"МОЇ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ІЗ ЗАКАРПАТТЯ" - читать интересную книгу автора (Химинець Юліян)ПОДІЇ НА ЗАКАРПАТТІ ДО 30 ВЕРЕСНЯ 1938 РОКУМоїм завданням не є подавати тут хронологію подій, що мали місце на Закарпатті від часу включення Закарпаття до Чехо-Словаччини, бо про це вже писали інші автори. Я обмежуся до тих подій, що їх я бачив і сам пережив, і які мали на мене особливий вплив. У червні 1930 року всі абсольвенти Державно-Торговельної Академії в Мукачеві, між якими був і я, вибралися на екскурсію до Праги. Наша ціль була відвідати історичні пам'ятки, важливі установи, банки, великі фірми тощо. При кінці екскурсії залишився нам ще один вільний день, і кожний учасник екскурсії міг оглядати те, що його цікавило. Я з моїм при-ятелем вирішили відвідати українські громадсько-політичні установи. Між іншими, ми відвідали Централю Української Соціял-Революційної Партії під проводом Микити Шаповала. Нас дуже докладно поінформували про партійну програму й про ролю партії в українській визвольній боротьбі в роках 1917-1921. При кінці наших відвідин, нас обидвох обдарували великою кількістю книжок. Приїхавши додому, мені забрало два місяці часу перечитати більшість отриманих книжок, після чого я до певної міри вже орієнтувався у нашій визвольній боротьбі. По якомусь часі я старався по-можливості аналізувати перечитане. Воно виглядало ніби все гарно й добре, але в мене мимоволі виникло питання: а що далі робити? На жаль, на це питання я в цій літературі не міг знайти задовільної відповіді. Десь за кілька місяців після цього я знайшов у пресі адресу “Розбудова Нації”, органу ОУН, що виходив у Празі під редакцією Володимира Забавського. Мені забрало дещо часу, поки я зорієнтувався про суть і завдання Українського Націоналістичного Руху. В цьому мені допомогло читання щоденної преси “Діло” і “Новий Час”, які в тому часі були переповнені вістками про польську пацифікацію та політичні процеси. ОУН видала дуже цікаву книжку про пацифікацію під заголовком “На вічну ганьбу Польщі”. Після повернення з екскурсії я вніс подання, стараючись дістати працю. Моїм великим бажанням було дістати працю в мережі залізної дороги на становищі урядовця, що приймає і відправляє потяги. Потрібні інформації для цього я мав, бо здав з успіхом сцеціяльний іспит. По зложенні прохання за якийсь час прийшла відповідь, але не така, яку я собі бажав - нема вільного місця. На пораду мого шкільного учителя, інж. Василя Чаплі, я вніс подання до Кураторії Державно-Торговельної Академії в Мукачеві, де мене прийнято на посаду секретаря тієї школи. Ця школа мала українські кляси навчання та паралельні кляси з мадярською мовою. Директором тієї школи був Августин Штефан, один із найкращих педагогів і адміністраторів середніх шкіл на Закарпатті. Не маючи великого контакту з практичним життям, я не міг собі уявити того, що Закарпаття, як автономна частина ЧСР, про що повсякчас говорилося на повний голос, в дійсності така безсила, без жодних прав. Як видно з великих обіцянок і гарантій Сен Жерменського договору не залишилося нічого, хіба що - горе й нужда місцевого населення. Чеська адміністрація дуже влучно використала засаду: “Діли і пануй”! Чехи при допомозі привезених на Закарпаття московських денікінських старшин і галицько-буковинських москвофілів поділили українське населення на москвофілів і русских, українців, мадяронів, які себе називали місцевими і т. д. Чехам потрібний був такий поділ, щоб не було одного голосу, яким одностайно могли б домагатися від чехів виконання зобов'язання, що його взяли на себе підписавши мирний договір. Ця москвофільська збиранина, ставши знаряддям чеської політики на Закарпатті була нагороджена “теплими” посадами і всякими впливами на наше життя. Їм вдалося зайняти ключеві пости в чеських політичних партіях, що забезпечувало їм становища послів та сенаторів до празького парляменту. Москвофільське наставлення чехів бере свої початки з далекого минулого. Воно почалося ще на Слов'янофільському конгресі в Празі 1848 року. Це саме москвофільство бачимо й в проф. д-ра Т. Масарика у його ноті, переданій до Москви 15 квітня 1915 року. Він пише, що чеський нарід є цілковито русофільський, тому російська династія на чеському троні буде дуже популярною і що всякі пляни й бажання Росії у справі чеської держави будуть зі зрозумінням прийняті. В 1920 році д-р Т. Масарик, бувши вже президентом ЧСР, заявив заступникові Міжнародного Червоного Хреста М. Гілберсонові (M. Gilberson) що, “Мадярську Рутенію (Закарпаття, прим. автора) ми уважаємо як тимчасовий депозит Росії, який будемо намагатися повернути Росії при найближчій нагоді”. Дальше потвердження чеського москвофільства бачимо у Владіслава Студніцкого (Wladislaw Studnicki), який у своїй книжці “Kwestia Czechoslowaciji Racja Stanu Polski” написав: “Дня 12 квітня 1925 р. на загальних зборах “Русского Общества” в Братиславі, д-р Крамарж сказав, що ЧСР в майбутньому буде підтримувати лише новопосталу Росію, подібно як новопостала Росія може послуговуватися ЧСР як форпостом у проникненні на Захід. Наша запорука самостійного існування може бути лише Росія. Я хочу звернути вашу увагу на те, що коли я разом з Бенешом на мировій конференції захищав чеські інтереси, в той самий час ми боронили інтереси великої Росії. Нам тимчасово вдалося осягнути, що ми для нашого майбутнього зв'язку з великою Росією включили Підкарпатську Русь до ЧСР”. “Правда, що наші пляни не були цілковито здійснені (Бенеш намагався прилучити до ЧСР Галичину і Волинь - прим. - автора) через польські імперіялістичні намагання. Але це лише тимчасові успіхи поляків. Та коли новопостала велика Росія зажадає свої території, ми запевняємо вас, що ми повернемо Підкарпатську Русь великій Росії без вагання. Про це не майте найменшого сумніву. Ми, чехи, підтримувані словаками, а дай Боже також підкарпатськими русинами, всі як один мур повстанемо на оборону ваших інтересів, що є рівночасно і нашими інтересами”.