"Загадка старого клоуна" - читать интересную книгу автора (Нестайко Всеволод Зіновійович)
РОЗДIЛ XII "Ти вiриш, коли читаєш казки?" — Єлисей Петрович. — Прiорка. — Розмова з дядьком Миколою
Чак сидiв на тiй самiй лавцi пiд деревом у скверику бiля цирку.
— Сiдай, — сказав вiн, коли я, привiтавшись, пiдiйшов до нього.- I слухай уважно. Требанам з тобою зараз дещо з'ясувати. Скажи, ти казки любиш? Менi чогось здалося, що Чак хвилюється.
— Казки? Люблю. А що?
— А ти вiриш, коли читаєш казки?
— У що? У те, що там написано?
— Ага.
— Не вiрю, звичайно. Але… цiкаво.
— Жаль, — щиро засмутився Чак. Менi стало незручно.
— Ну як же я можу вiрити? — вибачливо сказав я. — Як я можу вiрити у якийсь там килим-самолiт або летючий корабель, коли зараз ракети в космос лiтають та й сам я на реактивному лiтаку до Москви з татом лiтав?! Що там той килим-самолiт проти Iл-18! Або чарiвне люстерко, в якому видно, де що робиться. А в нас кольоровий телевiзор дома… Ну як я можу вiрити?
— А що таке казка? Як ти думаєш?
— Ну… казка… це… це — казка. Вигадка.
— А чого вона живе, ця вигадка? Давно вже реактивнi лiтаки, космiчнi ракети лiтають, давно телевiзори кольоровi, а казки про килими-самольоти й про чарiвнi люстерка досi друкують, i їх люди читають. Га?
— Ну, тому що… просто цiкаво.
— Нi, друже мiй дорогий. Тому що це — мистецтво, витвiр уяви, творчої фантазiї народу. I не були б нi реактивних лiтакiв, нi космiчних ракет, нi кольорових телевiзорiв, коли б не було казок. Коли б далекi предки нашi не мрiяли про це, не втiлювали мрiї свої у казках, у казкових образах.
— Мабуть, — раптом зрозумiвши, погодивсь я. — Звичайно, якби люди не мрiяли, вони б i не прагнули зробити усе це.
— Тож-то й воно! — зрадiв, усмiхнувся Чак. — Отже, казки — така ж сама реальнiсть, як i все iнше. Це — витвiр реальної творчої уяви народу, наших далеких-далеких предкiв. I вони безсмертнi, вони житимуть завжди, поки житимуть люди, поки буятиме їхня фантазiя. I от… — Чак знову помiтно захвилювався. — Коли я був зовсiм малий, бабуся розповiдала менi казки. I героєм цих казок найчастiше був добрий, симпатичний лiсовик Єлисей Петрович. По-моєму, бабуся сама вигадала його. Вiн допомагав пташкам i звiрам, виручав їх з бiди, захищав вiд злих сил. Я так полюбив Єлисея Петровича, що уявляв його, як живого. Вiн часто сниться менi й тепер. I от я вирiшив звернутися до нього по допомогу…
— Як це? — хвилювання Чака передалося й менi. Я вiдчув холодок у грудях.
— Розумiєш… Я мiг би й сам. Але з ним менi буде легше. Легше фантазувати. От ти ж хочеш побувати у предка старого Хихинi козака Тимохи Смiяна?
— Хочу.
— Але, щоб проникнути в часи, в яких я не жив, моїх спогадiв, моєї пам'ятi не досить. Тут потрiбна вже, крiм моїх знань про тi часи, ще й моя уява, яка є часточкою тiєї творчої фантазiї народу, що живе з вiкопомних часiв i що творила казки. I — твоя уява. Ти теж повинен допомогти менi. Своєю уявою. Ти маєш повiрити в те, що я навiватиму тобi. Так, як вiриш увi снi, коли з тобою трапляються найдивовижнiшi навiть речi. Вони можуть дивувати тебе, але ти вiриш у їхню реальнiсть. I, лише прокинувшись, розумiєш, що то був сон. Та й коли ти дивишся, гарний фiльм-казку, ти ж не думаєш весь час: "Так не буває!" Ти пiддаєшся мистецтву кiно i живеш у його свiтi. Отже, постарайся вiрити. Добре?
