"Три мушкетери" - читать интересную книгу автора (Дюма Олександр)
II. Передпокій пана де Тревіля
Пан де Труавіль, як досі називають його рід у Гасконі, або пан де Тревіль, як, зрештою, він сам назвав себе в Парижі, — і справді починав однаково з Д'Артаньяном, тобто не маючи жодного су[36] в кишені, але з тим запасом завзяття, дотепності й здорового глузду, завдяки якому найбідніший гасконський дворянчик, що живе лише сподіванками на батьківську спадщину, досягає більшого, ніж найбагатший перигорський або беррійський дворянин з його наявними скарбами. Зухвала сміливість і ще зухваліше щастя за часів, коли удари шпаги сипалися градом, піднесли де Тревіля аж на вершину крутих сходів, які звуться придворним успіхом і які він долав з дивовижною спритністю.
Він був другом короля, котрий (це всім відомо) свято беріг пам'ять про свого батька Генріха IV. Батько пана де Тревіля так віддано служив старому королю у війнах проти Ліги[37], що, за браком грошей, — а грошей усе життя не вистачало беарнцю, котрий свої борги сплачував дотепами, єдиним, чого він ніколи не мав потреби позичати, — що, повторюємо, за браком грошей, старий король після взяття Парижа дарував своєму помічникові право намалювати на гербі лева з девізом на золотому тлі: fidelis et fortis[38]. Це була велика честь, але цього було замало для достатку. Тому після смерті уславленого співборця великого Генріха синові в спадщину залишилися тільки його шпага та девіз. Дякуючи цьому подвійному подарунку і, на додачу, незаплямованому імені, пана де Тревіля прийняли до почту молодого принца, де він так спритно вправлявся своєю шпагою і був такий вірний своєму девізові, що Людовік XIII, один з найкращих фехтувальників королівства, якось навіть сказав: коли б комусь з його друзів треба було битися на дуелі, то він порадив би взяти за секунданта спочатку його самого, а потім — Тревіля, або, можливо, й навпаки.
Отже, Людовік ХНІ дуже прихильно ставився до Тревіля, і, дарма що це була королівська, тобто егоїстична прихильність, — вона однаково лишалась прихильністю. За тих важких часів кожен прагнув оточити себе людьми міцного гарту, а де Тревіль був саме такий. Багато хто міг узяти собі за девіз епітет «сильний», який становив другу частину напису на гербі де Тревілів; але мало хто міг претендувати на епітет «вірний», що складав його першу частину. Тревіль був серед останніх.
Він був справді рідкісним чоловіком: мав несперечливу, мов у вірного пса, вдачу, метке око, міцну руку, до того ж відзначався одчайдушною хоробрістю. Око служило йому для того, щоб стежити, чи не гнівається король на когось, а рука — щоб бити його ворогів, хоч би хто вони були, — Бем, Моревер, Польтро де Мере або Вітрі[39]. Спершу Тревілю бракувало щасливої нагоди, щоб показати себе; але він терпляче вичікував, твердо поклавши схопити свій шанс за чуба, якщо тільки він колись йому трапиться. Зрештою Людовік XIII зробив де Тревіля капітаном своїх мушкетерів, котрі, з їхньою відданістю, ба навіть фанатизмом, стали для цього короля тим самим, чим була ординарна сторожа для Генріха III[40] або шотландська гвардія для Людовіка XI[41].
Кардинал і собі намагався не відставати від короля. Побачивши, якою грізною когортою вибраних оточив себе Людовік XIII, другий, чи то пак, перший король Франції також захотів мати свою гвардію. Треба було бачити, з якою старанністю ці два можновладці-суперники відбирали в усіх провінціях Франції й навіть в іноземних краях сміливців, котрі по-справжньому вміли володіти шпагою. Коли ввечері Рішельє та Людовік XIII сідали за шахівницю, вони часто сперечалися, хто з їхніх гвардійців кращий. Кожен вихваляв виправку й відвагу своїх охоронців. Прилюдно виступаючи проти дуелей та бійок, вони самі ж непомітно підбурювали їх на сварки, відчуваючи щирий смуток або невимовну радість з приводу поразок чи перемог своїх улюбленців. Так принаймні про це мовиться в спогадах однієї особи, яка зазнала в цих боях кілька поразок і безліч разів виходила переможцем.
