"Мовчання адресоване мені" - читать интересную книгу автора (Слапчук Василь)

БУРШТИН IЗ ТВОГО ГОЛОСУ

Я просто був. Хоч все було непросто, а дечого i зовсiм не було. Я жив, як мiг: молитвою i постом, Впадав у грiх, приносив зло… На вишнi iз Антоничем-хрущем ховавсь вiд свiту й вiд самого себе. Я просто був. А ти була дощем. I ти жила тодi на небi. Iз уст твоїх солоних злiтають птахи рожевi з голосами скрипок, а крила пахнуть хвоєю i воском, так пахне свято i вчорашнiй смуток, i я роблюся деревом гiллястим, щоб дати їм притулок I бачити, як ти сплiтаєш дощ у косу i мiряєш її Чумацьким Шляхом. Не плач, я посаджу в твої долонi мiсячне зайча з холодним носиком i лоскотним м’яким iм’ям, яке читається так само легко, як i слiди вiд лапок, котрi ведуть до усмiху. Самотня i натхненна, ти жала дощ, i серпик мiсяця в твоїх руках, легких, як крила ластiвки, свiтився тепло та рiшуче, стинаючи цiвки пiд корiнь, щораз торкавсь мого волосся. Ти струменi в’язала у снопи й складала у пiвкопи людських марнот. Ти рятувала свiт вiд кари, вiд потопу. Ти рятувала свiт, якого я зрiкаюсь заради пальчика утятого серпом. Спускаючися на дно криницi, глибина якої дорiвнює сподiванню, побачити на деннiм небi помiж зiрок зелених два жовтих згустки свiтлої й тремтячої печалi очей черницi, келiя якої зачинена зсередини. Криниця глибша вiд самого неба, на самiм днi - веселка, зiткана для тебе. Розпущене волосся тисячами ниток Арiадни - кожному заблудлому волосинка - вказує дорогу iз тванi зубожiння до бази вiдпочинку од щедрот на березi бурштинових очей. Пiду до Цербера, та не пiду з усiма. Мене врятує лише волосся, сплетене у косу.

Вiд дiвчини з волоссям кольору соломи, гречки та вiвса, котра живе за межами чужого розумiння i виклала з очей, якi стрiчалися з її очима, мозаїку прозрiння на тильнiм боцi неба, а всi її слова помiряно в каратах, чекаю жайвора, аби принiс її мовчання, що адресоване менi вiд дiвчини, котра не любить телефонiв. - Уже не день. - Iще не день. Твiй ангел в сутiнках iде зi свiчкою. Аж смалить крила, так затуляє, щоб горiла. I божевiлля з божевiль: мiй ангел, як велика мiль, повзе кудись в куток вiд мене i там в пiтьмi кусає вени. Освідчення, або два способи самовбивства Мої слова, наче кров із горла після поранення в груди: - Я не можу без тебе жити!… А ти оповідаєш мені, як любиш сутінки й закохана у дощ. Опиняюся перед вибором: перетворитися у дощ чи розчинитися у сутінках? Приватна китайська стiна. По рiзнi боки двоє: ти - найвродливiша i найчарiвнiша мiж квiтiв, я - найнещаснiший серед людей. До твоїх очей чумаки їздять за сiллю, а я щодня ходжу топитися, але чумаки щораз мене видобувають, укритого саваном солi, iз тихою, наче маятник незаведеного годинника, механiчною зозулькою на шиї, i викидають, як звичайний непотрiб - а що зi мною робити? - на хлiб не посиплеш, пивом не зап’єш, нехай мене забере повiнь. Стiкаю у кутик тремтячих уст i чую, як двi сльозиночки на вiях вдаряються одна об одну - видзвонюють за мною. Твоє ім’я Обручка виготовлена iз диска сонця i трохи сплющена пiд тиском обставин, вiд чого збоку нагадує яєчко, що стало навшпиньки; вибитий молочний зуб старого дракона, на мiсцi якого вирiс зуб мудростi; приручений серпик мiсяця з накинутою