ІІ. СІЧОВЕ СТРІЛЕЦТВО ДО СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Ідея української військової організації зродилась у певній конкретній формі вперше в середовищі львівських таємних середньошкільних самоосвітніх кружків, – восени 1911 року.

Її заініціював, перший почав реалізувати – згаданий вище студент філософічного факультету Львівського університету Іван Чмола, – пізніший осаул першого Товариства Українських Січових Стрільців у Львові (кошовий д-р В.Старосольський), командант першої зорганізованої в серпні 1914 року у Львові сотні УСС, сотник УСС і полковник СС та після першої світової війни один з найвизначніших керівників пластового руху в Галичині. Із підготованого ідейно гуртка середньошкільників та декого із студентів університету, – утворено таємний військовий гурток «Пласт», якого основниками і діяльними членами, крім І.Чмоли, буди відомі пізніше старшини УСС: В.Кучабський, Р.Сушко, О.Кучерішка, П.Франко, О.Квас, О.Степанівна. Була це організація мішана (хлоп'ячо-дівоча).

Завданням цього гуртка було військове виховання і вишкіл української молоді для майбутньої збройної боротьби за самостійну Україну. Про цей перший український військовий гурток пише один з його основників – О.Степанівна: «Ця організація вела більше військову як пластову роботу, бо крім в'язання вузлів, пластового ходу, сигналізації – учились ми стріляти з револьвера, пізнавати систему кріса Манліхера (покищо лиш теоретично), таборувати і підходити. Вчились ми з малих битих на цикльостилі видань, які перекладали з польської на українську мову. З пластових прогульок пригадую собі одну до Брюхович, нічний табор на Чортівській Скалі з підходженням і двоє нічних вправ в околицях Чортівської Скали та Винник. З замилуванням розчитувалися ми в книжках, де говорилось про партизанку, виріб вибухового матеріялу і захоплювалися геройськими подвигами одиниць, чи невеликих гуртків людей, про яких розповідав Чмола, що знав численні приклади того роду з воєн різних віків».^[12]

Проіснувавши один рік, до осени 1912 року – цей гурток виконав дуже трудну і важну піонерську працю в ділянці, якої змістом від довгих-довгих літ у нас ніхто не інтересувався. Він передав цінний досвід своєї недовгої цраці комітетові академічної молоді та січовій організації, до рук яких перейшла ініціятива дальшої розбудови мілітарної організації.

Коли дивитись із сьогоднішньої перспективи на цей перший в новітніх часах український військовий гурток, то його робота може в декого викликати враження наївної молодечої забави, без властивого історично-громадського значення. Та взявши під увагу майбутній розвиток подій та дальшу громадську ролю осіб, що брали участь у його починах, та їх гаряче захоплення ідеєю створення українського революційного війська – треба ствердити, що, не зважаючи на недосконалість задуманого діла, все таки була це фактично перша в історії новітнього українського руху спроба, власними силами розпочати творення необхідної кожній нації збройної сили, як засобу боротьби за свою державну самостійність. Отже в її основі лежала глибока державно-творча ідея, яка вперше оформилась якраз у цьому гурткові.

Для оцінки ідейно-політичної вартости цієї організації треба піднести, що постала вона далеко перед тим, як заіснувала можливість австро-російського конфлікту, – значиться, мотивом її постання не була орієнтація на позаукраїнські сили й історичні події, а навпаки був це самобутній зрілий витвір української визвольної думки, що у власному інтересі, власними силами та власними жертвами казав будувати основу для дальшої боротьби нації.

Основні мотиви, що зродили цю нову визвольно-мілітарну ідею серед української молоді, були глибші. З розвитком та ростом вглиб і вшир національної свідомости серед народних мас, щораз більше ставало актуальним бажання здійснення голошеного гасла самостійної України. Це гасло постійно дозрівало, та стало серед найактивніших кіл нації уже політичним постулятом, імперативом та ірраціональною спонукою, яка вимагає свого вияву та свого здійснення.

Тодішня українська молодь, як видно з повище змальованого її ідейно-духового життя, багато читала і вчилась, багато слухала та багато знала з історії різних народів та з сучасности, зокрема про визвольну боротьбу різних поневолених народів. Вона усвідомила собі та вірила, що тільки власною силою та на основі власного рішення волі народи здобувають свою самостійність, та що для гарних очей чи для гарних пісень ніхто ні кому ще не подарував волі. Вслід за тим мусіла молодь приступити до реалізації цих внутрішніх національно-визвольних емоцій – у формі творення і розбудови власних мілітарних організацій, яких завданням мала бути боротьба за незалежну державність.

Справа створення військової організації не перерішувала ще питання про обставини, серед яких мала бути здійснена мета мілітарного руху, а саме: час, засоби, союзники, тактика, політична програма і т. ін. Рішальним і першорадного значення є факт, що ініціятори і творці цієї організації розуміли, що її треба творити власними силами, у власнім інтересі, без чужих спонук, та що її треба творити негайно, вже сьогодні, не ждучи на ніяку пригожу коньюнктуру, ані корисну міжнародну конфігурацію.

Коли восени 1912 року довше напруження у політичних відносинах на Балканському півострові – привело до воєнного конфлікту між Болгарією, Сербією, Грецією і Чорногорою з одного, а Туреччиною з другого боку, – а внаслідок цього постало міждержавне напруження та воєнна гарячка в цілій Европі, – тоді вже ідея української самостійної державности, як певна реальна політична ідея, непозбавлена грунту і можливости свойого здійснення – почала актуалізуватися та ставати популярнішою. Визвольна війна балканських народів проти турецької неволі, яка через свою довговікову героїчну традицію викликала живі симпатії по стороні усіх поневолених народів, – після її переможного закінчення та повного визволення болгарів, сербів і греків – скріпила загальну віру в збройні, визвольні змагання проти усяких гнобителів та довір'я у власні сили поневолених народів.

А коли після закінчення Балканської війни почала Росія снувати свої політичні інтриги серед балканських народів, щоб закріпити на Балкані своє імперіялістичне становище, продовжуючи свою стару московську месіяністичну мрію про здобуття Дарданеллів та Константинополя і доступу до Адріятики, – тоді остаточно захиталась політична рівновага в Европі. Почалась воєнна гарячка, нагле скріплення зброєнь та мобілізація військ. Із Галичини відійшли на сербську границю цілий ряд змобілізованих полків. Австро-російська війна, а вслід за тим загальна европейська війна, висіли на волоску. Зокрема в Галичині запанувала напружена атмосфера серед українського громадянства. Можливість війни з Росією поставила перед очі українського народу на цілий ріст зовсім актуальну тепер проблему визволення України в зв'язку з евентуальною зміною карти Европи та утворення самостійної держави. З другого боку всі освідомили собі безпосередню небезпеку для галицьких українців – попасти під панування Росії.

Усім мусіло бути ясне, що війна між Австрією і Росією буде вестись на українській території, а по обох сторонах фронту будуть стояти проти себе та кривавитись за чужі інтереси в арміях займанницьких держав сини одного українського народу. Також не було сумніву, що ця війна безумовно приведе до зміни політичної констеляції на Сході Европи та видвигне українську проблему як актуальну справу міжнародного значення.

Заіснувала отже тверда альтернатива перед українською політичною думкою, яку треба було негайно розв'язати і вирішити, а саме: чи у цій війні мають українці бути пасивними обсерваторами великих подій та як льояльні громадяни своїх держав мають залишити свою долю в руках Відня і Петербурга; або: чи українці, як зріла і свідома своєї мети нація, мають узяти в цій війні активну участь, як окрема незалежна політична і збройна сила, щоб у той спосіб самому рішати про свою історичну долю. Повища альтернатива, а зокрема зовсім нова визвольно-мілітарна ідея самостійної активної участи в війні із власною збройною силою під прапором української незалежности, – застала ширші кола українського суспільства досить неприготованими до одностайної відповіді. Тут думка українського громадянства була неодностайна і нерішуча.

І на це зложились свої природні причини. Десятками літ привикли народи Европи у своєму політичному мисленні до довголітньої стабілізації міждержавних відносин у світі, яких рівновагу ніщо не захитувало, а всі взаємні спірні проблеми полагоджувано мирно, дипломатичним шляхом. Зокрема вся політика галицьких українців та інших народів в Австрії, весь час стояла під знаком загального миру в Европі. Ніяка українська політична партія, ні ніхто із політичних діячів – не старались видвигати і актуалізувати української справи у міжнародному аспекті. Навіть теоретично ніхто цієї проблеми не обробляв. У 1912 році це було зовсім нове питання. Тому, що в минулому не грозили ніякі міжнародні воєнні конфлікти, то зовсім ясне, що ніхто із відповідальних політиків і політичних партій не мав потреби, ні обов'язку розв'язувати питання, яке становище мають зайняти українці на випадок війни. З цею справою зустрілась українська політична думка перший раз щойно восени 1912 року, як з певною актуальною і реальною проблемою.

