"На білому світі" - читать интересную книгу автора (Зарудний Микола Якович)8.Напередодні Жовтневих свят Наташу виписали з клініки. З її поверненням у квартирі Нарбутових знову запанувала атмосфера, яку вміють створити розумні люди, що знають ціну життю. У їдальні і в Наташиній кімнаті було багато квітів. На стіні висів великий аркуш паперу з родинними афоризмами, що їх писали батько і Наталка. Наталка прочитала останній: «Якщо борщ холодний — підігрій його!» Батькові афоризми були завжди на господарсько-кухонну тематику і призначались здебільшого для матері. Чудний батько! — Платон двічі приходив.— Ольга Аркадіївна бачить, як пробивається рум'янець на щоках дочки. Вона розповідає Наташі, що в нього померла мати, не від хвороби серця, ні, вона просто застудилась… Платон забрав брата сюди й перевівся на заочний відділ академії… Наталці тяжко від того, що вона не написала жодного листа Платонові, не підтримала його в тяжку годину. Мати не знає, де він тепер мешкає, і дівчина йде до батька. — Будь другом, тату… — Буду,— пригортає до себе доньку Михайло Костянтинович. — Розшукай Платона,— просить Наташа. — Єсть! Але це ще нічого не означає, коли полковник сказав «єсть». Мова йде про те, щоб розшукати в місті людину, яка не має своєї квартири. Довідкове бюро написало, що Платон Андрійович Гайворон проживає у студентському гуртожитку сільськогосподарської академії. Міліція підтвердила, а студенти сказали Нарбутову: Платон виїхав з гуртожитку ще у вересні. Якби ж попався був на очі полковнику Єрофей Пименович, то він би зразу відвіз його до Гайворона, та поки Нарбутов ходив по коридорах, комендант Кашкін сидів з тьотею Дусею і попивав чайок… — Він ще прийде,— заспокоювала Ольга Аркадіївна дочку. Наталка написала Платонові коротенького листа на поштамт «до запитання», але Гайворон уже давно не заходив туди. * Єрофеєві Пименовичу, поки він дочекався Платона, довелось випити склянок шість чаю і вислухати багатостраждальну біографію Явдохи, аж до моменту, коли: — Побачила я його, так ніби нічого чоловік, за словом до кишені не лізе, правда, перекошений трохи на війні, але всі форми є… І пішла за нього, а він — припадочним виявився. Як вип'є, так ним і трусить… Хтось стукає в двері, і Явдоха, незадоволена, що перервали її на такому драматичному місці, йде відчиняти. У кімнату заходить висока, чорноброва дівчина з розкосими очима, в скромненькому зеленому пальті і з кошиком у руках. — Добрий день вам. А чи тут проживає Платон Гайворон? — У нас, у нас, заходь,— запрошує жінка. — Я так і знала. Півника на ваших дверях побачила… — Це Васько все їх малює, уже на кожному балконі дітвора поприбивала, роздягайся та розказуй, хто ж ти. — Я — Степка, із Сосонки,— вона дістає вузлика,— оце Галя, сестра їхня, передала, тут ось сало, а це сир, а це яйця, цибуля, часник… — А ти що, на базар приїхала? — цікавиться Явдоха. — Нє-е, чого б це я на тих ваших базарах штовхалась? — Степка скидає пальто, і Явдоха підморгує Кашкіну, подивись, мовляв, яка красуня.— Мене, тітко, на нараду викликали. Всіх молодих доярок комсомол зібрав, щоб молока було більше, то мене з нашого колгоспу і вирядив Коляда… Я вже два дні тут. Не приходила, бо не мала часу. Як зберемось вранці, то говоримо до обіду, а після обіду знов говоримо… А вечорами нам концерти давали і кіно показували. Сьогодні закінчилось усе, то я ще на день зосталась, бо своє діло маю… Скоро Платон прийде? — Не знаю, як там у нього з роботою… — То передайте, щоб чекав, а я піду… Скажете, Степка Чугай приїхала.