Микола Братан Голодна кров

Роман у новелах

У пошуках справжнього

У 2007 році в творчості Миколи Братана сталася значна подія – вийшла поетична книга «Семенівське шосе». Це кращі вірші за п’ятдесятилітній період праці на творчій ниві. Вони писалися в традиційній класичній манері української поезії. То й закономірно, що частина з них представлена в поетичних антологіях. Та творчий діапазон автора майже непередбачуваний. Особливо вражає жанрове розмаїття: вірші, сонети, оповідання, повісті, романи, драматичні поеми, експромти, літературознавчі та дитячі твори, пісні, переклади. Це реалізовується у багаточисельних виданнях.

Поява роману «Голодна кров» – свідчення творчого неспокою автора, еволюції його стильової манери. І коли з цим твором порівнювати його більш ранні романи «Бережина», «Перепелина ніч», то бачиться менша метафоричність, та вона стає більш виразнішою, гострішою, динамічною. Більшого значення набуває діалогічна форма мовлення, оновлюється лексичне багатство твору. Уважний читач підтвердить, що «Голодна кров» за всіма художніми ознаками – твір нашого неспокійного сьогодення з превалюванням на суспільно–політичні процеси, учасниками яких є не хто інший, а ми самі. Це тернисте утвердження демократичних і морально–етичних принципів у нашому державотворенні. У романі М. Братан відходить від традиційного поняття – «позитивний герой». Тут швидше фрагменти людських доль, котрі тісно взаємопереплетені. І не тільки сьогоднішніми проблемами, а й не менш важливими минулими, історичними. Адже відкопаний скелет часів громадянської війни з явно відрубаним пальцем, на якому був дорогоцінний перстень, стає безперечним фактом, речовим доказом у наші дні. І що стає ціннішим, той перстень чи створюваний сільський музей, у якому відзеркалено важке життя наших батьків і дідів. Музей, який застерігає від безпам’ятства і духовної деградації. Можливо, цей перстень стане унікальним експонатом у цьому музеї як докір людській жадібності, поруч із німецькими презервативами, які приніс сюди дядько, не знаючи, що воно таке, адже ніколи ними не користувався. Хоч це незнання не застраховує його від СНІДу. Це лише один приклад з роману, який підтверджує взаємозалежність минулого і сучасного.

За жанротворчими ознаками можна визначити, що «Голодна кров» – роман–пошук, пошук розвітреної нашої духовності, яка явно виражається у політичних баталіях, багатопартійності, швидкоплинному кар’єризмі, олігархічності. Це своєрідне продовження і розвиток тієї тематики, яку письменник порушив у попередньому романі «Далі буде», вже назвою якого заінтригував читача. Ця художня інтрига виявилася небезпідставною. Навіть деяка схожість персонажів зріднюють ці два твори, вже не кажучи про тематичну концепцію. Та її розвиток у «Голодній крові» на новому творчому витку. Перипетії між представниками політичних партій і партійок, їхні моральні падіння і намагання втриматися «на плаву» стають оголенішими, навіть цинічнішими. Автор не ставить перед собою завдання робити глибокий психологічний аналіз їхній поведінці, діям та вчинкам. Це компенсується точною авторською констатацією явища, висновок робить читач.

У розкритті інтимно–сексуальних тем прозаїк демонструє багатство зображально–виражальних засобів, широкий синонімічний ряд. Він не в руслі взводу письменників на чолі з Лесем Подерев’янським, для яких нецензурщина стала лексичною нормою і мовна розбещеність візитною карткою сучасного літературного процесу. За цим ховається інше – високоамбітність привертає до себе увагу легким способом, забувається або нехтується при цьому розумінням того, що художня література перш за все – важка робота.

У романі «Голодна кров» мовна проблема прочитується ширше. Українською заговорили навіть можновладці, навіть в далекій Австралії шукають перекладача із солов’їної, а не з великого і могутнього. Цим, хоч і наївно, але стверджуючи її право на самобутність, самостійність і подальший розвиток. Адже не може бути повноцінності та справжності життя без її повноцінності й справжності. І тому категорично та однозначно один із персонажів роману – Юхим солов’їною дає присуд одній з ознак комунізму: «Та на хріна мені таке життя, щоб моя корова вік не спізнала бугая! Вигадали штучне запліднення, штучне молоко!.. А я не штучний, діти мої – не штучні, туди вашу мать!..» Природністю цієї тези розбивається оте штучне наднаціональне творіння політиків–комуністів – ім’я якому – радянський народ. Воно не витримало випробування часом хоч би тому, що в людині нівелювалося людське, дане їй Богом. Це насамперед чуття свого роду, своєї культури, мови, своєї батьківщини. Ось тому повертається з далекої Австралії Онисим, до якого ставлення односельців неоднозначне, у якого, мабуть, чуття до землі сильніше за чуття до роду. Бо власноруч копає могилу сестрі Дарині не на сільському цвинтарі, де лежить вся рідня, а в степу біля саду. В іншому випадку в сюжетно–композиційній канві твору розкривається материнське почуття, для якого не існує авторитетів і адмінресурсів і яке вносить серйозні корективи у життя фермера Халупського. В цій мозаїці життєвих подій від трагічного до комічного один крок. І вже по–іншому описується і сприймається випадок із крадіжкою страусиних яєць і намагання персонажа знайти своє щастя, і проблема гермафродитства, яка постає не тільки як статева, моральна, а й соціальна, бо немає коштів на операцію. В тих чи інших відтінках відображається всуціль на сторінках роману проблема справжнього людського щастя, вона письменником інтерпретується на чисельні складові, що схоже на пошук спільного знаменника.

Пошук цієї справжності визначає головну ідею твору. Автору цих рядків відомі довготривалі та бентежні пошуки М.Братаном назви роману. Підказка прийшла з якогось наукового трактату. Фізіологічний термін «голодна кров» трансформувався у художній. Цей процес вдало підкріплюється творчими образами–знахідками – вовка, псиці Тайги, які, хто зна й за якими законами, якою інтуїцією знаходять одне одного, щоб бути справжніми, продовжити свій рід. І що характерно, Тайга по предківському поклику йде до сильного і вільного, а не до свійського собаки. Її «олюблена» голодна кров шукала і знайшла те звіряче почуття, яке, можливо, не збагнути до кінця людині. І коли Віктор побачив на верхів’ї кургану «спаровану скульптуру» — вовка і Тайгу, то зрозумів: вона не належить йому, хоч і є його. І тоді хочеться вірити у правдоподібність, коли дикий звір пригощається з людських рук шашликом і з часом навзаєм віддячує людині, приніс їй на шашлики овечку. Це все природно–соціальні чинники, які автором вписуються у життєвий колобіг і котрі часом набувають парадоксальності, фантазійності. Бо ж звинувачення сіроманця у смерті народного депутата якщо і вписується у юридичні норми, то не вкладається в здоровий глузд, і тут голодна кров у романі прочитується за соціальними канонами. Її необхідно оздоровлювати. За фізіологічними чи духовними законами?! Було б наївним сподіватися, що в романі знайдемо однозначну відповідь на цю складну проблему. Пошуки її вирішення тривають.

Василь Загороднюк,

письменник,

кандидат філологічних наук