вуздечкою; двоє, що тримаються за руки у найостаннiшу мить прощання, а може, й навпаки, i зiллються за хвилю в єдине цiле на вiки вiчнi; чоловiк у профiль, який iде направо i несе перед собою стос добрих намiрiв та порожнечi; бедрик, незвичайний малюнок крилець якого, якщо дивитися зверху, нагадує вагiтного гапличка. О л е н к а Спускається з дзвiницi день i вечорiє. А небом втомлена iде з малям Марiя. Туман зливається в рiку, i пахне м’ята, у вишиванiм рушнику - зелене свято. Марiя Дiва i маля, обоє босi. До неба горнеться земля, вологи просить. I я молюся i прошу в Марiї Дiви хоча б двi пригорщi дощу, прохаю дива. Марiя Дiва i маля - все далi й далi… I враз побачу знак здаля, що диво сталось. Коли ти в глечику жила, а я пас бедрикiв, помiж кульбаб тодi текла вода солодка - мед-рiка. Зелена макiвка - твiй дiм i мiй притулок, над нами в небi золотiм - крилатий вулик. Жили ми в глечику колись, пили з горнятка, до нас дощi у гостi йшли i дощенятка. Не знали ми тодi грiха, жалю не знали. I я тебе тодi кохав, i ти мене кохала. Подарую тобi своє серце у виглядi кулона Не вiдмовляйся мотивуючи тим що нинi ця прикраса немодна Ти не потребуєш прикрас ти взагалi нiчого не потребуєш тому-то й дарую тобi рiч нiкому не потрiбну тобi ж вона служитиме оберегом Наслухатиму як б’ється моє серце в твої груди - знадвору чи з середини? Пiсля дощу до кiмнати залетiв зелений метелик i став кружляти над золотою голiвкою дiвчини з райдугою за плечима Коли я нахилився щоб її поцiлувати то побачив що це не метелик а два листочки котрi побралися за руки Сестра моя - печаль, сестра моя - Оленка. Заплакана свiча, прозора i тоненька. Заплакана свiча, заплакана сестричка i мiсячне зайча - в долонях - з мокрим личком. Лякливе зайченя - холодний, мокрий носик - iз зорями щодня спить у твоїм волоссi. Мiй подих у щоку i подих зайченяти… Люблю тебе таку… мов на штиках пiднятий. Вмирав, та не помер… А уникав я смертi для того, щоб тепер з тобою мiг померти у глечику. Дiвча беззахисне й маленьке… Моя сестра - печаль, моя печаль - Оленка. Впав хрест вечiрнього вiкна, впав через груди на обличчя. Я витиму на сонце, на… Але рятунку не покличу. Молюсь до заходу i сходу, до Духа, Сина i Отця… Ти прийдеш так, як бiль приходить, i знiмеш чорний хрест з лиця. Чорнiє дiрочка мiж брiв, повiльно тане грудка болю… Я вже тобою вiдхворiв, уже вiдмучився тобою. I не дружина, й не сестра, i не отрута, i не лiки… Ще тiльки вчора помирав, а нинi видужав навiки. До лiсу… В лiс… У хижакiв знайти притулок, наче в друзiв, i дати вихiд чорнiй тузi, i вити вовком мiж вовкiв. До лiсу… В лiс… Посеред ночi… Лежу нi мертвий нi живий. Нанизую зеленi очi на жовтий струмiнь дощовий. До лiсу… В лiс… Ледь-ледь добрiв… Тут лиця з нiмбами й рогами… Землi немає пiд ногами, немає неба угорi. До лiсу… В лiс… Тебе немає… Не буде… Не було. Нема… До лiсу з тiнню забiгаю, iз лiсу тiнь бiжить сама. Я побудую схрон, аби сховатися у схронi, i окрики ворон лiчити буду, мов патрони. У лiсi вирию печеру пiд шелестом ялин. Запарю чаю на вечерю з трави полин. I на лице моє роса уранцi капатиме з стелi… Я в цiй оселi буду сам, я побудую цю оселю. Пiсень спiватимуть пернатi, зазеленiє мох… Лише цвiркунчик буде знати, що схрон збудований для двох.

