"Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)" - читать интересную книгу автора (Кобець Олекса)

ГАЙМАШКЕРСЬКА КАТОРГА

Перед тим, як вирядити з Естергому далі нашу, неповну вже, тисячу ще раз перевіряють, доповнюють, іще раз миють у лазні, взувають. На мої босі ноги дістаються новісінькі австрійські солдатські черевики, з густо підкованою цвяхами, дебелою підошвою - не в міру великі й важкі, але й за те спасибі. Я вже не буду тепер збивати до крови, до струпів свої ноги в переходах кострубатим бруком, у перегонах приспішеними маршами од станцій залізниць до таборів.

З Естергому повезли на південь. Проїздимо Будапешт, Цеглед, Кечкемет і, нарешті, зупинка коло невеликого містечка південної Угорщини - Гаймашкеру, що його й на порядних мапах не знайдеш, як не знайдеш на порядних мапах мого далекого-далекого, рідного Канева з восьма тисячами населення за переписом 1897 року.

Із дорожніх вражінь тільки й лишилося в пам'яті, що незрівняна краса угорської столиці Будапешту, розташованої по обидва боки тиховодого Дунаю, та невеличка пригода, що сталася мені в цій столиці.

Тут, у Будапешті, на вокзалі, з чверть години стояв чогось наш поізд, і нам дозволено було повиходити з вагонів. Добре пам'ятаючи, що на кожній станції у нас, на безмежній Росії, завжди можна добути окропу, чи, бодай - літепла - перевареної води, я, трохи розміркувавши, подався від свого натовпу з казанком до вокзалу. На дверях стояв чисто, навіть шикарно одягнений у сіро-синій, новісінькій уніформі, австрійський унтер-офіцер.

Місяць перебування в оточенні, де лунала тільки угорська чи німецька мова, не минув для мене марно: я вже знав зліпити кілька фраз по-німецькому, гірше - по-мадярському.

Ще здалека міряю очима струнку постать набундюченого унтер-офіцера коло вокзальних дверей, вирішую, що подібний він більше до німця, ніж до мадяра, підбігаю, стаю струнко і, козирнувши, випалюю поспішно, надзвичайно чемно:

- Гер цугс-фірер, заген зі, біте... де тут окропу дістати? (Пане унтер-офіцере, скажіть, будьласка... - кінець фрази вийшов у мене і не по-німецькому, і не по-мадярському, а по-своєму, по-українському...).

Герові унтер-офіцерові неприємно пересмикнулося обличчя, він оглядає мене блискавичним, зневажливим поглядом, і рубає:

- По-чеську, брате! По-чеську!

І в тому "по-чеську" я відразу почуваю всю його люту зненависть до всього німецького, пригадую те, що знаю з історії віковічної боротьби чехів за свою культурну й національну незалежність проти німецького поневолення, - мені стає неприємно й соромно - аж моторошно. По-чеському я не знаю жодного слова.

Але пригадую спорідненість слов'янських мов і белькочу - невпевнено, правда, чистою українською мовою:

- Та я, пане унтер-офіцере, хотів би тільки спитати, де б у вас тут окропу на чай розжитися...

Набундючений унтер-офіцер мило посміхається - він удає, що зрозумів мене якнайкраще, і пропонує негайно вертатися до вагонів, бо до вокзалу вхід нам заборонено, окропу у них не роздають по-дурному, а до речі, вже й потяг наш має зараз рушати... і сипле-сипле, як горохом, чеськими фразами, з яких ледве десяте-двадцяте слово доходить до моєї свідомости.

Я знову таки цілком упевнено, вдаю, що геть чисто все зрозумів, козиряю йому, вдячний за лекцію з науки про національні святощі, за пояснення в справі окропу, рвучко повертаюся бігти до свого вагона, і в спину чую ще зливу швидкої-швидкої мови:

- Так то, брате! По-чеську, по-чеську треба!

З того роблю висновок про високу національну свідомість, про гарячий патріотизм мого випадкового співрозмовника, і всю дальшу дорогу - вже до самого Гаймашкеру - в голові рояться думки про долю багатьох народів, неприродно об'єднаних австрійською монархією. Доходжу думки, що ніде й ніколи українець унтер-офіцер не обстоював і не обстоюватиме так своєї національної культури, чіпляючись навіть до дрібничок, як робив цей переконаний чех, і від того робиться сумно... Заспокоюю себе на тому, що, не живши вже ось триста років національно-державним життям, ми, українці, не повинні в тому божевіллі, що діється зараз у світі, підпаленому пожежами патріотизму й національної ворожнечі, що ми ще колись маємо сказати своє слово, але яке?

Гаймашкер - не Естергом. Тут теж табір, але табір цей більше скидається на дебреценську долину - на голому, згористому місці, недалеко за самим містечком, обтягнуто дротом чималу ділянку землі, поставлено двадцять, нашвидку зліплених із дощок, бараків, що в них ні дверей, ні вікон, а тільки дірки попрорубувано. Дахи повкривано толем, але вже перший дощ показує всю недосконалість вкривальницької роботи й непристосованість цих бараків до людського житла.

В середині бараків, розрахованих на 350 чоловіка кожен, у два ряди нари дерев'яні - третій ряд має спати покотом на підлозі. Кожному належиться напханий соломою матрац, але що то були за матраци вже того дня, як ми приїхали!..

Часті дощі, що зовсім не хотіли визнавати толю за дах, наливали в бараки цілі баюри, матраци кисли в тих баюрах, непровітрювані місяцями, а по непровітрюваних місяцями матрацах кишіли мільйонами голодні, довгі, якісь особливі, гостроносі й плисковаті мадярські воші.