[30] Чехи, використовуючи засаду самовизначення поневолених народів, не виявили жодного розуміння і пошани до національних прав українського народу на Закарпатті. Чеський уряд став розглядати Українське Закарпаття, як терен експансії чеського народу. У зв'язку з цим, варто порівняти засади д-ра Т. Масарика на яких він будував чеську державу. В “Чеському Питанні” він каже: “Політична незалежність сама по собі є не більше як право на самостійне національне існування. Для мене є ясним, що ніяка держава не може існувати, оскільки вона не базується на моральних засадах”. Далі він каже: “Для мене чеське питання є питанням гуманности, питанням совісти”.[31] Іншими словами д-р Т. Масарик стояв на засаді національного принципу. Однак, його розуміння національного принципу не мало завершення, бо національний принцип, бувши природним принципом, є двосічним мечем, обидва кінці його є однаково гострі. Оскільки Масарик використовував національний принцип тільки для чеського народу, а в ім'я цього принципу намагався поневолювати інші народи, то наслідок не міг бути інший, як той, що його зазнала ЧСР в 1938 році. Бо, як каже народня приповідка, не роби іншому того, що тобі не миле. Це є добра наука для тих народів, що поневолюють інші народи. Правда, не все здійснюється, як плянують поневолювачі й як це побачимо на чеському прикладі, бо на це дає нам відповідь наша народня мудрість - Божі пляни мелють поволі, але зате певно. Злочинна колоніяльна політика чехів на Закарпатті викликала страйки, демонстрації, насильства зі всіх сторін. Світова економічна криза, що почалася у листопаді 1929 року в Америці, поширилася всюди, а на Закарпатті вона досягла страшних розмірів, бо встановлений чехами колоніяльний режим відбігав далеко від демократії і гуманізму, який чехи святочно прирекли заховувати в мировому договорі. Цей режим був справжнім бандитизмом і як наслідок його, трьом четвертинам населення Закарпаття загрожувала голодова смерть. Чехи знали бідне верховинське населення лише перед виборами, коли роздавали бідному населенню запліснявілу кукурудзу. Дістатися до державної служби місцевому населенню було майже неможливо, бо урядовців на державні посади спроваджувано з Чехії. При цьому треба зазначити, що на Закарпаття присилали з чеських земель не найкращих людей. Були це переважно авантюристи й кримінальні елементи. Довга економічна криза для закарпатського населення показалася дуже трагічною. Жиди й інші чужинці за неймовірну низьку ціну відкуповували від українців їхні останні шматки землі. Через страшну заборгованість селянство попадало в невільничий стан. Одним із дуже зручних засобів чехізації Закарпаття були чеські школи, які поставали, немов гриби по дощі. Щоб заложити чеську школу в селі, вистачило пару дітей чеського жандарма, чи урядовця, декілька жидівських дітей, а решта дітей, що складалася з місцевих українських дітей, заманювано у школи всякими вигодами та обіцянками. Якщо в селі не було своєї школи, місцеве українське населення не мало іншого виходу, як посилати своїх дітей до чеської школи. Українське учительство, згуртоване у своїй організації “Учительська Громада”, протестувало проти такого “культуртрегерства”, і за це велика частина національно свідомого учительства була переслідувана. Щоб покарати таких осіб, чехи шкодили їм тим, що їх постійно перекидували з одного місця на інше. Як відомо, у східній Україні в 1927-30 роках проходила хвиля українізації. Захоплення нею не минуло і Закарпаття. Знайшлися серед українців люди, які під проводом поета-письменника Василя Гренджі-Донського почали видавати суспільно-громадський місячник “Наша Земля”, що був присвячений у великій мірі подіям в Україні. Місячник мав носити назву “Українська Земля”, та чеська поліція не дозволила на цю назву. Часопис був поставлений на високому рівні й знаходив широкий відгомін на Закарпатті. Біда тільки, що він проіснував всього два роки, бо після смерти Скрипника українізація в Україні була зліквідована, а “Наша Земля”, не мавши підтримки з України, припинила своє існування. Поява “Нашої Землі” на Закарпатті мала також і негативні наслідки в нашому житті. Чеська урядова преса на Закарпатті, особливо “Podkarpatske Hlasy”, орган аграрної чеської партії на Закарпатті, накидувалася на українство, утотожнюючи його із комунізмом. Таке наставлення чеської публічної опінії на Закарпатті тривало ще довгі роки після короткого життя “Нашої Землі”. Від 1930 року, від часу як я почав працювати, мені довелося жити в Мукачеві, центрі москвофільства й мадяронства. В Мукачеві у тому часі були два сильні москвофільські центри: реальна гімназія під управою С. Драгули й Учительська Семінарія, де головну скрипку грала московка Наталія Шкирпан. Ці дві школи разом з “Обществом Духновича” надавали характер “русскости” Мукачеву. Державна Торговельна Академія в Мукачеві З українських шкіл була тут Державна Торговельна Академія, що її в 1926 році перенесено тут із Ужгороду. Директором цієї школи, як я вже згадував, був Августин Штефан. До 1930 року не було в Мукачеві “Просвіти”, ані жодної іншої української культурно-освітньої організації. На мукачівськім терені десь у 1931 році розпочав широку діяльність інж. Леонід Романюк, який був урядовцем в Підкарпатському Банку в Мукачеві. Був це надзвичайно ініціятивний громадський діяч і щирий український патріот. Його мешкання при 36 Недеція вулиці було одним із українських центрів тутешнього життя. Інж. Л. Романюк утримував сталі контакти з групою абсольвентів Української Господарської Академії в Подєбрадах, багато з яких, не мавши змоги дістати праці за своїм фахом, задовольнялися підрядною працею у закарпатських селах, будучи помічними учителями за 560 чеських корон у місяць. В помешканні інж. Романюка довелося мені побувати частим гостем. Тут я познайомився з багатьма українцями з Подєбрадської Господарської Академії, як наприклад з інж. Василем Куриленком, інж. Миколою Кушніренком, інж. Сіриком та іншими. За декілька років успішної праці Мукачів змінився. Постав хор “Просвіти” (диригент В. Свереняк), драматичний гурток (режисер д-р В. Комаринський), етнографічне товариство тощо. Від 1934 року Мукачів став осідком “Учительської Громади”, головою якої був директор Августин Штефан. Дуже часто в Мукачеві