З другого боку, як знаємо, вся політична діяльність проводу галицьких українців обмежувалась дотепер тільки до боротьби за інтереси нашого народу в межах Австрії та в своїй практичній діяльності керувалась повною льояльністю до австрійської держави, де в порівнянні з положенням російських українців – були великі можливості національного розвитку. І ця опортуністична ментальність та парляментарні і законні методи національної боротьби не допускали в тім часі думки про можливість і потребу організації та сепаратного діяння української політики та української збройної сили – на випадок конфлікту з Росією. Так думала більшість українського громадянства під австрійською займанщиною. Воно було переконане, що після виграної війни, Австрія без нашої окремої участи в тій же війні, у власному інтересі, на основі тільки самого об'єктивного стану справи – розв'яже позитивно цілість української проблеми. Воно жило надією, що після корисного закінчення війни, будуть автоматично створені основи української самостійности, а українці як австрійські громадяни, своєю жертвою крови в рядах австрійської армії, зовсім достаточно оправдають свої національно-політичні постуляти.

Також не без значення для настроїв і думок українського громадянства в роках 1912-1914 – був факт, що традиція нашої боротьби за державність і зв'язаний з тим дух військовости та розуміння ваги збройної боротьби нації – були в нашому суспільстві надто слабі – хоч би у порівнянні з поляками, які ще в живій пам'яті зберігали дорогі для них спогади та ідею збройних повстань проти Росії з 1831 і 1863 рр. Традиція і пам'ять про наше військо та його боротьбу – були в нас дуже віддалені від історичної дійсности. Проблема військовости, військової професії, військового знання, творення власного війська і т. ін. не існували в нас взагалі навіть у сфері чистої теорії. Ми вважали, що ця сторінка державно-суспільного життя є монополем тільки займанницьких держав.

Вкінці не останню ролю в цьому льоялістичному та антимілітарному наставленні нашого громадянства, включно з більшістю нашої молоді, грало колективне почуття нашої меншовартости, психологічний комплекс інферіоріти, що їх так влучно висловлено в народній фразі: не поривайся з мотикою на сонце. Степанівна оповідає у згаданих вище споминах з того часу, що ту частину студентства, яка мріяла про створення власної держави шляхом збройної боротьби, а не через творення «культурних цінностей» – називано «люшнівцями», себто тими, що з люшнями вибираються на москаля, бо в руках не мали крісів.^[13] Це було почуття власної слабости та недовір'я у власні сили народу, який – мовляв – національно ще малосвідомий та незорганізований і тому покищо не здібний ще бути суб'єктом та творцем своєї долі і мріяти про збройну боротьбу за свою державність, без помочі, згоди і благословення з Відня.

Оце були ті головні мотиви і причини, що на них опирався пасивізм українського суспільства в хвилі, коли вперше потряслись основи старого европейського ладу. Отже брак суб'єктивнопсихологічних передумов був причиною цього, що ідея мілітарних організацій не охопила восени 1912 р. ширших кругів українського суспільства.

Так отже ідея творення мілітарних організацій і військової підготови молоді та думка про потребу негайної організації безпосередньої боротьби за державну незалежність – стрінулась із байдужністю, а також дуже поважною опозицією серед українського громадянства, а навіть серед частини молоді. Стерлись між собою дві ідеї та почали змагатись за свою рацію. Численними викладами, дискусійними вечорами, статтями в часописах, резолюціями на публічних зборах та з'їздах – продиралась вперед поволі ця нова, революційна, немодна та дивацька для декого думка про актуальність справи української державности, невідхильність визвольно-військової проблеми та конечність популяризації військової справи серед ширших мас народу.

Проти себе станули до ідейних змагань два світогляди, два табори. 3 одного боку табір льояльних прихильників мирного та легального ходу політичних подій, що вірили в корисний для нас розвиток нашої національної справи під опікою віденської влади, табір зрівноважених громадян, що з призирством та насмішкою, а навіть з певною ворожнечею, гляділи на «фантастичні мрії» та «забаву молоді в військо», яка видавалась їм надто несерйозною в порівнянні із імпонуючими всякими кірх– і кайзер-парадами австрійського війська, – табір солідних студентів, що мали перед собою екзамени і ригорози та здобували «культурні цінності» і при громах назріваючої воєнної хуртовини мріяли про спокійне життя українського патріота; – дальше були в тому таборі блаженні віруючі, що ласкава доля принесе нашій безталанній нації в дарунку те, що їй належиться по законам правди та людської справедливости, – а вкінці були і ті, що – як казав М.Грушевський – безплатними пасажирами хотіли дістатись до царства свободи, до майбутньої України, не віддавши нічого тій страшенній боротьбі, якою вона здобувається, не побивши святочних черевиків на тій груді, на котрій тягнеться тяжкий похід до волі.

А по другому боці ідейного фронту стояв гурт молодих революціонерів, людей великої ідеї та сильної віри, що серйозною, нелукавою душею сприймали заповіти Шевченка і Франка не як святочні фрази, а як обов'язуючий моральний наказ, – що хоч молоді віком, але багаті знанням, здобутим у пильній самоосвітній праці та озброєні твердим характером – ставили перед собою як недалеку уже мету: здійснення своїми власними руками – визволення України та здобуття незалежности й волі. Це була провідна лава молодої української генерації, із уст якої тоді вперше задзвеніли щирими та правдивими звуками слова бойового Франкового гимну: «Ми поляжем, щоб славу і волю і честь, рідний краю, здобути Тобі!»

Вперше загорілась у Львові завзята боротьба думок дня 20 жовтня 1912 року на дискусійнім вечорі, улаштованім ІІ Секцією Українського Студентського Союзу ім. М. Драгоманова, на тему: «Під нинішню хвилю», на якому змагались два протилежні погляди: один визнавав конечність творення окремої української військової сили для боротьби за українську державу на випадок австро-російської війни та потребу підготови суспільности до цього важливого діла, – інший вважав ці пляни за дитячу примху, про яку можна говорити тільки при каварняних столиках, а не на поважних спеціяльних дискусіях.^[14] Вони уявляли собі створення української держави в далекому майбутньому, і тому, на їх думку, обов'язком студентської молоді в тодішній ситуації було творення і здобування «культурних цінностей», то є вчитись і набувати знання. Цей останній погляд переміг також на загальних зборах Українського Студентського Союзу у Львові дня 15 грудня 1912 року, на яких, між іншим, ухвалено великою більшістю голосів таку резолюцію: «Може сповниться незадовго мрія нації. В городі Льва стане українська святиня науки. Нашим сердечним бажанням приспішити ту хвилю, а обов'язком витворювати культурні цінності. Той шлях найпевніше заведе нас до Вольної України».^[15] Як видно із факту ухвалення цієї резолюції, то велика частина студентської молоді у Львові не була ще в тому часі (кінець 1912 року) прихильником мілітарно-державницької концепції. Її речником був студент Федь Федорців.

Крім частини студентства, наш політичний провід та загал громадянства були в тім часі зайняті акцією за український університет, виборчу реформу до сойму та справою національної автономії галицьких українців, вважаючи це все більш реальним та пекучим. Вони були цієї думки, що справа боротьби за самостійну державність не актуальна, а творення військових організацій це нереальна робота недосвідчених та незрілих людей.

Збори українського політичного проводу т. зв. З'їзд Нотаблів, що відбувся 7 грудня 1912 року у Львові – вирішив, що з огляду на добро українського народу, на випадок оружного конфлікту між Австрією і Росією, ціла українська суспільність рішуче стане по стороні Австрії, проти російської імперії, як найбільшого ворога України.^[16] Резолюція ця винесена в атмосфері досить сильної воєнної паніки – на жаль, була надто однобока, бо не висловлювала ніякого українського національно-державного застереження. Не підкресливши самостійницьких аспірацій України, вона відповідала загально пануючим тоді серед українського громадянства австрофільським настроям.

Зате більше заінтересування значенням української проблеми на міжнародному форумі на випадок світової війни ми бачимо між студентством в його організації «Академічна Громада», де того самого дня виголосив відчит відомий письменник Василь Пачовський, на тему: «Українська справа під теперішню хвилю». Цей відчит був прийнятий із великим одушевленням та викликав дуже оживлену дискусію. З огляду на свою актуальність та державницьке наставлення він був поширений з поминенням цензури у циклостилевому виданні по всій Галичині, та був зразковою промовою для багатьох зборів і віч. Він сильно спопуляризував між масами справу військових організацій та зактуалізував питання української державности.^[17]

В тій же організації виголосили впродовж тої ж осени і зими цілий ряд доповідей визначні публіцисти й науковці, які основно розбирали українську проблему у міжнародному аспекті.

Після загальних зборів Українського Студентського Союзу дня 15 грудня 1912 р. відбулась довірочна нарада студентів університету в льокалі товариства техніків «Основа», де обговорювано потребу військового виховання і вишколу молоді та освідомлення публічної опінії в цій справі.

Із пресового ідеологічного фронту в тому часі треба тільки пригадати статтю студента Карла Коберського в «Громадськім Голосі» ч. 2 з січня 1913 року, в якій він основно скритикував і блискуче виказав помилковість резолюцій про «культурні цін ності» із студентських зборів з дня 15. ХІІ. 1912 року та вияснив безумовну потребу активної, визвольно-державницької пропаганди і організації збройної боротьби серед широких народних мас, як єдиного шляху до осягнення наших національних ідеалів. Ця стаття була тоді дуже популярна і була реферована в Секціях Українського Студентського Союзу в цілому краю та в значній мірі причинилась до розбудови ідеологічних основ українського стрілецького руху.