Та хіба варто звертати увагу на такі дрібниці, як воші, коли ось нагодували нас уже першого дня по саме нікуди густою, солодкою кашею з чистого рижу - бери казанок, два, три - скільки подужаєш! Ранком дають добре насолоджений чай; то дурниці, що заварюють окріп не чаєм, а березовим листом, і солодять не цукром, а сахарином; такий чай іще смачніший, пахучіший і, здається, здоровіший за китайський.

Хе! Можна жити! Вже першого дня почалася реєстрація нашої тисячі. Перша справжня реєстрація з анкетами, з записами відомостей про походження, професію, військовий чин, військову частину, місце полонення.

Крім нас, тут уже живе шість тисяч полоненого народу (знову наша тисяча - сьома!). Мають вони, а тепер, значить, і ми, таке завдання: на схід од Гаймашкеру, на кам'янистому, голому узгір'ї, що його треба зрівняти - збудувати майже голими руками велике військове місто на двісті п'ятдесят казарменого типу двоповерхових кам'яниць, із сіткою вулиць, майданів та всіма комунальними службами.

Покищо, на місці майбутнього військового міста тільки голий, пустинний степ, що в ньому грунт суцільне каміння, тільки мохами дикими поросле, та й то зрідка...

Наші попередники - шість тисяч, зігнані сюди з усіх кінців фронту, потрапили до Гаймашкеру зовсім недавно і встигли тільки побудувати оці самі двадцять бараків, завошивити всі матраци по всіх бараках, та тількищо почали кам'яні роботи на території майбутнього військового міста.

На запитання реєстраційної комісії про мою довоєнну професію, я, несподівано для самого себе, заявляю, що я - професіонал-фотограф, а це, як дуже скоро по тому виявилося, багато полегшило мою долю на гаймашкерській каторзі, а може й урятувало життя.

І справді, яку собі професію міг я зазначити? Сказати чисту правду, що завідував шкільним відділом повітового земства, що ретельно вправлявся в писанні кореспонденцій до єдиної на царській Україні української газети, сказати, що писав і видав збірку недолугих віршів - не повертався язик.

Ні завідування шкільним відділом, ні газетна робота в невідомій нікому маленькій "Раді", що й передплатників мала всього кілька сотень, ні мої юнацькі вправи з віршомазства, нічого мені тут не дали б, бо все це було аж надто чуже й незрозуміле не тільки членам реєстраційної комісії - мадярам, а й тому присадкуватому, з довгими вусами, військовому писареві з наших полонених, що, знаючи німецьку мову, править тут за толмача і дивиться на мене, як і на кожного, чогось так зневажливо, сторч поставленими очима, крізь золоті окуляри.

Чи мала стати мені в пригоді так несподівано вигадана професія фотографа (а був з мене, насправді, тільки звичайний аматор), я так само не знав і не вірив, як не вірив і не вірю своїм здібностям віршомаза. Проте, перші вже дні каторжної роботи коло Гаймашкера показали, що й до важкої фізичної праці здатний я мало.

З усієї нашої тисячі заявив себе на реєстрації за фотографа ще тільки один полонений Ілля Симонія симпатичний грузин із-під Тифлісу, та знайшовся ще один товариш палітурник - Іван Фйодоров із книговидавничого підприємства Ситіна з Москви. Решта були всі хлібороби, або люди незначних сільських кустарних майстерств: теслярі, ковалі, бондарі, та ще кілька інтелігентів - учителів, дрібних акторів, канцеляристів.

В день приїзду ми в гаймашкерському таборі - за гостей. На роботу відразу не послали, а реєстрація, розташування по бараках та вечірня перекличка, вже з вигукуванням прізвищ кожного полоненого - це ж не робота. Був початок липня, була тепла, оксамитна літня ніч над гаймашкерським табором, така неподібна до пронизливої, холодної дебреценської; крізь широкі щілини в толевій покрівлі з бараків видне далеке небо, і поодинокі зорі довго підморгували, не даючи заснути мабуть не одному нововиявленому "фотографові-професіоналові..."

А може то міріяди плисковатих, довгоногих мадярських вошей так непокоїли нашу третину тисячі, що ніяк не могла вгамуватися цієї ночі до самого світанку. А як почало надворі сіріти, заграла в таборі сурма горниста, до бараку вскочив низькорослий, з пишними колись вусами, підстаркуватий мадяр - цугс-фірер, і закричав хрипким голосом:

- Кеф-але! Кеф-але!

Нічого не розуміючи, ми посхоплювалися з вошивих матраців - хто спросоння, а хто й так із важкою, як казан, головою.

"Кеф-але" мало значити "виходь!", як це красномовно пояснив рухами, не знати чим роздратований, підстаркуватий мадяр цугс-фірер.

- Кеф-але! Кеф-але, басса мега, стройся, руський, штирі-по-штирі!

"Басса мега" і "штирі-по-штирі" ми чули вже не раз і в Дебрецені, і в Естергомі, швидко зрозуміли, чого від нас хоче це нове плюгаве начальство і, висипавшися з бараку, вишикувалися вздовж улички, що веде вниз, повз бараки, похідним строєм, по чотири поспіль.

Мадяр наказав повернути кругом, підвів нас до кухні, де водночас чотири куховари хутко наливали нам у казанки пахучої березової рідини; з другого боку нам тикали по пів буханки кокурудзяного хліба, і все це поквапно, поспішаючи, щоб не згаяти й хвилину часу.

Березовий чай ми мали тут таки, на ходу, випити, бо вже через п'ять хвилин наш мадяр гукає:

- Індуй! (Рушай!)