— Ну, я… постараюсь.
— Зараз я познайомлю тебе з Єлисеєм Петровичем. Тепер вiн лiсовик-iнспектор по Києву та Київськiй областi. Я собi так вигадав. Вiн приходить уночi до звiрiв, якi гастролюють у цей час у нашому цирку, i до тих, якi живуть у Київському зоопарку. Розповiдає їм лiсовi новини, передає привiти вiд родичiв, що живуть на волi, розраджує, заспокоює i взагалi стежить, щоб їх не кривдили. Ти не бiйся, вiн добрий i не зробить тобi нiчого поганого. — Чак звiв голову догори й покликав: — Єлисею Петровичу! Спустiться до нас, будь ласка!
Я теж звiв голову догори i… на деревi побачив патлатого дiдуся в окулярах. Дiд сидiв на гiлцi й читав книжку.
Почувши Чаковi слова, вiн зсунув окуляри на кiнчик носа, подивився поверх них на Чака й сказав: "Ага! Зараз!" — згорнув книжку i з несподiваною спритнiстю злiз на землю.
— Познайомтеся, Єлисею Петровичу, це Стьопа, — мовив Чак.
— Здрастуйте, — сказав Єлисей Петрович i простяг менi руку.
Рука була маленька, волохата. Але потиск теплий, приємний.
З-за окулярiв на мене дивилися зеленi лагiднi очi. Велика сива борода була скуйовджена, в нiй заплуталося сухе листя i пелюстки якихось квiтiв.
Несподiвано я впiзнав його. Це був той самий дiдусь, який стояв поруч з Чаком i Стороженком на гальорцi в цирку «Гiппо-палас», коли впала Тереза. Це вiн щось крикнув тодi звiрам, i вони, замiсть того щоб кинутися на Терезу, побiгли з арени.
Уперше в життi я бачив на власнi очi живого казкового лiсовика.
Площею туди й сюди їхали тролейбуси, автобуси, машини, сновигали тисячi людей, а на лавцi бiля цирку, поряд з нами, закинувши ногу на ногу, сидiв лiсовик. Серед бiлого дня, в центрi Києва. I нiхто не звертав на нього анiякiсiнької уваги.
Та враз я побачив мiлiцiонера, який iшов прямо до нас, до нашої лавки. Рудий, високий, з вусами мiлiцiонер.
Я не встиг навiть розкрити рота, як мiлiцiонер уже був бiля нас, козирнув i, звертаючись до лiсовика, ввiчливо промовив:
— Здравiя желаю! Вибачте, щось трапилося?
— Нi-нi, товаришу старшина, все гаразд, — заспокоїв його лiсовик.
— А я вже думав… Нiколи ж ви, Єлисею Петровичу, удень з дерева не спускаєтесь.
— Та це у нас тут одна справа…
— А-а, тодi вибачте. Вибачте, що втрутився. До побачення! — Мiлiцiонер знову козирнув i пiшов.
— Старшина Лепешко, — пояснив Єлисей Петрович. — Часто вночi чергує. Ми з ним розмовляємо. Дуже любить казки. Сам пробує писати для дiтей. Оповiдання про природу, Гарна людина.
I я якось навiть не здивувався, що нiхто Єлисея Петровича не бачить, а старшина Лепешко, який любить казки i сам пише для дiтей, бачить i дружить з ним. I пiдiйшов перевiрити, чи не ображає хто лiсовика-iнспектора.
Все було, як i повинно бути.
- Єлисею Петровичу, — сказав Чак, — то ви нам допоможете?