— Дівчина одягається. — То що вирішили, буде молоко? — питає Єрофей Пименович. — Якщо корму не дасте, то ви, дядьку, хоч ті дійки повідривайте,— нічого не надоїте. — А як же у вашому колгоспі з кормами? — Та поки що є, а далі побачимо… Хай Коляда думає, на те він і голова. Степка у дворі зупиняється і бачить майже на кожному балконі Васькових розмальованих півників… * …Так ось цей таємничий світ: довжелезний паркан, сіра будка і великі залізні ворота. Біля дверей сидить високий, злющий чоловік у синьому френчі. — Тобі куди? — перепиняє він Степку. — Сюди… — Масовки не будуть набирати. — Як хочуть,— знизує дівчина плечима,— мені треба до якогось начальника. — Що, сценарій написала? — допитується синій френч. — Нічого я не писала, ви мене до начальника пропустіть. Синій френч кудись дзвонить, і нарешті Степці виписують перепустку. Вона зайшла у двері, що крутилися та пропускали тільки по одному чоловіку, і опинилась біля роздягальні. Віддала пальто і пішла на другий поверх, а там коридором, коридором… Людей було багато, одні стояли і про щось голосно розмовляли, інші лаялись, мало не хапали один одного за барки. Дзвонили телефони, снували якісь нафарбовані дівчатка в штанах з сигаретами в зубах. Потім Степка бачила солдатів з автоматами, дядьків у широких полотняних сорочках… Довгий коридор привів її у величезний зал. Яскраво світили прожектори, якісь люди заглядали в апарат, що стояв на рейках. Осторонь сиділи загримировані артисти. Вона бачила, як одному приклеїли вуса, а високій худій дівчині приплели косу. Була стрижена, цибата, з великим ротом, сиділа, курила сигарету і раптом змінювалась на Степчиних очах. Причепили їй косу, витерли фарбу на губах — і дівчина стала іншою… Та яка ж соромлива, а ходить, мов пава… — Зйомка! — загриміло в залі. Степці дуже захотілось побачити, що ж відбуватиметься в хаті, власне, не в хаті, а між трьох стін, які звели в залі,— і вона ступила до них. — Мотор! — почула дівчина, а потім: — Відставить! Що за сторонні люди на майданчику? Буде тут коли-небудь порядок чи ні? До Степки підійшов високий, блідий хлопець: — Дєвочка, не заважай, тут створюється… Степка не дослухала, що тут створюється, і пішла шукати потрібного їй начальника… Начальник обірвав розмову з трьома чоловіками, які сиділи біля столу, уважно вислухав Степку, всміхнувся і замислився. Ті троє, що сиділи поруч, тихо перемовлялись. Степка чула, але не могла зрозуміти, про що вони говорять. — Лінії прекрасні… — Матеріал — будь здоров. Степка оглянулась, та не побачила ні ліній, ні матеріалу. Начальник мовчав. Напевне, обдумував, яку роль вибрати для гості. — На жаль,— нарешті промовив він,— ми нічим не можемо вам допомогти… Щоб стати актрисою, треба дуже багато вчитись, а у вас тільки вісім класів. А доярки теж потрібні, у нас будь-яка праця почесна… — Я знаю, нам учора на нараді говорили… — Дівчино добра,— почула Степка і оглянулась: у самому кутку, біля великого годинника, сидів гарний чорнявий чоловік. З милою усмішкою, повільно, він підносив цигарку до рота і випускав кільця диму. — Що? — запитала Степка. Чоловік підвівся, — був високий, з крупними рисами обличчя і сподобався Степці. Зараз він переконає цього начальника, і її приймуть. — Дівчино добра, — повторив, — навіщо вам іти в оці артистки? Ви навіть не підозрюєте, що ви — найбільша артистка світу тому, що ви… не артистка, а доярка… Зрештою,— звернувся він до всіх,— кожна людина є артист, бо за своє життя зіграє стільки ролей, що ніякому артистові і не снилось… Але якщо ви хочете стати артисткою, то ви нею станете! Зичу вам успіху, їдьте додому, кланяйтесь своєму татові, мамі, усім добрим людям і робіть своє діло. Степка так і не зрозуміла, що порадив їй цей добрий чоловік, але була дуже