Також Український Січовий Союз, що був керуючим центром січового руху, прийшов до переконання, що якраз надійшла хвиля, в якій належить доповнити січові товариства чисто мілітарною організацією. У своєму органі «Січові Вісті» ч. 1 з січня 1913 року оголосила старшина Союзу гарячу відозву до всіх «Січей», щоб готовилися до розправи з Московщиною, до боротьби за визволення наддніпрянських братів.^[18]

Не зважаючи на це, ще довго на весні 1913 року йшли гарячі дискусії серед львівського студентства на тему доцільности українських військових організацій. Не легко приходилось ламати інертну думку. Ще дня 3. ІV. 1913 року відбулись у Львові великі збори скликані Українським Студентським Союзом, на яких переважали голоси, що визнали «мілітарно-революційну організацію поміж нашим народом за передчасну, а навіть шкідливу».^[19] До них належали також голоси людей, що кілька років пізніше зайняли передове становище у формації київських СС.

На цих, та на всіх інших зборах, що відбувалися в тому часі у Львові, виступав зі словом витривалий та непохитний ідеаліст, що з великим уже гуртом товаришів боровсь за слушність свого переконання, за свою революційну ідею, в яку він глибоко вірив. Був це Іван Чмола, згаданий уже провідник першого українського військового гуртка. Виступаючи на згаданих зборах, він палко заступав самостійницько-стрілецьку ідеологію. Тодішня преса тільки в коротких словах нотує його виступ, подаючи, що І.Чмола говорив про «потребу підготовки національної самооборони шляхом закладання стрілецьких дружин та ширення самостійнщьких кличів поміж народом, щоб у той спосіб надати ідеалові Самостійної України реальний зміст і бути приготованими на всякий випадок евентуальних міжнародних конфліктів».^[20]

Цей коротенький зміст виступу І.Чмоли ясно схоплює провідну ідею тодішніх піонерів українського стрілецького руху.

Неможливо тут вичерпно представити цей новий бойовий, самостійницький рух, що з кожним днем поширювався не тільки у Львові, але у всіх повітах Галичини, здобуваючи для себе силою своєї ідеї та безупинною працею щораз то більші симпатії українського громадянства.

Зокрема українське жіноцтво виявило себе рішучим прихильником державницької ідеї та активним співтворцем українських військових організацій. Великі жіночі збори у Львові, що відбулись дня 14 грудня 1912 року, виказали повне зрозуміння політичної ситуації та після виголошених рефератів високозаслуженої і загально поважаної тодішньої провідниці українського жіноцтва в Галичині – Константини Малицької, на тему «Політичне положення під теперішню хвилю» та Олени Степанівни, майбутньої страшини УСС, на тему «Завдання жінки на випадок війни» – винесли дуже принципіяльні та глибоко продумані політичні і організаційні резолюції. У 2-ій точці цих резолюцій постановлено:

Кінцева думка цієї резолюції є виразним висловом української незалежницької ідеї. Вона розв'язувала понад всякий сумнів ці суперечності української політичної думки того часу, що хиталась між австрофільським льоялізмом і самостійною українською національною ідеєю. В майбутнім виступі УСС проти Росії по стороні Австрії, зміст та ідея згаданої точки резолюцій зовсім влучно мотивували нашу політичну орієнтацію. А саме: Українці стають у майбутній війні по стороні Австрії не як її формальні горожани, лиш як добровільні союзники у своїм, добре зрозумілім інтересі, і то не по всі часи та за всяку ціну, а тільки з виразним застереженням: «як довго інтереси Австрії є згідні з інтересами українського народу і з його національним достоїнством». Отже тільки власний інтерес та національна честь – повинні бути першою і основною спонукою і мотивом діяння кожного українця. А цим власним національним інтересом була в тім часі у програмі стрілецьких організацій тільки потреба боротьби за українську державність та приготування власних сил і засобів до цеї боротьби.

Виконуючи повищі резолюції, українське жіноцтво переставило усю свою діяльність згідно з ролею жінки в часі війни. У зредагованій К.Малицькою відозві, оголошеній дня 28 грудня 1912 року, накликує Жіночий Організаційний Комітет українське жіноцтво до чуйности та готовости стрінути велику історичну хвилину, що рішатиме про долю українського народу. В цій відозві говориться:

Вслід за тим, частина жіночої молоді вступила як рядовики до існуючих стрілецьких гуртків, із яких пізніше утворилась окрема жіноча чота під проводом Олени Степанівни при товаристві «Січові Стрільці ІІ» у Львові, – інші стали учасниками санітарних курсів, а управа жіночої організації приступила до великого діла – збірки матеріяльних засобів для потреб стрілецького руху, щоб утворити сильну матеріяльну базу для майбутньої визвольної боротьби, та щоб політичні несподіванки не заскочили нас неприготованими в останній хвилині.

Мало це бути обов'язком старшого громадянства, політичних та господарсько-кооперативних діячів – допомогти молоді вибудувати потрібні фінансові основи для здійснення її задумів. Але провід народу на жаль ще на півтора року перед вимаршом перших сотень УСС-ів, в вересні 1914 року на фронт у Карпатах, – не виявив належного інтересу до справи підготови організації збройної сили, якої вагу так глибоко тоді зрозуміло наше жіноцтво. Дня 18 лютого 1913 року появляється у львівських часописах друга знаменна відозва Комітету Жіночої Організації за підписом Константини Малицької, Олени Степанівни та шести інших видатних жінок зі Львова із зазивом до українського громадянства складати грошові датки на фонд «Потреби України».^[23]

Коли безпосередня загроза війни хвилево минула, тоді видав Комітет Жіночої Організації дня 20 березня 1913 року третю відозву, стверджуючи живий та щирий загальний відгук нашого громадянства на попередній заклик комітету. Фонд «Потреби України» перемінено на «Невгасаючий Фонд України». У цій відозві читаємо:

Велике почуття історичної відповідальности, глибоке розуміння положення українського народу, всеукраїнське, соборницьке наставлення, бойовий, революційний ентузіязм та непохитна віра в перемогу української справи, – що з такою силою б'ють із кожного слова наведених вище закликів українського жіноцтва – це один з найкращих документів його великої ролі в ті історичні дні.

На всі три відозви Комітету Жіночої Організації відгукнулось українське громадянство з особливим одушевленням, складаючи багатотисячні суми на національний боєвий фонд. В цей спосіб положили тверду основу для здійснення великої ідеї: власними силами, без чужої помочі, власними матеріяльними засобами, зібраними всім свідомим народом, – хотіли творити своє самостійне життя та за нього боротись. Ця ідея власних сил стала в майбутньому провідним дороговказом нашої визвольної боротьби. Коли в місяцях серпні і вересні 1914 року надійшла ця сподівана історична хвилина виступу Українського Січового Стрілецтва до боротьби за Україну, то за зібрані українським жіноцтвом гроші змогли вдержатись та проіснувати в перших кількох тижнях його молоді сини, брати і чоловіки, що станули тоді в ряди УСС.

Вслід за повищим ідеологічним підготуванням та пропагандою самостійницько-стрілецької думки – йшла безперервна виховно-військова праця внутрі багатьох таємних військових гуртків, що почали в тому часі основуватись при різних організаціях, головно Січах та Соколах, та серед студентської і середньошкільної молоді.

Для плянової військово-виховної і організаційної праці – основано у Львові студентську стрілецьку організацію, якою керував окремий комітет, а на його голову вибрано Івана Чмолу.

До гурта осіб, що творили цю студентську стрілецьку групу належали: Василь Геник, Омелян Кучерішка, Іван Чмола, Іван Жила, Осип Навроцький, Богдан Гнатевич, Василь Дзіковський, Роман Дашкевич, Степан і Ярослав Індишевські, Дутчак, Юліян Охримович, Осип Квас, Василь Кучабський і інші.

Ця студентська стрілецька організація, що була центром підготови стрілецького руху у Львові, влаштовувала військові вправи та виховно-військові виклади, складала перші військові підручники та творила військову термінологію. Вона почала робити старання в справі легалізації українського мілітарного руху через затвердження владою статутів українських стрілецьких товариств. Був плян, тим способом зробити дотеперішню малочисленну таємну організацію – організацією масовою, що обіймала б найширші кола молоді та легальним шляхом вела свою військово-підготовчу й ідейно-виховну роботу.

Зразком і прикладом були існуючі вже від 1910 року, добре зорганізовані польські «стрілецькі дружини», які існували на основі статуту, затвердженого владою та отримували від неї поважну допомогу, як дозвіл користуватися військовими стрільницями та іншими військовими уладженнями. Їм давала військова влада для сталого вжитку кріси найновішої системи, військові шатра та інше устаткування.

Польські стрілецькі товариства (Огжелєц, Звйонзек Стжелєцкі) мали значний вплив на постання і дальшу працю українських стрілецьких організацій. Наставлені ідейно на боротьбу проти російського царату та маючи як свою мету здобуття незалежної Польщі – вони мали також ідейний вплив на кристалізацію української революційної та протиросійської ідеології.

