпаки. Та я б…
Дiд не договорив, схопився за груди, крiзь пальцi проступила кров. Ворожа куля влучила йому в груди. Вiн заточився i, наче велетенське могутнє дерево, поволi опустився на землю.
— Дiду! — кинувся я до нього. — Дiду! Дiд розплющив очi.
— А-а, це ти, — не здивувався вiн. — От бачиш, дожив-таки я до революцiї. I тепер спокiйно вмираю.
— Не вмирайте! Не вмирайте, дiду! — закричав я.
— Ех, повернутися б менi хоч на мить у своє дитинство. Сказати б дядьковi Миколi, що… справдилися слова Тараса Шевченка…
— А ви хiба знали Шевченка?
— Тож-то й воно, синку, — усмiхнувся Хихиня. — У вiсiмсот п'ятдесят дев'ятому вiн же на Прiорцi жив, по сусiдству…
Несподiвано козак, якого дiд стягнув з коня, заворушився, витягнув револьвер i…
"Скажи, а ти мiг би звершити подвиг? По-моєму, мiг би", — блискавкою спалахнули в моїй свiдомостi слова Тусi Мороз.
Я пiдхопився i, захищаючи дiда, кинувся на козака.
— Не стрiляй!
Та в цю ж мить пролунав пострiл.
Щось вдарило мене в груди. Бом…
— Та ти що? Кричиш як навiжений. Штовхаєшся. От Муха! — почув я глузливий голос Валери Галушкинського. Спасокукоцький та Кукуєвицький дружно засмiялися.
Я розгублено озирнувся. Звiдусюди на мене позирали веселi очi однокласникiв.
— Ну, чого ви! Ну, замрiявся хлопець. Подумаєш! — сказала Макаронiна. Зi мною теж таке буває.
А я розпачливо думав: "Як же це так? Як же це сталося? Виходить, я вже сам, без Чака, можу подорожувати в минуле?…"
— А це макет робочого мiсця почесного токаря заводу «Арсенал» Володимира Iллiча Ленiна, — урочисто сказала екскурсовод.- 23 квiтня 1923 року робiтники «Арсеналу» надiслали Володимиру Iллiчу Ленiну телеграму про те, що на загальних зборах ухвалили включити його до спискiв робiтникiв почесним токарем-металiстом токарного цеху.
"Треба сказати татовi, йому буде приємно. Вiн же теж токар", — подумав я. I раптом здригнувся.
Бiля стендiв з фотоапаратами "Київ", нинiшньою продукцiєю «Арсеналу», стояв… Чак.
Я роззявив рота i зробив рух до нього, але вiн мовчки кивнув, застережно зсунув брови i похитав головою: мовляв, стривай, це пiдходь, потiм.
I я стримався, не пiдiйшов, тiльки мовчки усмiхнувся i кивнув йому.
I лише коли екскурсiя закiнчилася, i Лiна Митрофанiвна вивела нас з музею i сказала, що можна їхати додому, я пiдбiг до Чака, який теж вийшов з музею i стояв па розi бiля афiшного стенда.
— Здрастуйте!
— Здоров! — привiтно усмiхнувся Чак,
— А як ви тут опинилися?
— Та дiзнався, що ви сюди йдете, i собi прийшов. Захотiлося повернутися хоч на мить у тi днi.
— Так ви теж були зi мною на барикадi? А чого ж я вас не бачив?
— А я по патрони побiг.
— А дiда Хихиню бачили?
— Уже неживого. Тодi ж я не знав, що то дiд Хихиня. Розказували менi тiльки, що, коли я бiгав по патрони, якийсь дужий дiд стягнув козака з коня, але був застрелений i якийсь хлопчик бiля нього… Я потiм бачив — їх обох поховали у парку в братськiй могилi. Там тепер пам'ятник.
— А знаєте, що вiн менi сказав… — I я розповiв Чановi про останнi хвилини старого.