Ти є. У мене. Тiльки ти. В усьому свiтi бiльш нiкого. Нас лише двоє перед Богом. Прости менi. Прости менi. Прости! У чорну падав я розпуку, холодний волохатий вiдчай все зазирав менi у вiчi. Вiзьми, вiзьми мене за руку. Iдуть оленi до води, як до причастя люди. У мене ти була завжди, i ти завжди у мене будеш. Обiйдемо людей, минемо кладку, до броду вийдем, як оленi, i будем пити тишу з жменi наприкінці життя як на початку два рази сiм душа гукає в комин я вiрю всiм не вiрячи нiкому коса не тне а чорний грiх залiза впiзнав мене душа у комин лiзе їсть очi дим i засипає жаром хай згине молодим нехай побачить старiсть То чорна ластiвка, то бiлий лебiдь, то дощ в очах, то дощ на небi, то диво-свiтло, то чудо-квiтка, то звiдусiль, а то нiзвiдки, то тихий смуток, то щира радiсть, то колiр квiтня, то листопаду, то запах лiсу, то запах поля, то голос скрипки, то голос долi… Твiй бiль вiзьму собi, вiзьму гiркi твої печалi, що мовчки у тобi кричали, вiзьму твiй хрест, вiзьму усi твої розп’яття, всi кари, що з небес, усi людськi прокляття - вiзьму на себе. Тобi зоставлю небо i лiтню зливу… Я залишу тобi тебе щасливу. Iз оберемком польових квiтiв ти простуєш до мене, хоч щойно вирушила у протилежний бiк, а час тягнеться так повiльно, що равлики перебiгають тобi дорогу - туди й назад - i не задихуються. Це - розлука. Наче мапу розгортаю зоряне небо, устами знаходжу сузiр’я Лебедя на твоїй лiвiй щоцi, зорi вiдбиваються на дiвочому тiлi золотими родимками, рахую їх, а щоб не збитися - цiлую кожну тричi. Над ранок згортаю небо у сувiй, ховаю пiд подушку на випадок розлуки, тодi я небо розгорну - i в ньому вiдiб’ються усi золотi родимки твого чистого тiла. Для людей близьких лишаю свої координати: шукайте мене в сузiр’ї Лебедя або нiде. Коли ти спиш, дихаючи у моє плече, два зайцi, подарованi менi твоєю подругою, ходять кiмнатою навшпиньки, тримаючи в переднiх лапах по морквинi, що нагадують менi два стручки червоного перцю, а тобi - два вогнегасники. Один заєць схожий на тебе, а другий спантеличений. До верхнє, нижнє до, нi крихти фальшi в синiй гамi… Сидить на плечах вiчний дощ, а мокре небо - пiд ногами. Пташа на синьому сiрiє, покоси струменiв, стерня… Я дощ у пазусi зiгрiю й погладжу, наче кошеня. Дотримуюсь звичаїв, та не вiрю в прикмети. Коли поспiшав до тебе, дорогу менi перейшла жiнка з порожнiми очима. Спиняюся, вагаючись: попрошкувати в завтра, чи повернутися у вчора? Сьогоднi ти не чекатимеш, а мене не буде вдома. I ти приходиш - нетутешня, немов з небес або з iкони, кладеш у рот менi черешнi - холоднi гранули червонi, цiлуєш у вуста зеленi, лiкуючи вiд всього свiту… Гукаю подумки: - Олено!