"Чотири пори життя" - читать интересную книгу автора (Матіос Марія Василівна)2Замість пісні пісень Щойно обвалилися міста і порозпадалися держави, посходили з орбіт землі і місяці — і небесні галактики закурили чадним пилом над знетерпеливленими головами втомлених мисливськими ловами оленів, а ми лежимо — розпластані на холонучій хвої гуцульського ліжника — і захлинаємося одне одним, як люди з голодного краю захлинаються поданим куснем хліба; і не боїмося смерті від раптової ситості й розкошів; і загарбуємо одне одного — нещадно й несамовито, як жителі диких сусідніх племен, вожді яких оголосили війну тубільцям із прийшлих колоній; і грабуємо — як воїни ворожих армій захоплюють прикордонні клапті нічийної землі; і голод наш неутоленний, і безстроковий; і питні джерела мілкі і солені, і спрага непогамовна, а лише наростаюча, як гул літака в небі чи струм крові в жилах; і терени кам'янисті, і фортеці важкоприступні, і посли згідливі й піддатливі, й ультиматуми некатегоричні й необов'язкові, і ми вперше знесилені й усоте зголоднілі… і ніхто нам не суддя і не вчитель… і ні карти, ні ліхтарика… і дороги наосліп, і стежки навпомацки… і тяжке наше неуцтво… і солодке та дивне звикання… і звиті пташині гнізда в горлі… і рожеві трояндові пуп'янки на язикові… і чорна смола обіймів, що дужча за найвигадливіші смоли, в'яже зів'ялі тіла… і не відпускає уста від уст і руки від лона… і чудно… і дивно… і незбагненно… і так німо — наче месникам у краю без'язиких… і так млосно — мовби кочівникам в Абіссінії… і незграбно — як у невагомості… і просто — як словам у коляді… і соромно — як голому серед білої днини… — І спекотно очам і шкірі; і ти розгладжуєш мене — як сире лляне полотно, відбілене умілими руками на березі ріки, перевіяне хмільними вітрами й несамовитою водою; і руки визбирують із нього дрібні краплі роси, що впали з твого чола, коли ти зайшовся чи то плачем, чи співом, чи благанням, а чи молитвою над тугими шовками моєї шкіри… — О, а ти вода… ти неубутна вода моїх бездоріж і змілілих рівчаків. Ти прибуваєш, як неочікувана повінь, — і тягнеш у чорні глибини, у коловороти, в западини — і я чую, що пропадаю в них, наче біла камінна солотвинська сіль, гину в темних, кипучих водах, моє каміння розсипається у пісок… у порох, У пил, що й не знати, чи я справді була колись камінною… Та ба… я була живою… мене цілували інші губи, мене обіймали інші руки… але то, мабуть, вони були камінними — що не пам'ятаю ні їхніх господарів, ані їхнього запаху, ні мови… я випросталася з них, як з-під низької стелі, і скинула, як позичену одежу, і поклала у скриню пам'яті. Я змила їх у солених озерах сліз і скупалася у свяченій воді самотності, що випалила з мене — як родимі знаки — усе неправдиве й нещире, не залишивши жалю і згадки… але озера сліз бездонні і невичерпні… навіть тоді, коли я розкрита, як полуденна троянда, біля найлюбішого чоловіка, уста якого не знають нехоті. Ти лижеш мої сльози, як майський мед, і я чую, що зроблена з меду і воску. П'єш солену росу давно умерлих надр і порослих мохом забуття печер — і я вірю, що народжена ласицею, шкіра якої ще не впольована жодним мисливцем. Ти п'єш довго й повільно скипілі ураз чорториї зголоднілого лона — і я чую твій голос, що кришиться пересохлим стеблом, ламається перестояною отавою. І осипається на шию… на груди… на стегна. — Мені здається, що я заходжуся співом. Він рветься із заквітлого горла ледь стримуваним торжеством і падає в тишу вечора нечутно і м'яко… і облітає нас двох, як вежу. …Ти гортаєш мене, як віруючий гортає молитовник, самими губами нашіптуючи празникову молитву… і закон уст Твоїх для мене кращий за тисячу золота й срібла, і солодкі гортані моїй слова твої, і ліпші меду устам моїм, бо ти покров мій і щит мій, і