Те саме робилося коло кожного з двадцятьох бараків гаймашкерського табору, і за чверть години після перших звуків горнистової сурми, крізь широко розчинені ворота дротяної загороди, посунуло на роботу сім тисяч дарової робочої сили.

На місці роботи ми були вже о четвертій годині ранку.

Та миттю порозбивали нашу тисячу на десятки, поприставляли до кожного десятка пригінчого з наших таки полонених старших унтер-офіцерів, а на кожні десять десятків дали одного доглядача мадяра, що, крім рушниці з притороченим багнетом за спиною, мали ще в руках по довгій гнучкій ломаці з в'ялого, недавно зрізаного дерева.

- Ну, якщо то ломака на те, щоб показувати межі кам'янистих ділянок, які треба десятками розробляти, то що ж, - нехай собі носять ломаки на здоров'ячко...

Десяток мав завдання: на заздалегідь позначеній ділянці кам'янистого грунту п'ять чоловіка довбають каміння кайлами, часом продовбуючи свою ділянку, як того вимагала нівелізація місцевости, призначеної під побудову рівного, як на долоні міста, - на кілька метрів завглибшки, а п'ять інших - негайно надовбане каміння підбирають у тачки й відвозять геть-геть, на кілька сот кроків, і там цей вантаж скидають, негайно знову й знову повертаючись по нові порції.

Даремно лінькувата натура нашого солдата (до речі, добре від роботи за рік відвиклого), намагається працювати - аби день до вечора: за сотнями пильно доглядає мадярський дозорець із ломакою, а ломака, виходить (дуже скоро це виходить), призначена зовсім не на те, щоб показувати пильно позначені межі ділянок для десятків, а за десятками доглядає ще лютіше, ще пильніше вдесятеро - своя "шкура".

Не мосжна ні зупинитися відпочити, ні розігнути спину, щоб випростати наболілі кістки, ні на мить присісти - скрутити цигарку...

Бо що значить доглядачева ломака, я спробував, як спробувала, безперечно, й уся сотня, до якої я належав, уже першого дня.

А що значить хамське вислужування нашої унтерофіцерської шкури перед мадярським начальством, важко переказати: для цього не вистачить мені всієї сили огиди, закладеної в людині, огиди, помноженої на мільйонні цифрові знаки. Робота важка. І від кайла, і від тачки однаково швидко набігають на руках червонаво-білі пухирі, і від кайла, і від тачки однаково швидко вони, ці пухирі, лопають, завдаючи нам нестерпучих мук. А "свій" унтерофіцер пригінчий, ота своя "шкура", що її так люто ненавидів російський солдат, походжає, "ручкі в брючкі" позакладавши, та пиляє, пиляє, пиляє...

І тільки хто з виснажених тяжкою працею, знесилених муками болю від пухирів, випростається чи зупиниться з тачкою, він уже налітає лютим шулікою і криє в Бога, віру й "отечество", а на найменший опір чи непослух негайно підкликає мадярського доглядача, і солодко прицмокує, коли ломака починає гуляти по голові, плечах і спині неслухняного раба.

Я не знаю, чи були де пригінчі з наших унтер-офіцерів кращі, але в нашому десятку був саме такий, а з інших ділянок щось не чути було про них доброго слова.

Не можна ні зупинитися відпочити, ні випростати спину, ні на мить присісти - скрутити цигарку...

І так до четвертої години дня - дванадцять годин безперестанку.

О четвертій сурмить горнист, нам наказують кидати кайла й тачки на місці роботи, вишиковують усіх сім тисяч по чотири і підтюпцем женуть до табору (пів кілометра). Знову повний казанок крутої, солодкої рижової каші, ввесь процес обіду тягнеться щонайбільше чверть години, і без хвилини відпочинку - знову на роботу, до десятої, а часом і до одинадцятої вечора.

І так день, і два, і три, і десять...

Третього дня у мене з якимось тульським унтером, моїм пригінчим, що йому геть усе обличчя заросло густою рудуватою шерстю, а з-під неї блищать зелені котячі очі, стається невеличкий інцидент, який трохи не кінчається для обох нас трагічно.

Десь отак на десятій годині праці, коли все тіло вмлівало від тяжкої втоми, а спину неначе тиждень гупали ціпами молотники, коли за один ковток води, за одну мить відпочинку, чи за одну затяжку махорки, здавалося, віддав би всю рештку життя, я, скориставшися з того, що мадяра-доглядача десь близько не видно, а наша "шкура" стоїть і закурює, спиною до мене, випростовуюся, поквапно витягаю з кишені свого засмальцьованого кисета - подарунок невідомої "невідомому солдатикові" ще на фронті, і хочу крутити цигарку.

Неначе відчувши своїм собачим нюхом, що я випростався, блискавично повертається до мене руда морда пригінчого, очі його зупиняються на мені - тепер це гадючі очі, і він сичить:

- Роботай!

- Я закурю...

- Роботай!!

- Я тільки закурю...

- Роботай, бо мадяра покличу, - трах-трах-таррр...

Я, здається, не дав йому докінчити його гидкої лайки. Моя недокручена цигарка полетіла, разом із кисетом, на тількищо надовбану мною купу каміння, у руках, не знаю коли і як опинилося кайло не знаю коли й як кайло підлетіло, разом із напруженими руками, вгору, над самою головою "шкури", а тільки знаю що хтось із товаришів якраз своєчасно схопив мене за руку і попередив дикий вчинок несамовитої людини.

