ІІІ. В НЕВОЛІ

ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ!

Нас пильно обшукали; до цього гефрайтера 221-го регіменту інфантерії (піхотного полку), незабаром підійшло ще кілька розпорошених по полю німців, і коло нас почалася у них розмова.

З дому я знав кілька німецьких слів - отаких, як "дер тіш" (стіл), "дас васер" (вода), але тут вони не здалися мені ні до чого...

Дарма намагався наш переможець заговорити до нас, і говорив щось довге й запальне, щось переконливе - ми стояли, як два молоді дубки тихої погоди...

- Правда, німчику, гефрайторе 221-го полку, я знаю ще двоє ваших слів - "лебен" і "лібен" - жити й любити. О, як я хочу жити, і які багаті у мене перспективи на життя, тим часом, як у вас, а, зокрема, у тебе, мій переможцю, ті перспективи - ой, та й невиразні...

Я не скажу тобі про це, бо однаково ти мене не зрозумієш, як нічого з твоєї мови не розумію я - пізніше, коли я проиду всі ваші чистилища и залишуся живий, я присвячу тобі свого воєнного вірша, що звучатиме отак:

А тепер, німчику... ой, чого то в тебе так погано блищати стали очі? Чого ти так пильно роздивляєшся мого нагана? Чого ти зводиш його мені до чола цівкою й несамовито гукаєш:

- Дум-дум?!

Свідомість мені прорізує блискавка здогаду: та ж він звичайні наганівські, з укороченими носками, кулі, вважає за "дум-дум" - розривні кулі, а за "дум-дум" є навіть за теперішньої "гуманної" війни - нікому і ніякого милосердя...

- Ні, ні, ні! - кричу я несамовито і пропоную (дією, образом, а не словом) німцеві спробувати ці кулі он на тому обрубкові дерева..."

Моя смерть удруге сьогодні шкодує мене - наган опускається із-перед мого обличчя, німець стріляє поспіль тричі в обрубок дерева поблизу нас - кулі проходять крізь той обрубок, не розриваючись, як розірвалися б "дум-дум", і мої перспективи на життя знову пишним цвітом розцвітаються...

Наган імій, після того, видно, німцеві сподобався - він одразу переможно присобачив його собі до боку, крутнувши при тому свої вусики - ріденькі-ріденькі, а закручені, проте, по-вільгельмівському, вгору.

Мене опановує невимовна радість. Хочеться пригорнути цього німчика і щиро-щиро, по-братерському, поцілувати... Йому ж, сердешному, ще воювати та й воювати... їх троє коло нас - вони полягали, просто на мокру землю, відпочивати, а ми з Коваленком чекаємо, що буде далі. Їхня розмова починає мені не подобатися. Якийсь курносий, дегенеративного вигляду, опецькуватий німець щось дуже часто вживає слова "капут" і поглядає на нас недобрими, без людського виразу, очима. У них суперечка - хто з них має вести нас у запілля, і якимись невідомими шляхами до свідомости моєї добирається зміст їхньої розмови: дегенеративний тип, щоб не водитися з нами, пропонує зробити нам "капут..." Дивлюся збоку на Коваленка й бачу, як хлопець теж пильно вслухається в невідому, незрозумілу мову, очі иому широко розплющуються, він полотніє й якось інстиктово тулитося до мене, як до матері дитина...

Перемагає в суперечці (я так і досі непевний, чи справді була саме така суперечка) наш гефрайтер, він суворо гукає на дегенеративного, той підводиться, наказує мені начепити на плечі обидва телефонні апарати - один жовтий, новенький, полірований, що я його з Києва привіз недавно, а другий чорний, старого зразка, дуже важкий, - наказав поверх того начепити на шию котушку з телефонним дротом на 500 сажнів, навантажив на Коваленка цілого кулемета нашої четвертої роти з повною, непочатою стрічкою набоїв, і суворо по командував рушати.

Проходимо повз землянку батальйонного. З землянки ледве чути благальний голос:

- Братци, помогітє...

