"Загадка старого клоуна" - читать интересную книгу автора (Нестайко Всеволод Зіновійович)
РОЗДIЛ VI Найдовший. Бо дуже багато подiй тут вiдбувається… — Пiротехнiк Федiр Iванович Смирнов. — Ми йдемо у Гiппо-палас. — Мадемуазель Тереза. — Смертельний номер. — "Не вбивай мене, я вiдкрию тобi секрет…"
I знову я на Євбазi. Серед вируючого, галасливого, строкатого натовпу дореволюцiйних людей бiля запахущої паруючої «обжерки». I Чак-гiмназист тримає мене за руку.
Враз одпустив i подався назустрiч Стороженковi, який пiдводився з-за прилавка, витираючи тильним боком долонi маснi губи.
— Здрастуйте!
— Здрастуйте! Спасибi, що прийшли. Ходiмте! — Стороженко пiдняв iз землi круглу, картонну коробку, в яких до революцiї носили дамськi капелюшки (я в кiно бачив).
Вони вийшли з базару i наблизились до трамвайної зупинки.
— Пiд'їдемо вгору трамваєм, — сказав Стороженко,
Пiдiйшов трамвай.
Я влинув у трамвай слiдом за ними.
— Два на один тариф, — сказав Стороженко, подаючи кондукторовi два великi п'ятаки.
Кондуктор одiрвав од вертушки, що висiла на шкiрянiй з жовтим мiдним затвором сумцi, квитки, смикнув за мотузок, протягнений пiд стелею вагона над штангою з брезентовими петлями для рук. Попереду, у кабiнi вагоновода, бемкнуло, задеренчав дзвiнок, i трамвай iз скреготом рушив.
Трамвай був майже порожнiй.
Стороженко з Чаком сидiли в фiгуристах, сплетених з лози, аж до блиску вiдполiрованих пасажирами i, мабуть, дуже. зручних крiслах, а я витав над ними. Мiсця вiльнi були, i я теж мiг сiсти, але то б нiчого не дало. Уперше я вiдчув досаду на свою безтiлеснiсть. Не маючи тiла, я не мав змоги вiдчути насолоду вiд сидiння в зручному крiслi бiля вiдчиненого трамвайного вiкна. Але я стримався вiд настiйливого бажання стати тiлесним. Пам'ятав, що це одразу дуже ускладнить моє перебування в минулому, може зненацька перервати його. А подiї ж тiльки починають розгортатися. I хтозна, може, сьогоднiшнiй день стане вирiшальним у розкриттi таємницi.
Бiля Володимирського собору Стороженко i Чак зiйшли з трамвая.
"Еге, погода! — подумав я. — У гаманцi у вас, дядьку, погана погода, от у чiм рiч! Щоб далi їхати, треба ще грошi платити".
Я вже зрозумiв, що у дореволюцiйному київському трамваї були так званi тарифнi дiльницi — за кожну дiльницю плати грошi. Не те що зараз — заплатив п'ятака i катайся в метро хоч цiлий день.
А погода справдi була чудова. Золота київська осiнь. Ботанiчний сад аж палав усiма вiдтiнками барв вiд багряно-червоного до жовтогарячого.
Вони пiшли бульваром у бiк Бессарабки (до речi, вона називалася тодi площею Богдана Хмельницького).
Минули Другу, а потiм Першу київську чоловiчу гiмназiю.
Праворуч червонiла знайома восьмиколонна кам'яниця Київського унiверситету.
У скверi проти нього на мiсцi теперiшнього пам'ятника Тарасовi Шевченку стовбичив пам'ятник iмператору Миколi I.
Внизу вже виднiлася знайома будiвля Бессарабського ринку.
Праворуч на теперiшньому готелi "Україна" горiли проти сонця на даху навколо башти слова: "Паласт-отель".
Спустилися на Бессарабку i звернули лiворуч на Хрещатик. I з майже безлюдного Бiбiковського бульвару наче знову втрапили на базар.
Тротуарами сновигають люди туди й сюди, посеред вулицi деренчать трамваї, вiзники вйокають на прольотках, де-не-де чих-чихикають допотопнi автомобiлi на мотоциклетних спицястих колесах, форкаючи синiм димом.
А вивiсок, а об'яв, а реклам та оголошень! У мене аж очi розбiглися. I всi з ятями, усi з вензелями якимись.
Там, диви, Едуард Брабець праси-утюги i м'ясорубки рекламує.
Там перукарня "Нiколя i Леонiд" припрошує дам i панiв заходити, не минати.
Там кавказький магазин М. Я. Бебеша сповiщає про те, що ним одержанi у величезнiй кiлькостi килими персидськi, текiнськi та кавказькi, портьєри, бурки i… чоботи.
Там торговий дiм братiв Романових пропонує самозапалювальне гасово-жарове освiтлення — лампи, лiхтарi та приладдя. Лiхтарi «Iскра», лампи «Ека», "Сфiнкс" та «Напiвсфiнкс». Видно як удень.
I тут же про всяк випадок "Лангензiпен i К°" пропонує вогнегасилку, а "Септер i К°" — пожежнi труби, насоси, гiдропульти i брандспойти!
Головне депо музичних iнструментiв i нот Г. I. Їндржiшек на всi заставки розхвалює свої пiаноли-пiано, оркестрiони, електричнi пiанiно-автомати, грамофони з рупорами i без рупорiв.
А вже кондитерська-ресторан Семаденi чого тiльки не пропонує — аби грошi.
О! Бiблiотека росiйських, польських, французьких i англiйських книжок Л. Iдзiковського, що має сто тисяч томiв, вiдкрила дитячий вiддiл з одинадцяти тисяч томiв на п'яти мовах. "Для панiв дачникiв i тих, хто живе в провiнцiях, абонемент на пiльгових умовах!"