Тільки знаю, що пригінчий якусь мить стояв смертельно блідий на місці непорушно, а потім, не спускаючи з мене своїх гадючих очей, почав задкувати, задкувати, задкувати від мене далі, все далі й далі...

Того дня наш пригінчий не промовив ні до кого з нашого десятка жодного пригінчого слова, а другого дня тихцем попросив у мадярського начальства переводу на інший десяток, не знаю вже, чим мотивуючи своє прохання, бо мені за мій замах ніхто з мадяр нічого не казав.

А в моїх дев'ятьох спільниках я придбав собі великих друзів.

Другого дня мали ми іншого пригінчого-десятника, ні трохи не кращу собаку за першого, але ввесь десяток наш був уже "організований".

Наука з вибухом моєї люті проти тульської унтерської потвори не пішла намарно.

Нехай тобі важко гикнеться, коли ти живий ще, огидний яничаре!

На десятий день тяжкої праці, на вечірній перевірці, мені заявлено, що я маю завтра зранку стати до таборової канцелярії - чогось викликає начальство.

Промайнула й стривожила думка - чи не поскаржився мій "приятель" пригінчий унтер; роїлося в стомленій голові тисячі інших неймовірних думок і припущень, і тільки другого дня зранку, коли в таборовій канцелярії зійшлись, крім мене, Ваня Фйодоров із Москви та Ілля Симонія з-під Тифлісу, що жили в інших бараках і їх теж покликали сюди сьогодні, - все з'ясувалося.

Таборовий писар у золотих окулярах, що правив одночасно й за "толмача" (перекладача), сказав нам, що нашої професії робітників потрібно до інженерно-будівельної контори, що на території будованого міста.

З того самого дня ми всі троє позбулися тяжкої, каторжної праці на кам'яноломнях, і потрапили до маленької, відокремленої, в самому центрі майбутнього міста, наспіх збудованої, з одним вікном, конторки.

Я з Іллюшею Симонієм, як кваліфіковані фотографи, мали... копіювати на світлочутливому папері, в рямках проти сонця, безліч копій технічних плянів нобудов, а Ваня Фйодоров - дбайливо їх обрізувати й складати в окремі течки. На роботу ми приходили разом із усіма сьома тисячами, взагалі, всі інші умови нашого життя аніяк не змінилися, круто тільки змінилася для нас сама робота.

Щоранку до нас приходив опецькуватий, із самозадоволеною, життєрадісною мордою, ординарець воєнного інженера, ляйтенанта Дітріхса, молодий мадяр Бем і приносив на цілий день завдання - велику пачку креслених на кальці будівельних плянів.

Першого дня ми ретельно взялися до роботи, виконали завдання за пів дня, а далі не мали що робити.

Ляйтенант Дітріхс, очевидно, це зважив із цілковитою німецькою пунктуальністю (це був невеличкий на зріст, із маленьким, як кулачок, обличчям і тоненьким, дитячим голоском, зовсім молодий ще, чистокровний німчик), і з другого дня відразу почав нам роботу збільшувати та збільшувати.

Незабаром дійшло до того, що ми вже за найбільшої спритности в роботі, чергового завдання виконувати не встигали. Особливо, коли ще на перешкоді ставали такі непереможні обставини, як саботаж угорського сонця. На цьому грунті згодом почали виникати неприємні суперечки у нас із ординарцем Бемом, що одного разу привели до гострої моєї з ним зутички, яка кінчилася б для мене зовсім трагічно, коли б не надзвичайна добрість симпатичного інженера Дітріхса.

Але про це - потім. Зараз я хочу згадати, як несподівано круто змінилося на гірше наше загальне таборове життя.

Поки годували нас аж занадто добре густими рижовими, ячмінними та квасольними кашами, здавалося, що і з тими неймовірно тяжкими умовами роботи по вісімнадцять годин на добу, вся маса мириться й тягтиме ярмо мовчки, без нарікань, без протестів, до безкраю.

Але однієї, зовсім неприємної п'ятниці, - сталося це вже десь через три тижні, як ми прибули до Гаймашкеру, - усім нам, замість звиклої, густої наїдної "менажі", розлили куховари в казанки по корячку брудної, несолоної водички, що мала являти собою суп із квашеної капусти. Ми хутко дізналися, що на п'ятдесятвідерні кухонні казани кидалося тієї капусти по одному кілограму. Виходило так, що "капустина за капустиною ганяється з хворостиною..."

Ніхто того дня не обідав, вариво всі повиливали в убиральні - довгі й широкі ями, побудовані тут же, відкрито, на подвір'ї, з довгими кладочками над ними, що на них сідає відразу по тридцять-сорок чоловіка, - але нікого це особливо не стурбувало, бо вважали, що це явище цілком випадкове.

- Не інакше, як через те, що сьогодні - п'ятниця...

- Авжеж, люди вони віробожні...

- А хіба раніше п'ятниць не було, а не постили ж отак?

- А може це особлива яка п'ятниця?..

- Дурниці: просто вирішили люди дати переміну...

- Бо й правда, що очортіла вже та щоденна густа кваша...

- Глядіть, хлопці, щоб не плакали за квашею...

- Подумаєш, - не бачили горя!..

Так потішали себе, розважали, з сьогоднішнього дня засуджені чиїмось зловісним розпорядженням на повільне голодове вимирання, виснажувані каторжною працею, сім тисяч гаймашкерських рабів.

Бо другого дня була вже й субота, а третього - неділя, а потім знову всі дні тижня, а за ними дні й другого і третього, і т.д. тижнів, а в наші казанки однаково щодня потрапляла брудна, несолона рідина, де - коли не горошина за горошиною, то пшонина за пшониною ганялися з хворостиною...