— Аякже. Якщо, звичайно, ви не завдали шкоди живiй природi, не скривдили когось iз моїх пiдопiчних. Зараз. Глянемо в мою книгу скарг.
Лiсовик дiстав з кишенi пiджака товстого записника у червонiй палiтурцi й почав гортати.
— Та нi, нi, — усмiхнувся Чак. — Немає нас там.
— Зараз перевiримо. Вибачте, але такий порядок.
Поки вiн гортав записника, я глянув на книжку, яку вiн читав на деревi, а тепер тримав пiд пахвою. "Остап Вишня. Усмiшки", — прочитав я на корiнцi.
"О! — подумав я. — Ти диви!"
То був улюблений письменник i мiй, i особливо мого дiда Грицька. Дiд Грицько взагалi вважав Остапа Вишню одним з найкращих письменникiв свiту. Пiсля Шевченка, Гоголя i Чехова, звичайно.
— Нема, — сказав лiсовик, загортаючи записник. — Усе в порядку.
У цей час йому на плече сiв горобець i зацвiрiнькав бiля вуха.
— Ну от! Бачите! — сказав лiсовик, витяг авторучку, розгорнув записника i щось записав. — Семикласник Василь Лисичко знову стрiляв з рогатки по горобцях. Не люблю я цього!.
Горобець знявся i полетiв.
Єлисей Петрович пiдняв окуляри на лоба i заклопотано глянув спершу на Чака, потiм на мене:
— Так, значить, у часи Богдана Хмельницького хочете? У тисяча шiстсот сорок восьмий?
— От-от, — кивнув Чак.
I тут несподiвано для самого себе я сказав:
— А може, спершу…
— Що? — схиливши голову набiк, уважно глянув на мене Єлисей Петрович.
— Ну, може… — я подивився на Чака, — може, спершу виконаємо останню волю старого Хихинi? Га?
— А-а… — Чак усмiхнувся. — Ну, що ж… Молодець, що не забув, — i, звертаючись до лiсовика, сказав: — Якщо можна, спершу в тисяча вiсiмсот п'ятдесят дев'ятий. На Прiорку, Десь на середину серпня. До будинку Пашковської.
— А-а, ясно, — розумiюче кивнув лiсовик. — Тiльки, гадаю, треба вам спершу туди пiд'їхати, а тодi вже… Бо нi трамваїв, нi тролейбусiв не буде, i добиратися вам до Прiорки доведеться далеченько. Та й шукати будинок Пашковської на Прiорцi буде важко.
— Вiрно, — сказав Чак.
I ми поїхали на Вишгородську, 5 (так називається та адреса на Прiорцi).
Сiли бiля цирку на дев'ятий трамвай, доїхали до нового кiнотеатру "Київська Русь", там пересiли на вiсiмнадцятий тролейбус. Проїхали пiд мостом по Вишгородськiй i бiля кiнотеатру «Кадр» вийшли.
Єлисей Петрович мiг, звiсно, просто перенестися, але вiн їхав разом з нами.
У трамваях i в тролейбусах вiн вмощувався пiд стелею, лежав, скоцюрбившися, на поручнi i читав Остапа Вишню. I реготав, аж заливався. Але нiхто з пасажирiв не бачив його й не чув того реготу. А я дивився на нього i теж усмiхався. Деякi пасажири здивовано позирали на мене й знизували плечима: що це, мовляв, за дурний хлопець — дивиться на стелю й смiється.
Зiйшовши з тролейбуса, ми перейшли на другий бiк вулицi.
— От! — сказав Чак, зупиняючись бiля невеличкого будиночка на три вiкна, що дивилися на вулицю, з дерев'яним iаночком, до якого вели з тротуару кiлька схiдцiв.
Весь причiлок будиночка займала кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка, на якiй писалося, що в цьому будинку в серпнi 1859 року жив великий син українського народу, поет, художник, революцiйний демократ Тарас Григорович Шевченко.