… Уголос кличу: - Серафiто!… I ти приходиш, ти приходиш!… Iз пiвдня, пiвночi, зi сходу… Зi схованим в волоссi нiмбом… i не зникала нiби. Усе не так. Не так. I все. Душа полощеться на вiтрi така блiда, аж бiла, така безформна, що аж шкода - така нiкчемна. Усе не так. Так не буває. Буває лиш нiяк. Задумавшись про щось, вiд мене сховане, заглиблена сама у себе, не помiчаючи, що робиш - пiдсвiдомо - виводиш пальчиком на вогкiй шибцi, за якою нiч збиває жовтi грушi; на синьому пiску, що взимку стане снiгом; на полiрованiй поверхнi столу, пiд яким ми не ходили пiшки, за руки взявшись - малюєш викрiйку, аби за нею мiг витяти з душi для себе спокiй, який врятує вiд думок про те, як не буває. Лiворуч сонце, справа мiсяць, в зенiтi бриль з соломи. Лiтає ангел над Полiссям, у небi крила ломить. Лiтає ангел небом, наче самотнiй чорний бусол, то заспiває, то заплаче, то мрiє про бабусю - у зморшках лагiдне обличчя,- що прийме на гостину з словами: «Ти ж моя дитино!…» - i поцiлує тричi. Спiває ангел, плаче жiнка, котра не жiнка ще - дiвчатко. I вiрш болить на всю сторiнку, якiй нема кiнця й початку. Якогось дня менi конче захотiлося бути тобi потрiбним, як щось таке, без чого людина неспроможна жити, я прагнув стати: твоїм хлiбом, твоєю водою, твоїм повiтрям… Але виявилося, що я тобi непотрiбний. Непотрiбний, як небо, на яке забуваєш глянути; як зорi, яких не помiчаєш; як поезiя, з якої немає користi; як кохання, без якого можна чудово обiйтися… I я розгубився вiд щастя бути тобi непотрiбним. Я б розповiв тобi про те, як дрiбно тремтить автомат, вимовляючи слово «смерть». Але що я знаю про смерть?! Я тiльки й умiю вiдтворювати тремтiння… Я б розповiв тобi про те, де починається тиша i якого кольору голос у зозулi, про що мовчать риби i скiльки лiт жайворонковi… Я б назвав тобi iм’я квiтки, але що я знаю про життя?! Я тiльки тямлю в його iмiтацiї… Я б розповiв тобi, о котрiй годинi прилiтає ангел, i чим душа прив’язана до неба, хто вигадав метелика i як малювати самотнiсть… Але що я знаю про любов?! Я тiльки й умiю любити. Я б розповiв тобi про себе, але про себе я знаю значно менше, анiж про смерть, про життя i про любов, про них я не знаю нiчого. Я знаю тiльки тебе, а отже, я знаю все. Ти ховаєш руки за спиною, а я вiдгадую, у котрiй руцi моє серце, але кожен раз помиляюся. Пiсля закiнчення гри кладеш серце до фiлiжанки з-пiд чорної кави, i ми сiдаємо лузати гарбузове насiння. Фiлiжанка збентежена.