Удвічі зменшили й порцію хліба: досі видавали кілову буханку на двох, відтепер - на чотирьох на добу. Скасували сахарин до ранкового й вечірнього чаю, а варили його в тих самих казанах, де й "гімель-зупи" (небесні, тобто, порожні, повітряні супи), ніколи казанів не миючи.

Багато пізніше ми дізналися, що так щедро годував нас напочатку, недовгий час, приватник-підрядник, що взявся був будувати це воєнне місто під Гаймашкером, на власні кошти, але хутко відмовився від підряду, чи був од нього усунутий, а нас узялося тепер харчувати австрійське військове інтендантство, прокляття на його голову!..

Коли досі, - дарма, що робота, здавалося, до краю виснажує людей, - часто липневими ночами вибиралися з бараків гуртки молодших і годинами виспівували, найбільше українських, мелодійних пісень, то тепер починаючи від нашої "страсної" п'ятниці, гаймашкерський багатоголовий табір одразу неначе завмер.

Поприходивши з роботи, люди камінням падали на вошиві матраци, часом блукали попід бараками тінями, тинялись навколо кухонних смітників, довго й уперто порпалися в покидьках, вишукуючи хоч лушпиння з картоплі, чи кістку з оселедця, обсмоктану куховарами-мадярами. І спали, спали ночами невпокійно.

Рідко коли спав тільки сербський барак. Був такий окремий барак, повно набитий сербами полоненими - стрункими, високими, чорнявими краснями, яким мадярське начальство ніколи не давало спокою ні вдень, ні вночі. На кам'яноломнях серби працювали однаково з нами, але наглядачів мали найлютіших; до них приставляли навмисне тих мадяр вояків, що або самі зазнали болючих поразок на сербському фронті, або повтрачали на тому фронті когось із своєї рідні.

За найкращий зразок такого бузувіра-доглядача, що в ньому сконденсувалася вся лють, яку тільки можна вигадати найбуйнішій фантазії, правив віце-комендант робіт, обер-ляйтенант Беньку. Але про нього - пізніше.

Коли сербський барак повертався з роботи до табору разом із нами, і коли ми, напившися мадярського "чаю", мали право на відпочинок, сербів гнали чистити ями-убиральні, запрягали їх у двоколки з діжками і на цілу ніч гнали вивозити "золото" десь далеко за межі табору й самого містечка Гаймашкеру.

А на світанку - знов на кам'яноломні. І тільки зрідка чути було від сербського бараку, в рідкісні хвилини вільного часу, коли, пригнавши з роботи, не встигли поставити їх до нової, чути було, як молоді, зажурені голоси виспівували, неначе скарги болючі в далеке небо посилаючи, якоїсь тужливої сербської пісні, що за приспів їй правили такі незабутні рядки:

Мабуть і в окопах несмачно жилося сердешним. А тут - гинули вони, як мухи, але на їхнє місце приганяли з фронту ще й ще...

Прокляття війні!

Всі чуття опановує страшенна нудьга, туга, важка, непереможна туга. Записую:

Незабаром надійшла осінь - холодна, дощова, непривітна. Віяли холодні, дошкульні вітри, вивіваючи з нас рештки тепла, затримуваного організмами ще від часів народження.

У бараках чавкає під ногами. Давно взялися цвіллю наші вошиві матраци. Трохи зменшилися робочі дні, але ані трохи не поліпшала їжа. Довші, нудьготніші стали осінні заплакані ночі; кожної такоі ночі, вливши в себе з вечора казанок брудного літепла, кожен із нас мусить вибігати по шіснадцять-вісімнадцять разів за ніч - отуди, де довгі й широкі ями з кладочками, де й осінніми холодними ночами вовтузяться коло діжок із "золотом", нещасніші й за нас, побратими-серби...

Можна було спостерігати, як люди, найчастіше представники інтелігентних професій, на очах хиріють, тануть, поволі втрачають людський образ, перестають умиватися, не доглядають за собою.

Ці вже зовсім не вибігають ночами, а через те на ранок у бараці смердить уїдливим аміяком - навіть люті осінні вітри неспроможні постачати в бараки потрібні запаси кисню крізь широкі проруби для вікон, про людське око позаставлювані рядами дощок.

Часто на ранок на мокрих, смердючих матрацах знаходимо якогось "м'ягкотілого" інтелігента, а то й просто ще з дому виснаженого каторжною працею в наймах громадянина якогось ведмежого закутку великої Росії, що в невідому хвилину ночі наказав нам довго жити. По його знекрівленому обличчю тільки важко плазують загони вошей, даремно шукаючи собі поживи.

Тоді трупа витягають на подвір'я, старший барака призначає когось за гробокопателя та двох-трьох за носіїв, і цей причет ховає земляка свого, під доглядом варти, отут недалеко, по той бік дроту. А за його спадщину - зайвий матрац та солдатську торбу -часом зчиняється бійка між його колишніми найближчими сусідами.

Були такі, що їм вистачало мужности перерізувати собі горлянку бритвою, коли вона, бритва, й досі збереглася після трусів та реквізицій - пам'ятаєте, ще з Дебрецену? Були такі, що вішалися на скручених із онуч поворозках.