Свiдомiсть того, що через якусь хвилину я перенесусь на сто тридцять рокiв назад i, може, навiть побачу живого Тараса Шевченка, перехоплювала менi подих.
— Ну, а тепер кажiть, яка мета вашої подорожi? — спитав Єлисей Петрович.
Чак кивнув менi — кажи, мовляв, ти. I я розповiв про старого Хихиню, про смерть його на барикадi арсенальськiй i про останнє бажання: розказати дядьковi Миколi, що справдилися слова Тараса Шевченка, що дожив-таки вiн до революцiї.
— Ясно! — хитнув головою Єлисей Петрович. — Опишiть вашого Хихиню, дайте менi його словесний портрет, як каже мiй друг старшина Лепешко.
Я описав як мiг.
— Годиться! Зовнiшнiсть виразна. Ану, пошукаймо його, а разом з ним i дядька Миколу.
Єлисей Петрович витяг з кишенi якусь штуковину з окуляром, схожу на дитячий фiльмоскоп.
— Часовiзор! — сказав вiн, перехопивши мiй зацiкавлений погляд. — На транзисторах. Уявний. Мабуть, хочеш глянути? Але я не дам. Бо все одно нiчого не побачиш. Тiльки ми, уявнi, можемо ним користуватися.
— Будь ласка, я нiчого, — почервонiв я. Менi справдi дуже захотiлося глянути. I як вiн здогадався?
— Тисяча, значить, вiсiмсот п'ятдесят дев'ять… серпень… — Єлисей Петрович покрутив окуляр (як ото ставлять експозицiю на фотоапаратi) i приклав його до ока: — Та-ак! Хихиня, значить. Губатий, носатий, значить… рокiв тринадцяти… Та-ак! О! Є! Такий, як ви казали… Вiн!
— А… Шевченко там е? — з надiєю спитав я.
— Нi… Щось не бачу поки що…
— Ех! — зiтхнув я.
Єлисей Петрович розвiв руками — що ж тут, мовляв, зробиш, я не винен.
— Ну, а тепер давайте! — вiн кивнув Чаковi. — Ви мене вигадали, сфантазували, тепер слухайтесь! Напружуйте всю свою уяву! I ти, Стьопо, теж… П'ять, чотири, три, два, один! Поїхали!
Бомм!
…Коли я прийшов до тями, то побачив, що залiзничний мiст, пiд яким ми щойно проїжджали, зник, i тролейбуси зникли, i великий будинок з кiнотеатром «Кадр» теж зник, i зникла кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка. Але сам будиночок залишився. Тiльки було два iаночки не лише праворуч, а й лiворуч. I за цим будиночком у глибинi двору стояв ще один, з мезонiном. Навколо рiс великий сад, а за ним ген аж на гору тягнувся дубовий i липовий гай.
— Ну, ходiмо. Тут недалеко, — сказав Єлисей Петрович. I ми пiшли, а точнiше, полинули по старовиннiй Прiорцi, яка називалася так тому, що була тут колись дача домiнiканського прiора, настоятеля Миколаївського католицького монастиря на Подолi. За часiв Шевченка тої дачi вже не було, а були тiльки хати вiдомих на весь Київ садiвникiв та городникiв.
Проминули ми кiлька хат i раптом почули крики й лайку.
На iанку заможної хати стояв мордатий черевань з маленькими свинячими очками в отороченому сивою опушкою жупанi.
А бiля ворiт нужденний кощавий дядько у латанiй-перелатанiй свитинi тримав за плече такого ж нужденного губатого хлопчика рокiв тринадцяти. Я одразу збагнув, що то дядько Микола й малий Хихиня.
— Що ж ви сироту кривдите, хреста на вас нема! — вигукував дядько Микола. — Хлопчина три днi з ранку до ночi яблука вам збирав, а ви йому й шеляга не заплатили. Га?