я на слова твої уповаю. Ти злодій моїх маєтків. Я розкрадена, як млин із борошном першого помолу, впольована, як дика сарна посеред гомінкого лісу… і вибрана — як простолюдинка між царівен і між королівен; я слухаю — і не чую тебе окремо, бо ні голос, ані кров твоя не існують поза мною. Ми один клубок. Один квітник і одна жаждива пустеля… і ніхто нам не рівня і не розказ. Ми сплетені і зцементовані, пророслі одне крізь одного, мов квітка крізь камінь… охоплені вогнем і оточені льодом; приголублені Божою ласкою і Божим перстом у розтерзаному брехнею і кров'ю світі… — …І спека, голодна, суха, безвітряна спека ефіопських пустель не дає дихати… чую: чужинецькі стріли впиваються наконечниками у шкіру - і ти рвешся до мене рвучко і без терпіння. Так добігають до води ті, хто щойно вирвався з диму. Ти зриваєш мене, як гойдливе яблуко в чужому саду, і смакуєш, смакуєш без перерви і боязні… Я упиваюся тобою так, начебто тебе зараз мають забрати в тюрму. П'ю тебе, як церковний «кагор». І нічого мене тепер не обходить… бо я хочу бути випита… Я зацвітаю, як слова у щедрівці чи квітка в оазі. Я дерево — ударене блискавкою. Та чую, як у попелі прокидається прекрасний птах фенікс… І я оживаю. Укотре сьогодні повстаю зі сну й утоми спеченими губами, медами і ропою своїх сотів і хлібів… і вириваюся із себе, як бранка чи як кочівниця, і наздоганяю себе вчорашню, — ту, що не знала, що зліплена з воску та глини і запашних отрут жалючої шкіри; ту, що приведена з темниці і боїться, що світло її ось-ось закінчиться. Але світло різке і безжальне… воно досягає таких глибин і просторів, що сама собі здаюся пташиним пір'ям, яке ширяє у високості, де не стає ні кисню, ні сили вдихнути його… це плоть… чи сором… чи це не має імені, але воно чудове і неповторне… Твій орел дістає мене і тут, у піднебессі… він клює дзьобиком квіти на полонинах і плаях, на пасіках і гостинцях мого тіла… і гейзери солодких вод салютують із-під укритого мохом каміння — і я ні за чим не жалію… лише за тим, що так мало вродило квітів. Ти спасаєш мої верхи і долини, як олень підсніжну травичку, ще не пахучу, та вже соковиту, і вишукуєш незаймані галявини і яри, захмарені пахощами дурману і прибулих молок… Але ні, ти не олень… ти орел, ти сокіл… твій дзьоб гострий і лагідний. Він, видобувши з мене то схлипи, то зойки, то зітхання, нарешті, мирно влягається у пахучій долині чорних троянд — і від радості чи з безсилля сам схлипує, як нагодоване немовля. — Сонні тумани пливуть над нами, і я хочу сховатися в тобі… згортаюся калачиком під боком, кладу твою руку собі на груди і, засинаючи, колишуся попід небесами… І тулюся до грудей, як дитя до материної спідниці… Таке не може тривати надто довго ні з власної, ні з чужої волі. Але хай здійсниться в цю мить одне-одніське чудо… і обірвуться усі телефони… і заблокуються кордони і лінії урядового зв'язку, відміняться міждержавні угоди і протокольні зустрічі… оніміє діаспора і оглухне вітчизняний міщанин, бо бачите — лежу в обіймах коханого чоловіка і люблю його несказанно… і хочу вборонити від світу, ховаючи на своїх грудях, де не в'яне персик бажання і страху. Боюся за нього, бо вірю в нього… та повсюдно чатують шакали… їхні ошкірені пащі проглядаються з-поза його спини навіть тоді, коли він неквапно сходить з трапа літака, а за ним сунуть червонощокі мордовороти охорони. Розумію, що він не Ганді, та серце холоне щоразу, коли телекамери вихоплюють його обличчя в натовпі… ікла шакалів націлені і з-під модерних краваток близького оточення і недальньої опозиції… і звідусіль, звідусюди. Він просив не брати до голови дурного. Та чи я можу, коли не маю віри ні в кого, зовсім ні в кого? Коли довкіл стільки зради і підсиджувань? Коли канати стосунків — нетривкі і корисні. Уявна — і