гостював сталий український театр Миколи Аркаса з Ужгороду, який своїми прекрасними виступами приносив насолоду всім нам, виконуючи рівночасно дуже корисну національно-освідомлюючу працю. Немалий вклад у розвиток культурно-освітнього життя Мукачівщини дали учні Державної Торговельної Академії. Напочатку була це освідомлююча праця зі самими учнями через організацію Пласт, Протиалькогольне і Протинікотинне Товариство “Будучина”, самоосвітні гуртки тощо. Зрозуміла річ, що, живучи в Мукачеві, де москвофілів спочатку було більше, ніж наших, учням Торговельної Академії дуже часто доводилося боронити честь українства перед злобними закидами москвофілів. Нагоди до цього не було тяжко знайти. У травні 1933 року я поїхав до Львова, де в тому часі відбувалися дві імпрези: Українська Молодь Христові та посвячення нагробника на могилі Івана Франка на Личаківському цвинтарі. Ця поїздка викликала в мене велике зацікавлення. Це перший раз у моєму житті я поїхав в іншу частину України, поза Закарпаттям, яку я знав тільки з часописів. Моє зацікавлення було збільшене ще тим фактом, що редактор “Розбудови Нації”, Володимир Забавський дав мені організаційний зв'язок до Студенської Репрезентації у Львові. Я попав зразу до осиного гнізда - Академічного Дому, де я зустрінув Осипа Тюшку, адміністратора цього Дому. Тут мені перший раз довелося бачити ревізію польської поліції. Студент Ростислав Волошин з Волині був моїм провідником по Львові. Я відвідав “Сільського Господаря”, Маслосоюз, Товариство “Просвіта”, де Р. Волошин був заступником голови. Зі студентською репрезентацією мені довелося перебути кілька днів. Головою студентства в тому часі був д-р Воломир Янів. З багатьома студентами я нав'язав тісний особистий звязок. За тиждень мого побуту у Львові я більше довідався про життя наших галицьких братів, ніж читаючи пресу через кілька років. З кінцем 1929 року зроблено спробу створити Організацію Українських Націоналістів на Закарпатті під проводом Стефанії Новаківської. Це було в Ужгородській Учительській Семінарії. ОУН пані Новаківської не була самостійною краєвою організацією, була вона філією галицького УВО, керована зі Львова. УВО у польській дійсності мала дуже добре підложжя, але на Закарпатті вона була ще передвчасною, бо грунт для цього ще не був відповідно приготований. Щоб запротестувати проти киринницької роботи штучно піддержуваного москвофільства С. Новаківська вислала учня Учительської Семінарії в Ужгороді Федора Тацинця дня 1 червня 1930 року, щоб зробив замах на одного з представників москвофільства Євгена Сабова. Атентат відбувся у часі, коли москвофіли відбували свій “День Русской Культури” в Ужгороді. Та замах цей не вдався. Стріл Тацинця хибив і Сабова не поранено. Тацинця зловлено й заарештовано. На судовій розправі він заявив, що його постріл був протестом українського населення Закарпаття проти штучно підтримуваного москвофільства. Крім Федора Тацинця поліція заарештувала студентів: Миколу Вайду, Володимира Федорчука та п. Стефанію Новаківську. Судова розправа відбулася 4 листопада 1930 року. Стефанію Новаківську засуджено на 5 років тюрми, а Ф. Тацинця на один рік тюрми. Інших заарештованих звільнено. У березні 1931 року Найвищий суд затвердив присуд С. Новаківської, а Ф. Тацинцеві збільшив кару з одного року на 3 роки тюрми. Зі заарештованням С. Новаківської вся справа ОУН на Закарпатті була припинена, бо не було охочих продовжувати працю у тому стилі, як це було подумане п. С. Новаківською. Друга спроба зорганізування ОУН на Закарпатті відбулася у другій половині 1932 року з ініціятиви Закордонного Проводу ОУН. Організаційну працю поділено на два сектори: сектор пропагандивний, що його очолив д-р С. Росоха, і сектор підпільний, яким керував автор цих рядків. Манастир отців-Василіян в Мукачеві Речником української націоналістичної думки на Закарпатті був часопис “Пробоєм”; його редагував д-р С. Росоха, маючи до помочі таких студентів: Івана Колоса, Єлисавету Кузьмівну, Іванку Гірну, д-ра Василя Івановчика та інших. Головною метою нашої праці було виховання молодого покоління в українському соборницькому дусі. Для нас було надзвичайно важливим, щоб відразу справу поставити правильно, бо Закарпаття, маючи за собою такі неуспіхи, як неспроможність на протязі довгих ироків стати на самостійне політичне становище та організаціине плентання у хвості чеських партійних централь. Застрягнення на довгі роки в мовній боротьбі т. зв. “Язиковий вопрос”, який попри злу волю чехів, спричинив перед роками злощасний задум завести граматику д-ра О. Панькевича (етимологічний правопис), замість відразу прийняти фонетику. Я пригадую, як у червні 1930 року моя кляса в Державній Торговельній Академії в Мукачеві зробила демонстрацію, де більше ніж половина учнів на письмовому матуральному іспиті вжили фонетичний правопис, чим створила велику проблему для професорського збору й адміністрації школи. Ми виграли завдяки прихильному наставленню професорського збору школи. Якщо б така сама відвага була з боку українського учительства й по інших школах, замість нашої половинчастости у мовній проблемі, то зужиту енергію на мовному відтинку можна було використати в куди кращий і більше продуктивний спосіб. Організаційну працю ОУН велося у двох, напрямках: Юнацтво, що було переважно між студіюючою молоддю у середних школах. І так в ужгородській гімназії - І. Кардашинець; в хустській гімназії - Олександер Блистів; в берегівській - Федір Савчур; в Учительській семінарії в Мукачеві - Федір Могіш. В Трговельній Академії в Мукачеві: Дмитро Бандусяк, Михайло Габода, Дмитро Галай, Петро Стерчо, Юрко Шанта, Михайло Киштулинець, Іван Рожко-Ірлявський. Цей останній крім організаційного вишколу дістав ще й поміч у писанні поезій від літературного критика М. Мухина й поета д-ра О. Кандиби. З-поміж студенства високих шкіл і старшого громадянства ми бачимо в 1934 році таких осіб: Миколу Вайду, Василя Кузьмика, д-ра Юрія Шпильку, Івана Рогача, д-ра Лева Канюгу, Івана Кедюлича, д-ра Василя Івановчика, Єлисавету Кузьмівну, Іванку Гірну, Оксану Голубінку та інших. Я часто зустрічався з твердженням, що