Тревіль зумів скористатися зі слабинки свого можновладця й завдяки цьому на довгі роки завоював щиру прихильність короля, котрий аж ніяк не відзначався вірністю в дружбі. Він влаштовував паради мушкетерів перед палацом кардинала Армана дю Плессі й глузливо спостерігав, як стовбурчаться від люті сиві вуса його високопреосвященства. Тревіль дуже добре знав усі тонкощі військової справи того часу, коли солдати жили або за рахунок ворога, або ж за рахунок своїх співвітчизників; солдати Тревіля були справжнісінькими шибайголовами й підкорялися тільки йому.
Розхристані, завжди напідпитку, подряпані королівські мушкетери, або, точніше, мушкетери пана де Тревіля, вештались по шинках, по вулицях і гульбищах, горлали, підкручуючи вуса, дзвеніли шпагами, зухвало зачіпали гвардійців пана кардинала; потім просто посеред вулиці вихоплювали з піхов шпаги, засипаючи супротивника градом насмішок. Іноді королівських мушкетерів убивали, але вони були певні, що їх не забудуть і за них помстяться; частіше вбивали вони, твердо переконані, що не засидяться у в'язниці, — пан де Тревіль завжди знайде спосіб визволити їх. Ці люди на всі лади вихваляли пана де Тревіля, справді палко любили його і, дарма що були зайдиголовами, тремтіли перед ним, як школярі перед учителем; вони беззастережно йому підкорялись і ладні були піти на смерть, аби тільки змити з себе найменший його докір.
Пан де Тревіль повертав цей могутній важіль передусім на користь королю і друзям короля, а потім — на користь собі і своїм друзям. Проте в жодному спогаді того багатого на мемуари часу немає й натяку на те, що цього дворянина звинуватили в якомусь негідному вчинку навіть його вороги, — а їх у нього було чимало і поміж людей, що володіли пером, і поміж тих, що хвацько орудували шпагою. Ніхто, повторюємо, ніколи не чув, щоб цей гідний дворянин брав хабарі за допомогу своїх вірних солдатів. Навдивовижу тонко вміючи плести придворні інтриги, що рівняло його з найпідступнішими придворними, він залишався чесною людиною. До того ж, незважаючи на участь у численних походах та важкі обов'язки солдата, він був чи не найгалантнішим кавалером, найвитонченішим франтом і найхитромудрішим оповідачем мадригалів[42] свого часу; про його успіхи в жінок говорили так само багато, як за двадцять років до того розповідали про любовні пригоди Бассомп'єра[43], а це немало важило.
Отже, капітаном мушкетерів захоплювалися, його любили й боялися, переконані, що він і справді досяг апогею людського щастя.
Людовік XIV затьмарив власним сяйвом усі малі зірки свого двору; його ж батько, сонце pluribus impar[44], давав змогу зберегти власний блиск і вагу кожному зі своїх улюбленців та придворних. Тому, крім ранкового прийому в короля і кардинала, у Парижі на той час влаштовувалося ще понад двісті малих ранкових прийомів, які також мали великий успіх. Серед цих двохсот малих прийомів ранковий прийом де Тревіля збирав чи не найбільше відвідувачів.
Подвір'я його будинку, що стояв на вулиці Старого Голубника, влітку вже з шостої, а взимку з восьмої години нагадувало похідний табір. П'ятдесят, а то й шістдесят мушкетерів, озброєних, як на війну, і готових на все, прогулювалися перед будинком, і вигляд цей натовп, що безперервно поповнювався новими людьми, мав досить солідний. По сходах — таких широких, що на їхньому місці в наш цивілізований час можна було б звести цілий будинок, — вгору і вниз сунули парижани, які приходили просити якоїсь милості, провінційні дворяни, які чекали на зарахування в мушкетери, і слуги в строкатих лівреях з галунами, що приносили до пана де Тревіля листи від своїх господарів. У самому передпокої на довгих лавах відпочивали попід стінами вибрані — ті, хто був особисто запрошений господарем. З раннього ранку й до пізнього вечора тут не вгавав притишений гомін, а в кабінеті поряд з передпокоєм пан де Тревіль приймав гостей, слухав скарги відвідувачів, давав накази і, наслідуючи короля, робив огляди своїм солдатам, виходячи, правда, не на балкон Лувру, а з'являючись у вікні свого кабінету.
Опинившися вперше на цьому подвір'ї, Д'Артаньян був просто приголомшений розкішним виглядом відвідувачів; а слід сказати, що наш провінціал походив з Гасконі і що в ті часи співвітчизників Д'Артаньяна мали за людей, яких не так легко чимось збентежити. Бо й справді, відколи гість минав масивні, оббиті довгими цвяхами з чотирикутними головками ворота, він потрапляв у юрбу людей, котрі, озброєні довжелезними шпагами, походжали подвір'ям, перегукуючись, лаючись і жартуючи одне з одним. Тільки офіцер, шляхетний вельможа або красуня могли сподіватись пробити собі дорогу серед цього гомону людських хвиль.