Несміливо дивлюся на свого провідника, він вагається, потім, підштовхуючи нас наперед, доходить до землянки і через наші плечі заглядає.

В землянці - тяжко поранений наш пограничник. Він ледве доплазував до порогу землянки і тут звалився. Під ним калюжа крови.

Наш провідник багнетом закочує йому полу шинелі, ми мимохіть зщулюємося, - під полою оголені кишки. Пограничник живий, повний свідомости. Він благає не кидати його, довести до медичного пункту, згадує про Бога, про жінку, про діток, але щодалі - слабіє й слабіє.

Наш провідник покрутив головою й командує нам іти далі. На мої, не зовсім сміливі протести, враз нагороїжується, замахується прикладом, і ми з Коваленком, похнюпивши голови, тупаємо, навантажені чужими трофеями, до ворога в запілля.

Ось із-за переярку виходить стрункою, широкою лавою якась німецька військова частина. Простує до нас. На правому фланзі - молодий, в'юнкий, червонощокий фельдшер із великою червонохресною торбою-аптекою через плече. Я забуваю, де я, що я, і до чого я - кидаюся до фельдшера й белькочу (як на його розуміння), белькочу йому про те, що там поранений наш камрад лежить, що треба його взяти, що нехай нам поскидають оце чортовиння з плечей, а ми його хоч і на руках удвох з камрадом Коваленком...

Фельдшер, розуміється, з того всього не втнув нічого. Пояснив йому щось наш провідник, фельдшер хутко кинувся з нами до землянки, нахилився над пораненим, дбайливо відгорнув полу шинелі - вже не багнетом, а руками, але тільки скривився, махнув безнадійно рукою, і вимовив тільки одне слово:

- Капут...

І хутко подався доганяти свою роту. А наш дегенеративний конвоїр узявся виливати свою злість на нас, помщаючись за невільну затримку. Він гнав нас, не даючи духу перевести, дарма, що у бідного Коваленка од тягару кулемета очі на лоб вилазили, а мене моя вага, невимовно боляче ріжучи в плечі, просто в землю вганяла...

Відходячи від землянки, ми чули, як, зібравши останні, може, сили, сердешний пограничник гукав:

- Братци, нє оставтє, помогітє, по-мо-г-і-тє!

Те благання його лунає в душі моїй і досі.

Прокляття війні!

А з нашим полковим штабом - оповідали пізніші полонені - сталося таке. Полковник Кельчевський, не зовсім одягнений, роззутий, почувши мою інформацію з поля бою й хутко зорієнтувавшися, схопив полкового прапора (пам'ятаєте: "што такоє знамя?" - "знамя єсть священная хоруговь..." і т.д.), гукнув по дорозі з кімнати:

- Підполковнику Давидов, передаю вам командування полком!

А сам - на осідланого коня (коні стояли всю ніч напоготові) - і за Стрий...

Підполковник Давидов теж не промах - він устиг на товсте черево натягти мундира, вискочив услід за Кельчевським, гукнувши по дорозі:

- Капітане Преображенський, передаю вам командування полком!

А сам - на осідланого коня - і за Стрий...

Капітан Преображенський проробив те саме з поручником Травінським, поручник Травінський - з прапорщиком Даніловим, той, нарешті, "передав командування полком" якомусь унтерові, і - штаб розтанув.

Проте, вихопитися за вороже кільце пощастило тільки полковникові Кельчевському з полковим прапором та з підполковником Давидовим. Як тільки перескочили вони нашвидку влаштований ще звечора нашими понтонерами місток через Стрий, з наказу полковника Кельчевського, підривники підпалили коротенький бікфордів шнур на містку, і міст полетів у повітря.

Вся решта полкового штабу, як і ввесь "людський склад" полку, потрапили в полон.

Наш провідник підганяє нас, сам ступаючи широкою, поквапною ступою, сердиться, лютує, часто вимовляючи незрозуміле ще тоді нам слово, але слово прикре, дошкульне в самій уже його вимові - "фарфлюкте гунде!" (прокляті собаки!).