Як уже згадано, – перспективи великих історичних подій стрясли свідомістю багатьох поневолених народів, які віддавна мріяли про свою державну незалежність та покладали великі надії на майбутній воєнний конфлікт. В першій мірі були це поляки, які почали ще в 1908 році організувати в Австрії свої перші таємні військові організації, що в 1910 р. стали масовими, легальними організаціями та вели свою роботу також на терені Східньої Галичини. Про генезу тих організацій та їхні ідейні основи – пише їх творець, Ю.Пілсудскі, між іншим, так:

Весною 1912 року мав Пілсудскі виклад у домівці «Повітової Січі» у Львові, в якому він виявив свою давню мрію про повстання та збройну боротьбу проти москалів. Дальше говорив він про конечну потребу військової підготови та приготування збройного виступу проти Московщини. Виклад зробив помітне враження на присутніх українських слухачів.^[26]

Керовані Пілсудським польські мілітарні організації, які мали добре поставлений військовий вишкіл та широку ідеологічну пропагандивну літературу під самостійницькими, протиросійськими кличами, причинилися не мало до покинення українцями байдужости та смирного вижидання подій. Особливо фахово військова та ідеологічна література польських стрілецьких організацій – була використана пізнішими українськими стрілецькими організаціями. Крім цього в підсвідомості української молоді ворушився живий мотив реакції на факт існування польських мілітарних організацій, мотив польсько-українського суперництва, який не дозволяв нам бути безборонними тоді, коли поляки почали на українських землях творити свою мілітарну силу та могли б загрозити нашим інтересам.

Надзвичайною заслугою згаданої студентської стрілецької організації під годовуванням І.Чмоли, було видавання першого українського військового, ідеологічного і фахового журналу «Відгуки». Всього вийшло в першім кварталі 1913 р. чотири числа. В цьому журналі вичерпно та зовсім ясно з'ясовано ідеологічні основи українського стрілецького руху, його програмові засади та основну мету. Є це майже єдине автентичне джерело пізнання тих ідей, що були покладені в самих початках, при народинах Українського Січового Стрілецтва. Ці ідеї остади незмінні та є основою національно-державного світогляду усіх трьох періодів стрілецької історії (Січові Стрільці До 1914 р., УСС та київські СС). Тому треба в цілості навести ті уступи із окремих статтей «Відгуків», в яких найяскравіше виступають головні елементи стрілецької ідейної системи, а які мають документальну вартість при оцінці ролі Українського Січового Стрілецтва у наших визвольних змаганнях та для студій української політичної думки.

У статті І.Вихора: «На стрічу великим подіям» бачимо вплив подій на Балканах, а зокрема переможної війни поневолених народів проти Туреччини в 1912 р. та болюче порівняння із невідрадним положенням українського народу. Автор писав у «Відгуках», лютий 1913, ст. 3-6:

В статті П.Ч. на тему «Ціль і Завдання молоді»^[29] пишеться таке:

У статті «Вперед до іспиту» автор І.Вихор^[30] – змальовуючи неминучість австро-російського конфлікту – так писав:

Ми навели тільки кілька уривків із надзвичайно цінних і блискучих статтей першого стрілецького органу «Відгуки», бо думки, які творять основний зміст повищих устyпів, дають достаточну відповідь на питання: яка ідеологія була покладена в основу перших українських стрілецьких організацій їхніми ініціяторами і творцями.

Увесь дальший розвиток українського стрілецького руху, а зокрема його історичних боєвих формацій: УСС і СС – йшов по тій ідейній лінії, що була накреслена його молодечими основоположниками при його народженні. Коли ми сьогодні говоримо про історичне значення збройного чину УСС і СС в історії українського народу, – то була це в першій мірі та нова, революційна, визвольна ідеологія молодої української генерації, що дозрівала в бурхливих 1911, 1912 і 1913 роках та своєю глибокою інтуїцією, правильною і розумною діягнозою сучасної політичної ситуації, твердою вірою в неспожиті сили нашого народу та гарячим бажанням визвольного чину – захопила най кращі молодечі сили нашої нації та в цих переломових часах спрямувала хід нашої історії у правильному напрямку.

У наведених вище уривках із програмових статтей стрілецького органу, які у своїй невиробленій стилістиці, простому формулюванню думок та молодечому патосі – може не виблискують такою стрійною системою і стислим формулюванням тез, як у багатьох програмах, плятформах і декалогах різних наших політичних партій та організацій, – ми знаходимо в них нові, глибокі та високовартісні думки, які були вислідом здорової реакції на тодішні настрої і відносини в українському і міжнародному житті. Вони не були кимсь з гори подиктовані, ані сліпо наслідувані, а були плодом свобідної дискусії та серйозної виміни і боротьби думок критично думаючих людей. Не бачимо в них примітивного ненависництва, ні фанатизму, – а тільки багато щирого молодечого чуття та глибокої віри у намічений шлях визволення.

І коли тепер, із понад сороклітньої перспективи уважно й об'єктивно прочитаємо та продумаємо усі ці новаторські тези, – то мусимо їх оцінити як дуже поважний і рішучий крок вперед в розвитку української політичної думки. 3 огляду на їх революційний характер та опозиційне становище у відношенні до провідної, офіційної української політики – треба їх вважати про бойовими, що започаткували найновішу добу української історії та українських визвольних змагань.

Ясно і рішуче піднесено як живу, актуальну й безпосередню мету української національно-політичної боротьби – гасло вільної, самостійної України. Хоч це гасло було публічно проголошене і зактуалізоване «Молодою Україною» в 1900 році та гаряче пропаговане її основниками – то в наступних роках втратило воно свою бойову силу і розмах та стало банальною фразою без реального змісту. Справа політичної самостійности повинна тепер – вслід за «Відгуками» – зайняти начальне місце у нашій політиці та громадській праці. Гарантією нашого національного існування і розвитку може бути тільки власна, незалежна держава, яку можна здобути тільки власною силою. Тому треба нам створити свою фізичну силу, силу мілітарну. Мусимо бути приготованими на майбутню війну, щоб стати учасниками та співтворцями історичних подій, що будуть відбуватись і рішатись на нашій землі. Коли хочемо осягнути наші, хоч би найсправедливіші домагання, то мусимо їх підтримати власною силою, бо світ рахується тільки з сильними. Нашим головним ворогом є Росія, кожна Росія і царська, і ліберальна і революційна, бо їх імперіялістичне відношення до нас є однакове. Крім чаціонально-державних постулятів – ми несемо нашому народові також клич соціяльного визволення. Шлях до нашої мети – це безупинна праця, боротьба і жертви. В нашому відношенні до Австрії мусимо строго відмежуватись від неї у нашій національній політиці та вести її тільки згідно з інтересами української нації. На місце панівного опортунізму та австрофільського угодовства серед загалу нашого громадянства мусить запанувати незалежна державницька думка.

Пізніші історичні події та дальший хід наших визвольних змагань вповні оправдали усі повищі ідеологічні основи першого етапу українського стрілецького руху.

Із сьогоднішньої перспективи бачимо, що помилкова була поведінка нашого політичного проводу, який зайнятий був тільки справою виборчої реформи до галицького сойму та іншими подібними речами, і зовсім не передбачав на весні 1913 року, що уже за кільканадцять місяців буде змушений вимогами історичного моменту закликати українську молодь до зброї для боротьби за волю України, не підготовляючи вперед ні нашого народу, ні нашої молоді до цієї важної і відповідальної справи.

Поставлена стрілецьким рухом мета була ясна: наша безпосередня мета – власна держава; щоб створити державу – мусимо бути готові до бою. Сьогодні до зброї – завтра у похід!

Як бачимо із повищого – клич самостійної української держави став уже з кінцем 1912 р. актуальною програмою нового стрілецького руху та був поширюваний словом і друком серед мас молоді і всього громадянства. 3 хвилею заснування в березні 1913 р. першого статутового стрілецького товариства – стрілецький самостійницький рух пішов уже широко в народні маси. Для того треба ствердити, що постанови студентського конгресу, що відбувся У Львові в липні 1913 р., а яким приписується надто велике значення в розвитку української політичної думки, мали тільки пропагандивний, протиросійський характер. Не декляруючи постуляту української держави, а проголошуючи тільки клич сепаратизму від Росії – резолюції цього конгресу були засадничо кроком назад у порівнянні із державницькими позиціями «Відгуків» та цілого тодішнього стрілецького руху.

Реальна підготова, організація і вишкіл власної збройної сили – стає програмою дня для творців стрілецького руху та перших його учасників. Старання Українського Січового Союзу, студентського стрілецького комітету та інших організацій і осіб про оснування легального стрілецького товариства та затвердження його владою – натрапили на поважні перешкоди збоку австро-польської адміністраційної влади, яка із певних дрібних формальних причин відкинула внесені на затвердження статути стрілецького товариства. Робилось це внаслідок ворожого наставлення польських кіл до української справи взагалі, а до стрілецьких організацій зокрема. Польські верховоди Галичини, що спинювали в минулому нормальний розвиток українського національного життя, постановили за всяку ціну не допустити до створення українських мілітарних організацій. Це був перший ворожий виступ польських урядових чинників проти стрілецького руху. В майбутньому продовжувалась ця ворожа для стрілецького руху робота у різний спосіб аж до розпаду Австрії, а головно під час війни у відношенні до формації УСС. Численні польські стрілецькі товариства основувались та розвивались уже від кількох літ без найменших перешкод, навпаки – їх підтримувала австрійська цивільна і військова влада, – а ми вже з самого початку мусіли поборювати великі труднощі формального характеру, щоб у конституційній державі, на основі забезпеченої рівности громадян та їх прав – виборювати собі права, якими уже довго користувались громадяни, що належали до упривілейованої в Австрії польської нації.