Помічник бухалтера якогось великого залізо-скоб'яного торговельного підприємства з-над Волги, з таким виплеканим інтелігентським обличчям, завжди ніжно закрученими вусиками й борідкою-еспаньйолкою, давно вже не вмивається, світить голим задом, одна пола брудної шинелі завжди тьопається йому по підлозі, з носа, через усі губи, тече... Але він, цей колишній помбух, знаходить у собі мужности вибратися вночі з барака, підплазувати до загородженого дротом кагату напівгнилої, перемерзлої картоплі, заготовленої для нас на зиму, - у нього вистачає мужности про стягтикрізь дріт руку, витягти картоплину, і тут таки, коло дроту, ненажерно запхати її в рот. Він так захоплений єдиною ідеєю - підтримати своє існування якимось їстивом, йому так атрофувалися всі інші людські почуття, що він нічого не бачить, він не чує застережливих покликів вартового, аж поки вартовий підходить до нього й заганяє йому в зад багнета - по саму цівку...

Тоді він несамовито кричить недорізаною худобою, але крики його тонуть у темряві осінньої ночі, не сполошуючи нікого в холодних, мокрих бараках, крім кількох вартових мадяр, що збігаються на подію, на "допомогу" своєму побратимові-вартовому.

Хліб тепер роздають уже не самі мадяри, а через наших старших бараків. За старших правлять, звичайно, наші унтер-офіцери з тих, що досі найбільше відзначались за ретельних пригінчих на роботах.

І коли одного разу такий унтер Богданов, - я так і досі не знаю, з якого краю великої Росії він походить, хоча це тоді докладно записав до свого щоденника наш однорічник, семінарист Богорський, що все похвалявся своїм родацтвом із якимось учителем Т.Г.Шевченка - Богорським, - я так і досі не знаю, з яких країв походив старший нашого барака Богданов, а коли одного разу цей унтер Богданов роздає ввечорі нам оті мікроскопічні, як на дані умови, порції кукурудзяного, наполовину з якоюсь брудною, сірою мішаниною, хліба - кілограм на чотирьох, стається страшенний злочин.

Молодий, може вісімнадцятилітній хлопець із добровольців - отих, знаєте, що "за вєру, царя і отечество" - що вже теж, очевидячки, почав "здавати": не вмивається, світить голим, обдертим тілом і т.д., цей хлопець краде, на очах у Богданова, зайву пайку - чужого пів фунта хліба.

Тоді Богданов кидається на нього, перед очима всіх трьох з половиною сотень мешканців барака, що стоять, чи байдуже лежать, коли вже свої пайки одержали, і б'є хлопця люто, нещадно... Він б'є доти, поки хлопцеві з рота густо починає ринути кров, і жертва вже не кричить, і навіть не хрипить...

Другого дня побитий помирає в таборовому шпиталі. Шпиталь - нічим не кращий від інших бараків, трохи менший розмірами барак, тільки й того, що дошки крейдою побілені. Над Богдановом мадярське начальство наряджає слідство.

Тоді унтер Богданов, - про це ми всі знаємо, - запрошує до себе в комірчину толмача нашого барака Елькіна, стоїть перед ним годину навколішки, молить не сиротити його діток - він благає толмача так переказати мадярським слідчим усі свідчення несподіваних оборонців убитого з-поміж полонених, щоб вийшло, наче той хлопець - узагалі злодій, начеб то його давно й скрізь по всіх бараках бито не раз за крадіжки хліба, і що помер він, значиться, своєю природною смертю.

Елькін так і перекладає. І Богданов далі роздає щовечора хліб і доглядає за порядками в бараці.

Прокляття війні!

Щотижня видають нам по пачці, що в ній 50 грамів, легкого тютюну, а тютюн, так само, як і порції хліба швидко починає правити за товарову цінність, і в великому гаймашкерському таборі, де сім тисяч населення, на майданчику щоночі збирається базар.

Тут можна за порцію тютюну виміняти порцію хліба - знаєте, запеклий курій може три дні нічого не їсти, а не проживе три години без затяжки, - тут можна, заставивши наперед на кілька тижнів свої приділи тютюну й доплативши крону (сорок копійок) грошима, добути непогану гімнастерку, що якимось чудом збереглась у якогось дбайливого дяді.

Тут можна виміняти чи купити кращі, ніж у вас, черевики, тут можна загнати й свої, коли вони чогось іще варті. Тут таки відбувається й широкий розпродаж кустарних, часом високої художньої майстерности, виробів наших полонених із чудового карпатського червоного й білого буку.

- Мєняю,мєняю!..

- Гей, навались, у кого гроші завелись!

- Налітай, налітай - крону ставит, три береш, - Три поставиш - ... візьмеш! (Тут була і своя рулетка).

- Каму сапагі карпатські, заліхватські...

- Сорочку, сорочку, з вошима, з вошуночками - безплатноє пріложеніє, як до журналу "Ніва!"

- Гей, у кого табачок, у того и празничок, - налітай!

- Вот она, вот она, ночью работана! (це - про табачниці).

Купували табачниці й усі інші вироби, звичайно, тільки вартові мадяри, спроваджували їх до міста, а там попит на наші вироби щодалі збільшувався, а, значить, почали припливати якісь матеріяльні цінності до табору.

Я тільки не знаю, коли й як устигали обтяжені 18-16 годинною працею на добу коло кам'яноломень наші майстрі-кустарі видовбувати, обстругувати й художньо прикрашати всякими візерунками ті сотні, а далі й тисячі табачниць, скриньок, ковіньок та патиків із головами Т.Шевченка та Л.Толстого, що стали за об'єкт жвавого торгу між табором та мадярським населенням.

А знаю тільки, що це, і тільки це, не зважаючи на неймовірно мізерні ціни - 15-20 крайцарів за поліровану, вкриту візерунками й написами табачницю, правило за єдине джерело підтримки існування коли не всього табору, то багатьох тих, хто так чи сяк умів майструвати.