- Куди ти поспішаєш, і чого ти гніваєшся, чоловіче в синьому мундирі? - хотілося запитати його, і запитав би, якби вмів.

І коли б одповів він, що поспішає збутися нас, бо його "рідна, близька його серцеві" військова частина переможно жене розбитого ворога, і йому, досі невизнаному героєві, може належаться не абиякі військові заслуги в тій гонитві, може кортить йому, оцьому опецькуватому, дегенеративному на вигляд, Гансові добути найвищу кайзерську нагороду - залізного хреста на груди, - коли б отак одповів він, я заспокоїв би його - випадкового подорожнього, що зустрівся отак несподівано на моєму життьовому шляху, щоб сьогодні ж із-перед очей зникнути й ніколи-ніколи більше не зустрічатися:

- Не поспішай, чоловіче в синьому мундирі, по залізного хреста, бо за одного залізного хрестика - ти ж сам добре це знаєш - дають тисячі дерев'яних нашому братові, а часом і по одному дерев'яному - на тисячі чоловіка. Або покинуть тебе на чужому, незнаному полі, як отого нашого пограничника, і будеш ти покорченими пальцями дряпати землю й гукати безнадійно в небесну порожнечу:

- Братіки, помо-о-жіть!..

За кілометр од окопів догнали довгу-довгу, що їй ні кінця, ні краю не видно, низку наших полонених, а ще через півкілометра несподівано дали нам змогу кілька хвилин перепочити. Несподівано, бо за поворотом дороги ми зустріли, просто на шляху, на ногах... цілий німецький штаб, де було щонайменше п'ять генералів і з десяток високої ранги офіцерів. Усе це улесливо тупцяло коло старого-старого, як молоко сивого, генерала (може це й є сам Людендорф?), а цей старий-старий, як молоко сивий, генерал німецький, коли проходили повз нього ми, раптом звертається до перших лав чистою російською мовою:

- Здорово, молодци!

Вражені такою несподіванкою, чи може тому, що необізнані, як треба відповідати генералові чужому, обізвалися наші молодці-солдати дуже не влад, розхрістано, невпевнено.

Це викликало посмішку на виплеканому обличчі пана німецького генерала, і він якось по-панібратському, трохи зневажливо, ще вимовив:

- Ну, значіт, навоєвалісь, довольно с вас?!

І відвернувся від наших рядів, продовжуючи перервану нараду з своїми штабовиками.

А нас погнали далі.

Всі мої намагання полегшити - коли не свою, то Коваленкову долю - перекласти, хоч ненадовго, трофеї на чиїсь інші плечі, кінчалися на нічому. Солдатики-братіки - це така черства, егоїстична маса, що її не допросишся в таких обставинах так допомогти...

На лінії вогню народ добріший, чутливіший. Перебираю в пам'яті всі події сьогоднішнього дня, натрапляю на мій нетовариський, нелюдський вчинок, коли послав я в небезпеку, замість самому йти, оцього бідного товариша Коваленка, пригадую, як почав був лякати мене кожен, навіть далекий вибух гармати після того, як для нас уже все було закінчене, коли ми вже були полонені; пригадую, як ганебно вклонятися почав кожній випадковій, здалеки заблуканій кулі, і заспокоююся на тому, що й з усіма, значить, сталося отаке переродження після закінчення останнього акту трагедії на лінії бою... Вклонятися бо випадковим кулям почали рішуче всі.

Проте, мені шкода, до гострого болю в серці шкода бідного мого камрада Коваленка - худющу, малосилу, виснажену людину: я пропоную йому свою допомогу - до свого вантажу погоджуюся взяти половину його, і ми кількадесят кроків несемо кулемета вдвох. Але далі не витримуємо. В Коваленкових очах я бачу і вдячність, і глибоке співчуття його до мене, бо й мені тепер неймовірно важко. Він рішуче відбирає від мене кулемета, маршує з ним неначе бадьоро, щоб показати мені, що це йому "наплювать ", іще десяток кроків, і, нарешті, падає...

