"Загадка старого клоуна" - читать интересную книгу автора (Нестайко Всеволод Зіновійович)
РОЗДIЛ XVIII Подорож у 1068 рiк. — Терешко Губа. — Повстання. — "Людiє, схаменiться! — " Чак вiдчуває себе винним.
Менi здалося, нiби Чак чи то схуд, чи то змарнiв. Зморшки чiткiше вимальовувалися на його обличчi, пiд очима темнiли кола. Але усмiхався вiн бадьоро.
— Ото два днi сидiв я в бiблiотецi, лiтописи перечитував. "Повiсть временних лiт" головним чином. Шукав. — Ну i як? — нетерпляче спитав я.
— Стривай. Зараз. Спершу давай iсторiю трохи згадаємо. Ну, легенду про те, як засновано Київ, ти знаєш.
— Знаю. Брати Кий, Щек, Хорив i сестра їхня Либiдь! — випалив я.
— Так. Проминемо Аскольда i Дiра, Олега, Iгоря, дружину його Ольгу, Святослава, сина його Володимира, Ярослава Мудрого, перiод розквiту древньої Київської Русi… Поглянемо, що робилося в Києвi пiсля смертi Ярослава Мудрого. Влада перейшла до його синiв. Великокнязiвський київський стiл одержав старший син Iзяслав. Брати його одержали так званi удiльнi землi — князiвства Чернiгiвське, Переяславське та iншi.
I от у 1068 роцi на пiвденно-схiднi рубежi Русi напали половцi. Київський князь Iзяслав та його брати Всеволод Переяславський i Святослав Чернiгiвський виступили проти них. На рiчцi Альтi половцi вщент їх розбили. Святослав з рештками своєї дружини втiк до себе назад у Чернiгiв, а Iзяслав i Всеволод утекли в Київ. Кияни були схвильованi поразкою, половцi загрожували їхньому мiсту. I кияни звернулися до князя з вимогою дати їм зброю, щоб захистити Київ.
Та князь боявся, щоб ту зброю Кияни не повернули проти нього самого, i вiдмовився.
Тодi вибухнуло повстання, перше в iсторiї Києва повстання простих людей проти правителiв.
Повсталi розгромили Гору, княжий двiр i двори бояр та воєвод, насамперед ненависного тисяцького Коснячка. Iзяслав i Всеволод втекли. Кияни звiльнили з в'язницi полоцького князя Всеслава Брячиславича i проголосили його великим князем київським…
— Для чого? — здивувавсь я. — А звiдки вiн взагалi взявся там у в'язницi, той Всеслав Брячиславич?
— Для чого — я й сам не знаю. А взявся вiн дуже просто. У 1067 роцi дружина його була розбита Iзяславом, Святославом i Всеволодом у битвi на рiчцi Немизi, а сам вiн був захоплений пiд час переговорiв у полон. — Вiн що — такий був гарний?
— Нi. Вiн пограбував Софiйський собор у Новгородi i спалив мiсто. Повсталих киян вiн через сiм мiсяцiв зрадив i втiк до себе у Полоцьк. А Iзяслав захопив Київ i жорстоко покарав повсталих. Сiмдесят ватажкiв було страчено i дуже багато ослiплено за наказом сина Iзяслава Мстислава, дружина якого перша вступила до мiста. — Сiмдесят ватажкiв! — вигукнув я.
— Сiмдесят. У лiтописi так i записано. I е усi пiдстави вважати, що в першому київському повстаннi брали участь i скоморохи. Бо в усiх згадках про скоморохiв пiдкреслюється бунтiвний, пiдбурюючий до непокори їхнiй характер. Отже…
— Отже, все точно. "Один iз сiмдесяти, яких…" стратили за керiвництво повстанням у Києвi в 1068 роцi!
— Схоже на це. Послухаємо, що скаже Єлисей Петрович. — Чак звiв очi догори. Я теж пiдвiв голову.
Єлисей Петрович, як завжди, сидiв на гiлцi, але цього разу не читав, а, зсунувши окуляри на кiнчик носа, позирав на нас i уважно слухав. Єлисею Петровичу, яка ваша думка? — спитав Чак. Єлисей Петрович злiз з дерева, вмостився на лавцi поряд з нами.
— Слухав уважно i з iнтересом. Вiд себе додати можу, що вперше згадуються скоморохи якраз в iсторичному документi Повчання про кари Божiї", який був написаний саме як вiдгук на подiї, що потрясли Русь у 1068 роцi, тобто на знамените київське повстання, про яке йшлося.
