"Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)" - читать интересную книгу автора (Кобець Олекса)

У ВІДРЯДЖЕННЯ ДОДОМУ

Цей розділ моїх спогадів буде найкоротший, бо не вистачає снаги переказати ті переживання, що опанували всього мене на звістку, що, нарешті, наша комісія таки вирушить до Києва, і мене до неї приписано. Іхав якийсь незначний офіцер, здоровий, високий унтер із обозу і я.

Кілька днів чекали, поки все буде оформлено, в обозі другого розряду, в тій самій Мізенці, під Карпатами, де обоз зупинився з самого початку. Тут містилася й полкова канцелярія. Тут працював і мій любий Хома Мельниченко. Але товариш Хома саме тоді переживав трагедію суперництва з Мишею Бурловим, теж писарем, за дівчину. Через те мені уваги він оддавав менше.

Це була Муся - дячкова дочка, що в їхній хаті містилася й канцелярія. Господар хати, старий Микола Костів, був пресимпатичніша в світі людина, м'яка, чула, тонкосльоза.

Почалося з того, що старий Костів, зачувши, що я їду до Києва, кинувся мене обіймати й залився гарячими слізьми... У Києві живе його син - Кость Миколаєвич, може чулись-те, пане добродію, композитор Верховинець. А якже, а якже, він і одружився там... І ще минулого року, коли не було цього нещастя на нашу голову, цієї проклятої війни, приїздив із своєю дружиною в гості до старого. Аякже.. І що ми тоді пережили, пане добродію, як вони поїхали!.. Бо як тільки поїхали, то донесли на нас сусіди, пане-добродію, що то царський наслідник із Росії приїздив із моїм сином, передягнений за дівчину - а вона ж у нього, пане-добродію, маленька, дрібненька, як хлопчик... То й почали мене тягати... А тут війна вдарила... Другого сина мого, прошу вас, заарештували й смертельно побили шандарі - вже три місяці після того кров'ю харкає...

Старий оповідав усе це у власній хаті, а тим часом боязко озирався на кутки - чи не підслуховує хто, чи не донесе, бува, коли повернеться військо з-поза Карпатських гір назад...

Почувши, мою чисту українську мову, старий відразу якось довірився мені, і видно було, що радий з того неймовірно, бо "поміж тих ваших, вибачайте, москалів багато..."

Менша донька його, чотирнадцятилітня Зося, того самого дня, пильно вдивляючись у мене великими дитячими, повними жаху, очима, оповідала мені, так само пошепки, тулячись до старшої сестри як довелося їй бути за випадкового свідка страшної картини.

"Коли прийшли до нас мадяри, виказав хтось на Боруха, на отого, що шинок тримав, наче він російському військові щось переказував..."

І того Боруха, на очах маленької Зосі, вішали мадярськl гусари під мостом - "он під отим самим, що недалечко від нашої хати..."

"Та й не відразу повісили, прошу вас, - отак підіймуть, потримають-потримають, та й знову опустять, та й знову підіймають. Аж поки задушився зовсім - ні рукою, ні ногою й не дригне... Тоді покинули, а самі пішли, виспівуючи..."

В дитячих оченятах Зосі світився глибокий, нелюдський жах, що, я певний втому, не вивітриться з свідомости цієї майбутньої людини усе її життя.

Прокляття війні!

Увечорі, коли гори Карпатські дихали в широко розчинені вікна невимовними, чарівними пахощами молодої весни, Зося з Мусею, схилившися на вікно, напрочуд гарно і зворушливо співали:

Я з природи людина сентиментальна, але здавалося мені досі, що пережите на фронтах за останній рік навіки вибило з мене ту чутливість, що часами примушувала здригатися й посилено блимати очима, щоб не дати политися непроханим сльозам...

Того вечора я відчув, що ця моя вада мене ще не покинула: та журлива дівоча пісня примушувала посилено битися серце, поза спиною й на голові бігали уїдливі мурашки, сама собою, розмагнічувалася воля, занепадав запал ненависти до всього, що коїлося в світі навкруги...

Ні, не треба закам'янілому солдатові слухати таких чарівних пісень!..

Коли другого вечора до невеличкого гурту пристав і товариш Хома з своїм чарівним оксамитним баритоном - це було тріо незрівняної сили й краси.

І здавалося мені, що всі переваги на боці товариша Хоми.