Такий незначний випадок не повинен зупиняти заведеної суворою рукою воєнної машини. Коваленка провідники негайно приводять до пам' яти прикладами, суворо відштовхують від нього мене, його заступника, і за мить ми знову йдемо далі - неначе нічого й не сталося - в довгому ланцюгу сірої, вимученої й лютої та недоброї людської маси, навантажені - я двома телефонними апаратами і котушкою з телефонним дротом на 500 сажнів, а товариш Коваленко - кулеметом із закладеною, зовсім непочатою стрічкою набоїв.

І так - три кілометри, п'ять, десять, двадцять... Але це ще - не "горе переможеним!.."

Тільки надвечір добираємось до якогось великого галицького села, де нашого, беззбройного тепер, колишнього війська набито, як іоселедців у діжці.

Ми з Коваленком здаємо в якомусь великому подвір'ї свій вантаж. Тут навалено військової здобичі цілі гори, а в глибині двору, вишикувані ладненько вряд, стоять цілісінькі, неушкоджені, колишні "наші" гармати - одна батарея, дві, три... Це ті самі, що не хотіли підтримати нашого духа бойового в сьогоднішній ранковій пригоді, невідомо для чого заощаджуючи набої, бо набої таки були - ось тут таки поруч - п'ять, десять, дванадцять двоколок із "зарядними ящиками" , і всі вони повні...

Гармати встигли довезти сюди якимись шляхами раніше, ніж дотупали ми.

В селі метушня, безнастанний рух, але в усьому чути залізну, непереможну руку воєнщини, порядку, дисципліни.

Нас хутко вишиковують перед якоюсь кухнею, ми з Коваленком, донестямки зголоднілі, легко зідхаємо, передчуваючи принадні смаки німецького варива (в крайньому разі, хоч кавою напоять, - шепоче блідими губами Коваленко), і ми бадьоро дивимося в наше безпросвітне майбутнє.

В черзі поволі починаються розмови - бадьорі, надійні. Маса наших полонених у цьому селі справляє на всіх певне вражіння. Здається мені, що й усі так само думали, як без кінця мріяв я:

- Раз стільки народу нагнали, значить - немає більше фронту, значить - не сьогодні-завтра мир.

Але минає чверть години, пів години, година ціла, а наша кухня стоїть непорушно - нам нічого не дають, і розмови, в міру спливання часу, набирають усе темнішого й темнішого забарвлення, поки не сходять на вислови повного песимізму:

- Хіба їм діло тепер до нас?

- У них і самих їсти нічого...

- Держи рота, - він тебе нагодує...

- Ох, і їсти ж, братіку, аж душа болить...

Коваленко мовчить, і я бачу тільки, яким жадібним, по-вовчому голодним, огнем блискають у вечірніх сутінках його глибоко запалі очі.

Мовчу й я.

Ще через пів години нас завертають ні з чим од кухні й розганяють по дворах.

У наше тісне подвір'я набили чоловіка п'ятсот і наказали лягати спать негайно.

Тут, серед двору, на мокрій землі, полягали, щільно попритулювавшися один до одного...

...Місяцю-місяченьку! Коли б ти не так високо, та коли б ти не черстве сферичне тіло, а пухка... та ні! Коли б ти хоч давня, зачерствіла й цвіла паляниця...

...Зорі мої, зорі золотії! Коли б ви не так високо, та коли б ви, зорі, на шматочки звичайних житніх сухариків перетворилися, та коли б із вас, зорі, лагідний дощ на змучену землю, на наші засмажені уста, до наших порожніх шлунків...

Угрівшися коло Коваленкового боку, дрімаю і чую, як шепоче напівсонний мій камрад:

- Ох, і їсти ж, братіку, - здається, німця без соли з'їв би...

Ранком підіймають на ноги вигуки вартових:

- Авф! Авф! (Вставати! Вставати!).

- Чого вони гавкають? - питає Коваленко, пробуючи жартувати.

Але я бачу, що з тими жартами йому непереливки... Коли б підійшов якийсь благословенний із тих гавкалів, та, як милостиню, подав хоч малесенького сухарика, здається, Коваленко, та й не він тільки, заплакав би сльозами радощів, і ті гавкання, без ніяких заперечень, визнав би за дзенькіт срібних дзвоників, чи за солов'їне тьохкання над затуманеною повноводою рікою...

