"Чотири пори життя" - читать интересную книгу автора (Матіос Марія Василівна)

3

ВАРИЛА БОРЩ.

Стелила постіль.

Холодними устами давала обіймати себе власному чоловікові, була ретельною на службі і безперервно, і невідворотно думала про тих, з відкритого нею царства німих, що могли бути у неї завтра, через місяць, через рік.

Вона записалася до дільничного лікаря і попросила направлення до психіатра.

Лікар лише стиснув плечима: «Туди не просяться — туди забирають».

Психіатр із синюшним носом довго дивився на неї, а потім двічі, і тричі перепитував про одне і те ж:

вік,

стать,

місце народження,

місце роботи,

дні тижня,

табличку множення,

столицю держави,

ім'я прем'єр-міністра,

розмір взуття,

її власне ім'я,

стать,

день перемоги.

Розчарована, вона в якусь мить перестала відповідати на безглузді, як їй видалося, запитання.

— Хіба ви прийшли сюди, щоб мовчати? — роблено лагідно протарабанив двома пальцями по столі психіатр.

— А хіба я прийшла сюди, щоб у мене з'ясовувати розмір мого взуття?! — у тон відповіла жінка.

— Але ж я мушу з'ясувати адекватність вашої поведінки, шановна пацієнтко!

— Моя поведінка адекватна моїм почуттям. Причину саме цього я бажала встановити з вашою допомогою. Однак змушена відкланятися. До того ж я не пацієнтка. Я, лікарю, велика містифікаторка… Ви не винні. Ви не розпізнали.

Після цього вона хотіла заподіяти собі смерть.

Уже.

Негайно.

Щоб не продовжувати розкидати тінь довкіл себе.

Щоб заглушити голос спогаду і холод дійсності, замкнутої глянцем граніту чи мармуру і власної неприкаяності поміж нечутного подуву цвинтарних вітрів.

Ні. Вона таки відважиться ще бодай раз у житті — і заподіє собі смерть. І дотримає до кінця усіх ознак адекватної поведінки жінки, зневоленої пристрастю.

Тащо, як хтось — такий самий, як вона — також приходитиме сюди після її смерті, і розгортатиме її, як квітку, чи шаткуватиме, немов капусту? Здуватиме з її неприродно розсміяного обличчя порохи і павутину і тулитиметься до потемнілих грудей в надії видобути з-під трави і каменю стогін її насолоди?! І той хтось буде щоразу інший?! І йтимуть нещасні, як до повії, до прикритої землею безодні її тіла, і жадатимуть розради, як бажає вона зараз від інших… цілую руку, шаную ваш гонор, падаю пляцком…

Фіґлярство, виявляється, і так не має міри. То навіщо йому сприяти додатково?

Раз-з-з… і ці панчохи набік…

Сюди вона прийде тоді, коли прийде.

Тахта не розіслана.

Темінь безпросвітна.

Терпіння — рабське.

Потяг летить — і ніяк не долітає в Дністер.

На горбі у білесенькій церковці тріскають дзвони.

Пожежа сягає небес.

А її гаряче, несамовите присягання — єдиному німому, з ким наговорилася найдовше і найщиріше за все життя.

А тут, у цьому царстві, присягання зайві.

Тут людно, але холодно.

У полковника похмурий погляд.

Актор ніколи не увійде в роль.

Витязь не вилізе з тигрової шкіри.

Професор не докличеться сюди своєї молодої жони.

Присягатися треба у кольорові вічі.

ВОНА СЮДИ ВЖЕ НЕ ПРИЙДЕ НІЗАЩО!!! НАВІТЬ, КОЛИ Б ЇЙ ПЛАТИЛИ!

…Сюди — на цвинтар — її принесли.

Тоді, коли прийшов її час.

У той день вона була дев'ятнадцятою у списку місцевої ритуальної служби.

І в неї, як у всіх решти, були чорні мари і чорна домовина. За домовиною йшли нечисленні знайомі, співробітники, просто роззяви і власний чоловік.

Він останнім — після гробарів — поправив стрічку на вінку із штучними квітами.

Вінків із живими — не було.

1996 рік,

Розтоки на Буковині