вдячна йому: він назвав її артисткою і так красиво говорив. Усі, хто був у цій кімнаті, підвелися, усміхаючись, потисли їй руку, а чорнявий провів до дверей. — Ви ніколи не думайте, що ви маленька,— порадив,— ви — велика людина і прекрасна людина. — Спасибі,— промовила Степка. Вона йшла алеєю, обсадженою деревами, повз великий задумливий сад. Який гарний цей сад! Мабуть, дуже добра людина посадила його… На душі у Степки було сумно: прийшла, залишила свою мрію тут і пішла… Платон дуже зрадів, побачивши Степку, а про Васька вже й говорити нічого. Вони обидва кинулись допомагати їй роздягатись і засипали питаннями. Степка, не поспішаючи, розповіла про сільські новини та про Галю: — Привіт передавала і сказала, щоб не турбувались, зараз вона телятницею на фермі. Дядько Ничипір привіз їй фуру гілля, так що поки є чим палити… І хліб є, одна курка ще й досі несеться.— Найскупішу інформацію отримав Васько.— Хлопці твої що, бігають… Повечерявши, Степка зібралась до готелю, бо завтра вдосвіта — на поїзд. Платон пішов проводжати її. Тролейбусом приїхали до Хрещатика. Він весь був у святкових вогнях, гірлянди різнокольорових лампочок висіли над вулицею, на балконах будинків. — Ой і славно ж,— дівчина зачаровано дивилась навкруги. Людей було багато, Степку підхоплював цей потік і відносив далеко від Платона. Тепер Гайворон тримав її під руку. Назустріч ішли дівчата і хлопці, обнявшись, наче, крім них, на вулиці нікого не було. Дівчина горнулась до Платона — так було тепліше. Хлопець тримав її руку в своїй, і йому було хороше. — Ходімо до ресторану,— запропонував він. — Я не хочу їсти. — Посидимо, вип'ємо кави. Вони пройшли через бар, де на височенних стільчиках сиділи кудлаті молодики з дівчатками і щось смоктали через соломинки. У самому кутку якась пара цілувалась. У ресторані Гайворон ледве впрохав офіціантку, щоб дозволила сісти за невеличкий столик, на якому стояла дощечка: «Зайнято». Замовив вина, коньяку, закуску і каву. Тихо грав оркестр, танцювали пари. Степці усе тут здавалось якимсь казковим. І ці гарно одягнені люди, і суворі офіціанти, і накрохмалені білі скатерки, і красиві миски, понавішувані на стінах. Які щасливі люди, що мають можливість приходити сюди, їсти, пити, танцювати, сміятись. Чудна Галя, що не переїхала до міста… Сидить там сама в чотирьох стінах… А в селі зараз темно, грязюка, бр-р-р… — Тобі не холодно, Степко? — Платон помітив, як здригнулась дівчина. — Ні, Платоне. Це я Галю згадала, як там вона, одна… Я тобі не сказала… А вона так плакала, коли проводжала мене… — Будь ласка,— офіціантка поставила піднос і спритно налила чарки. — За твоє здоров'я, Степко,— підняв чарку Платон. — І за твоє,— дівчина покуштувала вино, а потім випила всю чарку. Молодий хлопець у чорному костюмі, з бантиком на шиї, підійшов до їхнього столу і вклонився. — Дозвольте вашу дєвочку запросити на танець, — звернувся до Платона. Степка здивовано подивилась на хлопця, а потім на Гайворона. — А я вас не знаю. — М-ми познайомимось,— промимрив любитель танців. — Чого це я маю з вами знайомитись, ідіть, звідки прийшли,— сказала дівчина і відвернулась. Хлопець у чорному костюмі пішов до свого столу. Там його зустріли диким сміхом. — Що, піймав? — Один-нуль, став коньяк. — А кадр, то шо нада. Платон побачив, що Степка привертала увагу багатьох. Ще вони тільки ввійшли до залу, її красиву, струнку постать провели аж до столика десятки очей. Вони випили ще, Степка розчервонілась, але не стала веселішою. У своїх думках вона була зараз далеко звідси: завтра вона приїде додому, і знову почнеться все спочатку. Ферма — хата… Мовчазний, мов закатований