провідником націоналістичного руху на Закарпатті був д-р С. Росоха. Так, це правда, він був провідником, але тільки так званого легального сектора, що був тільки частиною цілости. Я був провідником підпільного сектора, про який не можна й невільно багато говорити чи писати. Сама природа конспіративної чи підпільної праці вимагає, щоб її провадити так, щоб про неї якнайменше знали й свої, а тим більше вороги, бо розконспірований член організації перестає бути повновартісним революціонером. Навіть сьогодні, по довгих роках, наші вороги судять людей за вчинки, що були поповнені 40 літ тому. Доказів на це є чимало. Наприклад, одним із них є публікація книжки В-ва і “Карпати”, Ужгород, 1976 р., “Народ не прощає”, в якій автор Степан Бойко, колишній чекіст, розповідає про виникнення і крах т. зв. Закарпатського Краєвого Проводу ОУН. В цій книжці моє прізвище згадується аж п'ять разів. Ці й їм подібні ситуації змушували мене мовчати. Тому-то про мою діяльність було публіковано лише частинно. Мою довгу мовчанку інтерпретовано деякими моїми земляками неправильно. Вони починають сумніватися в тому, що я зробив. Як відомо - в житті на все є відповідний час. Десь біля 1934 року український рух на Закарпатті почав набирати більшої динаміки. Свідомість того, що хтось був українцем, само по собі було звичайним позитивним явищем, але це з часом показувалося невистачальним. Перед нами стояло питання: а що далі? Українська націоналістична молодь свідома того, вирішила скликати на день 2 липня 1934 р. ІІ З'їзд “народовецької” (націоналістичної, прим. автора) молоді до Мукачева, щоб вивести дотеперішню просвітянщину на ширші шляхи, вказуючи на політично-державницький аспект нашого змагання. До організаційного Комітету ІІ З'їзду молоді належали такі особи: д-р ю. Шпилька, д-р С. Росоха, д-р Л. Канюга, інж. В. Бора, є. Кузьмівна, І. Гірна та д-р В. Івановчик. Я був головою організаційного комітету. Моє службове становище ідеально сприяло цьому. Бувши секретарем Державної Торговельної Академії, я знав багато абсольвентів цієї школи, що були в більшості народними вчителями по селах. Тому, що ішлося про встановлення українства з боку політичного, організатори ІІ З'їзду молоді зустрілися з опозицією, яка вийшла з боку соціял-демократичної чеської партії, яка стояла на українській плятформі. Інж. С. Довгаль, що був секретарем тієї партії, був у клопотах, бо не знав, як поставитися до ІІ З'їзду молоді. Не брати участи у З'їзді недобре, бо багато членів партії не зрозуміють, чому партія, що попирає українство на Закарпатті, не бере участи в українському З'їзді. А з другого боку, брати участь у З'їзді, значить брати відповідальність за його рішення і переведення. Коли соціял-демократи побачили, що не можуть перешкодити, щоб З'їзд не відбувся, вони змінили свою тактику. Почали робити на організаторів з'їзду позакулісові впливи. Робили це через філію “Просвіти” в Мукачеві й декого зі старшого громадянства. Організаційний комітет З'їзду розглядав цю справу як засадничу, і тому тут не могло бути жодного компромісу. Кожний із членів організаційного комітету був повнолітним і вповні відповідальним за свої вчинки, а тому що це був З'їзд молоді, а не З'їзд іншого якогось сектора, молодь має право й обов'язок показатися перед громадянством такою, якою вона насправді є. Коли запропоновано нам, щоб конвенцією провадив посол соціял-демократ Ю. Ревай, ми не прийняли цієї пропозиції, а всіх заслужених старших громадян запросили до почесної президії. Атаку проти З'їзду ведено ще в інший спосіб. Щоб відбути З'їзд, треба було мати дозвіл від поліції. Не чекаючи довго, зразу після рішення скликати ІІ З'їзд молоді, я вніс подання на поліцію з докладною програмою З'їзду. За тиждень часу я вже мав дозвіл від поліції на З'їзд і на похід учасників З'їзду від манастиря Отців Василіян над рікою Латорицею до мукачівського театру, де мала відбутися конвенція. Приблизно тиждень перед З'їздом я дістав покликання на поліцію у справі З'їзду. Поліційний референт для культурно-освітніх справ, якого я знав особисто кілька років, почав розпитувати про підготовку З'їзду, а також про якісь протидержавні демонстрації і т. п. Я йому відповів, що З'їзд відбудеться з такою програмою, яку я подав поліції у поданні. Я не думаю, що є якась потреба міняти програму, а про порядок ми всі особисто гарантуємо. Йому цього запевнення вистачило. З'їзд під кожним оглядом був успішний. Понад 10,000 українців з цілого Закарпаття взяло участь у поході. На конвенції, що відбулася в мукачівському театрі, що містить 750 місць, всі були заповнені. Історичною заслугою ІІ З'їзду націоналістичної молоді Закарпаття було прийняття такої резолюції: “Закарпаття на сьогодні належить до Чехо-Словаччини, однак українська молодь Закарпаття не завагається ані на один момент прилучити Закарпаття до Українського Материка - Київ і Львів, оскільки така можливість заіснує”. Ця резолюція стала дороговказом для всього українства у дальшій боротьбі за самостійність Закарпаття. Ця ідея знайшла широкий відгомін всюди, та найкраще це висловив на Всепросвітянському З'їзді 17 жовтня 1937 року в Ужгороді представник молоді д-р С. Росоха й І. Рогач. Від серпня 1934 року наша хата, Залізнична вул. 8, в Мукачеві була місцем зустрічі членів Закордонного Проводу ОУН з членами Краєвої Екзекутиви ОУН західних українських земель. Я пригадую, як один тиждень по моєму весіллі, прийшли до нашої хати Ярослав Барановський і д-р О. Кандиба. Ціль їхнього приходу - була подорож до Ясіня, щоб відібрати Мацейка, особу, яка виконала атентат на польського міністра Пєрацкого. Я знайшовся у невигідному положенні, це ж була конспіративна справа, а моя дружина не знала які я мав зв'язки з ОУН, бо ще не мав нагоди і часу, щоб її до цього приготовити та втаємничити. Але я скоро справу полагодив й моя дружина в цьому випадку і в наступних роках вложила багато праці для революційної справи. А. Чемеринська, Я. Барановський, ген. М. Капустянський, автор з дружиною Марією. Щороку наша хата найменше 4-5 разів на рік гостила нараз по 5 осіб, яких треба було переночувати, нагодувати й охоронити перед очевидною