"Загадка старого клоуна" - читать интересную книгу автора (Нестайко Всеволод Зіновійович)
РОЗДIЛ XV У кляшторi. — Шайтан-ага. — Хмельницький вступає в Київ. — Слава!… Слава!… - Пiдступний удар. — "…Скоморох Терешко Губа… один iз сiмдесяти, яких…"
Стояли ми на тому ж мiсцi, проти Софiї. Тiльки не було нi пам'ятника Богдановi Хмельницькому, нi Присутствених, нi взагалi будинкiв навколо. I дзвiницi Софiївської не було, i сам собор виглядав по-iншому, банi були круглi (вiзантiйськi, як сказав Чак). I площа не забрукована, просто собi заснiжений пустир, по якому холодний грудневий вiтер ганяв поземок.
— Нам туди, на Подiл, — кивнув Єлисей Петрович праворуч, у бiк Михайлiвського монастиря, пiдскочив i злетiв у повiтря. Ми з Чаком теж пiдскочили й злетiли.
Я летiв i дивувався — невже це Київ? Окремими острiвцями стояли церкви й монастирi. Вулиць якось не було видно, оточенi садками одноповерховi будиночки були розкиданi на значнiй вiдстанi один вiд одного.
На березi Почайни розпросторився великий базар — знаменитий, найстарiший у Києвi Житнiй торг. Десятки, а може, й сотнi саней, вантажених рiзним товаром, у безладдi скупчилися на ньому. Надихана громадою людей i коней бiла хмара клубочилась над базаром.
— Києво-Могилянський колегiум, — сказав Чак, показуючи на одноповерхову кам'яницю з церквою, що притулилася просто до базару.
Я кивнув.
З надбудованим другим поверхом вона стоїть i зараз на Червонiй площi. Меморiальнi дошки сповiщають про те, що тут вчилися й працювали Михайло Ломоносов i Григорiй Сковорода.
Ми пролетiли повз колегiум, проминули Житнiй торг i наблизилися до похмурого з вигляду монастиря, обгородженого високим кам'яним муром.
— Оце! — сказав Єлисей Петрович, опускаючися па землю. — Далi ви вже самi. Отамо, у глибинi двору, в маленькiй темнiй келiї. Бачите, оно вузеньке незасклене вiконце… Ну, бувайте! Я назад у зоопарк.
I Єлисей Петрович зник.
Ми з Чаком знялися в повiтря, подолали мур i полинули безлюдним заснiженим монастирським двором.
Ще, не долiтаючи до вiконця, ми почули з келiї веселу пiсню:
Гой-да! Гой-да! Тру-лю-лю! Я журитись не люблю. Гой-да! Гой-да! Ги-ги-ги Хай сумують вороги.
Вiконце в товстiй, майже двометровiй цеглянiй стiнi було вузьке, як бiйниця. Воно одразу нагадало менi вiконця в камерах-одиночках Косого капонiру, найстрашнiшої київської в'язницi, де колись сидiв пiдпоручик Борис Петрович Жаданiвський — керiвник повстання київських саперiв у 1905 роцi. Тепер там музей. Я три днi не мiг отямитися пiсля вiдвiдання того музею.
I тепер, коли я разом з Чаком прослизав крiзь вузьке вiконце до келiї, мене всього аж пересмикувало на згадку про Косий капонiр.
У келiї не було нiчого, крiм пiдстилки з гнилого сiна на кам'янiй долiвцi. На тiй пiдстилцi, обхопивши руками колiна, сидiв Тимоха Смiян i спiвав. На ньому була подерта свитка, босi ноги аж посинiли вiд холоду. Але в очах стрибали бiсики веселостi й непокори.
Iржаво заскрипiв i металево клацнув замок па кованих залiзом важких дубових дверях. Вони з скреготом вiдчинилися, i увiйшли двоє. Одного я одразу впiзнав — то був брат Iгнацiй Гусаковський. Другий — закутаний з голови до нiг у якесь шмаття, так що й обличчя не можна було розгледiти.
— Не хотiв з нами по-доброму, — сказав брат Iгнацiй. — Доведеться по-злому. Цей-то тебе примусить.- I, обернувшись до таємничої постатi, промовив: — Давайте, Шайтан-ага! Тiльки ж пам'ятайте про умову. I швидше. Всi нашi вже втекли. Тiльки ми з братом Бонiфацiем затрималися. Швидше!
Той не вiдповiв. Нахилився до Тимохи.