недолею, батько, з яким ніхто не розмовляв в селі. А Платон залишиться тут… — Галя більш нічого не передавала? — обриває Гайворон дівочі думки. — З технікуму її виключили, то вона… У дзеркалі Платон бачить своє відображення: такий собі піжон в краватці, джемпер італійський, сорочка японська… — Ходімо звідси, Степко. О, який вітер зірвався! Він шматує хмари, що низько повзуть над містом, і витрушує з них густу мряку. Хлопець міцно пригортає Степку, і вона відповідає на потиск його руки. Біля Бессарабки Гайворона раптом зупинив полковник Нарбутов: — Здрастуйте, Платоне. — Добрий вечір, Михайле Костянтиновичу… А це подруга моєї сестри, — поспішно відрекомендував Степку і таким жалюгідним здався собі в цю хвилину. — Заходьте попрощатись, — промовив полковник, — ми виїжджаємо. — А-а як… Наташа? — Уже вдома. — Нарбутов механічно козирнув і пішов. Степка поволі вивільнила свою руку. Тепер вони йшли на відстані. Вже в готелі дівчина, ніби між іншим, запитала: — А це яка Наташа? Хто вона? — Дівчина одна… — Ти з нею гуляєш? — Ні… — Ти її любиш? Платон мовчав. — До побачення.— Дівочі чобітки застукотіли по сходах. Платон з холу подзвонив Степці. — І не приходь, бо я вже роздягнена… Ти краще про Галю подумай, ніж про ту… — Степко, навіщо ти так? — І дядько Ничипір каже, що ти на легкий хліб пішов, і… не хочу я з тобою говорити, — ятрять душу злі Степчині слова.— Я ж вірила тобі… У трубці — часті гудки. Платон вийшов з готелю. Вдома Гайворона чекала ще одна новина: Васько зібрався їхати зі Степкою додому. Ось у вузлику його нові штани і сорочка, ножик і щоденник. — Я тільки на свята, а потім приїду… Галя буде рада… Чи нема грошей? — Є гроші… Добре, поїдеш.— Платон завів будильника на четверту ранку. На вокзалі Васько довго прощався з братом, а Степка стояла осторонь, підкреслено байдужа і недоступна. * Після роботи Платон зразу ж поїхав до Нарбутових, навіть не зайшов додому переодягнутись. — Привіт робітничому класу! — зустріла його Наталка.— Роздягайся, мий руки, і будемо обідати. — Я не голодний, Наташо. — Тоді будемо чекати, поки з'явиться мій гусар з мамою… Як ти змінився! Схуд!.. Пережив багато, мені мама розповідала… А чого ти брата не взяв з собою? — Він до сестри в село поїхав… А як ти, Наташо? — Порядок у танкових військах! Ти що робиш? — Їжджу на фургоні, вставляю замки… — Я теж хотіла б їздити на фургоні.— Наталка провела Платона у свою кімнату.— Я ніколи нічого не робила фізично, і тому, мені здається, болять мої руки… Мені хочеться стомитись від праці. Я хотіла б носити каміння. — Тобі й так тяжко. — Не треба про це… — Куди ви переїжджаєте, Наташо? — Батька переводять до Вінниці. Ми з мамою звикли. Сьогодні тут, завтра — там… Кочівники… — І… скоро? — Через тиждень… — Ми не будемо з тобою бачитись? — Не знаю. Напевне, ні… — Але як же я без тебе?.. Чому не написала мені?.. — Я написала… — Але то неправда, Наташо! — Правда, і вона зветься — мітральний стеноз з важкою декомпенсацією… Дуже солідно звучить… — Тебе вилікують… — Хм, розкажи мені краще про… — Наташо, я мушу знати все, я люблю тебе,— Платон взяв дівчину за плечі,— чуєш, я люблю тебе… — Ти мені порвеш кофтинку… Але Платон не чув нічого, він підхопив Наталку на руки, цілував щоки, губи… — Ти моя, я люблю тебе! — Ти божевільний,— шептала Наталка, пригортаючись усім тілом до Платона. Вона відчула, що може знепритомніти,— пусти, пусти… — Наташко, ти любиш мене? Скажи… — Пусти, пусти… Платон опустив Наталку на підлогу, вона обсмикнула спідничку і вийшла до іншої кімнати. — Куди ти, Наташо? — Я зараз повернусь. Чого ти так злякано дивишся? Ніякої трагедії не сталось, просто ти повідривав