Та нема й близько таких благословенних. Нас провадять селом і для чогось спиняють поблизу церкви, коло священицької садиби. Тут - штаб. На ганку купка наших офіцерів. Пізнаю своїх, бачу капітана Орло. Він, спитавши дозволу якогось набундюченого обер-ляйтенанта, сходить із ганку до нас, стає перед нашою лавою в позу проповідника й починає промову.

Чулу, теплу (може, це йому так здається), патріотичну промову на тему про те, що от, мовляв, братці, кінчилася для нас із вами війна ганебно, але ми й у полоні не повинні забувати, що ми - солдати "доблестної російської армії", мусимо гідно поводитися, слухатись нового свого начальства й пам'ятати, що наша невільна "зрада" (?) батьківщині - це Божа на нас кара... На очах капітанові виступили й покотилися вниз, аж на пишні вуса, рясні сльози...

Потім він прощався з нами. Підійшов і до мене, пригорнув і поцілував.

- Ой, пане капітане, хороша ти, людяна людино! Краще б тобі не підходити, та й не цілувати. Бо... несе з тебе спиртом, як із сороквідерної діжки, бо, значить, випивав ти й заїдав ти може в компанії з німецькими офіцерами - твоїми переможцями і може, цілу нічку випивав саме тоді, коли ми, знесилені й голодні, чаклували над місяцем та ясними зорями, даремно намагаючися їх на звичайні житні сухарики перетворити...

Лють, обурення й болюча образа несподіваними шляхами перетворюються у мене на... сміх, що вибухає слідом за обіймами капітана Орло.

- Ти чого смієшся? - вражений спитав капітан Орло.

- Та... це я так, пане капітане, - анекдота одного пригадав.

- А-а-а! - заспокоєно протягає капітан, і лізе далі цілуватися ще з одним-двома "братцамі-солдатамі".

На виході з села нам роздають по маленькій торбинці на двох - білих-білих, чудових коржиків (на кожного припало із чверть фунта, але яка то була несподівана радість!). Через п'ять хвилин ні в кого не лишилося й кришечки.

Почалися знову надійні, бадьоріші розмови про те, що такі торбинки роздаватимуть тричі на день, а, значить, жити можна...

Та ті надії дуже швидко розвіюються, як ранковий туман під палючим промінням травневого сонця бо йдемо безупинно галицькими лугами й степами годину, три, п ять, десять, день ідемо, вечір, проходимо пишноцвітними селами (травень же в цвіту!), простягаємо жадібно руки до випадкових зустрічних селян - "води!", "хліба!", але відскакують од нас, як од зачумлених, і хутко ховаються за ворота, за тини, або ще здалека, побачивши цю довжелезну гадюку з спотворених, замурзаних людських постатей, що суне, здіймаючи навколо себе густі хмари задушливої куряви, - спритно звертають з дороги і зникають...

Заночовуємо голодні, спрагою палені, десь серед поля, потайки від конвоїрів обсмикуємо й жуємо колоски пшениці, що ще й не поналивалася, і заздро згадуємо Христа, що вмів навіть колосками скрутної хвилини прогодувати своїх учеників.

Другого дня - знову те саме.

Але вже без коржиків.

Тільки надвечія доплазували, і на команду "гальт"! (стій!) обрубками попадали коло залізничної станції Стрий. Тут метушня й гамір іще більші, як у тому селі, де ми вперше після фронту заночували були. Кипить-клекотить людське муравлище, клацають об брук густо підковані солдатські чоботи, брязкотить зброя, лунають вигуки усіма мовами всіх народностей картатої Австро-Угорщини, іржать по вагонах невпокійні коні.

Несподівано до свідомости доходить радісна звістка, що блискавкою облітає всі наші напівмертві людські купи:

- Зараз роздадуть вечерю!

Роздали по банці консервів на двох, без хліба. А консерви з мяса і чомусь зовсім несолоні.