Цю обставину хутко зважили й ми - я, Симонія та Фйодоров і, хоч ми й були аж надто далекі від теслярського майстерства, проте, маючи більше за інших вільного часу, взялися й собі заробляти. Правда, то були гіркі заробітки.

Для того, щоб щось робити, треба мати струмент. Ми його не мали. Я загнав на таборовому базарі якомусь мадярському воякові свої чудові австрійські черевики з густо підкованою цвяхами дебелою підошвою, одержав від нього давно вже засуджені на викидку на смітник, добре потерті патинки, крону грошей і шматок хліба. Мені страшенно завжди бракувало хліба, і я часто промінював свій тютюн, хоч і сам курив запоєм іще з окопів. А за кропу уже можна було замовити тим нашим полоненим ковалям, що працювали в кузнях на будівлі, якесь причандалля - обробляти дерево.

Коваль мене здорово нагрів, зробивши струмент - шило, стамеску й долотце - страшенно незграбні, незручні для роботи, але за те з чистої криці, добре загартованої.

Може минув тиждень, може два, поки пощастило мені насобачитися - не табачниці робити, ні, - це дуже тонка для мене робота, - а тільки вирисовувати на готових виробах написи й візерунки, видовбувати їх шліфувати наждаком і крити лаком. Наждак і лак приносили нам із міста мадяри вартові.

Але яка то була радість, яке велике творче задоволення, коли пройшла моя перша робота, давши мені цілих десять крайцарів заробітку! Десять крайцарів, крім того, це - порція хліба, це - пачка тютюну. То дарма, що відібрало це мені тиждень чи й більше упертої, марудної праці: надалі я буду вдосконалюватися і роботу виготовлятиму швидше.

Мій успіх заохотив і моїх товаришів - і Симонія і Фйодоров добули собі струмент і цілими днями майстрували, шліфували, полірували, пильно доглядаючи, щоб не потрапити на очі з цією роботою не тільки начальству, ай поганцеві Бемові.

У мене виробилась коло цієї роботи надзвичайна терпеливість, десь узявся художній смак до виписування на всяких скриньках і табачницях таких написів, як "Wilag haburu emlek" - по-мадярському: "Світової війни пам'ятка", "Andenken an den Weltkrieg" - по-німецькому: "На спомин про світову війну" і просто: "Пам'ять війни: 1914-..." років". Останній рік мали видовбати самі майбутні власники наших виробів, бо ні ми, ні вони, ні сам сатана десь не знав, коли кінчиться це божевілля, що зветься, мовою імперіялістичних дипломатів, "визвольною війною..."

Трохи повільніше і невдаліше працював Фйодоров, і вже зовсім нічого не виходило у сердешного Симонії. Справа втому, що це був надзвичайно милий на вдачу хлопець, глибоко відданий і щирий товариш, але текла йому в жилах дуже гаряча кавказька кров. Досить було під час напруженої його роботи коло табачниці зіскочити стамесці і порушити правильність виведеного мною йому напису чи візепунка, що завжди легко можна було виправити (а зіскакувала йому стамеска беззмінно з кожної табачниці), - як у товаришеві Симоні вибухали вулкани люті, він шпурляв струменти і табачницю на підлогу, несамовито топтав табачницю ногами на дрібненькі цурочки, а через дві хвилини, відійшовши, сідав смиренно на табуретку, складав на грудях руки і скрутно говорив:

- Ах, какой я дурной!..

Сміятися при цій нагоді не варто було: товариш lлюша міг вибухнути кожної хвилини знову, і тоді потрощити і щось цінніше за чужу табачницю, що за неї потім мав одплачуватися своїми порціями хліба.

Словом, - "гіркі наші, сестро, заробітки..."

Десь на початку жовтня, коли осіння сльота особливо дошкуляла виснаженому тілові мешканців гаймашкерського табору, коли сонце цілими днями ховалося за суцільні, сірі запони хмар і зовсім унеможливлювало нашу роботу - копіювання, коли таборове начальство, зваживши, що на кустарні вироби полонених витрачається забагато цінного буку (а перші місяці, з наказу того самого начальства, було зроблено кілька тисяч тачок - перевозити каміння - з того самого чудового червоного буку!), рішуче заборонило всяке майстрування, суворо караючи винуватців; коли ординарець Бем чогось став особливо уїдливо до нас чіплятися, - сталася у мене з ним прикра сутичка.

Якогось дощового дня приніс він, геть уже по обіді, кілька чергових плянів будівель і наказав неодмінно скопіювати сьогодні до вечора.

Роздратований - і понурими осінніми дощами, і кризою виробництва, що насувалася в зв'язку з недавньою забороною використовувати на майстерні вироби обрізки букових дощок, - кризою, що загрожувала погіршити й так голодне життя й примусила мене вже витратити всі запаси крайцарів на додаткові порції хліба, - роздратований усім цим, я відповів ординарцеві Бемові може й не зовсім увічливо, що навряд чи сьогодні ми виконаємо це завдання, бо сонце ж, напевне, до вечора не вигляне; мадяр одразу оскаженів і почав кричати та погрожувати.

Мені втрачати було нічого, крім гаймашкерської каторги, в перспективі не було жодного проблиску, з дому - жодної вісточки, бо й досі нам не дають права написати звідси про себе, і там не знають, чи живий я, як не знаю я, чи живі вони, - мені нема чого втрачати, і скаженію й я.

Він мені по-мадярському: "Басса Мега іштенем!" а я йому по-українському, що він нахаба, що він собачий син, і взагалі - нехай не задається...