— О, а казали, що iсторiю не дуже знаєте, — усмiхнувся дiдусь Чак.
— Ну, ця iсторiя менi дуже близька, — заперечив лiсовик. — Я ж i сам родом з тих часiв. I документ отой iсторичний "Повчання про кари Божiї" нашого брата стосувався безпосередньо. Не раз читав, майже напам'ять знаю. Ось що там пишеться (цитую по пам'ятi): "Усякими хитрощами уводить в оману диявол, одвертаючи людей вiд бога трубами i скоморохами, гуслями i русалiями… Коли ж надходить час молитви, мало людей опиняється в храмi. Варто тiльки танцюристам, гудцям чи iншим iгрецям погукати на iгрище бiсове, то всi бiжать радiсно i весь день там стовбичать, участь беручи у позорищi, а коли до церкви покличуть, то людiє позiхають, чухаються, потягуються й кажуть: дощ, або холодно, або ще що-небудь. А на позорищах нi даху, нi затишку, а дощ i вiтер, але все приймають, радiючи, дозори влаштовуючи на пагубу душам. А в церквi i дах, i завiтря дивне, але не хочуть прийти на повчання". О!… - Добра у вас пам'ять, — з заздрiстю сказав я.
— Ви помiтили, — не прореагував на мою похвалу лiсовик, — що скоморохи тут названi слугами диявола, а iгрища їхнi — бiсовими? Отже, як бачите…
— Ой! — несподiвана думка раптом майнула в моїй головi. — Ви ж казали, що родом iз тих часiв i… То, може, ви й брали участь у тих подiях?
— Нi! — зiтхнув Єлисей Петрович. — Я ж усе-таки лiсовик. Жив я тодi не в самому Києвi, як тепер, а в лiсi. Правда, неподалiк, за Перевiсищем. Так тодi називався порослий лiсом Хрещатий яр, де нинi пролягав Хрещатик. Та й молодий я був тодi дуже, молодий i зелений. У буквальному розумiннi. Нi, не брав я тодi участi в тих подiях. На жаль. Але зараз вiзьму з задоволенням. Разом з вами… Так, значить, тисяча шiстдесят восьмий рiк. А мiсяць який, знаєте?
— Не тiльки мiсяць, а й день у лiтописi зазначений, — сказав Чак. П'ятнадцяте вересня/ I починалося все отут, на цьому мiсцi, на Подолi, на торговищi.
— Ясно! П'ятнадцяте, значить, вересня тисяча шiстдесят восьмого року. Ану-ну! — Єлисей Петрович поставив на часовi-зорi «експозицiю», примружився. — Та-ак!… Скомороха як звали? Нагадайте. — Терешко Губа.
— Та-ак. Губа, значить… Раз Губа, то мусить бути, ясна рiч, губатий. Як Смiян, як Хихиня… Може, вiн навiть предок їхнiй, — Напевне! — вигукнув я.
— Та-ак… Ого-го!… Ну й юрмище на торгу. А он i скоморохи. Там десь Терешко наш Губа. Але пiзнати зовсiм неможливу. Маски на них. Харi бiсiвськi, як тодi говорили. Ну, що ж, поїхали! — Поїхали! — пiдхопив я. Поїхали! — кивнув Чак.
I враз померкнув свiт менi перед очима, полетiв я, у глиб вiкiв провалюючись.
… Перше, що я почув, то була пiсня. Якийсь скоморох у вивернутому наверх вовною кожусi, у рогатiй вишкiренiй масцi, пританцьовуючи, голосно спiвав: Ой, хвалився князь, На рать iдучи, Ще й братiв своїх На рать беручи: — Ех, єдиним махом Всiх я побивахом! — Та насправдi то брехня, То є лжа. — Князь вiд половцiв, Мов заєць, бiжа. А за ним собачка З мордою Коснячка. Отака-то слава В князя Iзяслава!…
Як тiльки скоморох доспiвав, iз сiрого, бородатого, у полотняних рубищах натовпу залунали гнiвнi вигуки: — Iстинно Губа-скоморох глаголить! — Ганьбище!
I враз загудiв, забомкав, скликаючи на вiче, дзвiн-калатало. I звiдусюди — з Подолу, з передграддя — заспiшили на торговище люди: ремiсники, ковалi, гончарi, сiдельники, шевцi, кравцi, кожум'яки а також купцi, торговцi й смерди (тобто хлiбопашцi, городники).