"Ага! — догадуюсь я. — Значить, у бiблiотецi теж не почитаєш без грошей".
А от перший у Росiї театр-бiограф «Експрес» рекламує "Розiрванi ланцюги" (сучасну драму за участю знаменитої артистки Рози Флерi), а також комедiю "Боба утопився" i драму з життя бiржовикiв "Дорога по трупах".
А ондо й сама торгова бiржа.
А онде поштамт, увесь заснований дротами вгорi.
А ондо Банк для зовнiшньої торгiвлi. (Цей будинок i зараз стоїть на Хрещатику i вважається найцiннiшим, як менi сказав тато, київським будинком в архiтектурному вiдношеннi. Недарма архiтектори його собi забрали для свого проектного управлiння.)
Далi театр-атракцiон А. Мянковського анонсує гастролi знаменитої Бархатної маски (вiдомої в Росiї оперної спiвачки, виконавицi побутових пiсень). Зверх програми — гастроль улюбленця глядачiв вiдомого комiка Живого Дурашкiна.
Про рiзнi магазини мануфактури, ковбас, ювелiрних виробiв, дамських причандалiв рiзних я вже й не кажу, їх було понатикано на Хрещатику на кожному кроцi. До того ж деякi з них були з порожнiми вiтринами — мабуть, прогорiли вже.
Про те, що комерсанти прогорали на Хрещатику часто, я особливо зрозумiв, коли ми повернули на вулицю Карла Маркса (Миколаївську по-тодiшньому).
Тут майже на кожному будинку були вивiски страхових контор.
"Росiйський Лойд. Страхове товариство, засноване в 1870 р."
"Страхове товариство «Саламандра» i т. д. i т. п.
I от за готелем «Континенталь», там, де тепер кiнотеатр "Україна", побачив я нарештi цирк, або «Гiппо-палас», як назвав його вiдомий київський дресирувальник коней II. С. Крутиков, який побудував його (гiппос по-грецькому кiнь).
Пiвколом здиблювався угорi фасад з шiстьма величезними вiкнами i кiлькома дверима.
Ще йдучи Хрещатиком, коли минали вулицю Фундуклеївську, Стороженко зiтхнув i, вказавши на будинок по Фундуклеївськiй метрiв за сто вiд рогу, промовив:
— Отут я починав своє циркове життя. Акробатом. У цирку Соббота. Тепер тут театр Бергоньє.
Я з цiкавiстю глянув на непоказний будинок i згадав, що нинi на цьому мiсцi — Київський театр росiйської драми iменi Лесi Українки.
— Скiльки я пережив тут щасливих хвилин, — вiв далi Стороженко. — Першi успiхи, першi оплески, перше визнання публiки… I першi цирковi пригоди. Пам'ятаю, у фокусника Маргареттi зiпсувався реквiзит, — у шафi, де мала зникати асистентка, задня стiнка одвалилася, i всi побачили, як там сидить, зiгнувшися, бiдна дiвчина… А втiм, у «Гiппо-паласi» теж нещодавно, тижнiв три тому, сталася пригода пiд час гастролей Володимира Дурова, коли вiн показував велику циркову виставу "Вiйна гусей, качок, пiвнiв i мавп зi свиньми", у якiй брали участь понад чотириста тварин. Там був штурм i бомбардування фортецi, вибух поїзда та iнше. Так от, пiд час репетицiї о п'ятiй годинi дня мавпи вибiгли з арени в коридор, сходами спустилися на перший поверх, де було кондитерське вiддiлення Ферахзаде. Прикажчик, перелякавшись, утiк, а мавпи почали таке виробляти у кондитерськiй, що й переказати не можна; геть порозкидали тiстечка, печиво, а тодi заходилися бити й трощити пляшки з лимонадом. Дуров ледве-ледве їх угамував.
Все це Стороженко весело розповiдав Чаковi по дорозi, а тепер, пiдiйшовши до «Гiппо-паласу», враз чогось спохмурнiв, знiтився, нерiшуче затупцяв на мiсцi.
Менi здалося, що вiн чогось не наважувався зайти в цирк, чогось вагався.
— О! — раптом сказав вiн, наче йому несподiвано спала на думку генiальна iдея. — Ви знаєте, друже мiй дорогий, ми з вами зараз зайдемо ще до одного майстра. Потрясаючого майстра. На хвилину. Якщо вже показувати номер, то треба, щоб було ефектно. Правда?
— Правда, — охоче погодився Чак. Вiн розумiв хвилювання колишнього клоуна i спiвчував йому.
— Це зовсiм близько. На Лютеранськiй, унизу. Пройдемо трохи Мерингiвеькою i все, — Стороженко наче вибачився перед Чаком.
Вони звернули на вулицю проти цирку.
Я її одразу впiзнав. Це ж вулиця iменi Заньковецької! Майже всi будинки тi ж самi, що були й тодi. Хiба що крiм одного, у глибинi, проти вулички, котра веде до театру Соловцова (тобто iменi Iвана Франка).
Саме на цей будинок i вказав Стороженко Чаковi, коли вони минали його.
— Отут я теж трохи працював. В естрадному театрi «Аполло». У трупi Марморiнi. "Живi скульптури". Зевсом був, Громовержцем, — гiрко усмiхнувся вiн. — А потiм хазяїн вигнав мене. За те, що я заступився за бiдну дiвчинку з кордебалету, яку вiн переслiдував. "I полетiв божественний Зевес в брудну калюжу з голубих небес…"
Вони вийшли на Лютеранську (тепер це вулиця Енгельса) i, перетнувши її, наблизились до шостого номера. Це вiдомий тепер у Києвi будинок. На ньому прикрiплена меморiальна дошка, бо тут жив у 1914 роцi великий пролетарський письменник Максим Горький.