А потім навантажували - геть-геть аж за північ, - у сірі вагони, де зовні красуються того самого змісту написи, що й у нас: "6 пфердів (коней), 36 ман (людей)". Дарма, що вагони і менші й нижчі за просторі російські теплушки (там же 8 і 40), нас набивають сюди не по 36, а по 72 і по 75 чоловіка, садовлять по два озброєних вартових із кожного боку вагона, і ми рушаємо в невідоме.

Ідемо ніч, їдемо день, проїздимо задушливі підкарпатські тунелі, коли з ясного дня в вагонах раптом робиться ніч, коли у всі щілини вагонів просотується отруйна хмара вугле-кисню з паровоза і ми, і так безсилі в задусі, в пекельній спеці, остаточно чманіємо...

Ідемо ще ніч і день. Без ніяких натяків на їжу. На станціях довгі зупинки, наші вагони щільно з обох боків зачиняють, вартові замикають нас, а самі десь ідуть - може снідати, може обідати, може вечеряти.

Коли поїзд рушає, вартові відсовують двері вагона з кожного боку рівно стільки, щоб лише їм умоститися, спустивши вниз ноги, і всі наші благання пустити до нашого вагона більше повітря, розбиваються, як об нечутливу, байдужу кам'яну стіну.

Вартові мовчать, або байдужісінько наспівують, дикої мадярської, ще предковічної степової пісні, і для них - немає нас на світі. Правда, їм часто, дуже часто доводиться доступатися своїм місцем, щоб дати змогу кожному з нас, виставивши з вагона оголений зад, оддавати данину природі... Не в кожного з цим виходить гаразд, вагон забруднюється, повітря ще більше отруюється, вартові, загинаючи ще соковитішу за російську лайку - "Басса Мега іштем..." (у Бога, значить), примушують старанно витирати, дбайливо підстеляють під себе клапоть газети "Песті Хірляп" (Будапештський Вісник), а через хвилину їх знову просять посунутися, бо прийшла черга іншому...

Дивне вражіння, здається мені, повинне було скластися у підкарпатського, закарпатського, а далі й угорського населення, що працювало ж тоді подекуди на полях, - дивне вражіння про те російське військо, везене в довгих-довгих, один-з а-одним, безнастанних ешелонах, про те російське військо, що так кумедно показує свої обличчя...

На станціях, на мертвотно-довгих зупинках, коли вагони щільно замкнені, люди мліють, люди задихаються в смороді, бо природа не хоче визнавати неймовірно диких наказів начальства. Важко було визначити настрій цієї напівзаконсервованої людської маси в вагоні. Проте, ні скарг, ні проявів гострого обурення, аж ніяк не спостерігалося. Тільки в одному куточку вагона, поблизу коло мене, мимохіть підслухав я, ведену тихцем, розмову, може напіввимріяну вкрай розладнаною психікою розмовців:

...І їхав отакий самий ешелон, і душилися люди, а він (вартовий), як звірюка - зовсім надвір оправитися не дає... Тоді зговорилися парні з дужчих, та й зарізали обох конвоїрів темної ночі і трупи в степу повикидали, а самі тоді - двері навстіж, і с..., скільки хочеться!

- ...Тільки ж як довідалося про це їхнє начальство, висадили ввесь ешелон на якійсь станції, та кожного п'ятого й порозстрілювали... Так то...

Вони говорили, озираючись на всі боки, боязко прислухаючись, чи не чує тієї розмови який вартовий, забуваючи, засліплені, що хоч би й почув який, то нічого не второпав би з незнаної йому, чужої мови...

Третього дня ранком приїхали на станцію Дебрецен, де вперше широко розчинили двері вагонів і наказали вилазити.

Дебрецен - це велике повітове місто в Угорщині, де населення більше за сто тисяч чоловіка, де зосереджено бавовняну, млинарську й хемічну промисловість. Та ще працювала колись у степу, під самим Дебреценом, велика цегельня, що стоїть тепер пусткою, і що їй так багаго судилося відіграти в нашій долі. Але про це - далі.