Серце в нашого юнака калатало, і він намагався протовпитись крізь галасливу й неспокійну юрбу, притискаючи довгу шпагу до худих ніг, тримаючи руку біля крис капелюха й ніяково усміхаючись, як усякий провінціал, що хоче вдати, ніби він не втратив самовладання. Щоразу, коли Д'Артаньянові щастило обминути який-небудь гурт, він полегшено зітхав. Проте юнак чудово розумів, що всі погляди в цю мить звернені на нього, і вперше в своєму житті, хоч досі був досить високої думки про себе, відчув, що він смішний.
Але й перед самими сходами Д'Артаньянові не стало легше: четверо мушкетерів розважалися тут якоюсь дивною грою, а ще десять чи дванадцять чоловік чекали на терасі, поки настане їхня черга взяти участь у витівці.
Один з мушкетерів, стоячи на кілька сходинок вище, відбивався шпагою, не даючи або принаймні намагаючись не дати іншим піднятися.
Решта троє, також зі шпагами в руках, спритно нападали на нього. Д'Артаньян вирішив спочатку, що це фехтувальні рапіри із затупленим вістрям. Але незабаром з численних подряпин він зрозумів, що, навпаки, кожна шпага якнайкраще відточена; до того ж, при кожному вдалому ударі не тільки глядачі, а й учасники сміялись, як божевільні.
Той, що стояв зверху, чудово захищався. Навколо бійців утворилося коло; умови гри полягали в тому, що після пропущеного влучного удару поранений відмовлявся від своєї черги на аудієнцію[45], відступаючи її тому, хто переміг. За п'ять хвилин усі троє дістали подряпини: один — у руку, другий — у підборіддя, третій — у вухо, тим часом як їхній суперник не був зачеплений жодного разу; за встановленою умовою, це винагороджувалося тим, що переможець вигравав одразу три черги.
І хоч не так важко було здивувати нашого молодого мандрівника, як примусити його виявити свій подив, — ця гра справді вразила Д'Артаньяна. Він звик, що навіть у його провінції — краї, де так багато відчайдушних заводіяк, — для виклику на дуель потрібен хоч якийсь привід; божевільна витівка чотирьох гультіпак була, на його думку, найнеймовірнішим з усього, про що він досі чув навіть у Гасконі. Юнакові здалося, ніби він перенісся до тієї славнозвісної країни велетнів, куди згодом потрапив Гуллівер[46] і де він натерпівся такого страху. Та навіть минувши фехтувальників, Д'Артаньян не дуже наблизився до мети: треба було пройти ще терасу й передпокій.
Тут, правда, вже не фехтували — на терасі розповідали любовні історії, а в передпокої гомоніли про двірцеві новини. На терасі Д'Артаньян зашарівся, у передпокої він затремтів. Дарма що юнак вдався меткий і непосидющий — в Гасконі бо він залицявся не тільки до юних покоївок, а й до молодих господинь, — бодай у кошмарному сні він не міг собі уявити й половини почутих тут подробиць любовних зустрічей, і четвертої частки гучних любовних подвигів, яким особливої ефектності надавали широковідомі імена й пікантні деталі. Але якщо на терасі була вражена його скромність, то в передпокої — його повага до кардинала. Тут, на свій превеликий подив, Д'Артаньян почув неприховану критику політики, від якої тремтіла вся Європа; тут висміювалось приватне життя кардинала, а наш юнак добре знав, що за найменшу спробу втрутитися в нього покарано багатьох високих і могутніх вельмож. З цієї великої особи, до якої так шанобливо ставився Д'Артаньян-батько, тут одверто сміялися мушкетери пана де Тревіля, котрі вголос глузували з його кривих ніг і згорбленої спини; дехто наспівував куплети про кардиналову любку пані Д'Егійон (його племінницю пані де Комбале[47]); інші домовлялися про чергову бійку з пажами та гвардійцями його світлості кардинала. Все це здавалося Д'Артаньянові страхітливим і неймовірним.