А тодi у розцяцькованiй вiтринi першого поверху привертав увагу яскравий рекламний щит:
"Пiротехнiчна лабораторiя Ф. I. Смирнова.
Кращi в Росiї фейєрверки.
Перше в Росiї виробництво витончених паперових виробiв для котильйону.
Ордени, тури, шапочки, вiяла, паперовi квiти, конфеттi, серпантин, гiрлянди для прикрашання залiв i т. д. i т. п.
Моделi всiх новинок, що з'являються за кордоном, негайно одержуються мною, тому моє виробництво нiколи не вiдстає вiд закордонних фабрик.
Цiни поза всякою конкуренцiєю, оскiльки все робиться на мiсцi".
Поки я читав цю рекламу, Стороженко i Чак уже вiдчинили дверi i зайшли в лабораторiю. Я ледве встиг ускочити, щоб дверi не зачинилися зовсiм.
Пiротехнiчна лабораторiя Ф. I. Смирнова мала надзвичайний химерно-святковий вигляд. Зi стелi звисали барвистi рiзноколiрнi паперовi гiрлянди, всi стiни були завiшанi найрiзноманiтнiшими паперовими квiтами й дуже схожими на живi, i якимись казковими, яких, мабуть, i в природi нема.
За величезним столом, на якому височiли купи кольорового паперу, спiралi дроту i безлiч якогось причандалля, сидiв дуже гарний сивий чоловiк з несподiвано чорними бровами i чорними, по-молодецькому закрученими догори вусиками, у бiлiй накрохмаленiй сорочцi, з краваткою-метеликом. Вiн був зовсiм не схожий на майстра.
— О! Кого я бачу! Салют на честь дорогого гостя! — Вiн схопив зi столу величезну картонну «цукерку», за щось смикнув, i «цукерка» оглушливо вибухнула, викидаючи в повiтря хмару конфеттi, яке барвистим снiгом посипалося на голови Стороженка i Чака.
Потiм Смирнов швидко пiдiйшов до Стороженка i поривчасто обняв його:
— Здрастуй, дорогий П'єр!
— Здрастуй, Федоре Iвановичу, здрастуй!
— Де ж це ти пропадав? Чого зник? Чого не з'являвся?… Ну, як справи? Як… — Смирнов швидким поглядом окинув благенький латаний костюм Стороженка i враз спохмурнiв. — Ех! Ну що ж ти… Ну хiба ж так можна? Ну…
— Все в порядку, Федоре, — густо почервонiв невдаха-клоун. — Не хвилюйся. Все гаразд…
— О, проклятий свiт, що примушує бiдувати таких людей! О, мерзенне суспiльство продажних душ! — пристрасно, з обуренням вигукнув Смирнов i враз застиг, глянувши на Чака. Мабуть, уперше зрозумiв, що вони не самi.
— Не хвилюйся, Федоре, це свiй… — заспокоїв його Стороженко. — Наш брат, пригноблений. Учора довелось рятувати його вiд полiцейського синочка Слимакова.
— А-а! — приязно усмiхнувся до Чака Смирнов i простяг йому руку. Радий познайомитися.
Чак нiяково усмiхнувся, потискаючи руку цiй незвичайнiй людинi.
— Я до тебе, Федоре Iвановичу, в однiй невеличкiй справi… — явно переборюючи себе, почав Стороженко (мабуть, вiн був гордий i не любив нiчого просити навiть у друзiв). Соромлячись Чака, вiн обняв Смирнова за плечi й стиха, майже пошепки почав йому щось пояснювати.
— Про що мова! Нема питань! — вигукнув Смирнов i заметушився по лабораторiї, вишукуючи якiсь картоннi коробочки, трубочки, пакунки.
— Оце вiзьми! Оце…Оце… — приказував вiн, раз у раз соваючи Стороженковi якусь рiч.- 3 цим обережно, вибухає при найменшому натисненнi в оцьому мiсцi…
— Облиш! Це я в неоплатному боргу перед тобою. За радiсть, яку ти дарував менi своїм талантом. Що може бути радiснiшого за справжнiй веселий щирий смiх! Найлюдськiша радiсть з усiх радостей людських. "Людинi пiдкоривши все i всiх, бог тiльки їй однiй дозволив смiх", — сказав Ронсар. Отже, не ображай мене, друже…
Коли вони вийшли на вулицю, Стороженко сказав Чаковi:
— Чудова людина! З робiтникiв. На «Арсеналi» працював. А в 1905-му в Шулявськiй республiцi брав участь. Жив вiн на Шулявцi, на Марiїнський. Пiсля того на «Арсенал» уже вороття не було. Захопився пiротехнiкою i от… Майстер виключний. Ювелiр. Вiртуоз. Я його ще з дитинства знаю. Жили поряд…
Я уважно придивився до Стороженка i чи не вперше побачив, що вiн досить-таки лiтнiй уже, рокiв за сорок, мабуть.
Пiдiйшовши до цирку, вiн знову нерiшуче затупцяв на мiсцi, чи то роздумуючи, чи не наважуючись iти далi. Нарештi зiтхнув i сказав Чаковi:
— Знаєте… знаєте… я вас от що попрошу. Ви, друже, вiзьмiть оцю коробку, пiдiйдiть до швейцара i скажiть, що ви… що це капелюшок… для мадемуазель Терези… Запам'ятали? Що ваша мати просила передати його мадемуазель Терезi. Тiльки у власнi руки, неодмiнно у власнi руки… тiльки… Розумiєте?
— А ви? — здивовано звiв на нього очi Чак.
— А я… А я через хвилину зайду. Ви мене почекаєте у фойє на другому поверсi. Розумiєте… — вiн зiтхнув i одвернувся, — мене наказано нi з якими. пакунками у цирк не пускати. А швейцар такий, як пес на ланцюгу. Тому я й попросив вас… Ще без нiчого — так-сяк, а з пакунками категорично. Я їм набрид своїми атракцiонами. Розумiєте?