Одгорнулася шматина, i хижо блиснули маленькi розкосi очицi на жовтому вилицюватому обличчi.
— Слухай, ти, собако! Я посланець великого хана кримського Iслам-Гiрея. Хан прочув про весел-зiлля, смiх-траву i хоче мати її в себе. Воля хана — закон. I я зараз витягну з тебе всi жили, але ти скажеш менi…
— Нi! — вiдрубав Тимоха i засмiявся. — Дурний ти, i твiй хан дурний. Треба вже зовсiм нiчого в казанку не мати, щоб оце запорожця лякати. Не бачити вам повiк нiякої смiх-трави! Ич, ляхи клятi, бусурмани проклятi! З усiх бокiв до нашого весел-зiлля руки попростягали. А осьосьо! — I вiн скрутив величезну дулю.
Щайтан-ага щось дико скрикнув i вихопив кривий нiж.
Та раптом дверi розчинились i вбiг захеканий брат Бонiфацiй. Одвиелi щоки його трусилися.
— Треба! — пiдхопив я. I враз морозний холод огорнув мене всього. I ноги вiдчули твердiсть кам'яної долiвки.
Брат Iгнацiй, брат Бонiфацiй, Шайтан-ага та й Тимоха Смiян завмерли вiд подиву, побачивши нас. Справдi, наша несподiвана поява прямо в них на очах у кутку маленької, тiсної келiї була, мабуть, приголомшлива.
— А-а-а-а! — як у жахному снi, здавлено закричали брати-домiнiкани i першi кинулися геть iз келiї. За мить навздогiн за ними з диким риком стрибнув у дверi й Щайтан-ага.
— Свят-свят-свят! — перехрестившись, усмiхнувся Тимоха Смiян. — Невже з того свiту?
— Нi, — сказав Чак i коротко пояснив, хто ми й звiдки.
— Овва! З майбутнього, значиться? Цiкаво! Ну що ж! Хто б ви не були, низький вам уклiн! — Тимоха вклонився, правицею торкаючись землi. — Життя ви менi врятували. Дякую. А коли ви вже до нас потрапили, треба вам на Хмеля подивитися. Тiльки… — Вiн окинув нас поглядом. — Убратися вам треба. Щоб не померзнути i уваги людей не привертати одягом своїм нетутешнiм. Ану гайда по келiях, мо' щось знайдемо.
Все у кляшторi свiдчило про втечу скору й поспiшливу. Перед образами ще подекуди горiли свiчки, а в кухнi на плитi кипiв забутий чайник. У келiях цiлковитий розгардiяш: на пiдлозi валялися ковдри й подушки, висунутi з-пiд лiжок скринi з одкритими вiками порожньо чорнiли. По кутках валялися побитi пляшки:
Для мене одразу знайшлася тепла сутана з каптуром, в яку я, закачавши рукава й пiдiбравши поли, загорнувся.
— Малого хлопця нiхто за монаха не прийме, — сказав Тимоха. — А от вам небезпечно. Доведеться, мабуть, загорнутися просто у ковдру. Будете схожi на якогось чоловiка божого несповна розуму. Таких пiд Лаврою скiльки завгодно.
Що ж робити — загорнувся Чак у шерстяну ковдру. I рушили ми вгору, до Золотих ворiт.
Нiде нi душi. Всi посунули зустрiчати вiйсько Богдана Хмельницького.
От уже й Михайлiвський Золотоверхий. Урочисто бомкають на дзвiницi Михайлiвськiй дзвони, перегукуючись iз малиновим передзвоном Софiї та вiддаленим благовiстом Києво-Печерської лаври.
Починаючи вiд Софiї вже юрмився народ.
— Ходiмо! Ходiмо! Швидше! — вiдганяв нас Тимоха, проштовхуючись у натовпi. Нас штовхали з усiх бокiв, i тiльки завдяки богатирським зусиллям Тимохи Смiяна ми просувалися вперед.
За Софiєю вже виднiлися руїни Золотих ворiт, посрiбленi iнеєм, заснiженi, казково гарнi.
Бiля Золотих ворiт на бiлому конi з'явився Богдан Хмельницький. За ним трохи позаду їхали ще кiлька вершникiв, пiдносячи догори бунчуки з кiнськими хвостами та важкi оксамитнi малиновi прапори. А вже далi, скiльки сягало око, їхали запорожцi.
Богдан Хмельницький був у хутрянiй шапцi з пухнастими бiлими перами вiд лоба на два боки, у просторiй отороченiй хутром накидцi, з булавою, що iскрилася коштовним камiнням.