мені гудзики на ліфчику… Цей нарочитий тон, приземлені слова народжуються в дівчини свідомо, це — самозахист. Все, що сталось хвилину тому, треба звести до вияву грубих інстинктів. …Вона не має права бути в полоні своїх почуттів. Не може підкоритись їм, бо тоді вона не зможе жити без Гайворона. Це добре, що вони виїжджають. Наталка повернулася спокійна. — Ти мені так нічого й не скажеш? Не любиш? — Не треба про це говорити, Платоне. Ми будемо з тобою друзями, у відпустку ти приїжджатимеш до нас у Вінницю… Добре? — говорила, ніби з хлопчиком, якого треба заспокоїти. — Значить, я можу йти? — Можеш… Платон мовчки надягнув пальто і, не прощаючись, вийшов… * Нарешті прийшли свята. Не треба роз'їжджати на тому чортовому фургоні і вставляти замки. Ой, і набридли ж ці замки Платонові! Кожен власник малометражних апартаментів, як тільки вселяється, зразу ж шукає найхимернішого замка, щоб ні в кого такого не було. Замки виписують з Риги, з Томська, з Камчатки, – просять знайомих привезти з-за кордону. До тендітних дверцят пригвинчують по два, а то й по три, наче це не квартири, а сейфи. Платон пригадує, що у них вдома ніколи не було замка, до дверей приставляли коромисло — знак, що в хаті нікого нема. Після останньої зустрічі з Наталкою Гайворонові нікуди не хотілось іти. Він сидів, зачинившись у своїй кімнаті, читав Джека Лондона або лежав і думав про неї. Правда, хлопця частенько тривожила Явдоха. До неї приходили гості, і Платон обов'язково повинен був сидіти за столом. Їли і пили багато, потім співали жалісних пісень. На третій день свят Гайворон подзвонив Наташі. До телефону підійшла Ольга Аркадіївна. — Наташа спить. Я б вас запросила, але в хаті таке твориться! Так, завтра виїжджаємо… Ми з Наташкою їдемо поїздом о другій дня… Залишивши Митрофана і Шурку десь на Борщагівці, Платон приїхав на вокзал. До відходу поїзда зосталось десять хвилин. У вікні м'якого вагона він побачив Наташу. — Я думала, що ти не прийдеш… — Ти напишеш мені, Наташо? — Так… «Громадяни пасажири, до відходу поїзда номер…» — хриплять репродуктори… — Я тебе люблю. Я тебе всюди знайду, Наташо… З купе вийшла Ольга Аркадіївна: — Здрастуйте, Платоне. — Добрий день. «Чого вона вийшла?» — думає хлопець. — Наташо… «Громадяни пасажири, по-оїзд но-омер…» — Платоне, іди… — Не любиш? — Платон нахилився до обличчя Наталки. «Громадяни пасажир-ри, по-о-оїзд…» Свисток. — Платоне, ти дуже хороший… я… Так усе погано у нас з тобою… Чах-чах, ч-чу-чу… — Платоне, ви не встигнете! — крикнула Ольга Аркадіївна. Наташа провела Платона в тамбур, він поцілував її і вискочив з вагона… О люди, навіщо ви повигадували поїзди, які забирають коханих? * У школах розпочалися заняття, а Васька нема. Незабаром Гайворон отримав листа: «Здрастуй, Платоне! Пише тобі твій брат Василь. Повідомляю, що я більше не приїду. Коли я приїхав, то наша сестра Галя плакала і ще плаче. Вона рубала дрова і поранила собі ногу. І вона боїться сама ночувати в хаті, а зі мною їй веселіше, і ми будемо жити вдвох. Я буду вчитися на п'ятірки і на четвірки, а трійку хіба що схоплю з російської мови, бо не знаю, де пишеться м'який знак, а де не пишеться. Їсти у нас є що, дядько Ничипір намолов борошна і нам приніс. Юхим купив нову гармошку. А так усе по-старому. Ти за нас не журися, а живи. Привітів тобі ніхто не передавав, бо я нікому не казав, що пишу тобі. А ти передай привіт усім хлопцям з нашого двору, а найбільший — Льоні з дев'ятої квартири і тьоті Дусі. Скажи їй, що то я розбив синю чашку, щоб вона знала хто. У школі скажи, що Василь Гайворон зостався в селі, бо таке положеніє. Цілую тебе, Твій рідний брат Василь» |
||
|