— Iди, йди! Злидень! Виговорити вiн ще менi буде! Твiй сирота бiльше яблук з'їв, нiж наробив. Тато у Сибiру гниє, i синочок туди стежку протоптує. Ану геть звiдсiля!
— Та скiльки ж тих яблук натщесерце без хлiба з'їси! А ви ж i шматочка не дали. А обiцялися годувати малого.
— Ще й хлiба вам, арештанти! Думаєш, як не крiпак, то вже й козак? Вже й з рота халяву робити можеш? Ану поганяй, голото, бо кунделя спущу!
— Ех! Не вмiю я сказати! Ех! — з досади махнув рукою дядько Микола. Шкода, поїхав учора Тарас Григорович. Вiн би тобi сказав! Вiн би…
— Що? Пащекуєш? Теж на каторгу захотiв? Ану, Бровко, ату їх! Ату! звиснув черевань.
"Значить, нема вже Шевченка… Не побачу я його…" — мелькнуло в мене.
Спущений з ланцюга здоровенний кундель, захлинаючись гавкотом, кинувся до ворiт.
Ще мить i…
Але тут Єлисей Петрович щось тихо сказав.
I розлючений пес, наче наштовхнувшись на невидиму стiнку, враз ударив з розгону усiма лапами об землю i став як укопаний.
Потiм схилив голову набiк, вищирився, наче усмiхнувся, i заметляв хвостом.
Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пiшли.
Я з вдячнiстю глянув на Єлисея Петровича.
Дядько Микола йшов мовчки, нiчого вже не говорив, а тiльки досадливе кректав.
— Та не розстроюйтесь, дядьку, — сказав Хихиня. — Хай йому грець, тому Бридаку! Ходiмте краще картоплю їсти!
— Яку картоплю? — здивовано звiв брови дядько Микола.
— От побачите! Ходiмте! — I Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.
Ми полинули слiдом.
Мiж кущiв у яру була викопана затишна печерка. У нiй курилося згасающе вогнище, над яким на рогачi-гiлляцi висiв щербатий казанок.
— Овва! Та тут у тебе цiле господарство! — сплеснув руками дядько Микола. — А картопля ж звiдки?
— Та в того ж Бридака в рахунок заробiтку позичив, — усмiхнувся Хихиня.
— Ой, стережися! Впiймає тебе той нелюд — приб'є. За одну картоплину вiн i душу живу не пожалiє.
— Я меткий. Не впiймає,- безтурботно одмахнувся Хихиня.
— Ех, бiдачисько ти, бiдачисько! — похитав головою дядько Микола.- I я ж тобi помогти по-справжньому не можу. Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли.
- їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола. — Хихиня наштрикнув на гостряк гiлки картоплину i простягнув дядьковi.
— А ти?
— I я, — усмiхнувся Хихиня й собi почав чистити картоплину. — От добре, що бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас.
Дядько Микола усмiхнувся гiрко, обняв хлопця, пригорнув до себе:
— Молодець! Не корись лиховi нiколи. Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долi не подолаєш.
— А я й не журюсь. У менi смiх живе. Отут, коло пупа. Хи-хи! — Хихиня пiдняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засмiявся:
— Тiльки не згуби смiху. Пiдперiзуйся добре! Потiм очi його враз спалахнули вогнем:
— Нiчого! Нiчого! Прийде час, i всiх отих здирникiв, усiх панiв та пiдпанкiв змете народ, як вiтер полову. "I треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру — та й заходиться вже будить…" Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова…
— Отого, що у Пашковської жив?
— Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого.
— Добрий чоловiк. Усю дiтвору прiорську частував. Цiлий вiз подарункiв, як їхав учора, роздав: I менi сопiлка калинова дiсталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплi. Я миттю! — Хихиня пiдхопився й зник за кущами,
"О! Треба зараз! Бо, може, слушнiшої митi й не буде", — майнуло в мене, i я вiдчув, як ураз налилося земною вагою моє тiло.