Щораз, коли з нiрки вибiгає мишка, дiвчина, що малює на власному колiнi вiкно, у яке стукають вiршi, котрi сходяться пiсля заходу сонця i приносять жарини обрiю та усi барви неба божевiльного художника, втiкає зi своєї кiмнати i стукає до мене. Я, затинаючись, говорю про кохання, щось банальне i до оскоми обридле (чула бо вiд багатьох i багато разiв), а дiвчина вивчає вчорашню газету. Я боюся самотностi, а вона боїться мишей. Однак те, що вона завiтала до мене, а не пiшла шукати кота, я розцiнюю, як взаємнiсть. Три квiтки, для яких ще не вигадав барви, але зримо уявляю форму пелюсток, i вирiзняю аромат з-помiж тисячi iнших запахiв, схованi у твоєму рукавi. У другому рукавi живе пташка, котра посмiхається очима i тримає в дзьобику два гнiздечка, наче терези. В якому рукавi схованi квiти? В якому рукавi живе пташка? Зав’яжи рукави на моїй шиї, аж поки не навчуся розрiзняти, де лiвий рукав, а де правий. На сьомому листочковi четвертого дерева, якщо йти вiд мене до тебе, наче на долонi можна прочитати наше майбутнє. Якби ми вмiли… Ми ж не знаємо, як читаються нашi власнi iмена, ми щойно навчилися вимовляти їх i кликати на iм’я одне одного. Радість Лежу горiлиць. Ти, перебiгши луг, одягаєшся в домашнє i на кухнi п’єш сiльське молоко з хлiбом, а надi мною жайворонки розбирають дах i стелю, на долiвцi виросла конюшина, намальованi квiти пахнуть, а рiй бджiл приносить золоту грушку в дарунок нашiй домiвцi вiд їхнього вулика. Ходiм. Ми вже зняли взуття, щоб жити навпаки. Ми залишаємо ключi, але берем з собою дверi. Ми збережемо ритуал приходу в дiм. Ми вже прийшли. Ходiмо далi разом. Усе - з нiчого, хоча болить, як справжнє. Не знаю, де любов, де гiлка яблунi. Не вмiю вiдрiзнити себе вiд тебе. Я тiльки й вiдаю, що грiх - це кара, а кара - грiх. I вiрю у нiщо. Я так i зробив. Кровi було небагато, але цiлком достатньо, щоб вимазати не тiльки пальцi, але й обличчя. Зате битого скла було всюди. Душа ходила боса, а я вiдчув потяг до малювання, Сюжети висмоктував iз мiзинця, видивляючись у розбите вiкно. Ти думаєш, щось змiнилось?

Це був не я. Я ще не був. Чавив мiж пальцiв вишнi, як чавлять пальцi в дверях, i дякував усiм, хто шарпав клямку. В обiйми падав дощ зi стелi, вiрнiше, дощ iшов, а падав я i повз повз нього. Допоможи зiбратися з думками, згорни слова холодними руками, збери i викинь пiд черевики, як злу личину, нехай спочинуть. Чекання Годинник спить, йому наснилась гамiвна сорочка. Я долiлиць рахую пульс старiй зозулi. Повiсив серце в дверях замiсть дзвоника, воно мовчить. час для кохання час для справ час вибору можливiсть вибору передбачає його вiдсутнiсть а отже вибiр зроблено завчасу Це ангел сумнiвiв, це ангел розпачу, це… цей ангел мiй. З зимовим прiзвищем, з iм’ям, подiбним на ромашку, i з синiм вiршем п’є чорну каву. На кожен дотик ти реагуєш, мов їжак, бо ти i є їжак, маленький їжачок, колючками всередину. На кожен дотик, ба навiть на саме бажання дотику. Мене врятує не коса твоя, не очi… Вовком чую: мене нiхто вже не врятує, якщо я не врятуюсь сам. Мене врятують не уста твої, не руки…Чую, чую: мене врятує лише та, котра нiкого не рятує. Нi, то не осiнь. Сьогоднi осенi не буде. Солома золота у золотiм волоссi i золота печаль у грудях. Не буде осенi нiколи. Лише коротка тiнь вiд лiта… I дiти не пiдуть до школи, i бiль забудеться болiти. у цьому свiтi все уже було задовго анiж починало бути чiпляюся зубами за стебло метеликом i каменем забутий чiпляюся зубами за травинку над головою розцвiтає мак i макiвки старої половинка на свiтi все було але не так