небезпекою. В нашій хаті на протязі 1934-38 побували такі особи: Ярослав Барановський, пані Анна Чемеринська-Барановська, д-р О. Кандиба, Лев Ребет, Ярослав Стецько, Іван Борковський, Олекса Гасин, Зенон Коссак, Юрко Костів та інші. Це не було легке завдання, бо фактично, ті, які перебували в нас в ті часи, мусіли підлягати суворій конспіративній дисципліні, бо ми, себто моя дружина і я, були відповідальні за безпеку цих провідних провідників українського націоналістичного руху. Такі відвідини розпочалися в серпні 1934 року, коли Ярослав Барановський разом з д-ром Олегом Кандибою приїхали до Мукачева, щоб на польсько-чеському кордоні біля Ясіня перебрати Гр. Мацейка, члена ОУН, який 1 липня 1934 року виконав атентат на польського міністра внутрішніх справ Пєрацкого. Одною із дальших зустрічей була оказія в 1935 році, коли після заарештування Крайового Проводу, а головно Степана Бандери, який цей Провід очолював, новий провідник Лев Ребет разом із Зеноном Коссаком та іншими зустрінулися з представниками Закордонного Проводу ОУН, Ярославом Барановським і пані Анною Чемеринською-Барановською. Лев Ребет і Зенон Коссак поїхали від нас до Праги. Подорож ця була зв'язана з певною небезпекою, бо на Словаччині, недалеко Кошиць (Словацьке Нове Місто), залізнича дорога проходила лише один кілометр від мадярського кордону. Щоб переїхати цю територію не вимагалося пашпорту, але чеська погранична служба дуже часто контролювала осіб, які видавалися їй підозрілими. Через незнання чеської мови й звичаїв можна було легко попасти у клопіт. Знаючи ці обставини, рішено, щоб моя дружина їхала в товаристві Л. Ребета і З. Коссака. Пригадую, що одного року, здається 1936, Олекса Гасин, щоб маскувати себе лещатарем при переході чеського кордону, приїхав до нас з лещатами в кінці березня, коли в нас вже зеленіла трава. Десь до кінця 1933 року велика частина членів Закордонного Проводу ОУН перебувала в Празі. В тому році чехо-словацький міністер закордонних справ д-р Є. Бенеш став пресідником Ліги Націй в Женеві. Його “заслугою” було те, що він втягнув СССР до Ліги Націй. Контактуючися з Польщею і СССР, йому звернули увагу на те, що ЧСР є центром української конспірації проти тих двох держав. В наслідок цього цілком несподівано переведено ревізію у деяких осіб з Проводу ОУН; деякі мусіли примусово опустити територію ЧСР, а деякі виїхали добровільно. У висліді цієї поліційної акції сталося, що чеська поліція забрала деякі організаційні матеріяли, т. зв. “Архів Сеника”. З тих матеріялів поляки й совєти довідалися про ОУН, про що їм невільно було знати. Після заключення пакту про ненапад поміж Німеччиною і Польщею в 1934 році, а особливо після вбивства польського міністра Пєрацкого членом ОУН, влітку 1934 року з доручення самого Гітлера було офіційно заборонено всім німецьким установам мати організаційний зв'язок з ОУН. Десь восени 1937 року справа почала мінятися. У вересні 1937 року полковник Євген Коновалець і сотник Р. Ярий дістали офіційне повідомлення про скасування “едикту” проти ОУН.[32] Ця зміна німецьких чинників постала передусім тому, що Німеччина прийшла до того переконання, що настав для неї час розв'язати справу “аншлюсу” з Австрією, і прилучення судетських земель до Німеччини. Для цієї справи вона думала, що співпраця з ОУН була б для неї корисна, беручи до уваги, що при “упорядкуванні” ЧСР і Закарпаття, що є частиною ЧСР, ОУН буде зацікавлене, бо “упорядкування” ЧСР мало б відбутися на етнографічному принципі. Підписуючи акт ненападу з Польщею, німці думали, що в намірі підбою совєтів, поляки можуть відіграти важливу ролю. Три роки після того, німці прийшли до переконання, що поляки не підуть так далеко, тому вони рішили змінити “коня” і його пересідлати. Після докладної перевірки, що німці серйозно думають полагоджувати справу австрійську й чехо-словацьку, полк. Коновалець скликав у листопаді 1937 року нараду в справі дальшої політики ОУН, а зокрема в актуальній справі Закарпаття. Він вніс проєкт створити окремий штаб Проводу Українських Націоналістів для справ Закарпаття. До цього штабу увійшли: сотник Р. Ярий - зовнішня політика, Я. Барановський - організаційні справи та внутрішня політика, О. Чемеринський - преса й інформації, полк. М. Колодзінський - військові справи”.[33] Заходами штабу ОУН для закарпатських справ влітку 1938 року вийшла книжка німецькою мовою О.Чемеринського під назвою “Karpathen Ukraine”. Horst Gruber, Ost Europa за жовтень 1938 пише: “Українська Пресова Служба опублікувала книжку “Karpathen Ukraine”, яка служить дуже добрим інформативним матеріялом для німецьких політичних і пресових чинників. Окремий розділ книжки розглядає право на самовизначення карпатських українців. Появу цієї книжки треба привітати, бо вона появилася якраз у відповідний час зі своїм речевим підходом і потрібними статистичними даними. До книжки додано дві влучно зроблені мапи”.[34] На протязі 20-ти років західні держави, зачаровані Бенешовою пропагандою про “взірець демократії” в ЧСР - Швайцарії, дивилися на все, що діялося в ЧСР доброзичливо. Чеська шовіністична політика цілковито унеможливила будь-яку співпрацю з національними меншинами, які творили 52 відсотки всього населення ЧСР. Коли настала політична криза в 1938 році, Велика Брітанія і Франція, пізнавши дійсність, зрозуміли, що справа з ЧСР представляється зовсім інакше, як вони до того часу думали, тому легко погодилися на віддання судетських територій Німеччині. Ця зміна в політичній оцінці Великої Брітанії і Франції наступила так скоро, що це могло видаватися на зраду ЧСР. Так насправді воно не було, бо те, що вони бачили перед тим в ЧСР, це не була правдива дійсність, це була тільки фікція, яку від початку існування ЧСР вдалося Бенешові створити завдяки його спритному обманові. Бо знайшлися за кордоном “науковці”, які за гроші робили сприятливу опінію для ЧСР, її репрезентантів і основників - д-ра Т. Масарика й д-ра Є. Бенеша. Тепер ця маніпуляція скінчилася, завдавши урядові ЧСР багато клопотів. Як каже народня приповідка: “Брехнею об'їдеш цілий світ, але додому не вернешся”. В 1936 році брітанський уряд під проводом прем'єра Н. Чемберлена прийняв “фантастичну концепцію”, спровокувати війну поміж Німеччиною і СССР. Для необізнаного обсерватора брітанської політики це була “фантастична концепція”, але, як пригадаємо собі “геополітичну” доктрину, що її прийняла “Організація Круглого Стола” перед Першою світовою війною, що в тому часі контролювала і брітанський уряд, нам стане ясно, що це була домінуюча доктрина брітанського уряду. Щоб уможливити Німеччині вирушити у похід проти СССР, треба було зробити ось як: 1. Зліквідувати всі держави, що знаходилися між Німеччиною і СССР. 2. Унеможливити Франції допомогти тим державам (ЧехоСловаччині й Польщі). 