— Я розумiю, розумiю, — нiяковiючи вiд спiвчуття до нещасного колишнього клоуна, пробелькотiв Чак, узяв круглу коробку i пiшов до дверей цирку. Я, звичайно, за ним.
Величезний, мов гора, швейцар з рудими, як у рисi, бакенбардами незворушним iдолом став на порозi, коли Чак вiдчинив дверi.
— Що?
— Менi… от… капелюшок для мадемуазель Терези… мати просила… затинаючись, промовив Чак.
— Давай передам, — басовито долинуло згори.
— Нi-нi.. велено у власнi руки… у власнi руки тiльки!
Проминувши напiвтемне фойє першого поверху, ми пiднялися такими ж напiвтемними сходами на другий.
Тут було свiтлiше.
Дверi у зал були прочиненi, i з арени лунали рiзкi, наче пострiли, удари шамбер'єра (циркового батога) i глухий кiнський тупiт.
Чак, а за ним i я зазирнули в зал.
Кремезний чоловiк у бiлiй сорочцi й червоних штанах, заправлених у високi кавалерiйськi чоботи, стояв з довжелезним шамбер'єром посеред арени, а круг нього бiгали по колу слiпучо-бiлi красенi-конi з пухнастими китицями iз страусового пiр'я на головах.
Згори, з-пiд ажурного купола, крiзь скло навскоси падав на арену широкий снiп сонячного промiння, i конi раз у раз вбiгали й вибiгали з нього, на мить стаючи срiбно-золотистими, наче загоряючись, а потiм пригасаючи.
Серце моє завмерло вiд захвату.
Я страшенно люблю коней. По-моєму, це найгарнiшi й найрозумнiшi тварини в свiтi. Як жаль, що їх так потiснила в селi технiка. Коней в нас у колгоспi було мало, всього четверо. Чорний, старий, завжди похнюплений Мишко, сiра кощава Елла, гнiда, чогось завжди линюча Манька i чалий, з бiлою зiркою на лобi Зорик.
Не було для мене бiльшої втiхи, як тодi, коли конюх дядько Конопля дозволяв запрягти котрогось iз них i кудись поїхати — чи води одвезти в бригаду, чи гнiй вивезти. Я пiдстрибом бiг у конюшню по хомут, поспiшаючи i крекчучи вiд натуги (бо важкенький же!), надiвав його коневi на шию i, допомагаючи собi колiном, засупонював, а кiнь форкав i гаряче дихав менi в обличчя, iнодi доторкаючись до мене теплими оксамитними губами. I така менi була невимовна насолода вiд цього, що аж дрiбненько тремтiло бiля пупа.
I зараз, дивлячись на арену, я теж вiдчув оте солодке тремтiння.
— Гарно! Правда? — обернувся до мене Чак. Уперше за весь час подорожi в минуле заговорив вiн до мене. Я так звик до своєї невидимостi, що навiть здригнувся вiд несподiванки.
— Гарно! — повторив Чак. — Без коней тодiшнього цирку i уявити собi не можна. Власне, цирк i почався з коней, коли у 1780 роцi кавалерiйський капрал у вiдставцi Астлей побудував у Лондонi амфiтеатр i почав давати в ньому вистави школи верхової їзди.
— А до того що — не було циркачiв? Нi клоунiв, нi акробатiв? — якось навiть розгублено спитав я (невже могли жити люди колись без циркачiв?).
— Та нi. Артисти були. I акробати, i клоуни. Тiльки не називалися вони клоунами. Це я про сучасний цирк, стацiонарний, кажу, до якого ми звикли. А артисти були. З найдавнiших часiв. Ще за Київської Русi. Скоморохами називались. У Софiйському соборi навiть фреска є. Стривай, — насторожився раптом Чак i прислухався. — Здається, вiн уже йде. Слухай, тепер будь уважний. Я потiм не зможу з тобою побалакати. Запам'ятай! Коли вiн скаже менi: "Вийди!" i я вийду (це буде потiм пiд час розмови з Рудим Августом, запам'ятай!), ти не йди за мною, розумiєш, не йди. Залишся i послухай, що скаже йому Август. Це дуже важливо, дуже, розумiєш!
— Розумiю. А чого ж?! Розумiю.
Обличчя Чака враз рiзко змiнилося, очi його вже не дивилися на мене. Я обернувся. Вiд сходiв, накульгуючи, швидко йшов Стороженко, трохи захеканий i нiби знiяковiлий.
— Порядок! Ходiмте.
Вони зайшли у службовий хiд, знову пiднялися сходами, проминули коридор з багатьма дверима i бiля одних дверей зупинилися.
Стороженко помiтно хвилювався, навiть у напiвтемрявi видно було, як вiн зблiд.
З дверей напроти вийшло кiлька чоловiк у лискучих, з блискiтками трико.
Найвищий, чупринистий, усмiхнувся до Стороженка:
— А-а, це ти? Знову? Салюто! Гляди не нарвись на Анема. Вiн десь тут ходить.
— Грацiа! Дивитимусь! — кивнув Стороженко i, коли вони пройшли, шепнув Чаковi: — Повiтрянi акробати "Лiтаючi люди Альберто".
Потiм нервовими рухами розв'язав, розкрив круглу картонну коробочку, вийняв з неї знайому вже менi каструлю, нахилившись, щось над нею поробив i передав Чаку.
— Вiзьми. I подаси менi потiм, коли я скажу. Будеш у мене сьогоднi асистентом. Добре?
— Вiн якось непомiтно почав уже називати Чака на «ти», виявляючи цим, мабуть, свою приязнь i довiру.