І тільки завдяки ініціятиві і заходам голови Укр. Січового Союзу д-ра К.Трильовського, який переклав дослівно статути польських стрілецьких товариств та предложив їх на затвердження намісникові Бобжинському, цей останній остаточно був змушений погодитись на затвердження товариства «Січові Стрільці» у Львові. Але все таки внаслідок відкинення попередніх статутів, організація легального стрілецького руху поважно опізнилась.

На день 18 березня 1913 року – скликав д-р К.Трильовський основуючі загальні збори першого українського стрілецького товариства «Січові Стрільці» у Львові.

На голову цього Т-ва – вибрано д-ра Володимира Старосольського. Заступником голови став Дмитро Катамай, голова Стрілецької Секції Українського Січового Союзу та пізніший старшина УСС. Після об'єднання з цим товариством студентської стрілецької організації, заступником голови був І.Чмола.

З моментом заснування Товариства «Січові Стрільці» військова підготова вийшла із таємних гуртків молоді на широке поле публічної праці, під кермою відповідального проводу. Після заснування першої організації УСС, почався в цілому краю живий стрілецький рух. У Львові та на провінції творились нові стрілецькі товариства. Організаційний, ідейний та фаховий провід над УСС перебрала Стрілецька Секція Січового Союзу.

У Львові засновується 25 січня 1914 р. друге стрілецьке товариство, якого головою став Роман Дашкевич, пізніший командант артилерії та полковник Київських СС. Це товаристно звалося «Січові Стрільці ІІ» і було найкраще зорганізоване і вишколене в цілому краю. Воно влаштовувало перші військові вправи в околицях Львова та зорганізувало ряд військових курсів. Мало воно понад 300 членів, між ними окрему жіночу чоту, якою проводила Олена Степанівна. Із власних фондів закуплено кріси для членів товариства. В ньому вишколилась низка пізніших старшин і підстарших УСС, як Микола Никорак, Тадей Ковалик, Іван Тучапський, Гандзя Дмитерко, Павлина Михайлишин і інші.

Найкращим стрілецьким товариством на провінції – були Січові Стрільці в Бориславі, що гуртували українське робітництво та були осередком стрілецького руху довкола Борислава.

Тут також придбали власним коштом кріси та проваджено інтенсивну військову муштру. Головою був інж. Филип Левицький. Із стрілецьких старшин Бориславщини вийшло багато відомих пізніше старшин УСС і СС, між іншими: Гриць Коссак, командант УСС, Клим Гутковський, Лев Лепкий, Михайло Турок, Трифон Янів.^[31]

До війни було в Галичині 96 товариств «Січові Стрільці».

При Соколі-Батьку у Львові зорганізовано восени 1913 р. Стрілецький Курінь під командою Семена Горука, а пізніше Д-ра Степана Шухевича, обох пізніших курінних командантів УСС. В органі Сокола – «Вісті з Запорожжя» поміщено правильник для цього куреня та багато статтей і інструкцій для військового вишколу. Із сокільських стрільців у Львові і в інших містах – вийшли такі пізніші старшини УСС: Федь Черник, Іван Іванець, Олекса Перфецький, Антін Зелений, Володимир Сроковський, Іван Коссак, Ілько Цьокан, Остап Вахнянин і інші.

Паралельно із стрілецьким рухом організувалась середньошкільна молодь у пластових товариствах. Побіч нормального пластового уладу існував у Львові і на провінції цілий ряд т. зв. самостійних Пластів, які не провадили своєї праці за програмою типового пластового уладу. Були це чисто стрілецькі організації та працювали за пляном військового вишколу. Їх члени носили стрілецькі однострої (на зразок львівських СС ІІ) та мали фахових військових інструкторів із складу стрілецьких організацій.

Деякі з тих пластових організацій вели зразковий військовий вишкіл та виховали багато видатних старшин і підстаршин для УСС в 1914 р. Для прикладу згадаю тільки стрілецький Пласт у Самборі, що мав до війни коло 120 пластунів. Своїм органом цей Пласт вважав місячник «Відгуки» у Львові. До нього належали учні двох місцевих гімназій та учительської семінарії. Військове навчання провадив в ньому старший десятник 77 полку піхоти, Володимир Коберський, що був містоголовою товариства «Січові Стрільці» в Самборі.^[32] Із цього самбірського Пласту вийшли м. ін. такі відомі старшини і підстаршини УСС: Лев Коберський, Степан Пеленський, Дмитро Кравс, Остап Коберський, Осип Даньківський, Михайло Савчин, Степан Терлецький, Іван Гада, Іван Ступницький, Микола Павлів, Володимир Білинський, Матвій Яворський, Андрій Партика, Степан Олійник, Іван Кульчицький, Іван Беч, Володимир Сивохоп і багато інших. Майже усі вони – або полягли, або були ранені в боях.

Подібного характеру пластові організації існували також у Львові і інших містах Галичини. Зокрема львівський Пласт видав м. інш. також двох визначних старшин УСС: Осипа Яримовича і Северина Яремкевича, що згинули геройською смертю в боях УСС на Поділлі в 1915, згл. 1916 р.

Поза статутовими стрілецькими товариствами – існували і вели живу роботу численні т. зв. стрілецькі секції при руханкових товариствах Січах і Соколах та відбували спільні вправи зі стрілецькими товариствами.

Стрілецький рух від самого початку свойого існування гартував свою моральну силу в поборюванні перешкод, які ставали на шляху його праці. Ми згадували уже про труднощі, що їх ставила польська повітова і крайова адміністрація щодо затвердження статутів і дозволу на оснування стрілецьких організацій. Змушені вкінці затвердити статути – польські старости і намісники хотіли в інший спосіб спинити роботу стрілецьких товариств. Вони постановили не допустити до того, щоб австрійська військова влада видала українським стрілецьким товариствам кріси системи Манліхера для вправ у стрілянні та взагалі для військового навчання. А на основі міністерського розпорядку кожне стрілецьке товариство мало право домагатись від військової влади одного кріса до військового навчання на кожних 10 членів. Польські стрілецькі товариства масово користали із цього права, і ми бачили вправи цілих батальйонів польських стрільців, – озброєних австрійськими крісами. Багато подань українських стрілецьких товариств на видачу зброї для військових вправ, військова влада, на основі неприхильних інформацій польських старостів – відкинула.

Стрілецькі товариства вирішили власним коштом здобути зброю. Деякі товариства, як Січові Стрільці ІІ у Львові, взагалі не старались дістати зброю за посередництвом польських старостів, а прямо закупили за власні фонди кріси для своїх членів. Те саме зробила стрілецька організація в Бориславі і інших містах. Лиш деяким стрілецьким товариствам удалось видістати від влади невелику кількість крісів до вправ.

Вся внутрішня праця стрілецьких організацій здійснювала в міру спроможности основну вишкільну програму піхоти тодішньої армії та була побудована на її організаційно-виховних засадах. Цілий ряд кваліфікованих резервових старшин і підстаршин творили інструкторські кадри. Пристyплено до творення доволі тяжкого діла а саме: творення української військової термінології, яка в нас не існувала і треба було починати її від основ. Приготовляються фахові військові підручники, оригінальні або перекладні, циклостилеві брошурки і солідні друковані книжки, як напр., «Правильник піхотинців», що під час війни служив як основний підручник вишколу піхоти. Скільки мовних, стилістичних, термінологічних труднощів треба було побороти, щоб у тому часі написати таку книжку? Організується цілий ряд різних військових курсів у Львові й на провінції, теоретичних і практичних. Відбуваються постійні вправи впоряду, польової служби, маршів, стріляння, бойової тактики. В околиці Львова та в різних місцях Галичини переводиться більші бойові вправи при участі багатьох стрілецьких сотень. Найбільші такі масові вправи відбулись у грудні 1913 року під Сокалем, на Валявці, з нагоди свята в честь І.Богуна, – під командою резервових офіцерів: О.Семенюка, кошового Повітової Січі вСокалі, пізнішого сотника УСС і О.Демчука. На вправах цих був присутній також голова Українського Січового Союзу Д-р К.Трильовський.

Оформлюється також зовнішній вигляд членів стрілецького руху. Замість січових лент, сокільських одностроїв, історичних козацьких одягів, шапок зі шликами, жyпанів і шараварів та вишиваних сорочок – перший раз в українській історії твориться зовсім новий військовий однострій новітнього українського вояка, за зразком існуючих европейських армій, достосований до бойових завдань українського стрільця.