А тпер - про те, що на станції Дебрецен нам, нарешті, роздали по шматочку хліба й по ополонику чудового картопляного супу, вареного навіть із м'ясом.

Правда, ополонички були, як на наші зголоднілі шлунки, мікроскопічно малі, але вся наша очманіла маса відразу якось одродилася, пожвавішала, загомоніла, подекуди навіть почала сипати веселими солдатськими дотепами.

А потім почалися нові муки.

Дебрецен - місто велике, з безліччю вулиць і вуличок, З безліччю завулків і закалабків. І от, починаючи десь із дев'ятої години ранку, після того, як ми, поснідавши, трохи розім'яли свої задублі члени, нас вишикували в безкраю лаву, по четверо вряд і повели через місто. Даремно здавалося спочатку нам, що перейдемо десь якоюсь однією вулицею через місто і, нарешті, нам таки дадуть десь чи відпочити, чи приставлять до якоїсь роботи... Даремно!

До пізнього вечора, не зупиняючись ні на хвилину, нас водили по тому сім раз клятому Дебрецену, по всіх його проспектах, вулицях, завулках і закалабках, під музику - переможну, бравурну музику, де не останню ролю відігравав гучний барабан, - водили на показ населенню... Може це на те, щоб підвищити патріотичні настрої угорського міщанства, може на те, щоб запаморочити голови десяткам тисяч населення, з якого ще не раз і не два доведеться черпати "поповнення" на фронт, запаморочити голови блискучими перемогами, показом такої незчисленної маси полоненого російського війська...

А була з нас таки добра маса. Я ані трохи не помилюся, що того дня на станції Дебрецен із кількох ешелонів зібрали нас понад п'ять тисяч чоловіка. І коли цю масу провести за день по кілька разів тими самими вулицями, видаючи за все нові й нові лави розтрощених російських армій, то вражіння буде справді надзвичайне.

Угорське червневе сонце - немилосердне сонце. Нестерпучо пече спрага, очі сліпить брудний піт, крізь розпалені чоботи проступаючи, чавкотять мокрі онучі.

- Пити, ой, пити, питоньки...

Але ще немилосердніші наші провідники - мадярські гусари в червоних штанях.

Проходимо через якийсь майдан із смоком артезіянської криниці. Коло смока працює дівчина - струнка, сіроока, в неї волосся, як витіпаний на терлиці льон, неслухняно пробивається крізь прозору, газову хустинку, у неї високо позакачувані рукавчатка кохточки. Її гнучкий стан щільно облягає такий симпатичний, картатенький сарафан.

Але що нам до її добрих очей, до її льонового волосся, до симпатичного сарафана на гнучкому стані, коли її милі ручки добувають із-під землі такі благословенні, життєдайні, прозорі струмки води!

Коли наближаємося до дівчини, кілька чоловіка відразу кидається з простягнутими казанками, дівчина охоче відставляє своє недолите відро й простягає руку по перший казанок, щоби сповнити його сцілющою рідиною...

Але в ту саму мить підлітає до неї начальник конвою - маленький і молоденький - безвусе хлоп'я ще - ляйтенант, брутально вихоплює з рук дівчинки казанка, кидає його геть на брук майдану, хапає недолите водою дівчинине відро, з несамовитою люттю гакає його об землю, а потім, як розбундючений півник, вихрить їй перед очима стуленими кулаками і отруює повітря майстерною мадярською лайкою...

Нам захоплює дух. З обурення, від пекельної спраги, від жалю за дівчиною, від сорому за цього юнака, одягненого в офіцерську уніформу, ряди наші розладналися, ми мимохіть зупинилися, збившися в купу.

Я озирнувся навколо. Так, і вони всі, оці нещасні пасинки долі, випадкові бранці часів великого божевілля, іменованого світовою війною, і вони всі ось зараз, у цю мить думають те саме, що опанувало непереможно всю мою істоту:

- Ударить. .. ударить, звірюка, дівчину!.. А нехай тільки наважиться!..