I далi хвилюючись, Стороженко нарештi перевiв подих i легенько постукав у дверi.
— Заходьте! — почувся зсередини тихий жiночий голос. Стороженко прочинив дверi, встромив туди голову i тонким жартiвливим голосом проказав:
— Ку-ку!
— А-а, П'єр… Заходьте!
— Я не один. Зi мною асистент. Дозвольте показати вам репризу.
— Будь ласка! Прошу!
Я зазирнув у дверi.
У маленькiй кiмнатцi бiля туалетного столика з круглим дзеркалом сидiла струнка молода жiнка у барвистому шовковому халатi, гарна, з тонкими рисами обличчя, з великими чорними очима, глибокими, як безодня.
Стороженко, а за ним i Чак зайшли у кiмнату.
— Алле! — обернувся до Чака Стороженко, артистичним жестом одкидаючи назад руку. Чак подав йому каструлю.
— Шановна публiко! Сьогоднi на базарi я купив каструлю. Звичайну порожню каструлю. Дивiться!
Вiн пiдняв угору каструлю, перевернув її, показуючи, що вона порожня. Потiм закрив її кришкою.
— Прийшов додому… одкриваю… Ап!
Вiн рiзким рухом зняв кришку — у каструлi лежало три свiжi червонi троянди.
Стороженко опустився на одне колiно i подав троянди мадемуазель Терезi.
"Ага! Ясно! — подумав я. — Ясно, чого вiн захекався. Бiгав купувати квiти. Не хотiв, щоб Чак це бачив".
Я помiтив, що поряд з цирком, за готелем «Континенталь», у третьому номерi був магазин квiтiв «Флора», а навпроти, у четвертому, поряд iз залом «Скетiнг-рiнг», магазин квiтiв «Парма». В один iз них Чак, мабуть, i забiг.
Мадемуазель Тереза взяла квiти i мовчки грацiозним рухом вдячно схилила голову.
Стороженко пiдхопився.
— Та це ще, шановна публiко, не все! Захотiв я зварити борщу. Одкриваю каструлю…
Стороженко знову рiзким рухом зняв кришку, пролунав вибух, фейєрверком сипонули iскри бенгальського вогню, бабахнуло вдруге, i з каструлi полетiло вгору рiзноколiрне конфеттi.
Клоун, наче з переляку, гепнувся, сiв на пiдлогу.
Тереза засмiялася.
— Ну як? — пiдводячись, з надiєю спитав Стороженко.
— Добре, П'єр, добре. Гарна реприза. Я думаю, тепер вас вiзьмуть.
Тереза смiялася, але очi в неї були сумнi. Стороженко помiтив це.
— Що з вами, Терезо?
— Нiчого, — спокiйно вiдповiла вона.
— Що з вами, скажiть? — Стороженко пiдiйшов до неї майже впритул i поклав їй руки на плечi. — Ви ж знаєте, мене не можна обманути…
Вона дивилася на нього своїми великими бездонними очима i мовчала. Що сталося?
I враз вона опустила голову i притулилася щокою до його грудей. — Я… я боюсь, П'єр… — Що? Чого?
— Сьогоднi я вперше виступаю на трапецiї над ареною з дикими звiрами. Без сiтки. — Ну?! Нащо?! Для чого?! — Анем сказав… Павлин вимагає… - Не слухайте! Не треба! Вiдмовтеся! Прошу вас.
— Не можу. Ви ж знаєте. Не можу… Взагалi-то я ж нiчого не боюсь, ви ж знаєте… Я не боюсь висоти, я не боюсь хижакiв… Я нiчого не боюсь, П'єр… Але… але єдиному вам признаюсь; я з дитинства боюсь собак. Пiсля того як мене малу покусала вiвчарка. Я їм не вiрю. А в Естмана; крiм левiв, тигрiв, ведмедiв, ще й доги. Треба ж… — Я пiду до Анема. Я поговорю з ним… Я…
— Це безумство. Вiн же нiколи не вiзьме вас пiсля цього. — Дарма. Я все одно пiду. Я не допущу. Я…
— Я забороняю вам! — В очах її була невблаганнiсть. — Я пересилю себе. Ви ж знаєте, П'єр, якщо я не виступлю сьогоднi, я втрачу кураж. Ви ж знаєте, що це для нас значить. — Знаю… — зiтхнув вiн, здаючись. Вони говорили, зовсiм забувши про Чака, наче його й не було в кiмнатi. Чак стояв бiля дверей, не наважуючись нi сiсти, нi вийти з кiмнати. "Для чого цей клоун брав його з собою? — подумав я. — Вiн же спокiйно мiг обiйтися в своїй репризi й без асистента. Щоб пронiс повз швейцара коробку з каструлею? Чи, може, тому, що не наважувався сам зайти до Терези? Треба було, щоб хтось був поруч, байдуже хто…"
I я згадав раптом руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу, згадав, як я хотiв колись пiти до неї, але не наважився сам i пiдбив дружкiв своїх, Василя й Андрiйка, i як я не знав, куди очi ховати вiд солодкого соромливого щему, мовчки дивлячись, як викаблучуються перед Гафiйкою хлопцi, а вона смiється-заливається й зиркає на мене веселим оком… I дорослi, виходить, як дiти…
— Будьте сьогоднi в цирку, П'єр, — сказала вона. — Тодi я не боятимусь. Сховайтеся десь до вистави… А тепер iдiть! Зараз прийде сюди Анем. Iдiть, благаю вас! Я не хочу, щоб вiн вас вигнав. Менi треба, щоб ви були сьогоднi в цирку. Чуєте? Треба! Iдiть!
— Добре, Терезо, добре! Я вже йду. Борони вас боже! — вiн перехрестив її, потiм поцiлував руку i, тiльки тепер, видно, згадавши про Чака, обняв його за плечi й повiв з кiмнатки.