3. Переконати англійський народ, що це є єдино правильна політика для Брітанії. Політична програма брітанських державних мужів Чемберлена й Лорда Галіфакса змагала до того, щоб допомогти Німеччині осягнути цю мету. В засаді вони були проти війни, тому вони не мали нічого проти того, щоб Гітлер забрав Австрію, зліквідував ЧСР і забрав німецькі землі від Польщі, оскільки це все могло бути переведене мирним шляхом, без війни, бо війна могла спричинити упадок тодішнього брітанського уряду. “Якщо члени уряду хотіли перевести щось, що делікатний шлунок міністра закордонних справ Ідена не міг стравити, Ідена посилали на відпустку, а його місце за той час займав Лорд Галіфакс”. Він це робив багато разів, аж поки в лютому 1938 року цілковито заступив Ідена. “В листопаді 1937 року Лорд Галіфакс приготовив для себе візиту з Гітлером. У наслідок цієї зустрічі дійшло до таких заключень: 1. Брітанія уважає Німеччину головним бастіоном проти большевизму в Европі. 2. Брітанія готова приступити до пакту чотирьох великодержав: Німеччина, Італія, Франція і Брітанія. 3. Брітанія готова дозволити Німеччині зліквідувати Австрію, ЧСР і Польщу, якщо це можна осягнути мирним шляхом і без провокації, щоб Брітанія не була змушена воювати з Німеччиною”. Лорд Галіфакс повернувшись із зустрічі з Гітлером, зробив інтерв'ю з брітанською пресою, широко пояснивши свої “досягнення” з Гітлером. Щоб осягнути свою ціль, Велика Брітанія випрацювала свій плян “упорядкування” справи ЧСР. Її плян мав 3 точки: 1. Віддати Судети німцям. 2. Решту ЧСР невтралізувати, зробити з неї другу Швайцарію. Це можна було б осягнути уневажнивши спільні договори з СССР і Францією. 3. Гарантія кордонів ЧСР з Німеччиною і Францією, але не з Брітанією. Як могла б гарантувати кордони ЧСР єдина Франція, коли тепер (ще перед відданням Судетів німцям, прим. автора) ЧСР мала ще сильну армію, прекрасні укріплення, договори взаємної допомоги з Францією, СССР і Малою Атлантою. Цю нелогічність брітійської політики тяжко зрозуміти. У Франції панував великий страх перед війною, а ще більший страх перед большевиками, які через ЧСР досягли б до Середньої Европи. У Франції ще була свіжа пам'ять про “народній фронт” Леона Блюма, як засіб большевизації Франції. З тих причин французький уряд дав себе переконати Великою Брітанією, що ворогом Европи є не Гітлер, а Сталін.[35] У своїх політичних потягненнях Велика Британія свідомо виключила СССР. Вона твердила, що СССР, не маючи безпосередніх кордонів з ЧСР, і так не зможе прийти з допомогою ЧСР не дивлячись на те, що ЧСР і СССР мають між собою взаємний договір, заключений в 1935 році. Щоб прийти з допомогою ЧСР, совєти мусіли б мати право перемаршу через Мадярщину або Румунію. Мимо того, що Франція просила обидві ці держави дати їй це право, вони його не признали для СССР. Брітанія розглядала “побіду” ЧСР над Німеччиною своєю програною, бо успіх ЧСР вона уважала так само успіхом СССР, а вона цього не бажала. Щоб не допустити до того, треба було виелемінувати ЧСР з орбіти большевиків, а це міг зробити тільки Гітлер, маючи моральне право на Судети. В місяці травні 1938 року малощо не дійшло до збройного зудару між Німеччиною і ЧСР. Під великим напруженням чехи моболізувались. Завдяки французькому прем'єрові Едвардові Далад'є і міністрові закордонних справ Жоржові Боннетові, які намагалися за всяку ціну оминути збройний зудар, може, із своїх власних міркувань, щоб Франція не мусіла встрявати у війну й допомагати чехам, Франції вдалося тимчасово відложити справу вирішення судетських німців. Дня 20 травня 1938 року генерал Кайтель, шеф німецького Генерального штабу, випрацював операційний плян у справі ЧСР на випадок потреби, що був предложений Гітлерові до підпису. Гітлер не підписав цього пляну. Натомість він дав зробити новий плян, що був підписаний 30 травня 1938 року. Провідна думка цього пляну була така: “Моїм незмінним бажанням є в наиближчому майбутньому знищити ЧСР. Початок військової операції має начатися 1 жовтня 1938 року”. На думку німецьких генералів, цей плян був нереалістинним, бо після цього пляну Німеччина могла бути переможеною у війні з ЧСР. Таку саму думку поділяло й міністерство закордонних справ, за винятком самого міністра фон Рібентропа, який підтримував Гітлера. Гітлер в тому часі був цілковито ізольований від світу; він бачив тільки Рібентропа, Гімлера й Гесса, які твердили, що СССР, Франція і Велика Брітанія не будуть воювати за ЧСР. Ситуація в серпні стала дуже критична. Німецькі генерали, побачивши, що вони не мають успіху з Гітлером, щоб він не йшов війною проти ЧСР, старалися знайти закордонних дипломатів, які, зустрівшись з Гітлером, могли б вказати йому на небезпеку його пляну. Одним із таких державних мужів, що приїхав до Німеччини з державною візитою, був мадярський регент, адмірал Горті, що перебував у Німеччині від 21 до 26 серпня 1938 року. У розмові Горті з Гітлером про ЧСР він почав вказувати на небезпеку Гітлерового пляну. Гітлер раптом крикнув: “Дурниця, перестаньте!”.[36] Час дуже наглив, бо, як сказано вище, Гітлер назначив початок військової операції проти ЧСР на 1 жовтня 1938 року. Знаючи це, лорд Рансіман, що перебував у тому часі у Празі для посередництва у полагодженні спорів поміж Генлайном і ЧСР, дня 2 вересня 1938 року вислав до Гітлера особистого листа, в якому запевняв його, що справа судетських німців буде полагоджена до 15 вересня 1938 року. Цим способом Рансіман старався заспокоїти нетерплячого Гітлера.