І здавалося мені, що з молодого і малого мадярського ляйтенанта клоччя не лишилося б, коли б довів він до краю свої очевидні наміри - фізично покарати випадкову нашу прихильницю, людину, яка відчула в нас замучених людей і, заохочувана високими, людяними почуттями, прагнула допомогти цим нещасним...

Але він не наважився. Угледівши, що наші лави збилися, він миттю перекинув свою лють на нас, і за хвилину ми вже знов виміряли неслухняними ногами розпалений брук мадярського міста Дебрецена, в якому понад сто тисяч чоловіка населення, в якому так багато, ой, багато! - завулків та закалабків!..

Я ще кілька разів обернувся в той бік, де лишилася стояти непорушно - так само, як стояла вона ввесь час, гордо підвівши вгору голову й презирливо, сміливо, не зморгнувши, дивилася в вічі розлюченому когутикові в офіцерському вбранні, ця краща представниця угорського суспільства.

Благословенна будь ти, дівчино-угорко! Я знаю, я глибоко вірю, що коли нареченого твого лиха доля кинула десь у полум'я світової пожежі, він вернеться до тебе неушкоджений, я знаю, що виховаєш ти діток своїх так, щоб вони все життя соромилися всього, хоч найменше подібного до вибриків отого зарозумілого, дурнуватого земляка твого в уніформі ляйтенанта!

Спасибі тобі, молоде серце, за твої добрі наміри - тобі не пощастило полегшити муки фізичні жодній з оцих тисяч сірих, замучених людських істот, але своїми добрими намірами ти, неначе подихом весняного легенького вітерця, обвіяла запалені обличчя сотень, що бачили твій людяно-героїчний вчинок, ти багатьом із нас вернула втрачувану віру в те, що й твій народ має не тільки червоноштанних гусарів та пришелепуватих міщан, що он зловтішаються з нас, засіявши рясно пішоходи великого міста Дебрецена.

- Спасибі тобі!

Я бачив, як у Києві проводили вулицями полонених твоїх земляків, і бачив, якою жалісливістю до них палали погляди щонайменше трьох четвертин усіх, хто випадково зустрічав їх, проходячи пішоходами і коли й зупиняючись, то тільки для того, щоб скрушно похитати головами й співчутливо вимовити:

- За що народ мучать?..

Я бачив це на власні очі й хотів уже був приставати до думки очманілої воєнщини своєї, що вустами офіцерні (полохливої, мерзотноі), рядками наказів та відозв проповідувала не шкодувати ворога, а надто мадяра, бо то - звір...

Тепер я до такої думки не пристану, бо бачив Тебе, прекрасна в Твоїх намірах, самаритянко!

А нас ведуть, і ведуть, і ведуть... А звуки переможної музики з задерикуватим барабаном вертають незабаром знову до дійсности, галаслива юрба дітвори, що біжить підтюпцем уздовж наших рядів і, під'юджувана дорослими - нечулим, колодоподібним міщанством - улюлюкає, присвистує, знову роздратовує, знову примушує нижче опускати голову.

А ось із голярні вискакує якийсь облізлий, очманілий перукар із скрипкою в руках, награє козачка, пританцьовує (пам'ятаєте славетні угорські концерти по російських шантанах і дешевих притулках розваги?), стає на чолі галасливої дітвори, і сам, як породження самого пекла, кривиться, висолоплює язика назустріч нам, робить непристойні рухи...

Невідомими шляхами приходять на пам'ять давно колись (ой, як це давно було!) не раз вичитувані в книжках двоє слів латинських "Vае vісгіs"! - горе переможеним! - наша безнастанна, безцільна, безглузда тупотня по всіх напрямках міста під палючим промінням червневого, немилосердного червневого сонця, сплітається в уяві з думкою про безглузду, дику й жорстоку форму знущання з героїв "Записок із мертвого дому" Достоєвського, примушуваних довгими роками переносити з кутка в куток на тому самому подвір'ї, ради процесу переношування, важке каміння, і я глибоко, всім єством своїм, тільки тепер починаю розуміти те, таке привабливе й таке гірке:

- Горе переможеним!