таки не зовсім безправна — булава принадніша за всі разом узяті земні чесноти, її притягальна сила дужча за силу традицій, здорового глузду та людської честі… її золотистий блиск виробив лише одну сталу традицію усувати чи знищувати, розтоптувати чи підминати кожного потенційного претендента на булаву кожним іншим потенційним претендентом. Лягла би під колеса машини, в якій на тебе чатують хижаки. Росла би підошовною квіткою під твоїми підошвами, коли б тобі було від цього легше. Та ба… це лише політ жіночих неприборканих емоцій, а насправді я не знаю, як уберегти тебе. Це бажання вище понад усі конституційні угоди і верховні вердикти. Чую, як б'ється під рукою утомлене, але радісне серце, як пахне сильне і пружне тіло, як рівно і глибоко дихають груди — і тулюся так близько, начебто хочу врости в душу. Ми — два айсберги, що оголили потоплені глибини і пролилися золотими дощами млості одне на одного, сходячи ніжністю, як сходять кров'ю, — безболісно, лише запаморочливо і сонно, на зелено-білих розводах гуцульського ліжника, на краю чи посередині світу, у мурашиному огромі людей, в океані шепотів і пестощів. Я потопаю у сні чи у забутті, як у вранішніх теплих молоках, і крізь лінь і утому чую, що руки обгортають мене, і ми засинаємо миттєво й одночасно, літаючи понад землею і людьми, як не бувалі в неволі птахи… …Поволі вибираюся зі сну — як натомлений злодій — тихо, крадькома водячи лиш очима по сутінковій кімнаті. Боюся зрушити сон чоловіка, що спить, закинувши за голову сплетені руки. Так сплять упевнені в собі люди. Дивлюся на нього майже побожно і благоговійно, чуючи, як хвиля ніжності вихлюпується з мене. Обожнюю його, як обожнюю лише свою маму. Дві великі, та не печальні, сльози котяться мені по обличчі. Люблю його безмежно, та німо, як найніміша у світі жінка, що не чула людського голосу, лише знає мову губ і пальців. І я торкаюся його — начебто хочу стати снігом чи цвітом, і засипати ним, і втопити у ньому. Ніколи не мала таких розкішних пестощів, таких утішних любощів. Мої пальці і губи не знають утоми коло нього, що притягує магнітом і тримає побіля себе, як верховинська ворожка. Як жаль, що сама я — не знахарка, і не мольфарка, і не ворожбитка, щоб відмовити і злити зло з нього, щоб вихопити — як украсти — навіки, назовсім, сюди, собі на груди, у розпанахане щире серце, бо він став правдивою радістю сірих буднів і зрадженого серця. Він розколов цілий материк криги, що панциром обліплював життя і не давав дихати. Напевно, прорубане вікно у Європу було менш сенсаційним, аніж щілина у дичіюче моє серце… — … — Кладу голову на груди — і колишуся на ньому, як у човні… тихо і безмовно. І здається, що знову лечу, що виростаю із себе, бо дві руки, міцні і владні після спочинку, знову кладуть мене горілиць, потім далі вертають собі на груди — і несила спинити цей шквал, цю повінь і безум крові… — …я Ти запалюєш мене, як свічку, і я свічуся вже не вогнем — діамантами і яшмою, агатами і сапфірами. Та скапую лиш воском, розплавленим пахучим воском, з якого можна ліпити усе, що хочеш… а хоч коника, а хоч ружу, а хоч хлібець до хмільного сьогоднішнього вина. Ти обертаєш мене — живе розп'яття, охоплене полум'ям, — і в мені вибухає сонце, ні, мільйони небачених сонць… і гаряча, довго стримувана магма повільно і довго виливається в надра плоті… та я неспроможна насолоджуватися її трунком, бо майже одночасно ти вибухаєш іще мільярдом сонць у мені — і пекельні сонячні потоки зливаються з моєю магмою, і, з'єднані, злиті в одну, переливаються з тіла в тіло, і розтікаються у таємні щілини і закутки лона… скалки розбитого сонця валяються біля нас, та немає такої сили, що звеліла би зараз поворухнути бодай мізинцем і вернути їх на сонячну орбіту. Мій любий, де пасуться