[37] Вирішивши почати війну, Гітлер у своїй промові на партійних зборах в Нюренберзі дня 12 вересня 1938 року заявив: “Судетські німці мають право на самовизначення і, оскільки цього не можна буде осягнути мирним способом, він рішений взяти це право силою”.[38] Довідавшись про таке наставлення Гітлера, брітійський прем'єр Н. Чемберлен полетів 15 вересня 1938 року до Берхтесгадену, щоб вивідати про ситуацію від самого Гітлера. З розмови з Гітлером, він зрозумів, що ситуація є дуже загрозлива, бо Гітлер домагається негайного права на самовизначення для судетських німців і уневажнення договору ЧСР з совєтами. Якщо він цього не дістане негайно, то буде війна. Чемберлен просив Гітлера дати час, щоб порадитися з французьким урядом і з лордом Рансіманом.[39] Побачивши, що ніхто не всилі переконати Гітлера відступити від його пляну при помочі війська знищити ЧСР, німецькі військові кола з високими цивільними членами уряду під проводом генерала Людвика Бека, створили проти Гітлера заговір. Заговір мав три фази: “1. Старатися далі переконувати Гітрера в безглуздності його пляну. 2. Поінформувати Велику Брітанію про плян Гітлера й закликати її, щоб вона повідомила його, що вона буде воювати, якщо він нападе на ЧСР. 3. Вбити Гітлера, як тільки він дасть наказ військового нападу на ЧСР”.[40] Хоча барон Вайцзекер, шеф міністерства закордонних справ Німеччини, нав'язав з Брiтанією кілька контактів, Брітанія відмовилася кооперувати з німецькими генералами. В наслідок того залишилося тільки вбити Гітлера, як тільки буде виданий наказ нападу на ЧСР. Цей плян був уневажнений дня 28 вересня 1938 року, коли прийшла вістка до Берліна, що брітійський прем'єр Н. Чемберлен і Е. Далад'є приїжджають до Мюнхену. Дня 18 вересня 1938 року брітійський уряд мав зустріч з французьким урядом у справі пляну Чемберлена. Чемберлен із самого початку конференції виключив з-під дискусії всі інші пляни для полагодження спірних проблем з судетськими німцями за винятком його пляну, що був побудований на домаганні Гітлера.[41] Нарешті Далад'є погодився прийняти плян Чемберлена, але домагався, щоб: 1. Цей плян був передискутований з чехами та 2. щоб нові кордони ЧСР були гарантовані також Британією. Друге домагання Далад'є Чемберлен відкинув. Рішення Британії і Франції було предложене чеському урядові 19 вересня 1938 року о 2-ій год. по обіді з домаганням цей плян зразу прийняти. Чехи відкинули цей плян, мотивуючи, що цей плян заторкує поділ держави, що на підставі конституції вимагає рішення парляменту. Бенеш відкинув думку, що ніби то нова гарантія для ЧСР буде сильнішою, від тієї, що є тепер, і що вона, як виглядає, не є задовільною. Щоб змусити ЧСР прийняти плян Великої Брітанії, - що його цілковито підтримувала Франція, брітійський прем'єр Н. Чемберлен вислав Бенешові телеграму-ультиматум, що, якщо Бенеш не прийме цього пляну до 2-ої год. по обіді 28 вересня 1938 року, то німецьке військо займе ЧСР і ніхто її не охоронить від того. Незалежно від висліду війни, він гарантує, що ЧСР ніколи не буде відновлена в тих кордонах, в яких вона сьогодні знаходиться.[42] Рівночасно він вислав ноту до Гітлера, в якій запропонував скликати коференцію чотирьох великодержав для рішення цієї справи, запевняючи Гітлера, що аліянти докладуть усіх зусиль, щоб ЧСР погодилася прийняти цей плян, якщо Гітлер стримається від війни. До цього потрібно було приготовити публічну опінію в Великій Брітанії і Франції. Це було виконано при допомозі поволі збуджуваного страху перед війною, який 28 вересня перемінився у паніку. Щодня збільшувана мобілізація німецької армії наганяла кожному страх. Пущено у світ “вістку”, що СССР не здатний ні до чого, і що він не буде воювати за чехів, і що Брітанія також не збирається воювати тільки за те, що німецький нарід в Судетах хоче розв'язати свої проблеми з чехами, користаючися правом самовизначення, що вповні погоджується з бритійським розумінням демократії. Німеччині в цьому ніхто не може перешкодити, бо вона за пару днів зліквідує чехів, почне з повітря бомбардувати Париж і Лондон. Навіть якби Німеччина й була переможена у війні з чехами, що є дуже сумнівне, нова Чехо-Словаччина по війні не буде відновлена в її кордонах, бо її в 1919 році створено штучно, і воно виглядає так, як передвоєнна Австро-Угорська монархія з її національностевими проблемами. В середу, 28 вересня 1938 року, Чемберлен промовляючи в парляменті про кризу ЧСР, перервав свою промову, бо йому доручено телеграму від Гітлера, в якій він повідомляв, що скликає конференцію чотирьох великодержав до Мюнхену на 29 вересня 1938 року. Польська агенція ПАТ, коментуючи про кризу в ЧСР, заявила: “Справа ЧСР може бути розв'язана лише в той спосіб, що Німеччина, Мадярщина й Польща дістануть ті території, на які мають історичне право. Також справа Словаччини й Закарпаття мусить бути вирішена. Із рештою ЧСР треба створити “невтральну” державу, в якій мають бути цілковито виключені большевицькі впливи”.[43] Для Словаччини “Газета Польська” запропонувала таку розв'язку: 1. На підставі права про самовизначення, Словаччина стане вповні незалежною державою, або 2. залишиться у злуці з чехами, при тому стратить південну частину Словаччини в користь Мадярщини, після того зменшена Словаччина знайдеться ще під більшим тиском чехів, або 3. Словаччина ввійде з Мадярщиною у федеративний зв'язок у тому стані, в якому вона тепер знаходиться, залишаючи собі мадярські території, здобуваючи для себе вигідне господарське й політичне становище”.[44] “Газета Польська” уважала, що ця третя розв'язка найкраща для словаків. Щодо розв'язки Карпатської України, ПАТ домагалася прилучення тієї території до Мадярщини, подавши такі причини: “Польща й Мадярщина будуть мати спільні кордони й в той спосіб зліквідується той коридор (Закарпаття), який дає чехам можливість зв'язку з большевиками. Коли Карпатська Україна буде прилучена до Мадярщини, цей коридор до СССР зникне, чим збільшиться охорону для середньої Европи”. У справі польської території в ЧСР (околиця Тяшина), “Курієр Поранний” висловився так: “Польща мусить взяти вирішення судьби своїх громадян в ЧСР у свої руки. Та засада (етнографічний принцип, прим. автора), яка допоможе вирішити судьбу судетських німців в ЧСР, мусить бути вжита й для поляків. Ідея права на самовизначення є універсальна не тільки для сильних і могучих. Іншої розв'язки й не може бути”.