не гасять щем спиртнi напої чим тiльки вже не убивав упасти б в небо головою щоб розкололась голова i загубитися в травi аби тебе любити звiдти та тiльки дощ у головi i вiтер Ще вчора я квiтки їв iз рук твоїх. Сьогоднi красень Київ тобi пiд ноги лiг. Упала ниць столиця, лежить, мов собача… I тiльки тiнь на лицях, i тiльки бiль в очах. Як лiсове озерце враз вигулькнув майдан. Пiд ноги впало серце, i покотивсь каштан. Думки волають хором, як веснянi коти… Це лиш уява хвора, це страх мiй покотивсь. Тебе вiтає Київ, у тебе рандеву… Ще вчора я квiтки їв, а нинi їм траву. Ти сьогоднi будеш синя, i тобi не буде меж, ти сьогоднi свого сина цiлувати не прийдеш. Я сьогоднi буду бiлим, в бiле вибiлю життя. Лише губи почорнiли - не цiлованi дитям. Не цiлований дочкою, синiй бiль i бiла синь… Доня сина заспокоїть, заспокоїть доню син. Заспiває синя птаха, голос бiлої зiйшов… Ми, обнявшись, йдем на плаху помирати за любов. Я дослухаюся ходи, я наслухаю кроки. Та тiльки дощ худий мене цiлує в око. Цiлує дощ у нiс, дощ слинить менi вухо. Та скiльки я не слухав - не чулося менi… Ти з’явишся без звуку - кульбабка золота - спочатку прийдуть руки, а потiм i уста. Коли мене цiлуєш, то трiо голубiв вклоняється тобi й спiває алiлуя. Люблю в тобi не жiнку, а дитину - маленьке диво з дитсадочка, люблю в тобi тебе i дочку, i голос твiй з бурштину. Тебе в тобi - немов зернят у колосi, як зiр на небi, як дерев у лiсi… Дитя, ти - найдорожче, найцiннiший - бурштин iз твого голосу. намальоване око клiпає упав навколiшки стiлець звелася тиша нанiвець вiн був калiкою жiнки iдуть на рiчку прати видзвонюють грудьми i спiдницями вiн був калiкою мiсцями а так хотiлось бути братом Це вишивання мукою, цi очi на фiранцi… Ну ось, вiн знову стукає, запрошує на танцi. За бiлою фiранкою, за голубою шибкою - вiн звечора i зранку вiн - чекає дощ зi скрипкою. Танцюємо до ранку, танцюємо до ночi… А вiтер дме в фiранку, у вишиванi очi.

Я ще прийду. Мене не треба ждати. Прийду з дощем, але без грому. I тiльки дощ той знає точну дату, коли прийду до тебе, як додому. Я ще прийду. Але прийду не скоро, Як сповiдатись ходять грiшнi,- Коли твiй стiл письмовий пустить корiнь i визрiють на ньому вiршi. Я ще прийду. I ще не буде пiзно. Прибуду без твоєї згоди. Сумний i радiсний, я буду рiзний… Я ще прийду… Я вже приходив. Дивлюся на тебе. За однiєю щокою тримаю усмiх, за другою ховається пiсня. Подiлився б з тобою своїм настроєм, але ти не любиш цiлуватися, тому й пiсня моя сумна, як усмiх, а усмiх короткий, наче пiсня. Оце сиджу i дивлюся… Я нинi в траурi, я нинi плачу. Втрапляю в ауру, у пастку наче. Втрапляю серцем в петлю жалоби, в стiну твердечу втрапляю лобом. Чекаю суду й плачу печаллю за все, що буде й не буде далi. Мiзерна плата ця мука синя, я нинi плачу, я вию нинi. Смiюся смiхом, мiй смiх червоний. Лежу пiд снiгом… Цвiтуть пiони.