Тiльки-но встигли ми вийти, як у кiнцi коридора почувся рiзкий, гавкаючий голос:
— Щоб через п'ять хвилин було! Ясно? Не буде — вижену!
— Анем! — Стороженко схопив Чака i, притиснувши його до себе, сховався за виступ стiни.
Добре, що менi не треба було ховатися, бо сховатися вже було б нiде.
Коридором, по-качиному перевалюючись, швидко йшов маленький опецькуватий чоловiк з круглим, подзьобаним вiспою обличчям.
Без стуку, хазяйським рухом рвонув вiн дверi мадемуазель Терези i, хряснувши ними, зник.
— Нiчого не поробиш, — зiтхнув Стороженко, — доведеться потерпiти… Справа надто серйозна. А ти, хлопче, може, пiдеш додому? — нiжно погладив вiн Чака по головi.
— А… можна менi залишитись? — благально звiв очi на нього Чак.
— Дивись… Як можеш — лишайся. Тодi ходiмо, — i вiн повiв Чака якимись закутками, поки не опинилися вони в комiрчинi з заiратованим вiконцем, де у безладдi валялося рiзне поламане циркове причандалля.
— Доведеться отут перебути. Сюди вже нiхто не зазирне. Вмощуйся на оцiй трiйцi зручнiше. Чекати доведеться довгенько.
Вони сiли на поламанiй трiйцi, як її назвав Стороженко (це така пiдставка, подушка для iкарiйцiв, тобто циркачiв, якi, лежачи на спинi, ногами пiдкидають i ловлять своїх партнерiв). — Скажiть, — тихо спитав Чак, чому мадемуазель Тереза мусить так ризикувати? Га?
— Ех! — зiтхнув Стороженко. — Чому-чому? Є тут у нас один «покровитель», який цирком захоплюється. Павлин Iудович Голозубенецький. Бiржовий дiлок. Спекулянт. Страшна людина. Не цирк йому потрiбен, не мистецтво циркове, а «сильнi» почуття. Щоб була смертельна небезпека. Смертельнi номери замовляє. За це платить грошi. За те, що жертвує на цирк, йому подавай жертви… Вiн з тих людей, якi вiдчувають насолоду, дивлячись на чужi муки й страждання, з тих, якi, спотикаючись, бiжать дивитися на катастрофу, на нещасний випадок, якi, роззявивши роти, стоять бiля самiсiнької шибеницi пiд час страти… Два в нас у Києвi Iудовичi. Один начальник Київського вiйськового округу генерал вiд артилерiї Микола Iудович Iванов, другий — оцей — генерал вiд спекуляцiї Павлин Iудович Голозубенецький. I цей, другий, страшнiший за першого…
Стороженко ще щось говорив Чаковi, щось розповiдав… Вони досить довго сидiли у комiрчинi. Але я чи то не дуже уважно слухав, чи тi розмови здалися менi не такими вже й значними порiвняно з тим, що мало вiдбутися, бо я їх якось не запам'ятав. Я квапив час, i вiн минав для мене швидко.
I от уже Стороженко пiдвiвся:
— Ходiмо. Скоро початок. На гальорку пiдемо, там на нас нiхто не зверне уваги.
I знову вiн повiв Чака якимись закутками, якимись сходами то вгору, то вниз i нарештi вивiв на сходи, що вели на гальорку.
Цирк сяяв вогнями.
На гальорцi товпилися простi люди, робiтники у косоворотках, ситцевих сорочках, дiвчата-служницi у квiтчастих хусточках, нижнi чини, тобто солдати.
А внизу "чиста публiка" виблискувала дiамантами на ошатних сукнях, золотими iудзиками на вiцмундирах, еполетами й орденами.
— Дивись, он вiн, у губернаторськiй ложi, — здавленим голосом промовив Стороженко.
— Хто? — не одразу збагнув Чак.
— Павлин Голозубенецький…
Прямо проти форгангу, тобто виходу артистiв на арену, було двi ложi. Праворуч, як менi пояснив потiм Чак, генерал-губернаторська, лiворуч губернаторська.
Генерал-губернаторська була порожня, а в губернаторськiй, поклавши на оббитий червоним оксамитом край ложi павукастi, з тонкими пальцями руки, сидiв кощавий, сутулуватий, з обтягнутим, як у мерця, черепом довгань.
Маленькi, глибоко й близько посадженi олов'яно-бiлi очi, в яких зовсiм не видно було зiниць.
Верхня губа закоротка i не прикривала переднiх зубiв, що робило його схожим на ховрашка.
Огидний, страшний тип.
Я спецiально пiдлетiв ближче, щоб добре роздивитися його.
I повернувся назад на гальорку.
Заграв оркестр. Iз-за форгангу вибiгли дванадцять унiформiстiв у червоних, з позументами костюмах, вишикувалися у двi шеренги обабiч виходу.
Вийшов шпрехталмейстер у чорному фраку з бiлою манишкою i прокричав гучним голосом початок вистави
Знову заграв оркестр. I почалося.
Я не буду переказувати всю виставу. Це довго. Вистава була не з двох, як тепер, а з трьох вiддалень, з двома антрактами.
Виступали i наїзницi сестри Лобе, i комiк-звуконаслiдувач Вестман, i "лiтаючi люди" Альберто ("п'ять персон", як оголосив пшрех), i "американський автомат — моментальна фотографiя" брати Манц, i японський жонглер Тасуноске, i група дресированих коней Кiссо (яких ми бачили зранку на репетицiї), i танцюрист Миша Пергаменцев, i комiчна пантомiма "Директор кафешантану", i музична кобила Тiгретто, яку виводила мадемуазель Мадiган, i багато iншого.