Проте, коли серед уїдливих жартів на адресу кардинала іноді лунало ім'я короля, всі вмить замовкали, — так, ніби чиясь невидима рука затуляла їм рота; співрозмовники нерішуче озиралися довкола, наче побоюючись, що їхні слова почують у кабінеті пана де Тревіля. Та незабаром хтось влучним натяком знову переводив розмову на його високопреосвященство, голоси знову лунали на повну силу, і жоден вчинок кардинала не лишався поза увагою.
«Всіх цих людей кинуть до Бастилії і повісять! — з жахом подумав Д'Артаньян. — І мене, безперечно, разом з ними, бо з тієї миті, як я почув ці розмови, я став їхнім спільником. Що сказав би мій батечко, який так палко радив поважати кардинала, коли б дізнався, Що я потрапив у товариство цих плетунів?»
Д'Артаньян, ясна річ, не наважувався взяти участь у розмові. Він тільки дивився в обидва ока, слухав в обидва вуха і щосили напружував усі п'ять своїх відчуттів, аби нічого не пропустити. Та хоч як поважав він батька, а все ж відчував, що власні смаки схиляють його до схвалення, а не до осуду всього, що відбувалося навколо.
Оскільки Д'Артаньяна ніхто серед цього натовпу улюбленців пана де Тревіля не знав і ніколи не бачив, до нього підійшов розпорядник, щоб довідатись про мету його візиту. Д'Артаньян ніяково назвав своє ім'я, послався на те, що він земляк пана де Тревіля, і попросив розпорядника, аби той поклопотався перед капітаном мушкетерів про коротку аудієнцію для нього. Розпорядник прихильно пообіцяв передати прохання.
Трохи заспокоївшись, Д'Артаньян почав уважніше роздивлятися вбрання та обличчя присутніх.
Посеред найгомінливішого гурту стояв високий і гордовитий мушкетер, чий не зовсім звичайний костюм привертав загальну увагу. На мушкетері був не мундир, носити який, до речі, за тих часів менших політичних свобод, але більшої особистої незалежності було зовсім не обов'язково, а досить вицвілий і потертий небесно-голу-бий камзол, на який він надів гаптовану золотом перев'язь, що виблискувала, немов сонячні лелітки на воді в ясний безхмарний день. Довгий плащ з темно-червоного оксамиту спадав з його плечей, даючи змогу лише спереду розгледіти розкішну перев'язь, на якій висіла величезна шпага.
Цей мушкетер, що тільки-но змінився з караулу, скаржився на нежить і час од часу навмисне кашляв. Він недбало пояснював співрозмовникам, що саме через застуду й надів плащ, а ті, поки він погордливо підкручував вус, милувалися з гаптованої золотом перев'язі, і Д'Артаньян — більше за всіх.
— Нічого не вдієш, — казав мушкетер, — це стає модним; я розумію, що вчинив безумство, але ж це модно. До того, треба ж кудись витрачати батьківську спадщину.
— Та годі тобі,
— Ні, присягаюся честю й даю слово дворянина! Я купив її за власні гроші, — відповів той, кого назвали Портосом.
— Так само, як я купив оцей новий гаманець, — обізвався інший мушкетер, — за ті гроші, що їх моя любка поклала мені до старого.
— Ні, це правда, — заперечив Портос, — і доказом цього є те, що я заплатив за перев'язь дванадцять пістолів.
Захоплення побільшало, але й сумніви не розвіювалися.
— Чи не так,
Той, кого назвали Арамісом, був анітрохи не схожий на Портоса: зовсім молодий — двадцяти двох, щонайбільше двадцяти трьох років, з чорними лагідними очима й рожевими та пухнастими, як осінній персик, щоками, він справляв враження наївного й ніжного юнака; його тоненькі вуса накреслювали на верхній губі бездоганно пряму лінію; здавалося, він навмисне не опускав рук, щоб не дати набрякнути жилам, і час од часу пощипував себе за вуха, щоб зберегти їх ніжно-червоний колір та прозорість. Говорив він мало й повільно, чемно вклонявся численним знайомим і беззвучно всміхався, показуючи свої білі рівні зуби, за якими, певно, доглядав так само старанно, як і за всім своїм туалетом.
Араміс ствердно відповів на запитання друга, ледь нахиливши голову.
Після цієї відповіді сумніви щодо перев'язі розвіялися остаточно; нею все ще захоплювались, але про неї більше не говорили, звернувши розмову на інше.
— Як вам подобається те, що розповідає конюший пана де Шале[48]? — звертаючись скоріше до всіх, ніж до когось особисто, спитав якийсь мушкетер.
— А що він розповідає? — відгукнувся Портос.