Бажанням стрілецького проводу та всіх тодішніх Січових Стрільців було якнайвиразніше відрізнитись своїм зовнішнім виглядом умундурування та краскою стрілецького однострою – від займанницької австрійської армії. За зразком деяких західньоевропейських армій прийнято за проєктом Лева Лепкого для стрілецьких одностроїв особливу краску, зближену до оливковобронзової (кгакі). Усталено також оригінальну форму стрілецької шапки, т.зв. «мазепинку», яка зберегла на переді елементи народної і гетьманської шапки в виді характеристичного вирізу. Стрілецька шапка «мазепинка» стала від того часу знаменним вкладом в українську національно-військову традицію та як зовнішній історичний символ нашої національної самобутности прийнята була нашим народом як невід'ємний елемент української культури. Сокільські стрільці носили шапку англійського зразку.

Це була надзвичайна подія в житті молодого юнака, коли він вперше вдягнувся в однострій українського стрільця, коли серед байдужности та незрозуміння нашим громадянством значення стрілецького руху та при ворожому відношенні до нас польського окруження – з гордою свідомістю він маніфестував свою приналежність до відновленого, новітнього українського січового війська та своє тверде рішення боротись за вільну Україну. А коли на вулицях Львова та інших галицьких спольщених міст почали появлятись маршові колони Січових Стрільців з бойовою піснею на устах та з модерною зброєю на раменах, коли із підміських військових стрільниць, щораз то частіше давались чути густі стріли українських бойовиків, які пильно і завзято учились вживати зброї, – з тою хвилею мусів початись глибокий перелім в душі кожної свідомої української людини. Це вже не вічеві резолюції, не січові чи сокільські вправи топірцями, не парляментарні промови в справі одної гімназії чи театральної субвенції маніфестутали та голосили наші національні домагання. Це вже іншою мовою та іншими аргументами заговорила про наше право, мов з-під землі виросла, нова українська сила, сила забутої світом нації, ті найсміливіші та найенергічніші, що взяли на свої плечі ініціятиву і відповідальність повести боротьбу за визволення свого народу новими шляхами та успішнішими методами.

Серед напруженої праці почав стрілецький рух з кожним місяцем здобувати собі щораз то більшу прихильність і зрозуміння серед широких кіл українського громадянства. Голоси критики та сумніву почали стихати. Консервативна думка та рутенське недовір'я до нових, революційних ідей зникали.

Вибух світової війни та збройний зрив УСС – попередила велика духова маніфестація всього українського народу, загальний підиом гарячих національних почувань та вияв всеукраїнської солідарности з нагоди столітніх роковин уродин Тараса Шевченка. Як велика і широка українська земля – від початку 1914 року ціле наше культурне й політичне життя, всі наші організаційні зусилля, вся енергія наша – були зайняті справою всенародного відзначення цього великого національного свята. Зокрема на окупованій Росією Україні, де державна влада самопевно виконувала свій смертний присуд над українським народом, – заворушилась широка українська маса, щоб віддати належну честь своєму пророкові, щоб заманіфестувати свою любов до невгнутого борця за права поневоленого народу. Усюди, по селах та містах, творилися Шевченківські комітети, в Києві готувалися поставити величавий пам'ятник генієві України, вся преса була переповнена відомостями з усіх сторін України про масові приготування до Шевченківських свят. Геніяльне Шевченкове слово робило своє діло. Мільйони пробуджувались до національної свідомости.

Білий цар настрашився. Як його попередник Микола І знищив фізично Шевченка, так тодішній Микола ІІ вирішив вбити Шевченкового духа, заглушити його революційне слово, затерти в пам'яті українських мас світлий спогад про цього легендарного народного героя. Цар побоявсь привиду Шевченка та його громового голосу: «Вставайте, кайдани порвіте!» Він не забув про пророчі слова поета, що «царя до ката поведуть». І знову вжив старої зброї московських царів проти України. Видав указ про заборону публічного святкування народин Шевченка. Заборонено поставити та відкрити в Києві пам'ятника Шевченкові, сконфісковано та знищено сотні тисяч «Кобзарів», заборонено відправляти по нім Богослуження в церквах, в пресі конфісковано статті про Шевченка. Могилу Шевченка обсадила озброєна сотня московської поліції. Але в дні ювілею весь український народ був цілою душею при Шевченковій могилі, а українське студентство, молодь та громадянство Києва кілька днів маніфестаційно демонстрували публічно по київських вулицях свою відданість до Шевченка та України, і глибоку ненависть до російського імперіялізму. Маси демонстрантів проголосили революційний клич Шевченка: Вольної, Незалежної України.

А рівночасно у Львові та в усій австрійській Україні в тисячах місцевостей відбувалнся величаві всенародні Шевченківські святкування. Під проводом університетської та середньошкільної молоді у всіх містах Галичини відбувалися протиросійські демонстрації у відповідь на переслідування Москвою українського національного руху. Зокрема у Львові звернулось обурення молоді проти москвофільських інституцій, що були явними агентурами російського націоналізму. Пам' ятаємо таку протиросійську маніфестацію студентської, середньошкільної і робітничої молоді в Самборі в дні 10 березня 1914 року, на якій промовляв один із кол. провідників «Молодої України» – Теофіль Мелень. Основою його промови була ідея, що «найгрізнішого ворога України – російський царат – не може зломити сама тільки сила думки і слова, його знищити можна лише в збройній боротьбі. Тому український нарід мусить сповнити заклик Шевченка, – і вражою, злою кров'ю окропити свою волю. А молодь наша повинна приготовлятись до цього завдання у своїх стрілецьких організаціях…»

Під знаком протимосковських ідей Шевченка об'єдналося в Галичині все українське суспільство. Щоб віддати ідеям Шевченка глибоку, гідну великої нації пошану, приготовано в століття його народин – величавий всенародний здвиг у Львові на день 28 червня 1914 року. Мав це бути публічний показ молодої, української організованої фізичної сили в рядах січових і сокільських сотень. А особливо приготовлялись до того національного свята організації Українських Січових Стрільців, що своєю невсипущою працею вже сильно поширили та розбудували в Галичині мілітарний рух. Високий національний підйом та скріплені протиросійські настрої сприяли розвиткові стрілецьких організацій.

Напередодні здвигу відбулась у Львові святочна академія та великий концерт, на якій виголосив промову голова Українського Січового Союзу д-р К.Трильовський, у якій він, немов передбачаючи грядучі переломові події, сказав, що «може вже недалека та хвиля, коли прийдеться погострити багнети стрілецьких крісів на камінні Тарасової могили та напитися шеломами з Дніпра Славутиці води, забагреної кров'ю наших ворогів».^[33]

На тій академії виступав поет Богдан Лепкий і виголосив свій знаменний вірш «Два голоси», в якому він дав візію нової, грядучої історичної епохи, визволеного і з'єдиненого українського народу:

В маніфестаційному поході 28 червня 1914 р., що проходив під кличем «Вставайте, кайдани порвіте!», маршувало вулицями Львова кільканадцять тисяч членів «Січей» і «Соколів». Окремою групою маршували в поході стрілецькі організації, разом коло 500 стрільців в одностроях, більша частина озброєна. Був це перший маніфестаційний виступ Українських Січових Стрільців перед власним громадянством та перед зовнішнім світом. Вся увага зібраних народних мас була звернена на струнко маршуючі відділи відновленої української збройної сили. Небувале одушевлення та сльози радісної гордости викликав вид зброї, що сріблом блискала в променях літнього сонця. Цей образ започаткував переломову епоху в думках галицьких українців, поставивши їх перед факт невідкличної збройної боротьби за власну державність. Усі мусіли тепер зрозуміти, що епоха фразеології на Шевченківських концертах минулася, що тільки маршуючі сотні озброєних стрільців здійснять слова Шевченкового заповіту. Всі відчували, що зближається рокова хвиля розправи з Москвою, хоч ніхто не припускав, що вже за один місяць головна команда цих стрілецьких організацій видасть мобілізаційний наказ до своїх членів і прихильників, щоб негайно з'явились на воєнний похід до боротьби за Україну. А ті, що з недовір'ям та легковаженням дивились давніше на наш мілітарний рух, як на дитячу, непотрібну забаву, – мусіли признати свою помилку та зразу пристати до спільної праці.

Завершенням Шевченківського ювілею були військові вправи УСС на здвиговій площі. Під проводом сотника К.Гутковського,^[34] команданта бориславської сотні, окремі стрілецькі відділи зі Львова, Борислава та Яворова виконали військові бойові вправи. УСС склали задовільно перед українським громадянством екзамен із своєї недовгої, але наполегливої праці. Вшанували пам'ять Шевченка краще, ніж хтонебудь дотепер, бо гідно приготувались зустрічати грядучі події. А події вже надходили. У хвилі, коли сотник Гутковський на площі вправ командував до приступу на ворога, – в Сараєві впали постріли до австрійського престолонаслідника, які започаткували не тільки першу світову війну, але й епоху визвольних змагань українського народу, що триває до нинішнього дня. А відкрили цю епоху своїм збройним виступом проти Московщини – Українські Січові Стрільці.

28 липня 1914 року виповіла Австрія війну Сербії, після чого Росія зарядила в дні 31 липня загальну мобілізацію. У відповіді на це дня 6 серпня Австрія виповіла війну Росії. Так почалась перша світова війна, що тривала до листопада 1918 року.