Тоді Бем бомбою вилітає з нашої конторки, на прощання люто грюкнувши дверима й вигукнувши, що це мені даром не минеться, що він буде "мельдувати" (рапортувати) оберляйтенантові, я вискакую за ним на ганок і голосно, задирливо плюю йому вслід...

Після цього мені залишалося сісти на табуретку, скласти на грудях смиренно руки і скрутно вимовити:

Ах, какой я дурной!..

Але цього не роблю - не хочу малпувати Іллюту Симонія; мені треба, крім того, показати обом товаришам, що негаразд вони вчинили, коли, замість підтримати мене в суперечці з нахабою, мовчки стояли і споглядали, вирячивши очі, мою баталію.

І я напосідаюся на них обох, вони гаряче виправдовуються, запобігливо доводячи мені, що я цілком-цілком правий, і що так і треба було реагувати на вибрики зарозумілого лакея.

Мене це мало тішить, і я чекаю кари.

На ранок мене забирають із контори озброєні вартові і ведуть до комендантської. На моє щастя, потрапляю на зуби не лютому оберляйтенантові Беньку, а трохи лагіднішому, вже через свою діжкоподібну комплекцію - червонощокому й пузатому оберляйтенантові Кум'яті.

Як тільки це виявляється, мені відразу відлягає від серця і, коли поганий мадярчук тут таки, при мені, починає переказувати начальству всю вчорашню пригоду, я бачу, що на добродушного, жирного помічника коменданта табору Кум'яті ця історія не справляє бажаного Бемові вражіення і, вловивши момент, коли начальство чогось одвертається, презирливо показую своєму ворогові довгого язика... Тоді мадяр закипає ізнову, і починаєтться "мельдування" й про язик.

Начальство суворо повертається, а я стою святою невинністю і глибоко вражено знизую плечима:

- Дивіться, пане оберсте (полковнику) - я навмисне перебільшую оберляйтенантові чин, знаючи, як у дев'яносто дев'ятьох випадках із ста це благодійно впливає на настроі всякого начальства, - дивіться, мовляв, пане оберсте, як цей хлопець уміє всячину вигадувати. Учора, мовляв, сонця зовсім не було, а копіювати без сонця зовсім не можна, - я тільки це йому й сказав, а тут він, чогось на мене лютий, ще й язика якогось вигадує...

Коли мої виправдання перекладає оберляйтенантові толмач, начальство хвилину задумується, а я, тим часом, зиркаю на Бема: він полотніє, зеленіє, мало аж не лусне від злости. І не в міру суворий, несподіваний для мене, вирок "добродушного" оберляйтенанта Кум'яті мене вже якось не тривожить - я почуваю, що примусив ворога безсило лютувати, і це мене тішить.

А вирок був простий: від сьогоднішнього дня я маю знову працювати на кам'яноломнях.

Один із тих самих вартових, що привели мене до комендантської, відводить мене на одну ділянку, а Бем проводить нас і всю дорогу щось переконливо доводить вартовому - я тільки догадуюся, що просить він вартового відвести мене туди, де працювати найгірше, де пригінчі й доглядачі найлютіші.

Так воно й сталося, бо того дня пізно вночі, повернувшися з роботи до табору, я приніс на своїх плечах і спині багато кривавих синяків, хоч і працював справді щиро, ні на хвилину з рук не випускаючи кайла...

Тоді мені остаточно дозріває зароджена ще в Естергомі думка - тікати, тікати з цієї каторги, хоч би там що. Крізь ліси, через гори, через ріки і провалля, через фронти й огонь; нехай тільки один шанс на сто, що я видеруся з цього пекла, а я таки тікатиму.

Побувши кілька днів, на роботі з кайлом, я побачив, що умови роботи аніяк не поліпшали, коли не погіршали бо тепер працювати доводиться і голодним, і в холоді. А керує роботами оберляйтенант Беньку - втілення всіх шакалів у людському образі. Це низенький на зріст, підстаркуватий мадяр із сіро-жовтуватим, дуже поморщеним обличчям, із товстими, сивими, куцими вусами під широким, картоплиною, носом. Ці вуса весь час стоять нагороїжені, як у тхора.

Він командував на фронті кавалерійським полком і втратив у боях із росіянами геть чисто ввесь полк, разом із трьома рідними синами, що полягли во славу батьківщини. Якимсь чудом урятувався сам, - може так, як наш полковник Кельчевський (пам'ятаєте?), і тепер його прислали сюди спокутувати свою провину та виливати злість на російське "падло" - він інакше нас не звав.

Оберляйтенант Беньку має на військовому австрійському кашкеті з правого боку, сріблом вишиті, цифри "22", ходить по території робіт, підкрадаючись, як кіт до мишей, і тільки де спостереже випростану спину чи сидячу постать "падла", налітає хижаком і немилосердно б'є товстою, сучкуватою ломакою, а коли перебиває її об потрощені кістки ледачого раба, вихоплює нагана і докладає залізом. Убиває.

Це був об'єкт лютої, нестримної зненависти всьото табору, і безмежного жаху кожного з нас. Так уже й повелося: як тільки Беньку з'являється на одному краю робіт, по всій території - від десятка до десятка - блискавкою летить застережливе гасло:

- Перебор!

- Перебор!

- Перебор!

І випадково випростані спини низько схиляються над тачками, сім тисяч пар рук починають нечувано-ретельно працювати, сім тисяч сердець наливаються мовчазною люттю й жахом.

"Перебор" - це та сама сакраментальна цифра "22", що її носить на своєму кашкеті оберляйтенант Беньку, і що вона завжди, як відомо, приносить нещастя учасникам гри в двадцять одно).

Ні, я таки втечу!