тепер твої отари, де спочивають лебеді і горлиці, де зимують лисиці і лосі, де гублять свої корони пави? Таїна… глибока, як ніч, таїна веде опівнічними стежками двох заблудлих з радості і похмілля, і регоче з подиву і цікавості, бо вона не знала, що мова закоханої жінки може бути такою бідною і скупою. Зате твої жаркі слова стинають мечами — радісними і визвольними. Ось вона, твоя визвольна місія, — не на задвірках Європи, а тут, біля її воріт, на південному полюсі раю. Ти п'єш мене, як рятівні бальзами, — і я плавлюся між губами, і ловлю повітря, як рибка, яку викинули з води. І ні каяття, ні покаяння, лише сліпуча радість і хміль. — Доброго ранку, кохана… — смієшся до мене, і радію — начебто взяли мене на сто коней і везуть у снігову чи весільну заметіль, лиш видзвонюють веселі і голосисті дзвінки. І нема спасу від їхнього дзвону, і нема — та й не треба — рятунку. Ти дим. Вадим — дим. Ти стелишся, як пізній і терпкий дим горіхової осені, і заповнюєш мої пори собою, як димом. Припадаю до твоїх колін — і жаркі дунаї волосся шаліють над ними похвалою і насолодою. Лежу непорушно, ущерть переповнена жаром, сита тобою, сонна, утішена — мало не зомліла, та радісна, радісна, як земля, яку пошкородили борони, і муркочу щось безтямне і нерозумне, і не соромлюся глупоти і безсилля. Ти шліфуєш мене різцем свого дзьобика і лезом уст, наче хочеш народити мене знову, чи народитися в мені, чи згинути. Ти дав мені волю — і вона не має ані межі, ані загати. Ти переплив води усіх розлук — і прийшов до мене, і привів мене до себе, і проспівав славу і хвалу, не питаючи про минуле. Очистив від скверни і чорноти — і виніс на такі осяйні вершини захоплення і замилування, що пропав страх від висоти. Схлипую з радості біля твоїх колін, як біля підніжжя Евересту, як перед розверзлою безоднею. Жах і торжество переповнюють мене, бездиханну, та вільну, і я злизую язиком своїм сотові меди з твоїх стегон і шиї, з піднебіння і чола… Ти звів мене з розуму, коханий мій, — і я радію своєму божевіллю, і вдихаю запах шкіри, як запах канадської йони; і, нічого не розуміючи, розумію, що ось вона — істина; ось вона — грань блаженства, через яку страчаєш і розум, і волю, і силу, і хочеш іще й іще, і не боїшся ні гніву, ні осуду. Завтра нюхатиму себе, як собака, злизуючи твій запах зі шкіри, і носитиму його — як твоє сім'я в собі, щоб не розхлюпати, лише всотати до краплі, як висохла земля всотує спраглі води раптового дощу. Вогонь жере мої жили — і спрага спалює уста. І чую, що темні прірви відкриваються знов перед нами, як двері раю, і армія ангелів трубить нам осанну — і ми вкотре летимо, не боронячись, навстріч безконечній і вічній радості, умираючи від ласки і п'яніючи від вина власного голосу, та навіть тоді не каємося і не печалимося, бо ніхто нам не суддя і не Бог, окрім цієї ночі… і цього ранку… бо цю вогненну ріку ми переходимо убрід — і лиш пече згоріла шкіра, і шлейф іскор летить навздогін, як весільна шаль, бо брами всесвіту — навстіж, бо земля і небо нині торжествують разом із нами, як у час народження сина Божого, і обкурюють фіміамами і васильками, і рятівний чад огортає туманом свідомість, і благодатна лінь розливається по тілу. Ми знову засинаємо, обціловані, мов умиті, одне одним, і солодкі, бургундські вина течуть у жилах і по губах, і смола обіймів робить нас неподільними, як сіамських близнюків. Ми засинаємо — немов умираємо… Лиш раз по раз натомлені руки блудять у долині чорних троянд чи шукають два соромливі горішки, що загубилися на гостинцеві запашному — аж п'яному; Я дихаю тобі в груди… ти дихаєш у моє плече — і час тече поза нами, і світові ворота для нас зачинені, і ми недоступні нікому, лиш одне одному… і останньому вдячному цілункові, як золотій печаті на устах… |
||
|