Ось тільки послухати, як змагається, як переплітається його принадний голос із високим, глибоко-ліричним сопраном Мусі, як вони випереджають один одного, неначе двоє діток, за ручки взявшися, навперегони розквітлим лугом біжать-біжать, доганяючи золотавих метеликів, невловимі, над повноцвітними килимами...

А проте - товариш Хома не вийшов на вроду. Не треба було бути досвідченим спостерігачем, щоб побачити, як горнулася Муся до Миші Бурлова - людини, здається, чужої їй і психікою, і мовою, і всіма чуттями...

А товариш Хома неймовірно страждав. Для ньото це кінчилося трагічно. Коли до його суперечки з Мишею було якось притягнуте трохи вище начальство, товариш Хома, людина горда й незалежна, не втримався, наговорив чогось зайвого, і сердешного друга мого відразу ж погнали в окопи.

А в окопах уже першої ночі товариш Хома загинув під час атаки...

Прокляття тобі, ненажерна пащеко війни!

У Києві на вулицях незвично багато військового народу, більше, ніж дочорта генералів, що їм треба віддавати честь, зупиняючись. І щоб пройтися солдатові Хрещатиком один квартал, треба потратити трохи не годину часу. Зате тут таки, здивований і гордий, побачив я, як козиряють мені, - ні, не мені, а хрестам моїм георгієвським - цілі команди юнкерів, кадетів... (у Карпатах мені дали вже й другого хреста за те, що зв'язував порвані телефонні дроти під гарматним обстрілом, не раз виразно ризикуючи життям).

У вагоні, в дорозі з Києва до Миронівки, кілька годин не давали мені спокою якісь дві молодиці-солдатки:

- Об'язательно заїжджайте до нас, солдатику, перепочинете, покушаєте, як слід, ви ж там голодуєте, бідненькі!?

А очі блищать їй невимовною тугою за чоловічою ласкою, і бачиш, як хоче в саму душу тобі вскочити, - проситься, благає...

Я - дуб.

- Може б випили, солдатику, - ось у мене з собою пляшечка гардиману, - вірите, наче думала, що стріну ось тут вас - важко добути, а добула...

- Я - не п'ю.

Мені було і боляче, і прикро, бачивши, що ось-ось зайдеться гістеричним криком ця, виснажена тугою за чоловіком, молода, повна сил і здоров'я, людина... Але я по вагонах не віддаюся. Я хочу спати...

І на станції Ольшаниці, де їм треба було вставати, вони, нарешті, посварилися між собою. Крізь сон уже я чув люту лайку, нелюдські вигуки, що в них клекотів глибокий протест покаліченого війною молодечого життя!

Прокляття війні!

З Дівчиною в Каневі я умовився. Вона чекатиме, поки я, живий і неушкоджений, повернуся додому.

Мого фотографічного апарата, що я до нього в Києві докупив новісіньку, хорошу камеру, вкрали разом із маиже всім маином і продуктами, які везла наша комісія, десь на перегоні між Бродами та Львовом. Везли 59 великих скриньок, у Львові одержали тільки 19...

Украли й пакуночка з цукром та коржиками, переданого для старих Костєвих його сином, композитором Костем Миколаєвичем Верховинцем та невісткою, що їх я розшукав був у Києві, за дорученням старото, в театрі Садовськото.

Найприкріша мені була ця втрата. І хоч я й компенсував старих, віддавши їм кількамісячну свою солдатську порцію цукру й усе печиво власне, що віз із собою з дому в торбі за плечима, а проте, зауваження старої (Костєвої, що "краще б ви вже були самі поїли, на здоров'я, ніж ото воно вкрало, бодай йому..." прикро пекло: все мені здавалося, що в їхній свідомості таки я залишався винний за крадіжку в дорозі дорогого їм пакунка...

А ще прикріше було згадувати, як симпатичний Верховинець, після кількагодинних розпитувань про життя-буття батьків (при чому плакав він, як дитина), не знайшов нічого кращого, як сунути мені, на прощання, в руку срібного карбованця. Так; воно, мабуть, із солдатом і не можна було інакше, але мені той карбованець, що я його тут таки повернув товаришеві композиторові, і досі пече долоні...

Полкове начальство лаштувалося віддати до суду всю комісію, погрожуючи неймовірними карами якже: в вантажі загинуло 10 000 цигарок, яких так чекали пани-офіцери!), але події на фронті не дали тим погрозам здійснитися.