— Так хотiлося б виконати останню волю дiда Хихинi, — зiтхнув я, з надiєю позираючiї на Чака.
Чак, здається, не зреагував на мої слова.
— Як там у тебе в школi? — спитав вiн. — Як успiхи?
— Нiчого.
— Двiйок нема?
— Нема.
— А трiйок?
— Теж нема.
— Диви! Молодець! А як у тебе завтра з часом?
— А що? — загорiвсь я.
— Та нiчого. Якщо не дуже зайнятий, могли б зустрiтися. Га?
— Ой! З радiстю! А що таке?
— Та нiчого. Розмова є. Приходь до цирку, як завжди, о четвертiй. Гаразд?
— Гаразд.
— Ну, бiжи додому. Вже як пiзно. Бувай!
Менi здавалося, що нiхто не помiтив мого побачення з Чаком. Але на другий день, коли я прийшов до школи, Туся Мороз одразу ж мене спитала:
— Що, твiй дiд Грицько приїхав, про якого ти розповiдав?
— Нi-i, — протягнув я. — Звiдки ти взяла?
— А який же то дiдусь був учора в музеї?
— Просто… Знайомий.
— Симпатичний. Усмiшка в нього приємна.
— Ги-ги! — гигикнув Iгор Дмитруха, який чув нашу розмову. Симпатичний!… Дiд! Ги-ги! Як на мене, то всi вони несимпатичнi! Розвелося їх стiльки, проходу нема. В трамвай i в тролейбус сiсти не можна — усi забитi старими дiдами та бабами. Повчають. Ну їх!
— Дивак! — обурено вигукнула Туся. — Як тобi не соромної Сам же дiдом колись будеш.
— Ш-ко-ли! — одрубав Дмитруха. — Зовсiм не збираюсь жити до старостi. Щоб ледве переставляти ноги? Та нiзащо!
— От дивак! — Туся навiть почервонiла вiд обурення.
Дзвоник на урок перервав дискусiю.
Жаль, що Сурен цього не чув. Не було його поблизу. При Суренi навряд чи виголосив би Iгор свою антидiдiвську промову. Сурен дуже любив свого дiда Акопа.
Одного з перших днiв вiн розповiдав нам про свого дiда. Не було Дмитрухи того дня в школi.
Дiд Акоп був кавалером усiх трьох орденiв Слави. Усю вiйну пройшов, вiд Волги до Берлiна. I рейхстаг брав. Справжнiй герой був Суренiв дiд.
А одного разу, коли Сурен тяжко захворiв (батьки його тодi були у Ташкентi), дiдусь Акоп серед ночi поїхав у рiдне село, потiм кiлька годин у негоду йшов пiшки в гори до знайомого народного лiкаря, а на ранок таки повернувся з потрiбними травами. I це незважаючи на те, що пiсля поранення у нього дуже болять ноги.
Коли Сурен розповiдав, у нього аж сльози блищали на очах.
I те, що вiн з такого нiжнiстю говорив про свого дiдуся, ще бiльше привернуло моє серце до нього.
Я дуже шкодував, що не встиг нiчого сказати Iгорю, розгубився. Я люблю старих людей. I не тiльки тому, що люблю свого дiда Грицька. Просто я якось швидко знаходжу спiльну мову з дiдусями i з бабусями. Менi з ними цiкаво. Вони ж стiльки знають, стiльки можуть цiкавого розповiсти. I, по-моєму, вони уважнiшi, нiж просто дорослi, до нашого брата, школяра.
Просто дорослi завжди чимось заклопотанi, завжди зайнятi, завжди їм нiколиться ("Ой, одчепись, нiколи!", "Потiм!", "Менi зараз не до того!"). А старi дадуть вiдповiдь на будь-яке запитання, охоче розкажуть усе, що знають. Вони тiльки цiнують увагу i ввiчливiсть. Ввiчливо звернись, до старого — нiколи тобi не вiдмовить. Безмозкий той Дмитруха зi своїми розмовами.