Паузи мiж номерами заповнював Рудий Август — клоун у яскраво-червонiй перуцi, з великим носом картоплею i густо намазаними крейдою щоками, жалюгiдний (його весь час били по головi) i зовсiм не смiшний. Та от нарештi третє вiддiлення.
— Знаменитий приборкувач Естман з групою хижакiв!
Арену з усiх бокiв оточили залiзними iратами. I вибiгли хижаки. Леви й тигри молотили по тирсi хвостами, ведмедi спиналися на заднi лапи й люто щирились, а здоровеннецькi, як телята, плямистi доги лiниво походжали мiж ними.
Приборкувач у чорному фраку й цилiндрi, з револьвером у руцi раз у раз вигукував: "Монт!" — i лев або тигр стрибав на тумбу, потiм: "Наниз!" — i вони зiстрибували з тумби…
Та от в оркестрi дрiбно-дрiбно забарабанив барабан. З-за форгангу, освiтлений прожектором, вийшов шпрех i в напруженiй тишi зловiсним голосом вигукнув:
— Смертельний номер! Уперше в свiтi! Еквiлiбр на штейн-трапецiї без сiтки над ареною з дикими хижаками! Мадемуазель Тереза!…
Форганг гойднувся, i, вiтально пiднявши догори руку, вийшла сяюча, усмiхнена Тереза. У жовтому з блискiтками трико, вона була сонячна й прекрасна.
Один з унiформiстiв пiдбiг до звисаючої з-пiд купола мотузяної драбини, наступив ногою на нижнiй щабель, i Тереза пiд бадьорi звуки маршу легко полiзла вгору.
I от вона вже пiд самiсiньким куполом, на трапецiї.
Приборкувач Естман пiшов з арени. Там лишилися тiльки звiрi, рикаючi, неспокiйнi.
Оркестр на пiвнотi урвав мелодiю, замовк.
В цирку запанувала тиша.
Тереза розгойдувалася на трапецiї. От вона зробила стойку на руках, опустилася на голову i розвела руки.
Стоячи на головi, не тримаючись руками, вона розгойдувалася на трапецiї пiд куполом цирку.
Стороженко, блiдий, зцiпивши зуби, завмер, напружено стежачи за нею.
"Ху-у…" — перевiв я подих, коли вона нарештi сiла на трапецiї, вiтально пiднявши догори руку.
Зал вибухнув оплесками.
"Ну, здається, все гаразд. Усе буде добре. Вона переборола свiй страх".
Унiформiсти, швидко перебираючи вiрьовку, пiднiмали пiд купол до трапецiї стiлець, звичайний дерев'яний стiлець на гнутих нiжках.
Тереза взяла стiлець, поставила його двома заднiми нiжками на трапецiю i сiла на нього.
Усмiхаючись, вона сидiла на стiльцi, що стояв лише заднiми нiжками на хисткiй трапецiї, i спокiйно розгойдувалася, паче на звичайнiсiнькiй гойдалцi.
I раптом…
— А-а! — не своїм голосом закричав Стороженко. Один з тросiв, на яких трималася трапецiя, лопнув, i Тереза полетiла вниз, на арену.
— А-а-а!
Я не зрозумiв, як це сталося, але вона впала якраз мiж двох ведмедiв, якi стояли впритул один до одного. I тiльки це було причиною того, що вона не розбилася одразу на смерть. Покалiчена, вона ще змогла пiдвести голову й усмiхнутися.
Вiдчувши кров, леви й тигри нашорошилися, готовi до стрибка.
Ще мить i…
Цирк завмер.
I тут патлатий, скуйовджений дiдусь з великою сивою бородою, який стояв на гальорцi поруч з нами, щось голосно крикнув.
I чи то вiд того крику, чи хто його зна чому всi звiрi раптом кинулися геть з арени через iратчастий коридор.
За мить на аренi лишилася тiльки Тереза, яка лежала горiлиць, розкинувши руки.
Я глянув у ложу на Голозубенецького. Очi його горiли захватом, вiн усмiхався.
Наступної митi Стороженко, а за ним i Чак уже бiгли сходами вниз. Цирк збуджено вирував.
Коли ми, петляючи коридорами, збiгли нарештi вниз, Терези на аренi не було. Одна з секцiй iратчастої загорожi була знята, i унiформiсти вже занесли Терезу за форганг.
Стороженко кинувся туди.
Тереза лежала на пiдлозi з заплющеними очима, непритомна, але жива груди її здiймалися вiд переривчастого дихання.
Навколо неї юрмилися люди: i артисти, i з публiки. Осторонь хмурився опецькуватий рябий Анем. Побачивши Стороженка, один з унiформiстiв спiвчутливо поклав йому руку на плече.
— Вже викликали карету "швидкої допомоги". Кiлька переламiв. Але…
В цей час позаду якийсь юнак з публiки у студентському кашкетi голосно сказав:
— Трос був пiдпиляний. Я сам бачив. Вiн звисає якраз над мiсцем, де я сидiв.
Стороженко рiзко крутнувся й кинувся до Анема. Схопив його за груди дужими руками i пiдняв над землею.
Вiд натовпу метнулася червона перука — Рудий Август кинувся навтiки.
Стороженко випустив з рук Анема, який м'яко ляпнувся на пiдлогу, i кинувся за Рудим Августом. Чак побiг за ним.
— Не треба!… Не треба!… Не треба! — бiжачи за Стороженком, благальне повторював Чак. — Ви ж себе погубите!… Не треба!…
Але Стороженко не слухав його.
Рудому Августу вдалося вiдiрватися вiд переслiдування (Стороженко через покалiчену ногу не мiг швидко бiгати). Август десь зник.
— Не треба! Прошу вас! Не треба! — продовжував благати Чак.
Але Стороженко аж тремтiв вiд лютi.