— Дядьку! — чогось пошепки сказав я.
Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очi:
— О! А ти звiдки? Хто такий?
— Про це потiм. Вибачте, нiколи… А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племiнник, який побiг ото по сопiлку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змiв-таки народ панiв, як вiтер полову, дожив вiн до революцiї i… — Я говорив поспiхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибiг Хихиня.
Очi дядька Миколи округлилися ще бiльше:
— Перед смертю? Що? Що з ним сталося?
— Та не зараз! Потiм. Через багато рокiв… У тисяча дев'ятсот сiмнадцятому…
Я вже думав, що зовсiм заплутався, що дядько Микола нiчого не зрозумiв. Але вiн виявився кмiтливiшим, нiж я гадав.
— А ти хто такий? — примружився вiн на мене. — Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?
— Нi. Просто виконую його передсмертну волю. Тiльки ви
йому зараз цього не кажiть. Вiн же ще нiчого не знає. Це ж усе
буде через багато рокiв…
У цю мить зашарудiли кущi — надбiгав Хихиня.
Я не хотiв зустрiчатися з ним зараз вiч-на-вiч. Я хотiв зникнути. I я зник… Гу-у-ух!
В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прiрву.
…Я стояв поряд з Чаком бiля будиночка з меморiальною брилою, проти кiнотеатру "Кадр".
— Ну, от… Одну справу зроблено, — кивнув Чак.
— А де Єлисей Петрович? — озирнувсь я.
— Мабуть, у своїх лiсових справах полетiв. Та вiн нам сьогоднi вже й не потрiбен. Сьогоднi ми вже нiкуди не помандруємо. Не тi в мене, Стьопо, сили, щоб двiчi на день… Вибачай, їдьмо додому.
I ми сiли у вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали до центру.
Я сидiв бiля вiкна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тiльки-но вiдбулося.
Яка все-таки дивовижа отi мої уявнi мандри з таємничим Чаком!
Щойно я ледь-ледь не зустрiвся з Тарасом Шевченком. Ще б трошечки, ще б усього один тiльки день — i зустрiвся б…
Мiг би разом з прiорською дiтлашнею гратися з ним у квача, у пiжмурки, у довгої лози. Шевченко дуже любив гратися з дiтьми. I в час перебування отут, на Куренiвцi, на Прiорцi, тодi, у серпнi 1859 року, вiн часто грався з ними, i пригощав їх, i дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться.
I менi вiн мiг щось подарувати — сопiлку, свищика абощо.
Так от на якiй сопiлцi грав тодi дiд Хихиня!
А може, вона до когось потрапила, як дiда не стало. I збереглася до ваших днiв. I хтось, може, грає на нiй, не знаючи, що то Шевченкова сопiлка. I ще, може, якiсь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хiба зберiгатися глиняний свищик сто двадцять рокiв? Оно археологи вiдкопують рiзнi череп'янi вироби, що по тисячi рокiв у землi пролежали. А за якихось сто двадцять рокiв що йому зробиться, свищику?! От би знайти десь!
…Того вечора я довго не мiг заснути.
Я лежав на своїй розкладушцi бiля вiкна, дивився на всiяне зорями небо i думав. Думав про того уявного Єлисея Петровича, доброго симпатичного лiсовика-iнспектора по Києву та Київськiй областi, який допомагає нам з Чаком мандрувати у далекi минулi часи. Яка дивна, яка незбагненна рiч людська уява! У нiй однаково яскраво живе й те, що в життi є, що траплялося, i те, чого немає, що не траплялось i трапитися нiяк не могло.
Минулого лiта, коли я ото перечитав усього Дюма, що був у нашiй сiльськiй бiблiотецi, як розбурхалася тодi моя уява! Жах!… То була просто якась повiнь фантазiї, якесь стихiйне лихо.
Скiльки благородних подвигiв я звершив!
Скiльки пiдступних, пiдлих ворогiв проштрикнув я своєю шпагою!