— Він каже, ніби бачив у Брюсселі кардинальського прихвосня Рошфора, перевдягненого капуцином[49]; цей клятий Рошфор своїм маскарадом пошив пана де Лега у дурні.
— Пошив у дурні, — пробурмотів Портос — Це певно?
— Мені розповів про нього Араміс, — відповів мушкетер.
— Справді?
— Та ви ж самі все добре знаєте, Портосе! — вигукнув Араміс — Я розповідав вам про це вчора, і, мені здається, не варто більше про нього згадувати.
— Не варто більше про нього згадувати! — заперечив Портос — Не варто!.. Хай йому чорт! Як швидко ви все вирішуєте! Та що ж це таке? Кардинал наказує зрадникові, грабіжникові, шибеникові стежити за дворянином і викрасти його кореспонденцію; наказує, на підставі свідчень цього шпигуна і беручи за безглуздий доказ викрадену кореспонденцію, відрубати Шале голову під тим приводом, що, мовляв, той хотів убити короля й одружити герцога Орлеанського з королевою! Для всіх це було таємницею; на превелику нашу втіху, ви нарешті розповіли нам про неї тільки вчора; але не встигли ми отямитися після цієї новини, як уже сьогодні ви кажете: не варто більше про нього згадувати.
— Про мене, ще раз згадаймо, — лагідно мовив Араміс.
— Якби я був конюшим цього бідолашного Шале, — вигукнув Портос, — Рошфор дуже швидко дізнався б, почім фунт лиха!
— А ви б дізналися, почім пуд лиха, від червоного герцога[50], — підхопив Араміс.
— О! «Червоний герцог»! Браво, браво! «Червоний герцог»! — загукав Портос, плещучи в долоні й схвально киваючи головою. — «Червоний герцог» — це чудово. Я пущу ваш дотеп між люди, мій друже, їй же право! А він жартівник, цей Араміс! Як прикро, що ви не змогли віддатися вашому покликанню! Який чарівний абат вийшов би з вас!
— О! Це тільки тимчасово відкладено, — відповів Араміс — Колись я ним усе-таки стану. Вам добре відомо, Портосе, що я й досі вивчаю богослов'я.
— Він зробить так, як каже, — зауважив Портос, — рано чи пізно, але він свого доможеться.
— Скоріше рано, — сказав Араміс.
— Він тільки й чекає на одну річ, щоб здійснити своє рішення і знову вдягти сутану[51], яка висить у нього в шафі за мушкетерським мундиром, — озвався якийсь мушкетер.
— На що ж він чекає? — спитав другий.
— Він чекає, щоб королева подарувала Франції спадкоємця.
— Не треба жартувати з цього приводу, панове, — сказав Портос — Хвала Богові, королева ще в такому віці, що може це зробити.
 |
— Кажуть, що лорд Бекінгем[52] у Франції, — зауважив Араміс з лукавою усмішкою, яка надала цьому, такому ніби простому, зауваженню особливого значення.
— Арамісе, друже мій, цього разу ви помиляєтесь, — перебив його Портос, — і ваша прихильність до жартів, як завжди, змусила вас переступити межі дозволеного; якби пан де Тревіль почув ці слова, вам було б непереливки.
— Чи не вирішили ви мене повчати, Портосе? — вигукнув Араміс, і його спокійні очі на мить спалахнули.
— Друже, будьте або мушкетером, або ж абатом. Будьте тим чи тим, тільки не будьте ними обома водночас, — відповів Портос — Згадайте, що казав вам
— Портосе, ви самовпевнені, як Нарцис[54], мушу вам це сказати, — відповів Араміс — Вам відомо, що я ненавиджу повчання, якщо тільки вони походять не від Атоса. Але у вас, мій друже, надто розкішна перев'язь, щоб мати успіх і в повчаннях. Я стану абатом, коли мені цього забагнеться; але поки що я — мушкетер; і, як мушкетер, я говорю все, що схочу. І саме зараз я хочу сказати, що ви зловживаєте моїм терпінням.
— Арамісе!
— Портосе!
— Стривайте, панове! Панове! — загукали мушкетери.
— Пан де Тревіль чекає на пана Д'Артаньяна! — урвав цей гомін розпорядник, відчиняючи двері кабінету.
Почувши такі слова й побачивши, як відчинилися двері, всі замовкли, і молодий гасконець, пройшовши через весь передпокій, став перед капітаном мушкетерів, вітаючи себе подумки з тим, що йому пощастило так вчасно уникнути кінця цієї дивовижної суперечки.
| © 2025 Библиотека RealLib.org (support [a t] reallib.org) |