Йому пiднесли на рушнику хлiб-сiль.
Вiн спiшився, поцiлував хлiб, вiдломив шкуринку, передав коровай джурам.
З натовпу вийшли наперед кiлька парубкiв у довгополих чорних свитках, поверх яких були накинутi плащi, що зав'язувалися на грудях пiд горлом шворками.
— Спудеї. Вихованцi Київської академiї,- шепнув менi Чан. Один iз спудеїв став у величну позу i, одкинувши вбiк праву руку, почав декламувати:
О великий паш Богдане!
Свято нинi довгождане,
Полководцю наш преславний,
Ти звiльнив наш Київ славний.
I за це тобi складаєм
Ми подяку i схиляєм
Пред тобою ми глави.
Ти ж своєї булави
Iз руки не випускай,
Швидше край наш визволяй!…
Вiршi були довгi й досить кострубатi, але спудей читав їх дуже натхненно, з пiднесенням. Потiм виступив iнший спудей, який теж читав вiршi, але вже по-латинi. Я нiчого не зрозумiв, крiм того, що бiльшiсть слiв закiнчувалася на "ус".
Натовп був настроєний святково. Всi щось радiсно гомонiли, раз у раз вигукуючи: "Слава!"
— О! Дивись! Ондо київський полковник Силуян Мужиловський. Його Хмельницький потiм пошле послом у Москву домовлятися про возз'єднання з росiйським народом, — злегка пiдштовхнув мене Чак.
Та я не встиг роздивитися київського полковника Силуяна Мужиловського.
Тимоха Смiян, який стояв поруч зi мною, раптом стиха охнув i схопився рукою за бiк. Я обернувсь i встиг помiтити хижi розкосi очицi Шайтана-аги, що, метнувшися, з тик у натовпi.
— Ой!
Крiзь пальцi Смiянової руки, яку вiн притис до боку, точилася кров.
— Ой, Чак! Дивiться!. Ой! — розпачливо скрикнув я.
— Тихо! Цитьте! Не псуйте киянам свята. Його вже не впiймаєш. Допоможiть менi краще вибратися звiдси. Щоб я не наробив клопоту людям. Тимоха усмiхнувся побiлiлими губами.
Ми пiдхопили його з двох бокiв.
Але, якби не напруження останнiх сил козака Тимохи, не знаю, чи вибралися б ми з натовпу. По-моєму, не ми його, а вiй iще нас пiдтримував.
Лишаючи на снiгу кривавий слiд, ледве дотягли ми його до софiївського муру.
Обiпершись спиною на мур, Тимоха опустився на землю.
— Ну от… Усе… Дiстав-таки мене бусурман Шайтан… Але смiх-трави все одно не матиме… — Тимоха важко зiтхнув.
— Давайте ми вас перев'яжемо, давайте, — схилився над ним Чак.
— Нi… це вже нi до чого… Пiзно… Умирати треба теж достойно… по-козацькому, без метушнi… Прийшла безноса, треба зустрiти її гостинно, з усмiшкою… "Здрастуйте, свахо!…"-через силу усмiхнувся, обвiв нас довгим поглядом. I раптом в очах його майнув подив. — Че… Чекайте, а ви з майбутнього… для чого? Чи не за смiх-травою?
Ми з Чаком одвели очi.
— Ех, як же це я… Слухайте… Є стара родинна легенда… Був колись скоморох Терешко Губа. Тут… у Києвi… давно… один iз сiмдесяти, яких-их… — Тимоха раптом рiзко вдихнув повiтря i, опускаючи на груди голову, повiльно-повiльно видихнув. То був останнiй його подих. Очi його закрилися. Назавжди.
Вражений, я розгублено подивився на Чака. Чак одвернувся, закусивши губу.
Несподiвано бухнуло раз, другий… Потiм запахкало часто й безладно. То кияни салютували Хмельницькому з гармат, з пiстолетiв, з рушниць…
I цi пострiли, i дзвони злилися для мене в один якийсь незбагненний звук. Цей звук якось непомiтно перетворився на гуркiт мотора.
…Над площею Богдана Хмельницького низько летiв вертолiт. Чак дивився на мене стомленими, страдницькими очима.
— Такий козак був… — прошепотiв я.
Я не мiг отямитись вiд щойно пережитого.
— Ну, ходiмо… — Чак пiдвiвся. — Я подзвоню тобi. Не знаю коли… завтра, пiслязавтра… Як себе почуватиму.