I поки вони збираються, я роздивляюся навкруги. Це наче те саме мiсце на Подолi, але як воно не схоже не лише на сучасний Подiл, а й на той часiв Богдана Хмельницького, а потiм Сковороди.
Ми стоїмо на просторому майданi, втолоченому тисячами нiг торговищi. Весь Подiл обнесено столпiєм — рубленим з колод валом.
У тому валу ворота, що ведуть на Притику, — гирло рiчки Почайни, де мiстилися клiтi, до яких причалювали баржi. Хто б подумав, що така вона була велика судноплавна рiчка! (Тепер вiд неї й слiду нема.)
Серед рублених подiльських будинкiв i мазанок, що розкиданi у безладдi, височить церква святого Iллi — перший християнський храм у Києвi, зведений ще за княгинi Ольги.
На схилах гори лiпилися деiнде дворища бояр, яким не пощастило втулитися у Верхнє мiсто, та здебiльшого хати, хижi й халупи ремiсникiв. Це було так зване передграддя.
Далi починалася Гора — Верхнє мiсто. Там жив князь, бояри, воєводи, тисяцькi, а також гриднi — княжна охорона. (Все це розказав менi Чак.)
Гора була обнесена високим валом. А над Боричевим узвозом стримiла рублена триярусна гостроверха вежа з важенними дубовими ворiтьми — в'їзд з Подолу i передграддя у Верхнє мiсто. Ворота охороняли закутi в кольчуги воїни в залiзних шоломах, з мечами, щитами i списами. А торговище роїлося i гуло. Людей все бiльшало й бiльшало. Та от…
— Людiє! — закричав хтось гучним голосом. — Половцi розсiялися по всiй землi, сунуть i сюди! Невже допустимо, що прийдуть i топтатимуть київську землю нашу, убиватимуть дiтей, жон i батькiв наших?!
— Не допустимо! — Не бувати цьому! — На брань пiдемо з ворогом лютим!
— Не може князь со дружиною — самi Київ боронити будемо! — Оружно пiдемо на поганцiв! — Не дамо Києва на погубу! Завирувало вiче на торговищi. — Слати до Iзяслава слiв! — Хай дає князь нам зброю та конi! Пiдемо битися! I от уже видiлило вiче по-нашому делегацiю, а по-тодiшньому слiв (послiв тобто), i рушили вони Борячевим узвозом на Гору.
Сторожа бiля ворiт навiть не спробувала затримати їх, пропустила одразу. Чак, я i Єлисей Петрович полинули слiдом. От i Верхнє мiсто.
За ворiтьми зразу праворуч знаменита Десятинна церква (фундамент якої можна побачити зараз бiля Iсторичного музею), а за нею обнесений дерев'яним частоколом кам'яний двоповерховий великокнязiвський палац-терем. Упевнено й смiливо йдуть туди сли. I одступає сторожа. Вийшов на iанок князь Iзяслав. — Що треба? — брови насупив. Вклонилися йому сли: — Половцi розсiялися по всiй землi. Вiче ухвалило просити тебе, князю, дай нам зброю i коней, ми будемо ще битися з ними.
Прислухався князь до тривожного гулу, що долинав. iзнизу, Подолу, — в очах мелькнув переляк.
— Нi! — наче камiнь у слiв кинув, повернувсь i зник у теремi.
Мов туча нахмурилися сли — вiдмовив, бач, князь народовi. А з Подолу вже сунуть на Гору люди. Вже запрудили Бабин торжок, що одразу за ворiтьми. Нетерпляче ждуть рiшення. I як почули, що вiдмовив князь, наче греблю прорвало.
— То все вiд Коснячка-воєводи, пса лютого!
— Вiн намовив!
— Допоки знущатися з людей буде!
— Бий Коснячка ненависного!
I кинулися до Коснячкового дворища, що неподалiк вiд Софiї було.
Глянув я на знамениту Софiю Київську. Зовсiм не така, як тепер. Наче велика кам'яна гора, з куполами округлими, схожими на куполи Володимирського собору. Коснячка, люди не застали. Втiк вiн кудись. Хтось гукнув:
— Ходiмо звiльнимо людей наших а темницi! I подiлилися люди на два гурти — один гурт пiшов до поруба-темницi, iнший — до князiвського палацу.