Вiн кидався то в один, то в другий бiк, рвучко розчиняв якiсь, дверi, зазирав у рiзнi одному йому вiдомi закутки. I нарештi…
— А-а-а!
Не знаю, хто це закричав — чи Стороженко, чи Рудий Август… Рудий Август зiщулився, забившись у куток тiєї самої комiрчини, де пересиджували до початку вистави Стороженко з Чаком. Вiн пiднiс догори руки i впав навколiшки.
— Нi! Нi… Це не я! Не я! Це — Анем! Вона знехтувала ним, не прийняла його залицянь. I вiн… щоб помститися… Пообiцяв за великi грошi… Павлину… справжнiй смертельний номер…
— I ти?! За грошi?!…
— Нi!… Нi! То вiн! Усе вiн!… Я ж маленька людина…
— Брешеш!…- люто зашипiв Стороженко, замахуючись.
— Ай! — смикнувся Август, увiбравши голову в плечi. — Не вбивай! Не вбивай мене! Я… я тобi загадку зараз, секрет один вiдкрию. Великий секрет! Вiк менi дякуватимеш. Клянусь! Правду кажу!… Святий хрест! — Вiн швидко перехрестився. — Уб'єш мене — разом зi мною секрет загине. Секрет, який усiх клоунiв свiту може зробити щасливими. Святий хрест, правду кажу! Перед смертю не брешуть! — Вiн знову перехрестився. Пiднята рука Стороженка завмерла.
— Тiльки… тiльки хай вiн вийде, — кивнув Август на Чака. — Лише тобi, тобi одному…
Стороженко глянув на Чака i, наче вибачаючись, кивнув.
Чак вийшов.
Я за звичкою сiпонувся було слiдом за ним i раптом — ой! — згадав: це ж менi треба лишитися, це ж головне, заради чого Чак узяв мене у своє дитинство — почути, що ж скаже зараз Рудий Август, бо ж сам вiн тодi почути не змiг.
Я лишився.
— Слухай! Слухай! - гарячково зашепотiв Рудий Август, пiдповзаючи на колiнах до Стороженка. — Ти тiльки поклянися, що й мене не забудеш, подiлишся. Я ж теж нещасний. Мене публiка не любить, не приймає. Я… Нi-нi, я нiчого, просто… Так от! Живе на Куренiвцi дiд. Старий Хихиня. Вiн знає таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Правда! Правда! Тiльки вiн не хоче менi говорити. I я от збираю грошi, думаю, може, за грошi… А тобi вiн i так скаже. Тебе всi люблять. А мене… — вiн шморгнув носом, — мене…
— Бо ти — тля, жук-гнойовик. Тiльки про грошi й думаєш. За грошi ладен убити, — зневажливо кинув Стороженко i опустив руку. — Живи, нiкчемо! Не буду об тебе руки марати… I секрета менi твого не треба. Не вiрю я у те весел-зiлля, у смiх-траву. Балачки це все. Вигадка! Теревенi! Немає в свiтi нiякої смiх-трави. Нiякого весел-зiлля. Зате пiдлостi людської, жорстокостi, заздрощiв, злостi — хоч греблю гати. — Стороженко повернувся й вийшов. Я слiдом за ним.
У коридорi, прихилившись до стiни, стояв Чак.
— Ходiм, сипку, — нiжно обняв Стороженко Чака за плечi й махнув рукою. Ну його!
I стомлено, безсило, наче пiсля важкої-важкої роботи, на мить опустив голову. Але вже наступної митi стрiпнувся i заспiшив коридором та сходами вниз.
Карета "швидкої допомоги" вже приїхала, i ми ще встигли побачити, як двоє дебелих санiтарiв виносили на ношах з цирку Терезу.
Карета була з червоним хрестом, запряжена кiньми.
Стороженко дивився на Терезу i нiчого не помiчав. Не помiтив вiн i як пiдiйшов до нього той здоровенний, з бакенбардами, наче в рисi, цирковий швейцар, а разом з ним такий же здоровенний пикатий городовик з шаблюкою.
— Оцей? — обернувся городовик до швейцара, показуючи на Стороженка.
— Пардон отсюдова! — пробасив швейцар, пiдхоплюючи Стороженка пiд другу руку. З-за городовика визирнула розлючена ряба пика Анема:
— Я тобi покажу, як за груди хапати! Убивця! Каторжник!
— За що? Та вiн же нiкого й пальцем не зачепив! — розгублено вигукнув Чак. — Вiн же…
Раптом, як з-пiд землi, виринула бiля Чака миршава постать лисого чоловiка в пенсне.
— Гiмназист! Ви чому пiсля восьмої вечора у публiчному мiсцi? Ану! — I класний наглядач схопив Чака за рукав. Ех! Тут мене така злiсть узяла, що я про все на свiтi забув.
— Та ви що! — закричав я. — Фараони клятi! Душогуби! Сатрапи царськi!… Ану пустiть!
Дивлюсь — завмерли, вирячилися всi навколо: i швейцар, i городник, i Анем, i публiка.
— Боже мiй! Звiдки воно взялося?! Якесь хлоп'я божевiльне! Хапайте його! — верескнула товста дама в капелюшку з страусовим пером.
— Держiть! Держiть! — залунало звiдусiль.
— Ага! Дзуськи Я невидимий! Ловiть вiтра в полi! — кричу я. Та раптом вiдчуваю — хапають мене за одну руку, за другу, за комiр.
— Пустiть! — кричу. — Ви що! Не чiпайте мене! Я ж невидимий! Я у вашому царському режимi не жив нiколи! Пустiть!
Та мене, як у кошмарному снi, стискають усе дужче й дужче. Менi вже й дихати нiчим.
I тут усе перед моїми очима попливло, закрутилося i…