[45] Цікаво як гарно “Курієр Поранний” представив засаду на самовизначення народів, забувши при тому на 7 мільйонів українців у Польщі, що того права позбавлені. Де є універсальність того права, яке “Курієр Поранний” так сильно підкреслив? На Мюнхенській конференції взяли участь представники таких держав: Німеччина, Італія, Велико-Брітанія і Франція. За основу розв'язки справи ЧСР взято етнографічний принпип. Згідно з цим принципом, Німеччина дістане судетські землі. Щодо домагання Мадярщини й Польщі англійська пропозиція була - дати змогу заінтересованим державам полагодити справу мирно через спільне порозуміння на протязі трьох місяців. Коли ці справи будуть розв'язані, Німеччина й Італія готові дати Чехословаччині свою гарантію для її кордонів. Варшавська радіопередача з 30 вересня 1938 року у справі польських домагань від ЧСР заявила наступне: “Польща не визнає тримісячного терміну для полагодження її справ. Польща має повну свободу упорядкувати цю справу сама. Німеччина й Італія поставилися до цього зі зрозумінням. Польський уряд не очікує, щоб якась інша сила полагоджувала те, що він сам може зробити”. Ще того самого дня польський уряд вислав до чехо-словацького уряду ультиматум, що 2 жовтня він займає польські землі (околиці Тяшина). Цей ультиматум чехи прийняли. Після того, як німецьке військо вмаршувало на територію ЧСР, окупувавши судетські землі, частина судетських німців, яка була противником нацистів, і яка співпрацювала з урядом ЧСР, втекла на чеські території, де її чеська поліція і жандармерія виловила й передала гестапо. Приблизно було їх коло 20,000. Зрада брітійського уряду в підготовці Мюнхенського договору, в наслідок якого Німеччина дістала все те, що хотіла, є очевидною з наступного. 1. “Про висилку місії Лорда Рансімана до Праги говориться, що це зроблено на бажання ЧСР. Це не відповідає правді, бо фактично Лорда Рансімана післано до Праги зразу після візити гітлерівського дорадника капітана Відемана. Ця візита відбулася в приватному домі Лорда Галіфакса (18 липня 1938 року). 2. Факт, що Лорд Рансіман більшість свого часу в Празі присвятив ставленику Гітлера, Генлайнові, який відкидав одну за одною пропозиції чехо-словацького уряду, з чого ясно виходило, що Генлайн не був зацікавлений в полагодженні справи з ЧСР. 3. Факт, що Лорд Рансіман написав Гітлерові дня 2 вересня 1938 р. листа, в якому просив Гітлера бути терпеливим, запевняючи його, що до 15 вересня 1938 р. він буде мати розв'язку справи. 4. Факт, що плян Лорда Рансімана був тим самим, що був прийнятий на Мюнхенській конференції чотирьох великодержав: Брітанії, Німеччини, Італії і Франції. 5. Факт, що прем'єр Чемберлен дав вільну руку Гітлерові переводити мюнхенські рішення так, як бажав собі Гітлер. 6. Факт, що Чемберлен зробив усе, що міг, щоб не допустити СССР до слова у вирішенні долі ЧСР, хоч СССР була союзником ЧСР і Франції. Він це зробив, переконавши французький уряд, що совєти неспроможні допомогти ЧСР, бо не мають безпосередніх кордонів з ЧСР. 7. Факт, що прем'єр Чемберлен мав тригодинну зустріч з Гітлером 15 вересня 1938 р. в Берхтесгадені, на якій не був присутній Гітлер, тільки його перекладач. 8. Факт, що ЧСР була змушена до поступок ультиматом брітійського й французького урядів з дня 28 вересня 1938 р. Цей ультимат, як і його зміст, ніколи не був поданий до відома англійського й французького народів”.[46] На внутрішньому фронті 1938 рік позначився новим наступом українства. Був це час великої активізації українства Закарпаття. Приїзд “американсько-русской” делегації в особах О. Янчишина й Геровського небагато поміг місцевим москвофілам. Правда, цей приїзд спонукав дві Народні Ради: Українську й “Русскую” до спільної наради, що відбулася 31 травня 1938 року. Ці наради відбувалися кількакратно, так що з початком жовтня 1938 року вони довели до узгіднення позицій. Це був важливий тактичний момент, бо чехи відмовлялися переговорювати з українцями, вказуючи на їхнє роз'єднання. В квітні 1938 року чеська влада загострила цензуру й заборонила читати закордонні українські часописи “Наш Прапор”, “Дзвіночок”, та “Націоналіст”. Вона хотіла показати національним меншостям тверду руку. Дня 17 вересня 1938 року заарештовано Івана Рогача, а за д-ром С. Росохою пошукували. Заборонено всякі збори й засідання. Засідання Президії Народної Ради відбувалися по приватних домах. При моєму останньому особистому контакті із Закордонним Проводом ОУН в Празі в кінці серпня 1938 року устійнено, що на випадок мобілізації чеської армії, я маю виїхати за кордон з певною місією. Довго на це не довелося чекати, бо чеський президент Бенеш проголосив мобілізацію чеського війська 22 вересня 1938 року, о 10-ій год. вечора. Вранці 23 вересня я з дружиною вже їхали до Братислави, щоб дістатися до Відня. В тому часі у зв'язку з мобілізацією всі кордони вже були замкнені. Тому з Братислави ми виїхали до Праги, щоб дістати зв'зок до Райхенбергу, щоб там знову дістати зв'язок з місцевими українцями, які допомогли б нам дістатися через Судети до Німеччини. Кордон чесько-німецький ми перейшли вранці о 7-ій годині під час зміни сторожі. Наші пашпорти ми залишили в Празі, діставши натомість документи українських емігрантів. Це було необхідним зробити, бо я був військовозобов'язаний, а мій річник був мобілізований. Мене могли судити як дезертира за невиконання військового обов'язку. Після переходу німецького кордону, ми зголосилися як політичні втікачі, переслідувані чехами. Німці взяли нас до табору втікачів в Гротаві, але ми настоювали, що ми мусимо їхати до Відня з певною місією. Німці спочатку нам не хотіли повірити, але потім посадили нас в потяг до Відня в товаристві одного гестапівця. У Відні нас уже чекали. Гестапівець побачивши, що ми говорили правду, нас залишив. До Відня ми приїхали 30 вересня 1938 року в день Мюнхенської конференції. |
||
|