Оскiльки скоморохи i серед них Терешко Губа посунули до князiвського палацу, ми полетiли за ними.
Юрба у дворi клекоче, вирує. Кинулися нарештi до дверей.
Подалися дверi пiд нестримним натиском людей — зiскочили а петель, упали.
Увiрвалися повсталi до княжого палацу. А в ньому порожньо, хоч шаром покоти — нiкого. Всi втекли: i князь, i дружинники, в охорона.
Розтеклися люди по терему, по просторих князiвських палатах, нишпорять, князя й прислужникiв його шукають, та дарма.
А Терешко Губа (вiн iще на Подолi, як вiче почалося, "бiсiвську харю." зняв i такий схожий став на Смiяна та Хихиню, Сумнiву не було — предок) посеред головної, золотої князiвської палати став та як закричить:
— Людiе! Та це ж уперше в Києвi таке! Простi смертнi князя прогнаша! Ха-ха-ха! Лiпота! Радiсть яка! Ха-ха-ха!… I ну навприсядки танцювати, через голову перекидатися, мало не до стелi пiдстрибувати. А за ним iншi скоморохи i просто люди.
Бачу — один бородань, немолодий уже, з сивим волоссям, через лоба шворкою перев'язаний, стоїть бiля стiни, похмуро на тi танцi позирає. Терешко Губа теж угледiв його. — А ти, Минуло Гончар, пощо невеселий? Сина мого на Альтi вбито.
— Правда, горе велике, — хитнув головою Терешко. — Та його вже не воскресиш. Горе твоє осiбне, а радiсть нинi в нас на всiх одна, спiльна. Не можеш ти не роздiлити її. Подолай себе, усмiхнись, щоб людей у цей день не смутити. — I радий би, та горе вуста замкнуло.
Подивився на нього пильно Терешко Губа i враз махнув рукою: — Ех!… Не варт, може, свого скоморошого покону рушити, та день же сьогоднi такий…
Полiз вiн за пазуху, дiстав шкiряну торбинку, розв'язав, подав Минулi. — Що це? — звiв на нього очi Минула Гончар.
— Не бiйсь. Не отрута. Весел-зiлля це, смiх-трава. Пожуй лишень, побачиш. Одну травинку бери, бiльше не треба.
Узяв Минула з торбинки суху травинку, пiднiс до рота, пожував. I на очах перемiнився враз — наче засвiтився весь iзсередини.
Одкинув назад голову й зареготав, весело, розкотисто, на повнi груди: — Ха-ха-ха-ха-ха! А вже iншi руки тягнуть: — Ану дай! — Дай покуштувать! I менi, Терешко! — I менi! — Менi теж! Розгубився Терешко. Та хiба стане сили вiдмовити людям, коли так просять? Ще й у такий день! I за хвилину вже реготав, заливався навколо Терешка увесь натовп.
Першi хвилини ще було нiчого. Ну, смiються люди, то й добре. Князя прогнали. Весело.
Я й сам мимохiть усмiхався. Коли бачиш, як люди смiються, завжди чогось самому всмiхатися хочеться, навiть якщо й не знаєш, чого вони смiються. Та раптом хтось вигукнув:
— Веселощi Русi є пити! А давайте ж сюди хмiль-зiлля, меди наливай!
I де не взялися бочки з медом хмiльним. I захлюпало у келихах довкруж. I тут уже щось страшне почалося.
Коли люди смiються зрозумiло з чого — це нормально. Коли ж смiються без усякої видимої причини, тiльки вiд хмелю дурного — це жахливо.
Он смiється худий, знеможений, мабуть, чимось хворий чоловiк. Чого?
А он старий, немiчний дiд смiється. Чи до смiху йому зараз? Чи тому хлопчиковi горбатенькому, що смiється, аж захлинається, i сльози течуть по його замурзаних запалих щоках.
А Минула Гончар… У нього ж сина вбили. Щойно ж говорив. А сам смiється, аж заходиться… Це було страшно! Я подивився на Чака. Обличчя в Чака було страдницьке. Глянув на Єлисея Петровича, той одвернувся.
В цей час у князiвський палац убiг розгублений парубок у латанiй сорочинi.
— Ой! Там Всеслава полоцького з порубу звiльнили, хочуть його київським князем проголосити. А навiщо вiн нам?