В тій війні станули проти себе два великі бльоки ворожих держав, з одного боку т. зв. Центральні Держави – Австро-Угорщина, Німеччина, а пізніше також Болгарія і Туреччина, а з другого т. зв. Антанта – Росія, Франція, Англія, Сербія, а пізніше Італія, Румунія й інші держави. Війна не прийшла несподівано, бо до неї підготовлялись багато років усі держави, що брали в ній участь. Як усяка більша історична подія, так і та перша світова війна мала свої причини.

В першій мірі був це господарсько-фінансовий імперіялізм та економічна конкуренція, які спрямовували державну політику на боротьбу за нові ринки збуту для своїх промислових продуктів, за відповідні джерела сировини, – потрібної для держави, за територію для інвестування надміру власних капіталів, для колонізації здобутих територій людністю із перенанаселених метрополій, та за джерела харчів для густо заселених промислових країн. У зв'язку з тим відбувались гарячкові зброєння всіх держав, військові бюджети росли до колосальних розмірів, з кожним роком збільшувались постійні армії. У кожній державі була професійна військова група під проводом генералів та високих штабових офіцерів, які витворили мілітаризм, що стає інструментом імперіялізму та виконавцем його загарбницьких плянів шляхом війни.^[35]

Другою основною і, мабуть, важливішою причиною першої світової війни був політичний імперіялізм, якого джерелом був агресивний, загарбницький націоналізм великих держав, що змагав до задержання під своєю владою та до поневолення і знищення цілого ряду менших і слабших націй. Коли в половині ХІХ століття перемогли революційні здвиги европейської демократії, – на сцену історії виступає новий герой. Цим новим героєм модерної доби людства, була нація. Почуваючи себе силою, яку покликає історія до нової організації людства, – нація в безупинних змаганнях прямує до здійснення свого природного права на свободу, на своє самоозначення, на свою політичну незалежність і соборність. «Основною ідеєю ХІХ століття було правне домагання і стремління кожної нації до повної суверенности та керування всіми своїми справами на власній території, без втручання інших націй», – твердить англійський історик Веллс.^[36]

Поневолені нації з вибухом першої світової війни стояли у завзятій боротьбі із кількома панівними державами-імперіями. Ці імперіяльні держави спинювали природний ріст поневолених націй, які входили у іх склад, заперечували їхні права на свободу та політичну самостійність і соборність. Панівні великодержави однако ж не заспокоювались гнобленням націй, що вже були під їх рукою. Вони у своїй агресивній ненажерливості підготовляли пляни на загарбання для себе нових територій в ім'я своїх уроєних історичних прав, або в ім'я фальшивих кличів визволення інших народів, або для здійснення своєї псевдо-цивілізаційної місії. Так отже – національно-політична проблема, себто з одного боку агресивні пляни і загарбницька політика великодержавного націоналізму, а з другого – боротьба поневолених націй за їхнє повне визволення – були головною причиною ідеологічних суперечностей, що повною силою перли до воєнного конфлікту.^[37] І коли згаданий історик Г.Веллс твердить, що «вся людська історія є в основі історією ідей», то ідеологічні причини вибуху першої світової війни є досконалим доказом правильности цього твердження.^[38]

Головний центр загострення національних проблем в Европі та найважніший терен національно-визвольних рухів – находився в Росії та Австро-Угорщині. На широких просторах обох цих держав жило кількадесят більших і менших народів, які переважно шляхом захвату попали під чуже панування.

До поневолених народів належав і український народ, який від довгих років змагався в тяжкій боротьбі за свої національні права під австрійською і російською займанщинами. Перед вибухом світової війни – Галичина і Буковина завдяки конституційним умовам державного життя під австрійською владою – стали сильним вогнищем українського національного руху. Українці під Австрією у безупинній національній боротьбі з поляками та москвофільським рухом ставали вже повновартісною, модерною нацією та з одyшевленим розмахом здоганяли своїх сусідів на всіх ділянках національного життя. Уже в найближчих місяцях мала тут здійснитись мрія цілого українського народу, бо на осінь 1915 р. призначено заснування українського державного університету у Львові. В тім же часі мали завершитись частинно основи національно-культурної автономії галицьких українців.

Положення українців під Росією після 1907 року ставало щораз то більш нестерпне та нагадувало часи найчорнішої реакції після 1876 року. Національно-культурне життя українців обмежено петербурзькою владою до крайности. Спинено видавання багатьох українських часописів та заборонено їм навіть обговорювати справу автономії України. Недозволено на засновування нових українських товариств. Закрито цілий ряд легально існуючих наших товариств, як, приміром, товариства «Просвіта» в Києві, Одесі, Житомирі, Чернигові, Кам'янці Подільськім і інших містах. Учням в гімназіях заборонено говорити по українськи. На видавців українських часописів накладали високі грошові кари, що рівнялося ліквідації часописів. Було багато ревізій і арештів між українцями. Поштовим урядам наказано таємно не доручувати українські часописи селянам. Заборонено святкувати Шевченківські ювілеї. Російська влада побоялась сили українського руху та зросту національної свідомости українських мас. Проти українства поведено пляновий наступ для цілковитого винищення усіх проявів національного життя, які загрожували цілості російської імперії.

Наведемо лиш кілька фактів-документів, щоб було ясно, яка доля ждала українців в Росії напередодні світової війни:

Губерніяльна влада в Полтаві, забороняючи заснування товариства «Просвіта», мотивувала свою заборону так:

А ославлений міністер внутр. справ Столипін своїм обіжником з дня 20 січня 1910 року наказав усім губернаторам не дозволяти засновувати товариств «инородчеських», між ними українських і жидівських, незалежно від ставлених ними цілей з огляду на незгідність з російськими державними завданнями.

Але найцікавішим документом, що понад всякий сумнів на всі часи стверджує злочинні пляни російського імперіяліму проти українського народу, була офіційна деклярація міністерства вн. справ в справі українського національного руху – видана з початком 1911 року, якою піддержано заборону московського губернатора в справі заснування в Москві клюбу «Українська Хата». В цій деклярації написано:

І вслід за тим міністерство узнало з погляду державних інтересів неможливим допустити до заснування товариства «Українська Хата» в Москві, як такого, що змагає до сепаратизму і загрожує суспільному ладові.

Такі розпорядки російської адміністрації рівнялися смертному присудові для українського народу. І не могло бути двох думок, що проти цієї загрози мусів український народ всіма силами боротися, бо свій рятунок міг бачити тільки в рішучій боротьбі із своїм смертельним ворогом – Москвою. Нагодою для цього міг бути тільки той воєнний конфлікт, до якого Москва від довшого часу готовилась, щоб знищити останнє сильне гніздо українського національного руху в Галичині, що загрожувало її великодержавним, імперіялістичним плянам.

Росія, програвши в 1905 р. ганебно війну із Японією, звернула всю свою увагу на захід і полудневий захід. Російські націоналісти зактуалізували в інтересі російського імперіялізму стару фальшиву слов'янофільську ідеологію, звану панслявізмом, що проповідував брехливу ідею слов'янської солідарности проти германського світу та потребу спільної боротьби слов'ян проти їх «гнобительки» Австрії. Протектором цієї панслявістичної концепції була Росія, яка все вважала себе опікункою слов'ян, хоч сама була найбільшою гнобителькою трьох слов'янських народів – українців, білорусів і поляків. Во ім'я цієї фальшивої панслов'янської ідеї, Росія почала щораз то нахабніше пхатись на Балкан та інтригувати між тамошніми слов'янами, щоб закріпити свої імперіялістичні пляни в цій частині Европи та дістатись до Адріятики. Із тим зв'язувались також старі імперіялістичні мрії Росії здобути Константинопіль та опанувати вільний морський шлях через Дарданелли до Середземного моря.

А що найважніше, – Росія від давна бажала здійснити свої старі мрії «собиранія русских земель» та вслід за тим зайняти і відібрати від Австрії останній ще клаптик стародавньої «русскої» землі, що ще не мав щастя попасти під високу опіку російських царів. Ще в 1846 р. цар Микола І виявив ясно російські пляни щодо Галичини: «Взяв би я зараз Галичину, бо це наш старий край…»^[41] Цілий ряд документів і фактів із діяльности російської дипломатії в другій половині ХІХ стол. виразно вказували на живий інтерес Росії до Галичини та на приготовлювання плянів для майбутньої агресії. Для цієї мети повела Росія сильну проросійську пропаганду в Галичині, організуючи тут москвофільський рух, що був знаряддям російської загарбницької політики, та мав приготовити грунт для приєднання галицької України до Росії. Це показалося вже на початку першої світової війни.

Але побіч цього патріотичного заміру об'єднання галицьких «русских» людей із Великою Руссю – в плянах російських імперіялістів ворушився смілий намір безоглядної ліквідації небезпечного «мазепинського кодла», що розвелось буйно в Галичині під охороною европейського конституційного ладу та загрожувало цілості російської імперії.