Я - твоє дзеркало
I Мов пiсню слухаю тебе й вивчаю. Моя ти Мекка, мiй Почаїв… Це - ти. Це - мiсяць жовтень. А це - грудень. Це - ти. Ще не моя. Але моєю будеш. II це Ти отут я буду жити отут радiтиму отут заллюсь печаллю отут пiзнаю щастя отут зустрiну сумнiв отут молитимусь отут ховатиму уста у час спочинку тiла вiд цiлункiв Говоримо про кохання як два фiлологи. Одного в щоку лизнуло доручучення, а в другого своя проблема на цю точку зору. Так зелено, так зелено менi, так зелено i так шалено!… Женеться на зеленому конi за мною бiль зелений. Зелений бiль, зелений i гiркий наздоганяє iменем Олени… Сьогоднi день i свiт менi такий, немов позичив очi в клена. Ти назвала мене малим, а коли я став малим, ти вiдiбрала у мене руку. прийшли думки i здерли з мене шкiру найменше винуватий телефон але i вiн не втiк вiд правосуддя худий стiлець рипить над вченням йоги аби постояти на стелi як нинi я стою а поряд сохне шкiра Жнива надiй: а може!… О Боже мiй! О Боже!… Зима очей, зимова iз уст тече розмова. Спини! Не смiй! Шалено: о Боже мiй! Олено!… I твоєму вiкну завше щось видається ким воно тiльки не було вранцi ранком за дня днем воно вiдчуло себе навiть тим кого ти кохаєш але нiколи вiкну не видасться що воно це я II стану вiкном у твоїй кiмнатi ти будеш дивитися крiзь мене i будеш бачити захiдне небо i все що за мною але не бачитимеш мене а менi ввижатиметься… Ти побачиш мене лише тодi коли мене не стане але в тебе ще залишаться дверi птахи скаламутили небо стоїть душа зi свiчкою в однiй сорочцi на якiй нi хрестика днi такi короткi що ти не встигаєш потелефонувати а я знайти опору для очей на пiдвiконнi мокрий чорний голуб задумався про смерть як день народження Молюсь на пензель Врубеля, На кiнчику якого - iм’я застигло нiмбом, молюся на iм’я, дивлюся у лице печалi, на лик святої чи грiшницi, зi святим iм’ям, в очах якої небо болю. Молюсь, як молиться язичник. Сумнів шашiль збирає родичiв святкувати хрестини чорна кiшка сповiщає про завтрашнiй вiтер де ще вчора пролягав мiсток нинi перекинута жердина в долонi б’ється рибина слизька вiд нежитi розчахнутих думок що вперто матерiалiзуються у ножицi Що вам сниться, Олено? Я сьогоднi з Вами на «Ви». Розстеляю кохання знамено у пiднiжжі сухої трави. Може, викроїте собi блузку, а як нi, то хоча б носовик… Я сьогоднi лiтав до Вас бузьком, Щоб торкнутись крилом голови. Я сьогоднi лiтав, але марно, так лiтають в криницю сторчма. Як спите, моя панно, коли сонця нема? Як живете, шляхетна дiвице? Як без мене Вам час тече? Як спите? Що Вам сниться? Кому дихаєте в плече? Здрастуй! За цим словом вчувається холодна вихованiсть кравецьких ножиць. Здрастуй!- стрiчаються над тарiлкою виделка з ножем. Здрастуй! Здрастуй! Здрастуй!- обмiнюються, дiткнувшись, два дроти пiд струмом. А я вiтаю Тебе словом округлим, як буханець хлiба, i м’яким, як зелена трава пiд щокою: Прощавай! Дивлюся на тебе через зелене скельце розбитої пляшки, так колись в дитинствi дививсь на сонце. Аби я не порiзався, Ти вiдбираєш у мене скельце. Ти надто доросла i заклопотана, щоб помiтити мої сльози, а я надто малий, щоб їх приховати, тим паче суперечити Твоїй рацiї.

Ми вже не вийдемо разом мiж люди у чорних однаково вишитих Тобою сорочках, хоч для цього траплятиметься чимало нагод, але не знайдеться жодної можливостi, позаяк у тебе не буде мене, а в мене не буде дарованої Тобою сорочки, хоч вона й буде чорна. Я вчора вмер, а очi загорнув у жменю, аби не бачити, як тебе сховає вiтер в дуплi останньої верби, котра бiжить до залiзницi в обiйми потяга. Я був тим потягом. I був Тобою. А ти була днем мого народження. Я вчора вмер, я народивсь учора.