Парубок iще щось кричав, але його нiхто не слухав. Усi, регочучи, кинулися на княжий двiр, де якiсь мужi вигукували: — Князю Всеславу слава! Слава! Слава! — Iди князювати i правити нами! — Київський стiл вiльний! Тебе чекає! - Iди, Всеславе, князювати! — Слава Всеславу! Слава! I почали виспiвувати, регочучи й пританцьовуючи: — Слава, слава, слава, слава! Мати хочемо Всеслава!…
I лише окремi люди, отой парубок у латанiй сорочинi i ще якiсь, вигукували:
— Людiе! Схаменiться! Пощо нам той Всеслав?! Чи на те Iзяслава прогнали, аби на шию собi Всеслава посадити?! Схаменiться! Людiє! Але на них нiхто не звертав уваги.
У тому натовпi я побачив раптом скомороха Терешка Губу. Вiн стояв i озирався на всi боки. Його завжди усмiхнене обличчя виглядало якось дивно i неприродно — вiн дивився навколо розпачливо й винувато.
Якiсь меткi люди швиденько розтягали з палацу добро — хутра, скринi, золоте й срiбне начиння, коштовностi…
Он хтось тягне пробошки — м'яке взуття з цiлого шматка шкiри, вишиване, рiзнрколiрне. Оберемок отих пробошок несе перед собою. Вони в нього падають на землю, але вiн i не помiчає. Свiту бiлого за тим оберемком не бачить.
Iнший зiгнувся у три погибелi, здоровенне сiдло на собi тягне. Мабуть, у нього й коня нема, а сiдло вхопив.
А там двоє, вириваючи один в одного, на шмаття роздирають золотом шитi жiночi шати.
Якийсь ломига, ухопивши пiд обидвi руки двоє барил з благовонiями (вони йому треба!), через натовп суне. З розгону наступив кованим чоботом на босу ногу отому маленькому горбатенькому хлопчику. Хлопчик скорчився од болю на землi, обома руками за ногу свою закривавлену вхопився, кров юшить, сльози з очей течуть, а ломига регоче… I вже iнший ломига з реготом на нього суне, от-от зовсiм роздавить.
Не, витримав я, кинувся до хлопчика, просто з-пiд нiг вихопив його.
I шаленiючий натовп став рухатися передi мною все швидше, швидше, швидше (наче ота прискорена зйомка в кiно), закрутилося все у чорний смерч i… Останнє, що я подумав, було: "Так от чого не видавали людям секрет смiх-трави тi, хто його знав!…"
… Хряснули дверцята таксi на зупинцi. Я помiтив зелену бороду Єлисея Петровича у вiдчиненому вiкнi машини. Вiн усмiхнувся невесело i помахав нам рукою — таксi вiд'їхало. Вперше вiн залишав нас отак звичайно, буденно.
Ми сидiли з Чаком на лавi бiля пам'ятника Григорiю Сковородi на Подолi. Чак зiтхнув.
Я подивився на нього. Вiн сидiв згорблений i похмурий. Потiм вiн звiв на мене очi. I вираз їх був схожий на вираз очей Терешка Губи, коли той дивився на шаленiючий натовп, — розгублено-винуватий. — Невже справдi вiд отiєї смiх-трави так невдало закiнчилося повстання? — спитав я. Чак знову зiтхнув:
— Хто його зна, чи була та смiх-трава, чи не було насправдi… Наша ж з тобою подорож все-таки уявна… Але те, що темний ще тодi був народ, — це точно. I що хмiль-зiлля замакiтрювало їм голови, дурiли вони вiд нього i часто робили не те, що треба, — теж точно. Про це й лiтописи свiдчать.
I раптом я подумав: "А мiж iншим, полювали за смiх-травою здебiльшого чогось лихi люди. Мабуть, це недарма…"
— Ну от! Закiнчилися нашi з тобою мандри… — з гiрким жалем сказав Чак. — Спасибi тобi, Стьопо… Гарний ти був Менi супутник. Прощай! Хай тобi щастить у життi твоєму! Хай воно буде цiкавим i щасливо-пригодницьким, тобто хай усi твої пригоди мають щасливий кiнець!… I — люби цирк. Це прекрасне, вiчно юне мистецтво, яке без усякого весел-зiлля несе людям радiсть i смiх. Прощай! — Чак обняв мене i поцiлував у щоку. Менi чогось здавило у горлi i засвербiли очi.
Я хотiв щось сказати i не змiг. Чак пiдвiвся й пiшов, не обертаючись. I, як завжди, одразу зник з очей…