Російський амбасадор у Відні подав у червні 1914 року, іменем і на доручення царського уряду окремий письменний і усний демарш, заявляючи австро-угорському міністрові закордонних справ у Відні, що запроєктоване оснування українського державного університету в Галичині, яке мало відбутись восени 1915 року шляхом окремого цісарського розпорядку – російський уряд буде вважати за ворожий крок проти себе та за можливий казус беллі (причину війни) і тому остерігав Австрію перед цим проєктом.^[42]

Та не тільки російська влада, але й широкі кола російського громадянства були опановані ідеєю ненависти до українського національного руху. Протиукраїнська російська преса проповідувала думку, що Росія до того часу не зліквідує у себе українського сепаратизму та мазепинської небезпеки, доки поза її кордонами буде існувати вічне джерело української ідеї, що все буде оживляти національний спротив українців у Росії та заuрожувати імперіяльним плянам російського націоналізму. Тому вся націоналістична російська преса, безпосередньо перед світовою війною, закликала владу та публічну опінію до воєнного походу проти Австрії, до здобуття Галичини і «визволення» галицьких «русских» та інших слов'ян – із австрійської неволі.

Щоб ясно уявити собі настрої російської публічної опінії та зрозуміти загарбницькі пляни Росії – наведемо знаменний документ, а саме частину статті відомого україножера А.Савенка, в часописі «Кієвлянин» з дня 17.ХІ.1911, Нр. 318, під заголовком: «Де головний ворог?» – він писав:^[43]

Той самий часопис «Кієвлянін» писав дня 22 лютого 1914 р. – таке:

Думки висловлені в повищих стапях – це найвірніший образ ситуації, що заіснувала напередодні світової війни 1914 року – з одного боку між російським імперіялізмом і українським визвольним рухом, – а з другого – між Росією й Австрією, як державами, на яких території жив український народ. Так розпалювалось полум я світової війни на українських землях. Не могло бути найменшого сумніву, що грядуча війна між Росією і Австрією, буде війною російського імперіялізму за загарбання і поневолення українських земель під Австрією.

Ці пляни завоювання австрійської України потвердили пізніше вже в перших днях австро-російської війни інші факти і документи. Зараз з вибухом війни вислав оснований в Києві галицькими москвофілами т. зв. «Карпато-Русскій Освободительний Комітет» телеграму до царя, в якій вони «… просять Его Императорское Величество всемилостивейше принять изстрадавшуюся в многовековой лютой чужоплеменной неволи Карпатскую Русь в родное лоно Великой Русской Семьи и завершить святое историческое посланничество собиранія Земли Русской». На цю телеграму так відповів цар Микола ІІ: «Всею душею разделяю сокровенную надежду, если на то будет Господня воля, увидеть наших зарубежных русских братьев свободно слившихся с Великою Русью».^[46]

І коли 28 червня 1914 р. вбили сербські змовники австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда, і та подія викликала гострий австро-сербський конфлікт, – тоді кожному українцеві стало ясно, що Росія, як «опікунка» слов'ян, ужиє всіх засобів дипломатичної інтриги, щоб використати цей льокальний конфлікт для здійснення своїх імперіялістичних плянів і довголітніх мрій, та кине свою мільйонову армію за Збруч, щоб знищити гніздо мазепинства в Галичині і «визволити» слов'ян із австрійської неволі.

Після Шевченківського здвигу та атентату в Сараєві, – український політичний провід в Австрії, немаючи ще певности щодо можливости майбутнього воєнного конфлікту – не робив покищо ніяких поважних приготувань, ані організаційних заходів на випадок війни.

Зате всі стрілецькі організації в краю, а зокрема львівські організації та стрілецька секція Українського Січового Союзу, виконали протягом місяця липня 1914 року незвичайно живу й інтенсивну організаційну роботу. Великий моральний успіх, що його здобув стрілецький рух на Шевченківському здвизі, був сильним поштовхом до поширення та військово-виховного скріплення стрілецьких товариств. Стрілецький провід серйозніше оцінював міжнародну ситуацію та поважніше готувавсь до грядучих подій, ніж наші провідні та відповідальні політики. Уважаючи війну з Росією неминучою, він підготовляв у тому напрямі своє членство. Заведено стислішу військову дисципліну. Виїжджаючи зі Львова, стрільці отримували формальні відпустки, або зараховувались до резерви. УСС були в поготівлі.

Коли Австрія виповіла 28 липня війну Сербії і австрійсько-російська війна була вже неминуча, тоді організації Січових Стрільців І і ІІ у Львові – об'єднались, а їхня старшина видала всім своїм членам наказ з'явитись негайно у Львові, та рівночасно закликала добровольців зголошуватись у стрілецькі ряди при вул. Коперника, ч. 5. Цей короткий наказ оголошений був у львівськім «Ділі» з дня 30 липня 1914 року, та був ще окремо висланий організаціям та поодиноким членам. Стрілецький провід мав від початку свого існування ясну мету та плян праці і, підготовляючись довший час до слушного моменту, до збройного виступу, – видав тепер свій перший бойовий, мобілізаційний наказ, до виконання якого зорганізовані УСС були вже достатньо приготовані.

У Львові відкрито стрілецький мобілізаційний комітет, в склад якого ввійшли передові старшини львівських стрілецьких організацій: д-р В.Старосольський, І.Чмола, О.Степанівна і М.Гаврилко. Цей комітет зорганізував протягом кількох днів першу бойову сотню Українських Січових Стрільців, яка під командою сотника І.Чмоли, відійшла з початком серпня на постій до підльвівського села, Гаї. Був це останній акт діяльности передвоєнної статутової організації Українських Січових Стрільців.

Із хвилею зорганізування першого Т-ва Січових Стрільців у Львові 18 березня 1913 року почала існувати та діяти на українських землях незалежна, власна українська збройна сила. Це зовсім не обезцінює, ані не поменшує національно-державного значення передвоєнної формації Українських Січових Стрільців, – що вона була мала в відношенню до 35 мільйонового народу, що мала тільки найосновніші засоби модерного війська та що не стояла під наказами власної державної влади. Це не вина УСС.

Не тільки теорія про генезу та ціль держави, але й уся історія ХІХ і ХХ століть доказали, що героями історичного діяння новітньої історії не є держави, а тільки нації, які за тими дер жавами стоять, та що тільки волею націй існують старі і творяться нові держави. Отже нація як окрема спільнота є повновартісним та основним суб'єктом історичного діяння і єдиним носієм своїх державних інтересів.

Тому ми не маємо підстави відмовляти нашій мілітарній організації, передвоєнним Українським Січовим Стрільцям, – їхньої історичної ролі, а саме, що вони були першою військовою формацією української нації після упадку української державної незалежности. Вони були виразниками стремлінь і інтересів української нації, повстали із мотивів боротьби за національну державність, опирали своє існування та організацію тільки на власних силах і засобах, а правильність та доцільність своїх плянів оправдали своєю кров'ю, пролитою в боях УСС і СС.

Треба ще ствердити, що праця і боротьба формації УСС, яка від літа 1914 року боролась проти Росії по боці Центральних Держав, та т. зв. київські Січові Стрільці, які служили власній вже, українській державі, – це фактично тільки органічне продовження тієї праці й боротьби, яку започаткували Українські Січові Стрільці у Львові з днем 18 березня 1913 року. Не тільки єдність стрілецької ідеології та спільність тої ж історичної назви зв'язували разом ці три формації Українського Січового Стрілецтва. У праці, діях та боротьбі цих трьох окремих періодів стрілецької історії ми бачимо також єдність особового складу усіх трьох формацій. Основні кадри ідейного, організаторського та фахового старшинського складу УСС і СС-ів – вийшли з передвоєнних стрілецьких товариств. Також без традиції і досвіду УСС, не можна уявити собі можливости виникнення київських СС, яких майже весь старшинський склад в першому році свого існування, вийшов із УСС. Мусимо пам'ятати, що між передовими творцями київських СС були кращі організатори передвоєнних Українських Січових Стрільців у Львові: І.Чмола, Р.Дашкевич, Ф.Черник, В.Семець, Р.Сушко, В.Кучабський і багато інших.

В цій передвоєнній стрілецькій формації почались уже творити усі характерні духово-моральні особливості майбутніх УСС і СС та нового типу українця. Ясний і повний віри ідеалізм, сміливий життєрадісний молодечий розмах, революційний оптимізм, бойовий дух, глибока відданість ідеї, щире почуття товариської солідарности, шляхетна взаємна терпимість, толеранція та пошана різних світоглядів та політичних ідеологій, дух посвяти і саможертвенности в боротьбі за національні ідеали – це був цінний духово-ідейний вклад передвоєнного Стрілецтва, що в процесі майбутньої збройної боротьби став змістом «стрілецької душі».

Мазепинський дух безкомпромісної боротьби проти Московщини, орієнтація на власні сили нації, безперервний зв'язок із життям народу та розуміння його інтересів, послух єдиній, народом створеній державній владі, довір'я до старшинського проводу, оперте на довшім співжиттю, товариський дух січового братства – всі ці духові елементи зв'язували все січово-стрілецьке військо в одну історичну формацію, в одну ідейну громаду від початків його існування аж до його ліквідації та через тяглість особового складу витворили особливу, передову, історичну військову формацію, воєнно-бойового, державно-політичного та громадсько-ідейного значення.

Передвоєнне Стрілецтво фактично підготовило та одушевило своєю революційною ідеєю – великий український воєнний зрив у серпні місяці, 1914 року, надаючи йому вироблені організаційні рамці і форми та багатий зміст переведеного вже ним військового діла, і передаючи йому свою історичну назву: Українські Січові Стрільці.